Шпаргалка: Політологія. Політичні системи в Україні

По-друге, реформи, що проведені в Україні, хоч і не були ради­кальними, але вже відіграли і продовжують відігравати позитивну роль. Головний результат реформування нашого суспільства полягає в тому, що більшість вже усвідомила, що повернення назад немож­ливе, що треба йти далі по шляху світової цивілізації.

Політична еліта

І. Дослідження природи елітизму. Школи елітизму.

Перші спроби науково-теоретичного осмислення феномену елітизму сягають найдавніших часів. Стародавні мислител усвідомлювали, що народ сам нездатен управляти суспільством і що історію творять вибрані представники панівних верств. Так, китайський філософ Конфуцій вирізняв у суспільстві дві основні норми поведінки: одна для "вибраних", інша — для народу, що мусить підкорятися. Глибоке обгрунтування ці ідеї дістали у Платона, Макіавеллі і Ніцше. Однак перш концепції еліт у їх сучасному розумінні з'являються лише наприкінці XIX — на початку XX ст. і пов'язані з іменами Гаетано Моски, Вільфредо Парето і Роберта Міхельса.

Гаетано Моска (1858—1941) — італійський дослідник, один з основоположників політичної науки — поділяв суспільство на панівну меншість (еліту) і політичне залежну більшість (масу). Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування цивілізації. Саме правлячий "політичний клас" визначає історичний процес. Владу меншості над більшістю Г. Моска пояснював кращою організованістю. Народовладдя, реальна демократія і соціалізм — утопії, несумісні із законами суспільного розвитку людською природою. Влада може бути від народу, для народу, але ні в якому раз владою самого народу. Соціальна стабільність без оновлення еліти неможлива. Окрім того, будь-яка еліта, на думку вченого, має тенденцію до перетворення на "закриту", спадкову, що призводить до її відчуження від мас. Запобігти цьому можуть лише реальний вплив суспільства на процеси формування еліти, який спонукає "політичний клас" до оновлення, дає змогу тримати його у певних межах і усувати в тих випадках, коли він більше не відповідає інтересам країни. Отже найбільш ефективною визнається система коли провідну роль в політичній системі відіграє політична еліта, але при цьому суспільство шляхом демократичних механізмів може впливати на еліту.

Вільфредо Парето (1848—1923) — італійський соціолог і економіст — обґрунтовував свою елітарну теорію біопсихічними якостями індивідів. Поділ на спроможну управляти суспільством еліту й нееліту він вважав суттєвою ознакою всіх людських суспільств, а кругообіг еліт (тобто хню стабілізацію і подальшу деградацію) — рушійною силою суспільного розвитку. Згідно з його концепцією люди від природи наділені схильністю до маніпулювання, хитрощів і обману (цих представників еліти він називав "лисами") або ж здатністю до використання насильства ("леви"). Відповідно існують два типи суспільно-політичного правління, які послідовно змінюють один одного. Якщо правляча еліта не займається цілеспрямованим самооновленням, тоді вона деградує, що веде до соціальної революції.

Роберт Міхельс (1876-1936) - німецький вчений, один з основоположників політичної соціології — дослідив соціальн механізми, які породжують елітарність суспільства, і вивів так званий "залізний закон олігархії". Суть його полягає в тому, що створення великих організацій веде до їхньої олігархізації і формування еліти. Людська ж цивілізація неможлива без великих організацій, керівництво якими може здійснюватися здебільшого лише вузьким колом осіб. Це зумовлене насамперед необхідністю досягнення ефективності у діяльності тих чи інших організацій, яка, в свою чергу, потребує керівного ядра й апарату, що поступово, але невідворотно виходять з-під контролю рядових членів, відриваються від них, підпорядковують політику власним інтересам і починають турбуватися виключно про збереження свого привілейованого становища. Маси ж через недостатню компетенцію та активність залишаються байдужими до політичної діяльності. Отже, робить висновок Міхельс, навіть демократичним суспільством завжди фактично править олігархічна, елітарна група.

Вищезгадані концепції сучасно елітарної теорії належать до макіавеллістської школи. Попри вс розбіжності вони (включаючи сучасних дослідників) мають цілий ряд спільних положень: елітарність будь-якого суспільства; особливі психологічні якості еліти; усвідомлення елітою своєї винятковості; право еліти на політичне управління суспільством, широкими масами; незмінність владних відносин між елітою простим людом, починаючи з найдавніших часів; конкурентність і зміна еліт у ході боротьби за владу. Ця течія визнає необхідність існування еліти і те, що розвиток кожного суспільства залежить від якостей політичної еліти в ньому.

