Шпаргалка: Політологія. Політичні системи в Україні
З.с. як соц.-політ. ін-т суспільства виникають на терені сусп. життя одночасно з створенням д-ви. Виникнувши в давні часи, З.с. безперервно розвивалися удосконалювалися як невід'ємний елемент д-ви. Виникнення й розвиток З.с. - закономірний процес. Існує дві групи закономірностей, дії яких підпорядкован розвиток і вдосконалення З.с. Перша з них - закономірності соціально-політичні, які відображають залежність З.С. від сусп-ва, його окремих сфер. Закономірності першої групи вивчаються різними сусп. науками, в т.ч. й політологією. Друга група закономірностей -це специфічні, воєнно-технічн закономірності, які поряд з першими визначають розвиток організації З.с., їх озброєння, техн. оснащення, комплектування, військового управління і т.п. З.с. є одночасно об'єктом і суб'єктом політики. При цьому дуже важливо, щоб суб'єктивність З.с. завжди залишалась на рівні її повної відповідност Конституції д-ви, в ін. випадку вони можуть перетворитися в антиконституц., наддержавну силу. З.с. -дуже небезпечний інструмент політики. Тому в сучас. умовах необхідно підтримувати й розвивати тенденцію посилення держ. і особливо громадського контролю над З.с., забезпечувати повну відповідність їх діяльності Конституції та чинному законодавству України.
(також дивись питання № 3 “теорія сили у політиці”)
Технолог антитехнології в політичному процесі в умовах міжпартійного суперництва
Сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політ, результату. Вони включають в себе, насамперед, вивчення та набуття знань щодо реально існуючих об'єктивних умов, у яких відбувається діяльність суб'єктів політики. Це означа володіння інформацією щодо того, які соціальні групи, залежно від їх причетності до форм власності, до рівня доходів та ін. показників, проживають на території країни чи конкретного регіону; який відсоток становить кожна група щодо всієї маси населення; які потреби, інтереси, сподівання у кожної з цих груп; у яких відносинах вони перебувають стосовно одна одної, а також щодо органів держ. та місцевої влади (взаєморозуміння, поваги, недовір'я, ворожнеч та ін.). Необхідне володіння також інформацією стосовно нац. груп, якщо територія багатонац. Важливою складовою знань про реальні об'єктивні умови нформація про розстановку політ, сил, вплив політ, партій, рухів, громадсько-політ. об'єднань, а також засобів масової інформації на конкретн соц. (національні) групи населення. Не менш важл. значення мають знання про найбільш гострі соц. проблеми в країні чи регіоні, а також про те, як відбиваються ці проблеми у свідомості соц., нац. та ін. груп. Володіння цією та н. інформацією дає можливість свідомо здійснювати політичну діяльність і , насамперед, продумано й цілеспрямовано формувати її стратегію як найбільш важливий і складний елемент Т.п. Набута попередньо інформація, як правило, розробляється у вигляді програм суб’єктів політики. В умовах складно соціальної структури населення розробку програми доцільно починати з пошуку та формування екстраординарної мети, тобто такої, яка, по-перше, є найбільш важливою для країни чи регіону, і, по-друге, яка була б привабливою для всіх груп населення й орієнтована на широкий загал. Під реалізацією цієї мети формується й змістовна сторона програми. Зарубіжний та вітчизняний досвід свідчать, що обов’язковими принципами побудови змісту програм є акумуційний, нноваційний, мобілізаційний, принцип конкретності та ясності. Акумуляційний принцип передбачає формулювання таких положень у програмі, які б могли кваліфіковано акумулювати і адекватно відображати інтереси різних соц. та нац. груп. Інноваційний принцип передбачає висунення у програмі нових ідей, забезпечує оригінальність та свіжість програм. Мобілізаційний принцип вимагає, щоб закладені у зміст програми положення та ідеї мобілізувалиті чи ін. соц. групи на їх реалізацію через максимальне відображення їх інтересів та потреб. Принцип конкретності та ясності передбачає, щоб у програмі були показан механізми та шляхи реалізації чи ін. положень. Це переконує населення в тому, що суб'єкт політики здатний на конкретні дії. Важл. значення у технолог побудови програми має і формальний бік справи, тобто сама форма викладення змісту. Це, насамперед, доступність її мови для розуміння різними соц. групами. Слід мати на увазі, що стратегія, розроблена у вигляді програми, не досягне своєї мети, якщо не буде враховувати менталітет народу, історичні, національні, релігійні, психологічні особливості та традиції населення країни чи конкретного регіону. Ще однією важл. частиною Т.п. є тактика як сукупність засобів методів досягнення локальних, тимчасових результатів. Від вибору прийомів, продуманості їх застосування багато в чому залежить реалізація стратегічно лінії.
