Шпаргалка: Політологія. Політичні системи в Україні

Громадські організації – це масов об’єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізац довгострокових цілей. Вони мають свій статус і структуру. Це є профспілки, організації інвалідів, ветеранів, молодіжні організації, дитячі, наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні товариства, фонди асоціації.

Їх ознака – документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення.

Громадські рухи теж мають масовий характер, певну мету, але на відміну від громадських організацій це структурно не оформлені масові об’єднання громадян і організацій різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер. Вона направлена на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються або консолідуються в нові політичні партії чи громадськ організації. Це є політичні рухи: демократичні рухи (рухи за демократичні перетворення); антифашистські, антидиктаторські, соціальні рухи.

Причина піднесення ролі громадських рухів в житті суспільства є неспроможність традиційних партійних і політичних організацій своєчасно підмітити і оцінити нові реалії, пов’язані з можливостями участі населення в демократичних перетвореннях .

Держава безпосередньо не втручається в діяльність громадських організацій а лише регулює відповідно до закон у їх діяльність. Громадські організації та рухи не мають владних повноважень, відрізняються від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння державною владою. Громадські організації і рухи не політичними організаціями.

Функції громадських об’єднань поділяються на дві групи: 1) По забезпеченню захисту інтересів своїх членів. 2) Щодо системи влади, розвитку суспільства.

Громадські організації захищають своїх членів від державних структур. Це було важливо для держав колишнього СРСР, де демократичний процес знаходився у стадії формування.

Діяльність громадських організацій однією з перешкод на шляху до надмірної державної централізації.

На основі громадських організацій рухів виникають групи тиску – громадські об’єднання, які бажають задовольнити власні інтереси впливаючи на органи державної влади або політичні партії. Це може бути інформаційний вплив –  пропаганда своїх поглядів через газети, ТВ, таємний вплив – особисті зв’язки, шантаж, насильство, тероризм.

Громадські організацій та рухи сполучна ланка між політичним і громадським суспільством, між “низом верхом”. І в цьому їх стабілізуюча роль у суспільстві.

Політична деологія

Ідеологія політична (від грец. idea - поняття і logos - учен­ня) - система концептуально оформлених уявлень, ідей погля­дів на політ, життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастро людей, класів, націй, сусп-ва, політ, партій, громад, рухів та ін. суб'єктів політики. І.п. може розглядатися як форма сусп. сві­домості й як явище культури. Як елемент культури І.п. є продуктом соц.-політ, діяльності людей, їх ду­ховного виробництва. Але її спе­цифіка і відмінність від багатьох ін. елементів культури полягає в тому, що вона створюється діяль­ністю певних верств - ідеологів, політиків, учених. Народні маси, соц. спільноти безпосередньо не створюють ідеології, проте їхні інтереси, уявлення про сусп.-політ. життя є поживним грунтом для її формування.

Структурно І.п. складається з політ, теорій та ідей, сусп.-політ. ідеалів, цінностей, концепцій по­літ. розвитку політ, програм, політ, символів тощо. На відміну від науки І.п. містить у соб не лише знання політ, життя, але й ставлення, оцінку політ, процесів з позицій нтересів соц. спільно­ти, політ, партії - носія цієї ідео­логії, через що І.п. більш уперед­жена, ніж політ, наука. І.п. може містити в собі, поряд із справжні­ми знаннями, і неправильні, хибні уявлення про політ, процеси, від­носини стан політ, життя, що проявляється в політ, міфах, уто­піях. Політ, міфологія спотворе­но відбиває стан політ, життя, дас помилкові орієнтири політ, пове­дінц мас, їх громадсько-політ. об'єднань. Поширення міфів у сусн. свідомості може спричини­ти тимчасовий успіх, але рано чи пізно за принципом бумеранга повертається проти самих твор-. ців таких міфів. Серед цінностей І.п. виділяються політ, символи -умовна знакова система, що ви­ражає ті чи ін. політ, ідеї та ідеа­ли. приналежність власника пев­ного символу до певного това­риства, руху, орг-ції. На думку П.Сорокіна, «червоний колір пе­реслідується не тому, що він чер­воний, а тому, що він символ ду­мок, бажань і почуттів, які ворож снуючому ладові». Політ, історія підтверджує також думку франц. політ, діяча М.Рокара, що кон­фронтація поміж окремими про­шарками сусп-ва нерідко йде на­вколо символів.

