Шпаргалка: Політологія. Політичні системи в Україні
Громадські організації – це масов об’єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізац довгострокових цілей. Вони мають свій статус і структуру. Це є профспілки, організації інвалідів, ветеранів, молодіжні організації, дитячі, наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні товариства, фонди асоціації.
Їх ознака – документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення.
Громадські рухи теж мають масовий характер, певну мету, але на відміну від громадських організацій це структурно не оформлені масові об’єднання громадян і організацій різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер. Вона направлена на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються або консолідуються в нові політичні партії чи громадськ організації. Це є політичні рухи: демократичні рухи (рухи за демократичні перетворення); антифашистські, антидиктаторські, соціальні рухи.
Причина піднесення ролі громадських рухів в житті суспільства є неспроможність традиційних партійних і політичних організацій своєчасно підмітити і оцінити нові реалії, пов’язані з можливостями участі населення в демократичних перетвореннях .
Держава безпосередньо не втручається в діяльність громадських організацій а лише регулює відповідно до закон у їх діяльність. Громадські організації та рухи не мають владних повноважень, відрізняються від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння державною владою. Громадські організації і рухи не політичними організаціями.
Функції громадських об’єднань поділяються на дві групи: 1) По забезпеченню захисту інтересів своїх членів. 2) Щодо системи влади, розвитку суспільства.
Громадські організації захищають своїх членів від державних структур. Це було важливо для держав колишнього СРСР, де демократичний процес знаходився у стадії формування.
Діяльність громадських організацій однією з перешкод на шляху до надмірної державної централізації.
На основі громадських організацій рухів виникають групи тиску – громадські об’єднання, які бажають задовольнити власні інтереси впливаючи на органи державної влади або політичні партії. Це може бути інформаційний вплив – пропаганда своїх поглядів через газети, ТВ, таємний вплив – особисті зв’язки, шантаж, насильство, тероризм.
Громадські організацій та рухи сполучна ланка між політичним і громадським суспільством, між “низом верхом”. І в цьому їх стабілізуюча роль у суспільстві.
Політична деологія
Ідеологія політична (від грец. idea - поняття і logos - учення) - система концептуально оформлених уявлень, ідей поглядів на політ, життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастро людей, класів, націй, сусп-ва, політ, партій, громад, рухів та ін. суб'єктів політики. І.п. може розглядатися як форма сусп. свідомості й як явище культури. Як елемент культури І.п. є продуктом соц.-політ, діяльності людей, їх духовного виробництва. Але її специфіка і відмінність від багатьох ін. елементів культури полягає в тому, що вона створюється діяльністю певних верств - ідеологів, політиків, учених. Народні маси, соц. спільноти безпосередньо не створюють ідеології, проте їхні інтереси, уявлення про сусп.-політ. життя є поживним грунтом для її формування.
Структурно І.п. складається з політ, теорій та ідей, сусп.-політ. ідеалів, цінностей, концепцій політ. розвитку політ, програм, політ, символів тощо. На відміну від науки І.п. містить у соб не лише знання політ, життя, але й ставлення, оцінку політ, процесів з позицій нтересів соц. спільноти, політ, партії - носія цієї ідеології, через що І.п. більш упереджена, ніж політ, наука. І.п. може містити в собі, поряд із справжніми знаннями, і неправильні, хибні уявлення про політ, процеси, відносини стан політ, життя, що проявляється в політ, міфах, утопіях. Політ, міфологія спотворено відбиває стан політ, життя, дас помилкові орієнтири політ, поведінц мас, їх громадсько-політ. об'єднань. Поширення міфів у сусн. свідомості може спричинити тимчасовий успіх, але рано чи пізно за принципом бумеранга повертається проти самих твор-. ців таких міфів. Серед цінностей І.п. виділяються політ, символи -умовна знакова система, що виражає ті чи ін. політ, ідеї та ідеали. приналежність власника певного символу до певного товариства, руху, орг-ції. На думку П.Сорокіна, «червоний колір переслідується не тому, що він червоний, а тому, що він символ думок, бажань і почуттів, які ворож снуючому ладові». Політ, історія підтверджує також думку франц. політ, діяча М.Рокара, що конфронтація поміж окремими прошарками сусп-ва нерідко йде навколо символів.
