Шпаргалка: Політологія. Політичні системи в Україні

Виділення П.к. в самостійну проблему напрям зх. політ, науки припадає на серед. XX ст. З тих пір політ, конфліктологія стала одним з найважл. розділів зх. теорет. і прикладно політології. На сьогодні зх. вченими глибоко досліджені причини і специфіка П.к., його роль, місце і функції в сусп-ві, умови й передумови виникнення, стадії розвитку, попередження і методи вирішення, розроблена їх типологія. Особливого поширення й популярності набули концепції: «загальної теор конфлікту» (К.Боулдінг), «позитивно-функціонального конфлікту» (Л.Козер), «конфліктної моделі суспільства» (А.Дарендорф), «теорії принципових переговорів» (Дж.Бертон, Р.Даль, Р.Фішер, У.Юрі), «міжнародного конфлікту як особливого різновиду соціального конфлікту» (Б.Броді, К.Дойч, Ч.Макклелланд, Р.Патнем, М.Херманн.) Серед концепцій П.к., які претендують на універсальне застосування, важл. місце посідає «загальна теорія конфлікту» К.Боулдінга, котрий конфлікт визначає як ситуацію, в якій сторони усвідомлюють несумісність своїх позицій і кожна прагне зайняти позицію, несумісну з бажаннями, інтересами н. сторони, що разом з тим не виключає необхідності подолання чи суттєвого обмеження конфліктів. Відповідно до «конфліктної моделі суспільства» Р.Дарендорфа, будь-яке сусп-во постійно змінюється, соц. конфлікт всюдисущий, його потрібно вивчати і намагатися вирішити.

У суч. зх. політолог великого значення надають аналізу різновидів і структури П.к. як основи для розробки методики його вирішення. Структура П.к. складається: з умов його виникнення і протікання; учасників, сторін П.к., їх дій щодо досягнення своїх цілей та їхнього рівня, що відображає їх силу і становище у політ, систем сусп-ва; засобів і способів, які використовуються конфліктуючими сторонами для створення чи вирішення конфліктної ситуації; уявлення про дану конфліктну ситуацію, що склалося в її учасників і третьої сторони (нейтральних, незацікавлених і зацікавлених суб'єктів); характеру конфлікту; його просторово-часових параметрів; етапів та інтенсивності протікання; наслідків результатів. Амер. політологами розроблені різноманітні методи вирішення П.к. Виділяються: метод «ухиляння» від конфлікту (зникнення з політ, арени, ухиляння від зустрічей з противником та ін.); метод підміни конфлікту (переміщення в ін. площину); метод кон4)ронтації (жорсткі, «революційні» рішення); метод відкладання (тимчасова поступка сильному опонентові); метод консенсусу сторін на основі зближення їх позицій через посередника; метод третейського арбітражу; метод переговорів (найбільш поширений і перспективний спосіб вирішення П.к.). Сучас. методика втілення останнього способу - «теорія принципових переговорів» - полягає в тому, щоб вирішувати політ, проблеми на основі їхніх якостей, тобто виходячи із суті справи, а не з торгів з приводу поступок тієї чи ін. сторони. В основу принципових переговорів покладено такі принципи: відмова від ведення позиційного торгу і зосередження на інтересах, а не на позиціях; використання об'єктивних критеріїв; пошук взаємовигідних варіантів; розмежування між учасниками дискусії й обговорюваними проблемами; м'яка, вміла тактика взаємод з протилежною стороною і підключення в разі потреби до них третьої сторони.

У разі виникнення П.к. для його благополучного вирішення необхідно, по-перше, локалізувати конфлікт, чітко визначити його межі, тобто не допустити включення в нього додаткових факторів. По-друге, потрібно запобігати спрощенню проблем, які послугували підставою П.к., їх дихотомічній трактовці. Учасникам П.к. важл. вийти за межі конфліктно ситуації на рівень метапринципів щодо неї, розглянути її з точки зору спільного, що об'єднує обидві сторони: гуманізму, демократії, прав людини т.ін. По-третє, не слід допускати втрати часу у вжитті конструктивних зусиль заходів, оск. час у вирішенні конфлікту є одним з вирішальних факторів. Втратити його - означає в подальшому мати справу не лише з П.к., а і з його наслідками, які можуть бути значно небезпечнішими за сам конфлікт.

