Дипломная работа: Загальна характеристика основних економічних моделей
В Китаї становлення приватного сектора відбувалося не стільки через приватизацію держпідприємств, як в пострадянських республіках, скільки через самостійне зростання, саморозвиток приватного сектора. Влада створювала сприятливі умови для його розвитку в бажаних галузях і регіонах. В той же час роздержавлення в основному обмежувалося невеликими підприємствами, а питання про приватизацію великих підприємств вперше серйозно виникло через два десятиріччя після початку реформ. Більш швидке зростання виробництва на приватних підприємствах призводило до падіння частки держсектора в економіці. В 2000 р. вона становила приблизно 35 % ВВП, в тому числі в промисловост приблизно 30 % (в 1990 р. -54,6, в 1995 р. - 34%). Особливістю відношень власності в Китаї є висока частка колективних недержавних підприємств, які повністю або частково належать трудовим колективам. Так підприємства демонструють досить високу ефективність.
Для китайського керівництва було очевидним, що без широкого включення країни в світові господарські відносини не можна забезпечити швидке зростання економіки і підвищення її технічного рівня. Країна потребувала активного мпорту машин, обладнання, технологій, багатьох видів сировини і палива для забезпечення потреб швидкозростаючого народного господарства, а це було неможливим без відповідного розширення експорту. В своєму експортному наступ Китай використовував такі фактори, як дешева, працелюбна і дисциплінована робоча сила, кваліфікована організація експортного виробництва і збуту, допомога держави, широкий приплив іноземного капіталу, допомога китайсько діаспори в реалізації товарів за кордоном, вибір адекватної експортно орієнтації.
Китай почав з експорту продукції легкої і харчової промисловості, поступово, відповідно до розвитку економіки, розширюючи номенклатуру експортних товарів, в якій з'явилася сталь, цемент, скло, іграшки, електропобутові товари тощо. Основою експорту з самого початку стали готові вироби, а не сировина паливо, як в країнах СНД.
Пріоритет експорту став важливою складовою стратегії розвитку економіки Китаю з початку 1990-х pp. [122]. Для розвитку експорту держава використову пільговий кредит, дотації, повернення митних зборів, винагороди тощо. У результаті в останні 20 років експорт збільшувався темпами, що перевищують темпи зростання ВВП. За статистичними даними, обсяги експорту Китаю збільшилися з 18,1 млрд. дол. в 1980 р. до 24,4 млрд. дол. в 1990 p., 249,2 млрд. дол. в 2000 р. і до 400 млрд. дол. в 2003 р. Частка китайських експортних товарів на світовому ринку зросла з 0,75% (1978 р.) до 5,1% (2002 p.). Серед світових експортерів Китай у 2002 р. зайняв п'яте місце. У 1978 р. він знаходився на 32 місці. Частка експорту в ВВП країни збільшилася з 20,3 % у 1997 р. до 26,6 % у 2002 р. Структура експорту теж змінилася. Зокрема, частка продукції високих технологій в експорті готової продукц зросла з 20,18 % у 1990 р. до 34 % у 2002 р.
Китаю вдалося добитися постійного значного сальдо зовнішньої торгівлі. За розмірами валютних резервів (більше 480 млрд. дол. на середину 2004 р., не рахуючи 118 млрд. дол. Гонконгу) країна вийшла на друге місце в світі після Японії. Це забезпечило покриття імпортних потреб і стабільність юаня. Зовнішня торгівля стала одним із локомотивів економічного розвитку.
Однак технічний рівень китайських експортних товарів був невисокий, великі витрати, невисокий обсяг доданої вартості. Продукція високої технолог у світовому її виробництві займає лише 1 %. Низька ефективність експорту. В останні роки багато експортних товарів потрапили в дивне коло: чим більший обсяг експорту, тим менший прибуток. А експорт без високих прибутків - це допомога іншим. Умови торгівл погіршуються. Значну частину експортного доходу забезпечує не прибуток, а повернення митних платежів, пільги місцевих урядів, інші пільги. Експортні ціни набагато нижчі внутрішніх цін, іноді навіть собівартості.
