Шпаргалка: Політологія. Політичні системи в Україні
Зі здобуттям незалежності України активно розвивається національна школа політології, основні інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних навчальних закладах, наукових установах та громадських об'єднаннях (Інститут держави і права, Інститут національних відносин політології, Українська академія політичних наук, Асоціація молодих українських політологів і політиків, Українська асоціація політологів, Асоціація політичних психологів та ін.). Зусилля сучасної вітчизняної політолог спрямовані на відродження національної та утвердження загальнолюдсько політичної культури; формування національної демократичної доктрини, створення концепції широкої політичної просвіти й системи політологічної освіти в Україні; публікацію першоджерел національної політичної думки, відродження забутих імен визначних вітчизняних політичних мислителів, а також переклад видання праць сучасних закордонних політологів; налагодження дійових контактів та спільної роботи з провідними центрами світової науки та освіти.
Державна влада і концепція розподілу влади.
Політична влада - здатність можливість здійснювати визначальний вплив на політ, діяльність і політ, поведінку людей та їх об'єднань з допомогою будь-яких засобів - волі, авторитету, права, насильства; центральні, організаційні й регулятивно-контрольн засади політики.
Що стосується розуміння сутності П.в., погляди на неї розвивались неоднозначне. Так, послідовники антрополог, підходу, виходячи з уявлення про політику як регуляцію людських відносин, яка спирається на владу і авторитет, поширюють поняття П.в. на вс соц. утворення: від сім'ї до д-ви. Прибічники марксист. точки зору вважають П.в. втіленням волі економічно пануючого в сусп-ві класу. Більшість напрямків сучас. політології пов'язує політичність влади зі взаємодією сусп. інтересів, з асоціативною діяльністю різноманітних соц. груп, які у своєму протиборств прагнуть до організованого примусу як основи здійснення своєї політики.
До характерних ознак П.в. належать: легальність використання сили; верховенство, обов'язковість її рішень для всякої ін. влади; публічність, тобто всезагальність та безособовість, що є виразом не приватної, особистої, а всезагальної волі; моноцентричність та ієрархічність центрів прийняття рішень; багатоманітність ресурсів та методів здійснення влади (від насильства, примусу, покарання до заохочення й переконання, від контролю й управління до суперництва й співробітництва); легітимність влади як виправдання застосування сили та обмеження свободи, коли громадяни визнають правомірність існуючого політ. порядку. П.в. внаслідок інституалізації набува характеру політичного панування в сусп-ві. Відбувається певна структуралізація поділу праці на тих, хто керує, й тих, хто виконує волю перших.
П.в. досягає найвищого нституціонального рівня, завершеності й органічної єдності у владі державній. Однак П.в. ширша за змістом, ніж держ. влада, оскільки відносно самостійне значення мають владні відносини у політ. об'єднаннях (партії, групи тиску та ін.) та вольові дії громадян під час виборів, ін. масових громадсько-політ. акцій. Сутність П.в. розкривається через її функції, осн. з яких є: формування політ. системи сусп-ва, політ, відносин, котрі включають до себе відносини між д-вою сусп-вом, соц. групами, класами, асоціаціями, політ, ін-тами, апаратами й орг-ціями держ. управління, партіями, громадянами і т.ін.; управління справами сусп-ва і д-ви на різних рівнях; керівництво органами влади і політ., а також неполіт. процесами; контроль політ, та ін. відносин і в кінцевому підсумку створення певного, характерного для того або ін. сусп-ва типу правління, політ, режиму і держ. устрою (монархічного, республіканського), відкритого або закритого, замкнутого, відгородженого від д-ви(автократичного)сусп-ва, притаманної даній д-ві політ. системи, відповідних їй політ, відносин та ін. політичних характеристик. Загальні організаційні, регулятивні і контрольн функції П.в. конкретизуються в політиці у безлічі видів політ, діяльності: управлінні, прийнятті рішень, виборі цілей, визначенні завдань виконавцям, їх підборі та розстановці, орієнтації в політ, та неполіт. ситуаціях, створенн власної структурної організації та багато ін. Відносини влади, як і політ, відносини, характеризуються своєю універсальністю (присутністю у всіх ін. видах сусп. відносин), а також включеністю, інклюзивністю, здатністю проникати в усі сфери життя й діяльності.