Архітектура виникнення та технологія гасін­ня політичного конфлікту.

Конфлікти стають реальністю після стадії свого назрівання. Суть цього процесу полягає в тому, що до наявних передумав конфлікту при­плюсовуються ще і додаткові фактори, які заго­стрюють протиріччя та роблять сутичку неми­нучою. На цій стадії конфліктуючі сторони усві­домлюють несумісність своїх інтересів і розг­лядають одне одного як перешкоду на шляху досягнення власних цілей. З якогось моменту вони вирішують, що зберігати status quo не можливо і приступають до активних дій. Такий стан взаємовідносин між суб'єктами називаєть­ся конфліктною ситуацією. Для безпосеред­нього початку конфлікту потрібний певний сти­мулюючий фактор, який при нормальній ситуації не викликає рішучих дій. Така обставина є при­водом до конфлікту. Після нього конфлікт всту­пає в свою активну фазу.

Схожим явищем в політиці виступає полі­тична криза або кризова ситуація. По своїй суті є переломом у функціонуванні політичної системи, розлад попередніх взаємовідносин між правлячою групою та підпорядкованими соціальним прошарками. В результаті кризи політична обстановка характеризується різким посиленням недовольства широких соціальних верств діями правлячої групи. Будь-яка полі­тична криза може перерости на конфліктну си­туацію.

Види політичних криз

Урядова криза виражається у втрат виконавчою владою контролю над ситуацією і вирішується перестановками в уряд чи його повною відставкою.

Парламентська криза — це така зміна співвідношення сил в органі законодавчої влади, коли він стає неспроможним приймати рішення чи його рішення розходяться з волею більшості громадян держави. Така криза до­лається. як правило шляхом розпуску парла­менту та призначенням нових виборів.

Конституційна криза означає фактичне припинення дії Основного Закону держави. через втрату його легітимності. Така кри­за вирішується звичайно шляхом прийняття нової Конституції. Вона може проявлятися також у незмозі парламенту прийняти Конституцію через протистояння в самому законодавчому органі чи нереальність зaпропонованого проекту тощо. У першому випадку проект може бути винесений на референдум, може бути розпуще­ний парламент, чи прийняття Конституції відбудеться шляхом владного рішення з боку виконавчої влади або голови держави, залежмо від повноважень останніх, у другому — подаєть­ся новий проект.

Зовнішньополітична або міжнародна криза пов'язана з розладом сис­теми відносин держави з однією або деякими державами в результаті посилення протиріч між ними та загрози переростання у відкритий кон­флікт. Наразі неврегулювання такого конфлікту мирним шляхом він може перерости у війну.

Соціально-політична або загальнонаціональна криза — це яви­ще, що впритул іде з революційним вибухом. але не тотожне йому. Це поворотний момент в розвитку суспільства, що не обов'язково веде до зміни правлячої еліти чи групи. Вихід s нього може бути знайдений шляхом перестановок всередині правлячої групи, коригування політич­ного курсу, без відхилення від основної лінії та не порушуючи балансу сил.

Шляхи врегулювання конфліктів.

Як відомо основною причиною виникнення конфліктів є нестача матеріальних благ. тобто безконфліктне суспільство мусить складатися з осіб. економічні потреби яких повністю задово­лені. Як показує практика суспільство такого плану побудувати неможливо і непотрібно. Тобто можна прийти до висновку, що в суспільстві завжди існуватимуть конфлікти, можна лише говорити про умови та шляхи зниження їх гостроти.

На практиці існує різні шляхи виходу з конфліктних ситуацій, але всі вони зводяться до наступних чотирьох: 1) заперечення, замовчу­вання наявних конфліктів; 2) застосування репресивних заходів відносно конфліктуючих сторін; 3) здійснення реформ, покликаних частково ліквідувати передумови, що призвели до відкритої сутички; 4) спроби корінного вирішення конфліктів шляхом усунення їх безпосередніх причин.

Перші два методи звичайне застосовуються на ранніх стадіях конфлікту, але. як правило, не дають позитивних результатів, оскільки через деякий час вони знов з'являються через незнищення причини протистояння. Найбільшу пере­вагу має метод досягнення компромісу за учас­тю третьої сторони чи без неї. Такий шлях спра­цьовує за умови наявності у конфліктуючих хоч аби-якого спільного інтересу та неантагоністич­ного характеру конфлікту. При застосуванні такого методу конфлікт не вичерпується, в ли­ше ставиться у такі рамки, щоб на його хід мог­ли ефективно впливати представники владної еліти.