Оволодіння Т.п. да можливість підвищити рівень і результативність політичної діяльності, сприя цілеспрямованому впливу на розвиток політичної ситуації.
Антитехнології.
На відміну від справжніх технологій, як систем і способів і шляхів послідовного досягнення бажаного результату, в політичних антитехнологіях ставка робиться на досягення одиничного або невіддаленого результату, при ігнорування загальних довготривалих наслідків рішень, що приймаються.
Характерною рисою антитехнологій є те, що вони базуються, як правило, на незадоволенні тих чи нших соціальних груп та прошарків, тобто на тому будівельному матеріал політики, який завжди є під рукою, і в достатній кількості, бо в будь-якому достатньо самокритичному і вільному суспільстві були є і будуть невдоволен громадяни, групи громадян і цілі шари суспільства. При цьому вихідним матеріалом антитехнологій може бути не тільки експлуатація невдоволення великих прошарків реальними явищами або реальними особистостями, політичні хитрощ можуть будуватися на ненависті мас до ілюзорних об’єктів.
Антитехнології мають спільну рису всі вони виходять з парадигми незалежності політики від моралі, а точніше залежності моралі від політики (Макіавеллі – вивід політики за дужки моралі); модель політики як абсолютно вільної зони, яке не підпорядковується н моральним законам ні релігійним табу; ще гірше ситуація, коли мораль не просто відкидають у бік а примушують її прислуговуватися політиці (ідеолог ремісницького соціалізму” минулого століття ), в якій рекомендувалося велику приватну власність вважати аморальною, а дрібну моральною.
Популізм – це сенситивність великих людських мас до простих пояснень складних проблем, до примітивних яскравих лозунгів, а також політичні дії політиків, що намагаються використовувати цю сенситивність. Популізм є набором антитехнологій.
Центральна серед цих антитехнологій, базується на тій особливості політичної ментальності широких мас, яку можна було б назвати презумпцією істинності простих рішень.
Інший різновид – презумпція значимості малих і конкретних справ (спроби звести політику до тисяч конкретних дрібниць).
Ще одна популістська антитехнологія помста охлократам (ставка на політичний нюх натовпу, якою рухають не знання компетентність, не політична культура, а стихійні пориви та сплески емоцій.
Популярна і дієва популістська антитехнологія – ідеологічне клішування (навішування ярликів).
Антитехнологія в політичних текстах та промовах.
- проковтання кінцівок фраз – тобто антитехнологія порушує синтаксичні структури.
- політичне шпигунство” – аналіз лексики політичного опонента і пошук взаємозв’язків між використаними їм термінами та закріпленої в мові психології чужого класу.
- антитехнологія метафори – засіб підміни понять.
- розбавлення водою троїзмів” протилежних понять в промові політика, що дає змогу в одному виступі догоджати і правим і лівим.
- мовний прийом, що заснований на впливові на свідомість цифрового матеріалу.
- підміна або звуження теми.
Національн особливості як інструмент антитехнологій.
- апокаліпсизм віра у диво.
- фетишизм прагнення поклонятися чому-небудь.
Антитехнологія помилкової парадигми.
(парадигма – сума поглядів, що визначають теоретичний світогляд)
1. Виходять з постулату про те, що владу не дають, а беруть.