Поряд з макіавеллістською школою в західній політології розрізняють вартісні теорії еліт, елітарні теор демократії, концепції плюралізму еліт, ліволіберальні концепції та ін.

Ціннісні теорії еліт (X. Ортегаі-Гассет, М. Бердяєв, В. Ропке та ін.) розглядають еліту як найбільш продуктивну й ніціативну частину населення, наділену високими моральними якостями. Формування її — результат природного відбору в суспільстві. Соціальна рівність рівністю стартових можливостей, що сама по собі спричиняє висування з маси найактивніших фізично й найбільш підготовлених інтелектуально представників. Завдання ж суспільства полягає в тому, щоб здійснювати цілеспрямоване рекрутування (пошук і залучення) найбільш результативної еліти.

Елітарні теорії демократії (Р.Даль, С. Ліпсет, Л. Зіглер та ін.). Вони розглядають еліту як групу, покликану не лише управляти, але й оберігати суспільство від неконтрольованого тиску й неврівноваженост мас.

Плюралістичні теорії еліт (О. Штаммер, Д. Рісмен та н.) визнають множинність еліт у будь-якому суспільстві. Жодна з них не здатна домінувати в усіх сферах суспільної діяльності. Еліти поділяються на професійні, регіональні, релігійні та інші, кожна з яких покликана виражати нтереси своїх базових груп. Згідно з цими теоріями з допомогою різноманітних механізмів (виборів, референдумів, опитувань, впливу преси, груп тиску) можна обмежити або й відвернути дію "залізного закону олігархії", втримати еліти під впливом мас.

Ліволіберальні концепції (Ч. Міллс, Р. Мілібанд та н.) базуються на таких основних положеннях: головний елітоутворюючий чинник не видатні якості представників певної еліти, а володіння командними позиціями, керівними постами; еліта, що здійснює владу в суспільстві, не обмежується політичними діячами, а включає керівників корпорацій, найвищих державних службовців, офіцерів, а також інтелектуалів з високим суспільним статусом; між елітою й масою існують значні відмінності, реальних шансів зайняти висок посади у представників народу майже немає; основна функція еліти в суспільств забезпечення власного панування.

Отже бачимо, що підходи до проблеми еліти є досить різними, але об'єднує їх те, що всі школи визнають еліти, як необхідний компонент любого суспільства, який визначає розвиток останнього.

ІІ. Поняття та суть політичної еліти.

Що таке еліта, найчастіше до не належать: люди, що досягли найбільших висот у сфері своєї діяльності (Парето); найактивніші у політичному відношенні люди, орієнтовані на владу (Моска); особи, що інтелектуально чи морально стоять над масою, з розвинутим почуттям відповідальності (Ортега-і-Гассет); наділені владою люди (Етціоні); особи, як мають формальну владу в організаціях та інститутах, що визначають суспільне життя (Дай); особистості, наділені харизмою (Фройнд); творча меншість суспільства (Тойнбі); найкваліфікованіші фахівці: менеджери, найвищі службовц у системі бюрократичного управління (послідовники технологічних теорій). Кожен з вищерозглянутих напрямів елітарних теорій відображає певні аспекти політично дійсності, орієнтується на конкретні історичні періоди й країни. Однак попри всі ці розбіжності найважливіші риси й аспекти суспільно-політичного розвитку даного феномена дають змогу визначити еліту в найзагальнішому розумінні.

Політична еліта — це достатньою мірою самостійна, найвища, відносно привілейована частина суспільства, наділена непересічними психологічними соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Однак не треба думати, що політична еліта є однорідною за структурою. Політична еліта внутрішньо диференційована. Це правляча еліта, яка безпосередньо володіє державною владою, і опозиційна (контреліта). Головною метою першої є утримання влади. Контреліта зорієнтована на відвоювання її у панівної еліти, найчастіше з метою не привласнення влади, а реалізації певної політичної доктрини, концепції, програми. Саме взаємодія цих двох еліт не дає еліті перетворитися в закриту з послідуючою деградацією.