На сучас. етапі сусп. розвитку структура інституціональної П.в. включає три функціональні взаємодіючі рівні: 1) макрополітичну систему вищих інстанцій, яка поширюється на осн. внутр. процеси сусп-ва і зовнішньополіт. діяльність д-ви, її зовн. органи -уряд, його центр, заклади; "2) П.в. середнього або проміжного рівня (мезорівень), створену апаратом П.в. середньої ланки, бюро кратією різних рангів, аж до муніципальних органів. Цей рівень безпосередньо пов'язу нституціональну П.в. з неінституціо-нальною, неформальною, П.в. з неполітичною; 3) мікрорівень П.в., який охоплює безпосереднє політ, спілкування людей, малих груп, самоуправління. На цьому рівні формується й виявляється політ, культура, складаються переконання, думки і т. ін. Мікрорівень - не нижчим рівнем, він тільки функціонально відрізняється від ін. рівнів, складаючи разом з ними загальну політ. тканину сусп-ва.
Виникнення і розвиток теорії поділу влади, її сутність. Теорія поділу влади зародилася у Франції в середині 18 століття і була зв'язана, насамперед, із боротьбою буржуазії, що міцніла, проти феодального абсолютизму, боротьбою із системою, що гальмувала розвиток суспільства і держави. Поява нової концепції було зв'язано з ім'ям Ш.-Л. Монтеск'є, людини, відомого не тільки в якості прогресивного теоретика, але як досвідченого практика державно-правової діяльності, що розуміє проблеми неефективного функціонування державних органів (Монтеск'є займав значне положення президента Бордоского парламенту – судового утворення). У своїй фундаментальній робот "ПРО дух законів"( 1748 р.) Монтеск'є виклав результати тривалого дослідження політико-правових установлень декількох держав, прийшовши до висновку, що "свобода можлива при будь-якій формі правління, якщо в державі панує право, гарантоване від порушень законності за допомогою поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, що взаємно стримують один одного". Як видно, ціль теорії - створення безпеки громадян від свавол зловживань влади, забезпечення політичних свобод.
Розберемо грунтовніше основн положення теорії поділу влади (по Монтеск'є).
По-перше, існує три роди влади: законодавча, виконавча, і судова, що повинні бути розподілені між рівними державними органами. Якщо ж у руках одного органа сконцентрується влада, різна по своєму змістові, то з'явиться можливість для зловживання цією владою, а отже, свободи громадян будуть порушуватися. Кожна гілка влади призначена для здійснення визначених функцій держави. Основне призначення законодавчої влади - "виявити право і сформулювати його у виді позитивних законів, обов'язкових для всіх громадян." . "Виконавча влада у вільній державі призначена для виконання законів, установлюваних законодавчою владою" . "Задача суддів у тому, щоб рішення і приговори завжди були лише точним застосуванням закону. Судова влада карає злочини і розв’язує сутички приватних осіб." Однак, "хоча органи влади діють самостійно, мова йде не про абсолютне відокремлення, а лише про відносну їх самостійність й одночасно тісну взаємодію одної з одною, здійснювану в межах їхніх повноважень".