І.п. викону важливі соц. функції: пізнавальну, мобілізаційну. нормативно-регулюючу, контрольну, політ, соціалізації тощо. І.п. глибоко взаємопов'язана з політикою. Вона наділяє її системою ідеалів і цінностей, сприяє вибору мети, спрямову політику. Одночасно політика по суті справи ідеологічна, на грунті певної І.п. формулюються політ, мета і підбираються засоби її реалізації, мобілізується соц. маса для підтримки цієї мети та участі в її здійсненні. Разом з тим снує проблема межі взаємопроникнення ідеології й політики. Гіперідеологізація політики спотворює її, позбавляє можливості адекватно реагувати на нагальні потреби сусп-ва, на зміни, що в ньому відбуваються, ефективно вирішувати життєво важливі проблеми. Одночасно обмеження простору, в якому І.п. має взаємодіяти з політикою, створює вакуум у системі сусп.-політ. орієнтацій і регуляцій, послаблює чи руйнує соц. і духовні ресурси політики.
Необхідністю І.п. для сучас. України визначається потребами вироблення певної системи політ. поглядів, надання цій деолог. системі основоположного значення у виробленні політ, курсу д-ви та поширення знань про неї задля сприйняття її більшістю населення. Це уможливить вироблення цілісної політики в економіці та соціальній сфері, усунення суперечностей у процесі державотворення.
Консерватизм. Неоконсерватизм.
Корнсерватизм суспільно-політична течія , головною ідеєю якої, є традиції і спадковість в житті. Для консерватизму характерна схильність до дійсних і сталих систем норм, вони не приймають революцій та радикальних реформ, відстоюють поступовий розвиток. Консерватизм проявляється в вимогах реставрації старих порядків, в деалізації минулого. Вперше термін консерватизм використав Шатобріон, він визначив концепції, які відображали ідеологію аристократії періоду Французько революції кінця 18 ст.
Консерватизм як політична течія не незмінним. Щоразу, коли країни заходу перебудовували свої суспільні відносини, оновлювали технології, відроджувалися забуті духовні цінності і ідеї. Завжди снували класи, які дбали про збереження попередніх порядків, забезпечували їм влад і привілеї. Водночас консерватизм надавав розвиткові суспільства сталості. Найпрогресивніші тенденції суспільного розвитку виростали з минулого. Так епоха прискореного економічного зростання, соціальних реформ, наукових відкриттів, яка на заході називалась “модерніті” (1870-1970), в духовному плані використовувала цінності минулого.
В 30 роки 19 ст. склалася соціал-демократична модель розвитку, яка забезпечувалася стабільність країн заходу. Але криза модерніті в 70 рр. Привело до виникнення нової модел розвитку. Становлення постіндустріального суспільства на заході ознаменувало розвиток неоконсервативної соціальної бази – дрібні торговці і підприємці, священнослужителі, фермери, військові, які були незадоволені високими податками, діяльністю корпорацій, поширенням масової культури. З їхніми нтересами значною мірою збігалися інтереси банківського капіталу, який був занепокоєний безконтрольною діяльністю корпорацій.
Консерватизм (франц. соnservatisme, від лат. conservare -зберігати, охороняти) - політ, ідеологія і практика сусп.-політ. життя, що орієнтуються на збереження і підтримання існуючих форм соц. структури, традиц. цінностей і морально-правових засад. Вперше термін К. був ужитий франц. письменником Ф.Шатобріаном як такий, що означав ідеологію феодально-аристократ. реакції періоду франц. бурж. революції кінця XVIII ст. Ця ідеологія різко критикувала ідеї просвітництва «справа», апологізу-вала феод. цінності й дворянсько-клерикальні привілеї. Первісне теорет. обгрунтування К. належить духовним батькам цього напряму Ж. де Местру, Л. де Бональду й особливо Е.Берку. Глибоко вражені спробами радикального політ, переустрою сусп-ва в часи Великої французької революції 1789 p., вони прагнули утвердити думку про неприродність свідомого перетворення соц. порядків. Система їхніх поглядів базувалась на пріоритеті наступності перед інноваціями, на визнанні непорушності природного порядку. Богом даної ієрархічност людського співтовариства, а відтак і моральних принципів, що лежать в основ сім'ї, релігії та власності. На їхню думку, збереження минулого здатне зняти всі напруження теперішнього й тому має розглядатись як моральний обов'язок щодо майбутніх поколінь. Цілком природно, що такі принципи заперечували оптимізм лібералізму і радикалізм соціалізму.