І.п. викону важливі соц. функції: пізнавальну, мобілізацій­ну. нормативно-регулюючу, кон­трольну, політ, соціалізації тощо. І.п. глибоко взаємопов'язана з політикою. Вона наділяє її систе­мою ідеалів і цінностей, сприяє вибору мети, спрямову політику. Одночасно політика по суті спра­ви ідеологічна, на грунті певної І.п. формулюються політ, мета і підбираються засоби її реалізації, мобілізується соц. маса для під­тримки цієї мети та участі в її здій­сненні. Разом з тим снує пробле­ма межі взаємопроникнення ідео­логії й політики. Гіперідеологізація політики спотворює її, по­збавляє можливості адекватно реагувати на нагальні потреби сусп-ва, на зміни, що в ньому від­буваються, ефективно вирішува­ти життєво важливі проблеми. Одночасно обмеження простору, в якому І.п. має взаємодіяти з політикою, створює вакуум у сис­темі сусп.-політ. орієнтацій і ре­гуляцій, послаблює чи руйнує соц. і духовні ресурси політики.

Необхідністю І.п. для сучас. Ук­раїни визначається потребами вироблення певної системи по­літ. поглядів, надання цій деолог. системі основоположного зна­чення у виробленні політ, курсу д-ви та поширення знань про неї задля сприйняття її більшістю на­селення. Це уможливить вироб­лення цілісної політики в еконо­міці та соціальній сфері, усунен­ня суперечностей у процесі дер­жавотворення.

Консерватизм. Неоконсерватизм.

Корнсерватизм суспільно-політична течія , головною ідеєю якої, є традиції і спадковість в житті. Для консерватизму характерна схильність до дійсних і сталих систем норм, вони не приймають революцій та радикальних реформ, відстоюють поступовий розвиток. Консерватизм проявляється в вимогах реставрації старих порядків, в деалізації минулого. Вперше термін консерватизм використав Шатобріон, він визначив концепції, які  відображали ідеологію аристократії періоду Французько революції кінця 18 ст.

Консерватизм як політична течія не незмінним. Щоразу, коли країни заходу перебудовували свої суспільні відносини, оновлювали технології, відроджувалися забуті духовні цінності і ідеї. Завжди снували класи, які дбали про збереження попередніх порядків, забезпечували їм влад і привілеї. Водночас консерватизм надавав розвиткові суспільства сталості. Найпрогресивніші тенденції суспільного розвитку виростали з минулого. Так епоха прискореного економічного зростання, соціальних реформ, наукових відкриттів, яка на заході називалась “модерніті” (1870-1970), в духовному плані використовувала цінності минулого.

В 30 роки 19 ст. склалася соціал-демократична модель розвитку, яка забезпечувалася стабільність країн заходу. Але  криза модерніті в 70 рр. Привело до виникнення нової модел розвитку. Становлення постіндустріального суспільства на заході ознаменувало розвиток неоконсервативної соціальної бази – дрібні торговці і підприємці, священнослужителі, фермери, військові, які були незадоволені високими податками, діяльністю корпорацій, поширенням масової культури. З їхніми нтересами значною мірою збігалися інтереси банківського капіталу, який був занепокоєний безконтрольною діяльністю корпорацій.

Консерватизм (франц. соnservatisme, від лат. conservare -зберігати, охороняти) - політ, іде­ологія і практика сусп.-політ. життя, що орієнтуються на збере­ження і підтримання існуючих форм соц. структури, традиц. цін­ностей і морально-правових за­сад. Вперше термін К. був ужитий франц. письменником Ф.Шатобріаном як такий, що означав іде­ологію феодально-аристократ. реакції періоду франц. бурж. ре­волюції кінця XVIII ст. Ця ідео­логія різко критикувала ідеї про­світництва «справа», апологізу-вала феод. цінності й дворянсько-клерикальні привілеї. Первісне теорет. обгрунтування К. нале­жить духовним батькам цього на­пряму Ж. де Местру, Л. де Бональду й особливо Е.Берку. Гли­боко вражені спробами ради­кального політ, переустрою сусп-ва в часи Великої французької ре­волюції 1789 p., вони прагнули утвердити думку про неприро­дність свідомого перетворення соц. порядків. Система їхніх по­глядів базувалась на пріоритеті наступності перед інноваціями, на визнанні непорушності природного порядку. Богом даної ієрархічност людського співто­вариства, а відтак і моральних принципів, що лежать в основ сім'ї, релігії та власності. На їхню думку, збереження минулого здатне зняти всі напруження те­перішнього й тому має розгляда­тись як моральний обов'язок щодо майбутніх поколінь. Ціл­ком природно, що такі принци­пи заперечували оптимізм лібера­лізму і радикалізм соціалізму.