По-друге, повинна діяти система стримок і противаг, щоб влади контролювали дії одна одної. "Взаємовплив законодавчої і виконавчої влади гарантує реальність права, що у кінцевому рахунку відбиває компроміс що зштовхуються воль і інтересів різних соціальних шарів і сил. За порушення законів міністри можуть бути притягнуті законодавчими зборами до відповідальності. У свою чергу, виконавча влада в особі государя стримує від сваволі законодавчу владу, будучи наділена правом накладати вето на рішення законодавчих зборів, установлює регламент його роботи і розпуска збори" . Безумовно, зараз передбачений набагато більш різноманітний ефективний механізм "стримок і противаг", ніж той, що ми бачимо в працях Ш.Монтеск'є, однак вже в його роботах були закладені основні принципи й нститути, за допомогою яких взаємодіють органи державної влади (що видно з приведених цитат ). У наш час, як правило, "законодавча влада обмежується референдумом, президентським правом вето, Конституційним Судом, а внутрішнім обмеженням є двопалатна побудова Парламенту". "Виконавча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом і підзаконним характером що видаються нею нормативних актів; повинна зберігатися також внутрішня розділеність між Президентом і Урядом, федеральною і регіональною владою. Судова влада підпорядкована Конституції і закону, а її внутрішній поділ утілюється в тому, що Конституційний Суд виділяється з усієї судової системи, змінюється коло повноважень прокуратури, уводяться системи спеціальних судів, світових судів. "
Однак, у конституційному проект Монтеск'є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги влади. Законодавча влада явно грає домінуючу роль, виконавчу владу Монтеск'є називає обмеженою по своїй природі, а судову - узагалі напіввладою. Здається, усе це було не настільки актуально в часи Монтеск'є, як актуально було наступне положення теорії поділу влади: визначена гілка влади повинна представляти інтереси визначені соціально грунти. Судова влада представляє інтереси народу, виконавча - монарха, верхня палата законодавчого зібрання (передбачена конституційним проектом Монтеск'є) - аристократії, нижня палата зборів - інтереси народу. Таким чином, ми бачимо прагнення досягти компромісу в боротьбі буржуазії (що злилася тоді з народом) прихильників абсолютизму.
Пізніше теорія поділу влади одержала сильний практичний і теоретичний розвиток. Насамперед, варто згадати прац Ж.-Ж. Руссо. На відміну від Монтеск'є, Руссо вважав, що "законодавча, виконавча і судова влади - особливі прояви єдиної влади народу" . Після цього "теза про єдність влади використовувався різними силами.
У зв'язку з інформатизацією суспільства в XX столітті в сучасній теорії держави і права прийнято виділяти ще одну гілку влади - "четверту владу" - засоби масової інформації. Справа в тому, що телебачення , радіо, преса й інші засоби масової інформації, що стали в наш час доступними майже всім шарам населення, не просто інформують товариство про ті або інші політичні події, але і нав'язують людям свою оцінку що відбувається, свої ідеали, вони мають можливість маніпулювати суспільною думкою. Навіть у недемократичних державах, де точка зору "мас" виявляється лише в критичних ситуаціях (революції і т.п. ) , уряди розуміють усю значимість впливу "четвертої влади" на людей.
Проблема парламентаризму.
Парламент (від англ. Parliament, нім. Par-lament, франц. Раг-lement) - найвищий виборний законодавчий орган, що здійснює представництво осн. соціальне та політичне активних груп населення. У деяких країнах П. мають спе-циф. назви: конгрес - у США, кортеси - в Іспанії, стортинг - у Норвегії, сейм - у Польщі, кнессет - в Ізраїлі, альтинг - в Ісландії і т. ін. П. складаються з депутатів, які переважно обираються, інод представництво у П. частково здійснюється шляхом призначення. Уперше П. було створено в Ісландії (930) та в Англії (1215) як органи станового представництва. Розрізняють одно- та двопалатні П. Останні мають верхню та нижню палати. Верхня (палата лордів у Великобританії, сенат у США, Франції, Італії та ін.), як правило, представляє складові частини території країни і формується різними способами (вибори, призначення, спадкоємність), має менший обсяг прав, ніж нижня палата, яка представляє всю націю в цілому. У П. створюються функціонально-галузев комітети та комісії, що займаються тими чи ін. сферами життєдіяльності сусп-ва.
Як осн. виразникові волі сусп-ва П. властиві такі функції: законодавча творчість, контроль над фінансами д-ви, контроль над урядом. Законодавчий процес відбувається в кілька етапів: внесення законопроекту особами чи органами, які мають право законодавчої ініціативи (президент, уряд, депутати та ін.); його обговорення в одному, двох або трьох читаннях; прийняття закону. Фінанс. повноваження П. - затвердження бюджету. П. надає йому юрид. сили та доручає виконавчій владі забезпечення надходження держ. доходів та раціон. витрачання коштів. Контроль за діяльністю уряду здійснюється шляхом обговорення звітів уряду в цілому або окремих міністрів. У парламент, республіці П. має право зажадати відставки уряду в цілому або окремих його членів. П. має право створювати органи виконавчої влади залежно від форм правління, що встановлені в країні. Час повноважень П. визначається Конституцією д-ви або спец. законом.