Тому все більше керівництво усвідомлює, що внутрішнє споживання й нвестиції для Китаю набагато важливіші, ніж експорт, якщо реально враховувати величезний внутрішній ринок. Спираючись на нього, можна звільнитися від снуючих розмірів залежності від експорту і світового ринку. Але, довгий час підкреслюючи пріоритетність експорту, в Китаї фактично не приділяли внутрішньому споживанню належної уваги.
Підвищена залежність від експорту загрожувала й економічній безпец країни. У 2002 р. залежність китайської економіки від експорту досягла 50 % при середньому світовому її рівні 20 % і експортній залежності США і Японії не більше 15 %.
Ніде в світ вільні економічні зони (ВЕЗ) не зіграли такої важливої ролі в економічному розвитку, як в Китаї. Найбільше значення мали дві з них: одна - поряд з Шанхаєм, друга - навпроти Гонконгу. ВЕЗ виділялися як спеціальні регіони, де для економічної діяльності, в тому числі іноземного капіталу, створювалися особливі пільгові умови: податкові, валютні, зовнішньоторговельн тощо з метою створити ці райони центрами зростання і технологічного прогресу. ВЕЗ
Китаю перетворилися в локомотиви його економічного розвитку. Наприклад, за два десятиріччя існування Шанхайської ВЕЗ ВВП на душу її населення в 3-4 рази перевищив загальнокитайський рівень, досягнувши 12-15 тис. дол., що відповіда рівню середньорозвинутої капіталістичної країни. ВЕЗ Китаю стали центрами тяжіння іноземного капіталу, експортно ндустрії і технічного прогресу. Вони також стали полігонами, де проходили випробування на практиці багато заходів по вдосконаленню ринкового механізму. Китайське керівництво всіляко намагалося, щоб імпульси, які виходили із ВЕЗ, розповсюджувалися на всю територію країни. Однак розрив у рівні розвитку узбережних і внутрішніх районів залишається поки що надмірно великим. Модернізація майже не торкнулася західних районів і лише частково захопила центральні і північні.
Як відомо, свобода ціноутворення є однією з головних ознак ринково економіки. Майже всі постсоціалістичні країни намагалися пройти етап лібералізац цін якомога швидше. Китай проводив цю лібералізацію підкреслено повільно, всупереч всім ринковим канонам. Ще в 1990 р., через 12 років після початку реформ, свобода ціноутворення розповсюджувалася лише на половину роздрібного товарообігу (і ще меншу частину оптового), тверді державні ціни охоплювали 30 %, а для 20 % обігу вводилася верхня межа цін (в Росії уже в перший рік реформ була лібералізована переважаюча частина роздрібного обігу). Широка лібералізація цін в Китаї була здійснена лише в 1992 p., через 14 років після початку реформ. В 1998 р. лише 5 % роздрібного товарообігу, 10 % закупівель сільгосппродукції і 15 % засобів виробництва здійснювалося за державними цінами [121].
4.2 Основні етапи економічно трансформації в Китаї
В часовому вимірі можна виділити такі етапи економічних реформ в Китаї: перший - 1978-1991 pp.; другий 1992-1997 pp. і третій -після 1998 р.
Головна задача першого етапу економічної трансформації (1978-1991 pp.) полягала в подоланні обмежень традиційного мислення і товарного дефіциту. Етап почався з „розкріпачення мислення і реалістичного підходу до справи" і вирішував задачі, пов'язан з „розширенням прав і поступкою частини прибутку на користь підприємств". Були визнані інтереси особистості, родини, підприємства, організації, місцев нтереси, люди мали можливість багатіти, був пом'якшений контроль над ринком, дозволені вільний обмін, розвиток індивідуальних і приватних господарств, товарного виробництва. Фінансові ресурси були розділені на центральн місцеві, розширено місцеве право. Були дозволені пошуки й експерименти в нтересах розвитку економіки.
Почалася деколективізація в сільському господарстві, яка полягала в розподілі колективної землі і виробничих споруд по селянських подвір'ях з метою підняття трудової активності селян, збільшення сільськогосподарського виробництва. Частка приватного сектора в роздрібній торгівлі і сфері послуг досягла літом 1980 р. 10%. За 1980 р. частка важкої індустрії у валовій продукції всієї промисловості була знижена на 3,6 %.