На відміну від обох вищезгада­них течій, К. не має сталого ідей­ного ядра і набуває різних форм у окремі істор. періоди. Як пра­вило, ідеологія К. виступає у двох осн. формах: як апологія тради­ційних порядків (політичний К.) і як ностальгія за втраченим соц. статусом (реакція типу антисемі­тизму, расизму, ірраціоналізму, націоналізму та н.). Попри різні форми, К. притаманні спільні ідейні риси: визнання недоскона­лост людської природи й обме­жених можливостей людського розуму; орієнтація на загальний морально-реліг. порядок; переко­нання про вроджену нерівність людей; ставлення до конституції, як до Богом даного порядку; впевненість у необхідності пану­вання закону й законопослушності як форми індивід, свободи т.ін. Можна виділити кілька різ­них інтерпретацій К.

1. Історична інтерпретація, згідно з якою К. розглядається як аристократично-клерикальна ре­акція на Велику французьку ре­волюцію, як намагання зберегти феод. порядки, як неприйняття лі­беральних прагнень.

2. Антропологічна інтерпрета­ція. У даному випадку К. розгля­дається як вічна загальнолюдсь­ка позиція з визначними ідеями й цінностями. До останніх відно­сять традиції, стабільність, авто­ритет, порядок, свободу разом з відповідальністю, скептицизм тощо. Людина розглядається як істота, яка керується у своїх діях інстинктом, почуттям, розумом. Сусп-во стоїть вище за окремого індивіда, а права людини витіка­ють з обов'язків.

3. Ситуаційна інтерпретація. К. розуміється як засіб думки і дій класів, шарів і соц. верств, які на­магаються зберегти існуючі по­рядки. Ситуаційна інтерпретація не передбачає «прив'язки» до якої-небудь істор. ситуації: К. роз­глядається як позиція, котра по­стійно повторюється у різні часи соц. групами, партіями, рухами.

Можна говорити також про ціннісний структурний К. У пер­шому випадку К., зберігаючи вір­ність принципам, готовий пого­дитись зі змінами соц.структур, у другому - займається негатив­на позиція щодо сусп. змін.

У XX ст., захищаючи цінності й ін-ти ндустр. сусп-ва, К., як і лібералізм, став заперечувати держ. вторгнення в економіку, оск. воно здатне гальмувати розвиток вільного ринку, конкуренції, пору­шити привілеї представників круп­ного капіталу. У післявоєнний пе­ріод, коли К. змушений був засто­совувати більш тонку і складну апологетику капіталіст, способу життя, з'являються, поряд з тради­ційними, національн форми ідео­логії, технократичний, християнсько-католицькии, реформаторсь­кий та н. різновиди К. Останні де­сятиліття виявили прагнення К., з одного боку, до рраціональних ідей реакційного типу (напр. «нові праві» у Франції), а з ін. - схиль­ність до ліберальних цінностей, котра найяскравіше проявилась у неоконсерватизмі - ідеолог, течії, що сформувалась як своєрідна від­повідь на екон. кризу 1973-1974 pp., - масові молодіжні рухи про­тесту в Зх. Європі й поширення впливу кейнсіанських ідей.

Неоконсерватизм – су-час, політ, течія, що пристосовує традиц. цінності консерватизму до реалій постіндустр. сусп-ва й визначає урядову політику та поліг, курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (напр. «рейганоміка», «тетчеризм»).

Кредо «нового консерватазму» в економіці - заміна реформіст. моделі розвитку монетарист. моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного держ. втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва. У соц. сфері - більш гнучкий ліберально-реформіст. курс поступився місцем жорсткій економії, «економічному реалізму», скороченню соц. витрат, антиегалітарним тен­денціям. У політ, сфері спостеріга ється неоконсервативна переорієнтація щодо проблем політ, влади, демократії, політ, участі, функцій і прерогатив д-ви, бюрократ в на-прямі посилення елітарних тенденцій і антибюрократ. настроїв. Н. ставить завдання функціонального посилення політ, системи, пошуку ідей і підходів щодо створення більш гнучких структур влади, зміцнення «законності і порядку», забезпечення традиц. морально-політ. цінностей через розвиток ін-тів громадян, сусп-ва і збалансованість відносин сусп-ва з природою (Д.Белл, З.Бжезінський, Н.Крістолл та ін.).