Парламентаризм (від англ. Parliament, нім. Parlament, франц. Parlement - парламент) – система представн. органів влади, за якої чітко розподілені функції законодавчих і виконавчих органів і в якій вирішальну роль відіграє парламент як постійно діючий представн. орган влади. П. являє собою широке за змістом поняття, котре охоплює форму організації держ. влади, і конкретний спосіб управління д-вою, і механізм взаємодії парламенту з ін-тами виконавчої і судової влад, і систему взаємод д-ви і сусп-ва.
П. - історично зумовлений наслідок сусп.-політ, розвитку, породжений формуванням і становленням державності. Його передісторією можна вважати створення в Афінах Солоном 594 p. до Хр. представн. колегіального органу - Ради чотирьохсот. Термін «П.» сягає епохи феодалізму, коли виникли станово-представн. установи (X ст. - ісланд. альтинг, XII ст. - ісп. кортеси, XIII ст. -парламент в Англії, XIV ст. - генеральн штати у Франції та ін.). Парламенти набули поширення в ході та після бурж. революцій XIV-XVIII ст. В основі теорет. обгрунтування П. лежать принципи поділу влади, визнання провідної ролі законодавчої влади в д-ві (Дж.Локк), суверенітету парламенту (Е.Берк), запровадження загального виборчого права, на основі якого формується парламент. демократія (І.Бентам). Теорія П. набула розвитку в поглядах Дж.Мілля, Т.Джефферсона, Дж.Медісона, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Монтеск'є та ін. У XVIII ст. у Великобританії відбувався процес становлення П.в сучас. розумінні. Наприк. XVIII і в XIX ст. на принципах П. відбувалась державно-правова еволюція ряду країн Європи та Америки. Конкретні форми П. визначились національно-іст. і політ, умовами кожної країни. П. у тій чи ін. формі властивий кожній дем. країні. У другій пол. XX ст. спостерігається тенденція до посилення ролі уряду та зміцнення його повноважень за рахунок парламенту. З погляду сучас. зх. політологів, це зумовлено необхідністю забезпечення якісного, оперативного і профес. управління держ. справами, посилення виконавчої влади.
Вищезазначений перерозподіл владних повноважень зумовлений певними соц.-політ, інтересами. Проявом цього взаємовідносини гілок влади в Україні та ін. країнах СНД. П. сьогодні - це реальна арена протистояння, зіткнення і суперництва, з одного боку, а з іншого - подолання суперечностей, досягнення консенсусу, використання партіями трибуни парламенту для активної пропаганди своїх програм, здійснення ідеолог. впливу на населення, дем. боротьби за владу.
NB. Можна звернути увагу на проблему розподілу влади і розмежування повноважень гілок влади.
Інститут президентства.
Президент (від лат. praesidens; букв. - той, що сидить спереду) - глава д-вн; виборний голова, керівник установи, товариства, орг-ції.
Іст. корені держ. президентури можна знайти у держ. структурах рабовласн. часів. У Стародавньому Римі, зокрема, найвища влада доручалася «представникові народу» (magister populi), а пізніше -«диктатору» (відаісіо- розпоряджатися, наказувати.) Щоб запобігти авторитаризмові, повноваження диктатора у конституц. порядку обмежувалися 6-місячним строком. Але вже Сулла (82 p. до Хр.) був проголошений нежиттєвим диктатором. З цього, власне, й почалося переродження старого республікан. н-ту, що призвело до режиму єдиновладдя імператорів Цезаря, Августа та їх послідовників. У середні віки з'явилися нові диктатури і диктатори (Кромвель в Англії, Наполеон у Франції тощо.) Наполеонові, зокрема, вдалося підпорядкувати собі не тільки парламент, а й увесь ним же реорганізований держ. апарат, жорстко контролювати франц. бюджет. Сучас. президентура бере свій початок з часів утворення Сполучених Штатів Америки. Конституція цієї країни 1787 р. передбачила виборну посаду президента США і закріпила його повноваження.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15