На відміну від обох вищезгаданих течій, К. не має сталого ідейного ядра і набуває різних форм у окремі істор. періоди. Як правило, ідеологія К. виступає у двох осн. формах: як апологія традиційних порядків (політичний К.) і як ностальгія за втраченим соц. статусом (реакція типу антисемітизму, расизму, ірраціоналізму, націоналізму та н.). Попри різні форми, К. притаманні спільні ідейні риси: визнання недосконалост людської природи й обмежених можливостей людського розуму; орієнтація на загальний морально-реліг. порядок; переконання про вроджену нерівність людей; ставлення до конституції, як до Богом даного порядку; впевненість у необхідності панування закону й законопослушності як форми індивід, свободи т.ін. Можна виділити кілька різних інтерпретацій К.
1. Історична інтерпретація, згідно з якою К. розглядається як аристократично-клерикальна реакція на Велику французьку революцію, як намагання зберегти феод. порядки, як неприйняття ліберальних прагнень.
2. Антропологічна інтерпретація. У даному випадку К. розглядається як вічна загальнолюдська позиція з визначними ідеями й цінностями. До останніх відносять традиції, стабільність, авторитет, порядок, свободу разом з відповідальністю, скептицизм тощо. Людина розглядається як істота, яка керується у своїх діях інстинктом, почуттям, розумом. Сусп-во стоїть вище за окремого індивіда, а права людини витікають з обов'язків.
3. Ситуаційна інтерпретація. К. розуміється як засіб думки і дій класів, шарів і соц. верств, які намагаються зберегти існуючі порядки. Ситуаційна інтерпретація не передбачає «прив'язки» до якої-небудь істор. ситуації: К. розглядається як позиція, котра постійно повторюється у різні часи соц. групами, партіями, рухами.
Можна говорити також про ціннісний структурний К. У першому випадку К., зберігаючи вірність принципам, готовий погодитись зі змінами соц.структур, у другому - займається негативна позиція щодо сусп. змін.
У XX ст., захищаючи цінності й ін-ти ндустр. сусп-ва, К., як і лібералізм, став заперечувати держ. вторгнення в економіку, оск. воно здатне гальмувати розвиток вільного ринку, конкуренції, порушити привілеї представників крупного капіталу. У післявоєнний період, коли К. змушений був застосовувати більш тонку і складну апологетику капіталіст, способу життя, з'являються, поряд з традиційними, національн форми ідеології, технократичний, християнсько-католицькии, реформаторський та н. різновиди К. Останні десятиліття виявили прагнення К., з одного боку, до рраціональних ідей реакційного типу (напр. «нові праві» у Франції), а з ін. - схильність до ліберальних цінностей, котра найяскравіше проявилась у неоконсерватизмі - ідеолог, течії, що сформувалась як своєрідна відповідь на екон. кризу 1973-1974 pp., - масові молодіжні рухи протесту в Зх. Європі й поширення впливу кейнсіанських ідей.
Неоконсерватизм – су-час, політ, течія, що пристосовує традиц. цінності консерватизму до реалій постіндустр. сусп-ва й визначає урядову політику та поліг, курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (напр. «рейганоміка», «тетчеризм»).
Кредо «нового консерватазму» в економіці - заміна реформіст. моделі розвитку монетарист. моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного держ. втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва. У соц. сфері - більш гнучкий ліберально-реформіст. курс поступився місцем жорсткій економії, «економічному реалізму», скороченню соц. витрат, антиегалітарним тенденціям. У політ, сфері спостеріга ється неоконсервативна переорієнтація щодо проблем політ, влади, демократії, політ, участі, функцій і прерогатив д-ви, бюрократ в на-прямі посилення елітарних тенденцій і антибюрократ. настроїв. Н. ставить завдання функціонального посилення політ, системи, пошуку ідей і підходів щодо створення більш гнучких структур влади, зміцнення «законності і порядку», забезпечення традиц. морально-політ. цінностей через розвиток ін-тів громадян, сусп-ва і збалансованість відносин сусп-ва з природою (Д.Белл, З.Бжезінський, Н.Крістолл та ін.).