Розрізняють також відкриту еліту, що рекрутується із суспільства, й закриту, самовідновлювану з власного середовища. Еліта поділяється на вищу, яка безпосередньо впливає на прийняття загальнозначущих для всього суспільства рішень, і середню (службовці, менеджери, вчені, інженери, інтелектуали). До політичної еліти, що безпосередньо бере участь у процесі прийняття політичних рішень, відносять адміністративну еліту, до якої входять службовці-управлінці.

Лідерство

Проблема політичного лідерства сяга своїм корінням у глибоку давнину. Цією проблемою займались серед інших Платон, і Арістотель. У середні віки Н. Макіавеллі вважав, що типовий політичний лідер — правитель, який домагається мети, не вибираючи засобів. Ф. Ніцше у праці «Генеалогія моралі» вказував на прагнення людини зайняти пост лідера як на природний інстинкт людини і зазначав, що лідер має право гнорувати мораль. На думку 3. Фрейда, народні маси потребують авторитету так, як сім'я потребує авторитетного батька.

Більш пізні західні політологи і соціологи намагаються з'ясувати проблему лідера уже на інших рівнях. Заслугову на увагу концепція особистих якостей, згідно з якою лідер є особистістю з відповідними соціально-психологічними якостями (почуттям гумору, такту, вмінням звертати на себе увагу та ін.). Звичайно, особисті якості грають тут істотну роль. Проте, гетеротрофуючи цей фактор — трактуючи лідера тільки як явище біопсихологічне, поза соціально-економічною зумовленістю, ця теорія не може достатньою мірою з'ясувати проблему політичного лідерства.

Поширена точка зору, що лідером ста людина, котра найбільш успішно здійснює орієнтацію на інших. Тобто той, хто хоче стати лідером, повинен враховувати пануючі звичаї або домінуючий характер, що дало б йому змогу піднятися без напруження або ризику на керівний пост.

Політичний лідер повинен насамперед мати власну політичну програму, повинен володіти такими особистими рисами, як воля, цілеспрямованість, настирливість. Необхідно бути також популярним, уміти завойовувати маси. Звичайно, лідер повинен мати час і можливість довести сво лідерство. Нарешті, істинність лідера виявляється і в тому, що навіть втративши свої офіційні політичні посади, він залишається самим собою.

Щодо типів політичного лідерства, то М. Вебєр вивів їх із типів влади (правління). Насамперед це лідерство, властиве традиційному правлінню. Воно передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада правителя пов'язана з традиційними нормами, на які він посилається, організовує свою діяльність. Правитель, котрий зневажає традиції, може втратити і свою владу.

Далі — харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар, талант, властивий людині), відповідно харизматичний правитель. Це той, при якому влада над іншими грунтується на вірі, що правитель має особливі магічні здібності. Люди вірять, що він покликаний виконувати якусь наперед визначену місію. Це зумовлює послух підлеглих. І тут влада випливає із особистих якостей правителя, а не від безособового права. Підлеглі вірять, що харизматичний лідер принесе бажане, нове. Саме такими правителями М. Вебер вважав керівників революцій, досвідчених далекоглядних політичних діячів, релігійних лідерів.

Нарешті, легальне правління означа вибір політичного лідера через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання яких він несе відповідальність перед виборцями.

Загалом вивчення політичного лідерства, в тому числі його типів, вимагає конкретно-історичного підходу. Суспільний устрій, політичний режим та інші фактори зумовлюють тип політичного лідера.

Великого значення набуває типологія лідерів залежно від характеру політичного устрою. Йдеться про лідерів демократичних режимів і різних підвидів авторитарних — від олігархічних до воєнних, тоталітарних, диктаторських. Політичний досвід розрізняє лідерів за методами здійснення влади як демократів і диктаторів. Останній тип лідерства властивий авторитарним режимам. Як зазначав Р. Міхельс, диктаторство вождів випливає не тільки з ганебної жадоби панування і дикого свавілля, а й дуже часто з чесної впевненості в значимості власного «я» для суспільства. Панування бонапартастського лідера, тобто вибраного народом, може грунтуватися на ілюз мас, що саме вони вручили йому мандат на панування. Такий лідер виступає як творіння самого народу.