2. Виходять з формули Клаузевица про сутність політики, як мистецтві можливого.
3. Прийоми, які базуються на зведенні політики до економічної основи за відомою формулою політика концентрований вираз економіки”.
4. Stop-Go не забороняти опозиційні рухи і організації і часом навіть стимулювати, але одночасно створювати на їх шляху штучні перепони, які видаються за природн труднощі.
Проблеми формування і функціонування політичної влади в Україні
Політична система, що нин формується в Україні, лише тоді стане стабільною й ефективною, коли буде здатною вирішити ряд проблем, центральне місце серед яких належить організац суспільного життя та влади на демократичних засадах.
З падінням тоталітарного режиму та розпадом СРСР в Україні, як і в інших країнах СНД, розпочався досить тривалий період демократичного реформування суспільства, головними складовими якого перехід до ринкової економіки, становлення громадянського суспільства та правової держави, формування багатопартійної політичної системи.
Перспективи розвитку демократії в Україні та становлення державності багато в чому залежать від погодження інтересів різних верств населення країни.
Як переконливо свідчить історична практика, влада, що так потрібна в Україні, має бути сильною, аби забезпечити в суспільстві "системну згоду". А щодо всього іншого, то в нашій державі повинні діяти звичайні демократичні структури та інститути. Існуючі ж сьогодні в нашій країні суперечності перехідного періоду та зв'язана з цим нестабільність суспільної ситуації позначаються на характері та діяльност політичної влади, яка вимушена балансувати між різними політичними силами рухами. Щоб ефективно функціонувати, влада має вміти бачити політичні реалії, тверезо оцінювати існуючу ситуацію, гнучко переходити від рішучих дій до спокійних форм буденної роботи, і навпаки, вміти закріпити отримані результати, щоб своєчасно розпочати новий етап реформ. Владні структури тільки тод ефективно діятимуть, коли в свої політичні програми зможуть увібрати всю різноманітність інтересів суспільства, подолати руйнівну конфронтаційність створити атмосферу для конструктивного діалогу та згоди різних суспільних сил.
Саме такий шлях обрали представники державної влади нашої республіки, коли підписали конституційний договір між Верховною Радою та Президентом. Цей договір помітно поліпшив політичну ситуацію в Україні, сприяв зосередженню зусиль всіх гілок влади не на конфронтації, а на продуктивній роботі, на ефективному виконанні своїх функцій. Цей конструктивний процес взаємодії різних гілок влади знайшов логічне завершення в підготовці та прийнятті Конституції України.
Як свідчить світовий історичний досвід, а також практика здійснення демократичних перетворень в Україні, шлях до розбудови державності і зв'язаного з цим ефективного функціонування влади дуже складний, і на ньому суспільство повинно обминути багато небезпечних місць.
Однією з таких небезпек є надмірна концентрація влади в руках певних осіб чи окремих інституцій. За умов нинішнього ослаблення ^владних структур здається, на перший погляд, що підняти рівень ефективності влади можна за рахунок її зосередження в руках органів або осіб, наділених особливими або навіть надзвичайними повноваженнями, до чого прагнув у свій час Л.Кучма, коли ще був прем'єр-міністром. Аргументи на користь цього є переконливими: щоб влада діяла швидко й рішуче, треба звільнити її від затяжних та емоційних дискусій у представницьких органах демократії, від численних погоджень, що можуть зменшувати дійовість та послідовність реформаторського курсу. Суспільна практика і справді свідчить, що демократичний процес зв'язаний з деякими втратами ефективності управління, бо вимагає зусиль і часу для виявлення й обліку різних інтересів та думок. Ці втрати особливо велик нині в українському суспільстві, яке перебуває у початковому періоді формування демократії. Але розвиток подій в Україні та інших посттоталітарних суспільствах переконливо свідчить також, що для подальшого демократичного розвитку необхідна не концентрація влади, а її чіткий розподіл та сумлінне відпрацювання механізмів і процедур демократичного прийняття рішень та їх виконання. Без цього завжди залишатиметься можливість відновлення недемократичних, авторитарних та реставраційних процесів.