Найважливішими передумовами формування політичної думки на українських теренах були: перехід українського сус­пільства від варварської (докласової, доцивілізованоі) фази розвитку до стадії цивілізованості (станово-класовий устрій, чітка диференціація суспільства з наявними механізмами ре­гулювання суспільних суперечностей); нституціоналізація політичної системи українського суспільства феодального типу (князівська державність, інтеграція ранніх мікрополітичних утворень племінних княжінь у державно-політичні макро-об'єднання імперського взірця); поширення давньої писемності, освіти, наукових знань; прихід християнства та його запро­вадження як офіційної релігійної доктрини Київської Русі; синтез орієнтальних (східновізантійських) та окцидентальних (західноєвропейських) культурних впливів.

На початкових етапах своєї еволюції, а надто на першому з них, — часів Київської Рус (X—XIIIст.) українська політична думка розвивалась у різноманітних виявах нтелектуальної, духовно-естетичної діяльності (в художній літературі, історич­них творах, публіцистиці, правових документах, релігійних проповідях і текстах тощо). Це пояснювалося синкретизмом суспільної свідомості та слабкою диференціацією інтелекту­альної діяльності. Тому політичні ідеї, що вперше були сфор­мульовані у творах державних діячів, церковних ієрархів, лі­тописців Київської Русі, стосувалися питань виникнення української державності, суспільно-політичного устрою, від­носин влади і церкви, влади та особистості, місця Русі серед інших народів і держав світу та інших проблем. Найбільш ві­домими серед цих творів були «Слово про закон і благодать» (1052) першого митрополита з русинів Ілларіона; «Руська Прав­да» (XI ст.), що складалася з трьох частин «Правди Ярос­лава» (початок XI ст.), «Правди Ярославичів» (1073—1076) та широкої редакції «Руської Правди» (початок ХП ст.); «Повість минулих літ» (1113—1116), написана монахами — літописця­ми Нестором і Сильвестром, — перший загальнодержавний документ історичного змісту, споріднений із середньовічними західноєвропейськими хроніками; «Повчання» (близько 1117), написане великим князем київським Володимиром Мономахом (1053—1132); «Слово про Ігорів похід» (1185 чи 1187), на­писане невідомим автором, — найвизначніша поетична пам'ятка Київської Русі.

У згаданих творах було порушено так політичні пробле­ми: забезпечення незалежності та єдності Русі; утвердження рівноправного статусу Київської Русі серед інших країн світу; закріплення норм права і християнської моралі в суспільних і міжособистісних стосунках; дотримання присяги та норм пра­ва князями; верховенство світської влади над церковною; об­ґрунтування ідеї соціальної відповідальності влади перед на­родом (захист простих людей від утисків, сваволі привілейова­них груп населення та княжої адміністрації); засудження кня­зівських міжусобиць, селянських і міських заворушень як чин­ників, що дестабілізували становище всередині країни і полег­шували загарбання іноземними завойовниками.

Наступний етап розвитку українсько політичної думки пов'язаний з галицько-волинським і польсько-литовським пе­ріодами української історії (XIV — перша половина ХVП ст.). Його початок збігся в час з утратою Україною національної незалежності й переходом під владу іноземних держав — Зо­лотої Орди, Великого князівства Литовського та Польщі. Ста­новище тимчасово стабілізувалося лише з Люблінською унією 1569 p., за умовами яко більша частина України була інкор­порована до складу Польського королівства. Розвиток укра­їнської політичної думки за цих умов значно загальмувався. Певною мірою пам'ятками політичної думки в Україні можна вважати Судебник 1468 p. (прийнятий за Казимира IV) і три Литовські статути — 1529 p. (за Сигізмунда І Старого), 1566 p. (за Сигізмунда II Августа) і 1588 p. (за Сигізмунда ПІ). У цих документах поряд із правовими ідеями викладено й певні полі­тичні погляди щодо централізації держави, зміцнення ко­ролівської влади тощо. Але практично до середини XVI ст. скільки-небудь помітних і яскравих виявів пожвавлення полі­тично думки не спостерігалося.