Істотне значення має поділ лідерів на реформаторів і революціонерів. Це насамперед відмінності в питаннях тактики. Для реформаторів типовим є прагнення до мирної тактики поступових змін, в основному шляхом переконання. Революціонери дотримуються екстремістсько тактики, що включає насильство. Хоча для досягнення окремих цілей революціонери за певних умов беруть на озброєння тактичні прийоми реформаторів. Своєю чергою реформатори стикаються з тим, що їхня ненасильницька конфронтація виклика тактику насилля з боку прихильників існуючих порядків.

Різниця між лідерами-реформаторами і лідерами-революціонерами більшою мірою виявляється в розумінні й оцінці ситуації. Як зазначає Р. Такер, реформатор відстоює базовий міф політичного суспільства, його ідеальну модель культури. Відхилення практики в деяких сферах життя від моделі — це ситуація, яку можна і потрібно виправити. Революціонер, визначаючи колективну ситуацію, вважає, що вона ганебна, виправити її неможливо. Єдиний вихід — фундаментальна перебудова суспільства. Завдяки авторитету і особистому впливу політичний лідер грає визначальну роль у здійсненні влади над організацією, до якої належить і яку очолює. Функціонально він покликаний формулювати політичний курс, стратегію і тактику. Його діяльність здійснюється на трьох взаємопов'язаних рівнях: перший — здійснення функції оцінки (від лідерів чекають авторитетної, мудрої та своєчасної оцінки групових ситуацій), другий — вироблення ліній поведінки (визначення від імен групи напряму її дій з метою розв'язання проблеми), третій — виконання мобілізуючих функцій (лідер повинен домагатися підтримки всієї групи або більшості в оцінці ситуації і реалізації наміченого плану).

Лідер — обов'язково особистість, продукт «природного відбору». В зв'язку з цим слід розрізняти поняття «лідер» і «керівник». Політичний керівник також визначає мету політики засоби ії досягнення, домагається реалізації певної стратегії і тактики. Проте робить це, тому ідо призначений або вибраний на керівну посаду. Звичайно, він може бути при цьому справжнім лідером — це кращий варіант. Але можлива відсутність у політичного керівника як в особи якостей лідера. І ще одне: якщо керівник призначається, то лідер висувається стихійно.

Етнонаціональна політика

Етнополітика (від грец. ethnos - народ, плем'я і politika- держ. або сусп. справи) - система тактико-стратег. дій, заходів і накрес­лень певного політ, суб'єкта (д-ви, політ, партії, громадсько-політ. руху та ін.) в галузі етно-іст., етико-культурницьких та ін. взаємин народів-етносів між собою та в їхніх стосунках з д-вою. Об'єктом Е. досить складна сукупність політико-етнічних (етнополітичних) явищ, а саме: політ, життя народів-етносів, що є громадянами даної д-ви (державотворчість, електо­ральні кампанії, референдуми, пле­бісцити, місцево-регіональне са­моврядування, муніципальна гро­мадсько-політ. діяльність); геополіт. розташування народів-етносів і етногруп на юрисдикційному терені даної д-ви; соц.-екон. полі-тико-культурницькі взаємини са­мих народів-етносів і етногруп між собою, з одного боку, та їхні взає­мини з д-вою - з іншого; взаємо­стосунки народів-етносів і етно­груп, підданих даної д-ви, з їхніми етнородичами, геополіт. сусідами і суміжними етносуб'єктами, тоб­то «міжнародне життя» у широко­му значенні цього поняття.

Як і будь-яка ін. галузь політи­ки, Е. побутує на двох сутнісних рівнях - теоретичному (ідеальн уявлення, умоглядні накреслен­ня, концепт, розробки) та прак­тичному (організац. заходи, праг­матичні експерименти, праксеолог. апробації). У зіставленнях цих двох рівнів перший завжди має передувати другому, тобто Е. ма бути науково, теоретично об­грунтованою, що дасть змогу уникнути волюнтаризму урядо­вих сил, з одного боку, та екстре­мізму, анархізму, охлократизму, етносепаратизму та ін. аполітич­них проявів у етномасиві під­данського громадянства - з іншо­го, а також сподіватися на актив­ний рух у бік політичне стабіль­ного, консенсусного громадянсь­кого сусп-ва. Особливо ж виваже­ною в теорет. сенсі має бути Е. в поліетнічних сусп-вах, країнах і д-вах. Тут Е. є не просто специф. галуззю політики, а «найпроклятішою політичною діяльністю в найделікатнішій сфері життя» (Р.Люксембург).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15