Інша небезпека — елітарний авангардизм. До його поши-1 рення може призвести досить широко культивована в суспільстві теза про те, що народ, мовляв, не готовий до демократії. На практиці це означає, що еліта обраних, яка знає, "що треба робити", повинна "ощасливити" народ, узявши на себе всю повноту влади та очоливши демократичні зміни в суспільстві. Така ситуація цілком відповіда досить поширеній серед радикальної інтелігенції ідеї, яка базується на абсолютизації в політиці ролі свідомої меншості. Такий елітарно-авангардистський снобізм не може не бути антидемократичним за своїм змістом. Як свідчить політична практика, народ ніколи не буде готовий до демократії, якщо його усунуто від "великої політики", а правляча еліта, постійно натрапляючи на нерозуміння народом її програм та ідей, неминуче рано чи пізно поверне від демократичної риторики до авторитаризму.
Іншим варіантом тієї ж небезпеки елітарного авангардизму є досить поширена нині ідея бажаного виходу демократів з владних структур в опозицію. Як і в першому випадку, в основі цього варіанту розвитку лежить та сама теза про неготовність народу до сприйняття програм планів демократів. Прибічники такого підходу заявляють, що нехай, мовляв, реформи здійснюють старі кадри звичними для них та зрозумілими народу методами, а демократи, очікуючи свого часу, займуться критикою та освітою населення. Такий заклик є переконливим свідченням слабкості деяких верств українсько демократії, — розгубленості певних її представників перед масштабами та складністю завдань, що постали перед суспільством. Цілком зрозуміло, що заклик до виходу в опозицію — це не що інше, як спроба знайти ідеологічне виправдання для тих, кого хвиля демократії випадково винесла нагору і хто тепер злякався труднощів. Слід мати на увазі, що не лише народ, а й авангардна еліта ніколи не буде готова до демократії, якщо в неї не вистачить терпіння й волі пройти сувору школу практичної участі в політичному житті суспільства.
Ще одна небезпека для ефективного функціонування влади — це антидержавний анархо-лібералізм. Прибічники ц політичної течії вважають, що з держави треба повністю зняти функц регулювання суспільного життя.
Слід особливо наголосити, що ніде в світі немає саморегулювання без взаємодії з державним регулюванням. А тому для українського суспільства, де тільки робляться перші кроки з формування ринкових відносин, подібні рецепти просто згубні. Як свідчить наш особистий державницький досвід, спроби деяких представників влади відмовитися від державного регулювання остаточно могли б втягнути наше суспільство в анархію та хаос.
Рух до сучасної демократії, принципів і форм в Україні відбувається через боротьбу як в теорії, так і на практиці. Суперечність тут в основному полягає в тому, що змінюється політична система, створюються демократичні інститути, а економічної бази для функціонування демократичного режиму немає. Демократичні зміни підтримує більшість народу, але ця довіра поступово втрачається, оскільки влада своєчасно не розв'язу актуальних для суспільства проблем. Суспільство за цих умов починає шукати "сильної особистості", винуватців економічних негараздів політичних невдач. Відтак виникає політична демагогія, щедра роздача обіцянок, які неможливо з об'єктивних причин виконати, оживають старі й виникають нов міфи та утопічні ідеї, люди втрачають ініціативу, чекаючи соціально-економічного дива, зростають можливості для політичного авантюризму.
І все ж таки, якою б глибокою не здавалася криза, що в ній перебуває наше суспільство, на які б труднощі не натрапляла і ще натраплятиме наша молода демократія, побудова незалежно демократичної України — це реальний процес. По-перше, реалізувати таке завдання вже спромоглися багато країн. Так, успішно вийшли з кризи у післявоєнний період Німеччина, Японія, Південна Корея та ряд інших держав. Їхній досвід для нас має надзвичайно велике значення.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15