Успіх неоконсерваторів багато в чому пов'язаний з усвідомленням ними необхідності технолог., соц.-екон. і політ. змін у сусп-ві постіндустр. доби, а сам неоконсерватизм є відповіддю на вимоги технологічної революції та сучас. цивілізації. Н. виявився досить ефективним у багатьох аспектах: у ряді країн вдалося приборкати інфляцію, зменшити безробіття, стимулювати ділову активність, ліквідувати збиткові галуз промисловості; він дав людям ясну форму взаємовідносин між соціально відповідальним індивідом і політичне стабільною д-вою, узгодивши раціональне ставлен-ня до дійсності з моральними принципами; неоконсерват. курс синтезував у своїй ідейній основі не лише досягнення традиц. консерватизму, а й гуманіст. уявлення лібералізму, соціалізму й ряду ін. соц.-політ, вчень. Відштовхуючись від ідейно-теорет. бази Н., сучас. неоконсерватори шукають середній шлях між деструктивністю неприборканої ринкової стихії та неефективною держ. регламентацією всіх сфер сусп. життя. У більшості країн Заходу Н. виступа як могутня інтелектуальна сила. Прихильники політ, позицій, що втілюють у соб за-значені риси, об'єднуються у консервативні партії. Найбільші з них - це Консервативна партія Великобританії (виникла 1867 p.). Консервативна партія Данії (ви-никла 1916 p.) та ін. Знання сутності і осн. рис Н. дозволяє краще зрозуміти європ. і світовий політ, процеси, проаналізувати деяк загальноцивілізац. закономірності розвитку сучас. сусп-ва та напрями необхідних структурних зміну ньому.
Лібералізм та неолібералізм.
Лібералізм (від лат. liberalis -вільний) - політична та ідеолог. течія, що об'єднує прихильників парламент, ладу, вільного підприємництва і дем.свобод. Термін «Л.» увійшов до широкого вжитку в першій пол. XIX ст., коли в ряді країн зх. Європи виникли політ, партії «лібералів». Однак витоки Л. сягають епохи бурж. революцій XVII-XVIII ст. Ідеологія раннього Л. відігравала прогресивну роль, тому що в ній були сформульовані осн. принципи нового сусп. устрою, який прийшов на зміну феодалізму. Прибічники Л. вимагали обмеження прав монарха парламентом, встановлення конституц. ладу і допущення вихідців з третього стану до управління д-вою, запровадження дем. свобод, скасування привілеїв дворянства і духовенства. Ідеологи бурж. революцій зробили суттєвий внесок у розробку і втілення в практику парламент. устрою. Пізніше багато з ідей, витриманих у дусі концепц «правової держави» - конституційного правління, заснованого на поділі влади на законодавчу, виконавчу і судову; забезпечення осн. політ, прав громадян, включаючи свободу слова, друку, віросповідань, проведення зборів тощо -увійшли в ідейно-політ. арсенал Л.
Ринкова економіка сприяла формуванню середнього стану (купців, підприємців, управлінців, інтелігенції) з різночинців, тобто недворян; інституцій соц. спрямування і різної політ, орієнтації, незалежних від д-ви. Внаслідок багатолітньої еволюції названих чинників сформувались цінності сучас. Л. як системи соц.-екон. та політ, поглядів, яка захищає свободи та права особи, приватну власність, демократію, громадян, сусп-во, договірний характер держ. влади, вільну конкуренцію тощо. Л. виходить з положення, що світ підпорядковується законам, які нам не підвладні. Тому природним принципом поведінки людини повинні бути здоровий глузд, адаптація до обставин і вимог сусп-ва. Л. від самого початку не був тотожним егоїзму, аморальності, відходу від участі у виконанні сусп. завдань. Він звертався до високоморальної особи, яка діє зважено, поєднує свої інтереси з інтересами соц. цілого й несе за нього відповідальність. Л., на думку його ідеологів (Д.Локк, Ш.Монтеск'є, І.Кант, Г.Гегель, Є.Бентам, Б.Кон-стан, Т.Джефферсон, Д.Медісон, М.Острогельський, Б.Кістяківсь-кий, М.Драгоманов та ін.),-це заснований на особистій ініціативі й свободі вибору спосіб дій, готовність до сприйняття нових ідей і разом з тим заперечення диктату ідеологій, політики, влади. Такий «спонтанний порядок», на думку деяких вчених (Гі Сорман), спроможний забезпечити саморегулювання сусп. організму краще за будь-які плани. Елементами спонтанного порядку є окремі госп-ва як індивідів, так і орг-цій, якими керують свідомо. Розвиток приватного права полягає значною мірою у наданні можливості для створення добровільних асоціацій, які не мають тієї чи н. примусової влади. Найважл. постулат Л. - встановлення балансу між сферами сусп. та особистих інтересів. Вважається, що Л. - це не ідеолог. догма, а «проект суспільства», який може бути адаптований до місцевих іст., нац. культурних умов.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15