Від середини XVI ст. українська політична думка розвива­лась у двох напрямках: гострополітичному, або полемічному (В. Суразький, С. Оріховський, 3. Копистенський, І. Борецький, І. Вишенський, Г. і М. Смотрицькі), та культурно-освітньому (Ю. Рогатинець, К. Ставровецький, С. і Л. Зизанії). Іде мо­рального консерватизму (традиціоналізму) та шанування за­кону (легізму), що складалися ще за часів Київської Русі, ви­явились у творчості С. Оріховського (1513—1566; основна пра­ця — «Напучення королю польському Сигізмунду»), який на­магався синтезувати демократично-правові традиції Київсь­кої Русі з сучасними йому гуманістичними поглядами та об­ґрунтувати потребу оптимізації форми правління політично­го режиму Речі Посполитої. Він екстраполював принципи гу­манізму в суспільно-політичну площину і підкреслював такі положення: пріоритетність закону перед будь-яким рішенням монарха чи інших осіб; роль моралі та освіченості монарха в управлінні державою; конечну необхідність врахування полі­тичною елітою досягнень науки про керівництво суспільством і принципи справедливості. «Найсправедливіше, — радив Орі­ховський королю, — щоб ти перебував у межах свого обов'яз­ку»; «...король вибирається задля держави, а не держава за­для короля існує...»; «закон же, коли він є душею і розумом держави, є тому далеко кращим за непевну державу та біль­шим за короля»; «...король є вустами, очима й вухами закону». Фактично, Оріховський уперше в українській політичній думц сформулював демократичні принципи правової держави (за­довго до виникнення самої концепції правової держави): вер­ховенство права в суспільному та державному житті, зв'яза­ність законами дій державної влади тощо.

Визначними політичними мислителями в Україні наприкінці XVI — в першій половині XVII ст. були також X. Філалет (?—?), Вишенський (1560—1620), П. Могила (1597—1647).

X. Філалет (основна праця «Апокрисис») будував свою кон­цепцію у вигляді антитези поглядам польського зуїта П. Скарги, викладеним у праці «Синод брестський» (1597). Концепція Філалета випливала з таких положень: захист у релігійній формі ідеї рівност людей незалежно від соціального статусу; обов'язковий елемент суспільного клімату — релігійна толе­рантність, свобода совісті; необхідність дотримання прав наро­ду його володарями; право народу на захист порушених сво­бод (у тому числі збройний); заперечення абсолютної влади королів, магнатів і папи римського; підпорядкованість дій феодалів суду підданих. X. Філалет одним із перших українсь­ких мислителів, які перебували в річищі гуманістичної та ра­ціоналістично традицій, запропонував та обґрунтував ідеї сус­пільного договору і природного права, обмеження влади зако­ном тощо.

Проблема співвідношення релігії та політики, влади ду­ховної та світської посідала центральне місце в політичних концепціях І. Вишенського та П. Могили. І. Вишенський, автор численних полемічних памфлетів, спрямованих проти всевладдя духовних і світських можновладців, намагався обґрунтувати свої погляди, спираючись на ідею необхідності повернення до гуманістичних і демократичних принципів раннього християн­ства. Він, зокрема, визначив ці принципи (рівність, братерство, свобода, справедливість) наріжними для побудови справедли­вих суспільних відносин у сфері як релігійного, так і світсько­го життя; базуючись на ідеї рівності, висловив думку про не­обхідність соборного правління християнської церкви людьми духовного сану та мирянами: стверджував рівноправність церков і необхідність підпорядкування їх лише Богові; відки­нув як абсолютно безпідставну, необгрунтовану і невиправда­ну доктрину католицького універсалізму та абсолютного цен­тралізму папи римського; піддав гострій критиці дії світської влади, що порушували ідеали раннього християнства; велику роль відводив правосуддю, зокрема судовому захистові грома­дянських прав свобод у разі їх порушення з можновладцями.

Продовжуючи аргументацію І. Вишенського, П. Могила об­стоював ідею верховенства церкви над державою, що об'єк­тивно сприяло вмотивуванню незалежного від влади папи римського і польського короля існування Української право­славної церкви та збереженню ідентичності українського на­роду. Погляди П. Могили на співвідношення впливів церкви й держави в суспільному житті поділяли багато його сучасників і набули значного поширення з утвердженням російського впли­ву на українських теренах у XVII—XVIII ст.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15