В 1980 р. в КНР прийнято рішення перетворити вс кооперативні і державні підприємства, за винятком банків, транспорту, зв'язку та енергетики в акціонерні компанії. Заплановано створення ринку акцій та інших цінних паперів. З 1981 р. почалася переорієнтація на розвиток легко промисловості, що забезпечувало скорочення споживання енергії, оскільки енергоємність легкої промисловості в 5 разів менша, ніж важкої. В 1979 р. виробництво енергії в КНР зросло на З %, а промислового виробництва - на 8,5 %; в 1980 р. виробництво енергії скоротилося на 1 %, а промислове виробництво зросло на 8,7 %. Споживання енергії в 1981 р. впало ще на 3 %. В 1983 р. поставлена задача забезпечити переважний розвиток не тільки легкої промисловості, а й сільського господарства. В сільському господарстві введена система „сімейного підряду". Тоді ж система відрахувань від прибутку в держбюджет замінена стягуванням податків. Це призвело до того, що частка залишеного у підприємств прибутку збільшилася з 38 % в 1978 р. до 42,2 % в 1981 р.
Починаючи з 1979 р. реформи в системах управління на нижчому рівні призвели до реформ у системах розподілу ресурсів, що, у свою чергу, спричинило реформи на макроекономічному рівні. Державним підприємствам було дозволено використовувати частину прибутку для потреб виробництва і робітників, що відразу призвело до зростання прибутку, або зниження втрат на 12 %. Самостійність підприємств у сфері управління поступово розширювалася завдяки введенню системи відповідальності за виконання контрактів, за якою державні підприємства погоджувалися на відрахування державі заздалегідь визначених надходжень, а потім завдяки заміщенню цієї системи відповідальності сучасною корпоративною системою, при якій держава має право на одержання дивідендів за своїми акціями.
Після виконання завдань з обов'язкових поставок державним підприємствам була дозволена реалізація додатково отриманої продукції на ринку за ринковими цінами придбання на ринку засобів виробництва для підвищення продуктивності прац розширення своїх виробничих можливостей.
Реформи створили дві сприятливі умови для швидкого розширення кількост таких підприємств: збільшення внаслідок реформи системи сімейно відповідальності, що дозволило використовувати додаткові ресурси для реалізац місцевих інвестиційних ініціатив; розширення доступу до основних матеріалів, устаткування і ринків. Якщо в 1978 р. обсяг місцевого виробництва становив 7,2 % від загального обсягу промислового виробництва в Китаї, то вже до 1996 р. частка місцевих підприємств у загальному обсязі виробництва збільшилася до 31,1 %.
Недержавні підприємства, однак, були змушені рахуватися із суворими бюджетними обмеженнями. При низькій продуктивності вони найчастіше не виживали. Проте їхній розвиток вплинув на підприємства державного сектора і політику держави, спрямовану на вдосконалювання управління державними підприємствами.
Усе це призвело до підвищення активності міст, підприємств, робітників селян, до створення нових організаційно-господарських утворень, таких як селянські спеціалізовані й індивідуальні господарства, приватн селищно-волосні підприємства, пайові й акціонерні товариства і спільн підприємства. Доходи населення помітно збільшилися, почав відходити в минуле багаторічний товарний дефіцит.
Але обґрунтованої цільової моделі економічних реформ на цьому етапі ще не було. Усе будувалося на експериментах. Через відсутність досвіду управління при розширенні прав підприємств і поступці їм частини прибутку виникло визначене порочне коло: безконтрольність призводила до відсутності порядку, посилення контролю - до схоластичних рішень, велика безконтрольність - до хаосу. Курс реформ спирався, головним чином, на планову економіку і лише на додаток до цього на ринкове регулювання. У 1982 р. ставилася задача розвивати „планову товарну економіку", у 1984 р. - забезпечити державне регулювання ринку і ринкове орієнтування підприємств. І тільки в 1987 р. з'явилася практична база, необхідна для визначення мети реформ формування в Китаї теорії економічного розвитку.