Успіх неоконсерваторів багато в чому пов'язаний з усвідомленням ними необхідності технолог., соц.-екон. і політ. змін у сусп-ві постіндустр. доби, а сам неоконсерватизм є відповіддю на вимоги технологічної революції та сучас. цивілізації. Н. виявився досить ефективним у багатьох аспектах: у ряді країн вдалося приборкати інфляцію, зменшити безробіття, стимулювати ділову активність, ліквідувати збиткові галуз промисловості; він дав людям ясну форму взаємовідносин між соціально відповідальним індивідом і політичне стабільною д-вою, узгодивши раціональне ставлен-ня до дійсності з моральними принципами; неоконсерват. курс синтезував у своїй ідейній основі не лише досягнення традиц. консерватизму, а й гуманіст. уявлення лібералізму, соціалізму й ряду ін. соц.-політ, вчень. Відштовхуючись від ідейно-теорет. бази Н., сучас. неоконсерватори шукають середній шлях між деструктивністю неприборканої ринкової стихії та неефективною держ. регламентацією всіх сфер сусп. життя. У більшості країн Заходу Н. виступа як могутня інтелектуальна сила. Прихильники політ, позицій, що втілюють у соб за-значені риси, об'єднуються у кон­сервативні партії. Найбільші з них - це Консервативна партія Великобританії (виникла 1867 p.). Консервативна партія Данії (ви-никла 1916 p.) та ін. Знання сутності і осн. рис Н. дозволяє краще зрозуміти європ. і світовий політ, процеси, проаналізувати деяк загальноцивілізац. закономірності розвитку сучас. сусп-ва та напрями необхідних структурних зміну ньому.

Лібералізм та неолібералізм.

Лібералізм (від лат. liberalis -вільний) - політична та ідеолог. течія, що об'єднує прихильників парламент, ладу, вільного під­приємництва і дем.свобод. Тер­мін «Л.» увійшов до широкого вжитку в першій пол. XIX ст., коли в ряді країн зх. Європи ви­никли політ, партії «лібералів». Однак витоки Л. сягають епохи бурж. революцій XVII-XVIII ст. Ідеологія раннього Л. відіграва­ла прогресивну роль, тому що в ній були сформульовані осн. принципи нового сусп. устрою, який прийшов на зміну феодаліз­му. Прибічники Л. вимагали об­меження прав монарха парла­ментом, встановлення конституц. ладу і допущення вихідців з третього стану до управління д-вою, запровадження дем. свобод, скасування привілеїв дворянства і духовенства. Ідеологи бурж. рево­люцій зробили суттєвий внесок у розробку і втілення в практику пар­ламент. устрою. Пізніше багато з ідей, витриманих у дусі концепц «правової держави» - конституцій­ного правління, заснованого на поділі влади на законодавчу, вико­навчу і судову; забезпечення осн. політ, прав громадян, включаючи свободу слова, друку, віроспові­дань, проведення зборів тощо -увійшли в ідейно-політ. арсенал Л.

Ринкова економіка сприяла формуванню середнього стану (купців, підприємців, управлін­ців, інтелігенції) з різночинців, тобто недворян; інституцій соц. спрямування і різної політ, орі­єнтації, незалежних від д-ви. Внас­лідок багатолітньої еволюції на­званих чинників сформувались цінності сучас. Л. як системи соц.-екон. та політ, поглядів, яка за­хищає свободи та права особи, приватну власність, демократію, громадян, сусп-во, договірний характер держ. влади, вільну кон­куренцію тощо. Л. виходить з положення, що світ підпорядко­вується законам, які нам не під­владні. Тому природним принци­пом поведінки людини повинні бути здоровий глузд, адаптація до обставин і вимог сусп-ва. Л. від самого початку не був тотожним егоїзму, аморальності, відходу від участі у виконанні сусп. завдань. Він звертався до високомораль­ної особи, яка діє зважено, поєд­нує свої інтереси з інтересами соц. цілого й несе за нього відпові­дальність. Л., на думку його ідео­логів (Д.Локк, Ш.Монтеск'є, І.Кант, Г.Гегель, Є.Бентам, Б.Кон-стан, Т.Джефферсон, Д.Медісон, М.Острогельський, Б.Кістяківсь-кий, М.Драгоманов та ін.),-це за­снований на особистій ініціативі й свободі вибору спосіб дій, готов­ність до сприйняття нових ідей і разом з тим заперечення диктату ідеологій, політики, влади. Такий «спонтанний порядок», на думку деяких вчених (Гі Сорман), спро­можний забезпечити саморегулю­вання сусп. організму краще за будь-які плани. Елементами спон­танного порядку є окремі госп-ва як індивідів, так і орг-цій, якими керують свідомо. Розвиток при­ватного права полягає значною мірою у наданні можливості для створення добровільних асоціа­цій, які не мають тієї чи н. приму­сової влади. Найважл. постулат Л. - встановлення балансу між сфе­рами сусп. та особистих інтересів. Вважається, що Л. - це не ідеолог. догма, а «проект суспільства», який може бути адаптований до місцевих іст., нац. культурних умов.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15