Отже, коли наприкінці 1970-х pp. Китай почав переходити до ринкової економіки, держава, власне кажучи, не задавалася питанням про спроможність або неспроможність панівної економічної системи, а лише намагалася підвищити рівень зацікавленості державних промислових і колективних сільськогосподарських підприємств в ефективному виробництві, надаючи їм деяку самостійність. Але така спроба виявилася успішною. Надання часткової самостійності на нижньому рівн управління економікою спочатку створюю лише невелику тріщину в панівній економічній системі і, разом з тим, дозволило підприємцям, одержуючи частковий контроль над розподілом знову створених матеріальних ресурсів, збільшувати прибутковість вироб-ництва, використовуючи порівняльні переваги економіки. Потоки матеріальних ресурсів почали надходити в більш прибуткові її сектори, розвиток яких раніше стримувався. Частка матеріальних ресурсів, що розподілялися за плановими цінами, почала скорочуватися. І коли ціни на товари були звільнені", шок виявився набагато меншим, ніж можна було очікувати. Підхід до вирішення задач, пов'язаних з переходом економіки на ринков рейки", виявився успішним у тому сенсі, що недержавні компанії, що заохочувались державою, сприяли розвитку господарських секторів, які раніше традиційно ігнорувалися. В той же час вдалося запобігти розвалу панівно економічної системи завдяки забезпеченню необхідної підтримки нежиттєздатних державних підприємств.
У період з 1978 по 1992 pp. середньорічний темп зростання валового внутрішнього продукту досяг 9,4 %, а середньорічний темп росту імпорту й експорту - 15,2%. Дохід на душу населення в міст селі збільшився в 4,7 і 5,3 рази, відповідно [120]. Близько 400 мільйонів людей досягай рівня споживання вище рівня бідності (понад 1 дол. у день). Таке швидке економічне зростання дійсно можна розглядати як економічне чудо.
Становлення ринкової економічної системи стало головною задачею другого етапу економічної трансформації (1992-1997 pp.). З 1994 р. почалося ринкове реформування системи фінансів, розподілу доходів, зовнішньої торгівлі, валюти, управління держпідприємствами, товарного обігу, соціального забезпечення тощо. Ззовні і усередині відкривається економіка, що значною мірою підтримало швидке зростання народного господарства країни. У період 1992-1997 pp. середньорічне зростання ВВП досягло 11,53%, перевищивши цей показник періоду 1978-1991 р. на 2,5 %.
Експорт товарів і послуг зберігав середньорічний темп зростання 16,8 %. Валютні резерви зростали в середньому на 20 млрд. дол. у рік. Банківськ депозити зросли в 5,08 рази і досягай 4,6 трлн. юанів. Центральний уряд підсилював регулювання макроекономічних показників. Індекс зростання споживчих цін знизився з 24,1 до 2,8 %. Були закладені законодавчі основи розвитку соціалістичної ринкової економіки. Уже до кінця 1997 р. основні параметри тако економіки з ринковим механізмом і системою макрорегулювання з боку центрального уряду були сформовані.
Із середини 90-х pp. XX ст. в економічному розвитку Китаю відбувся перелом: економіка з дефіцитної стала надлишковою. Цей результат проведених у Китаї ринкових реформ і розвитку продуктивних сил суспільства зіштовхнув китайську економіку з рядом нових викликів і зробив важливим напрямком політики регулювання макроекономіки сприяння розвиткові ринку і стимулювання попиту для забезпечення подальшого економічного зростання [123].
Окремі економісти не впевненні в тому, що вихід економіки Китаю зі стану дефіциту означає появу „надмірності". Однак факти об'єктивно свідчать: китайська економіка дійсно знаходиться в надлишковому стані.
По-перше, сукупна пропозиція в суспільстві більша від сукупного попиту, значні розміри „затоварення", надлишкові виробничі потужності, сповільнилося економічне зростання. За оцінкою, у 1996 р. вартість „затоварення" становила майже 15 % ВВП, кожен 1 % з 10 % приросту промислової продукції припадав на нереалізован товари. У 2000 pp. (про це писала газета Гунженжібао" 5 листопада 2002 р.) загальна вартість затоварення оцінювалася вже в 4 трлн. юанів (41% ВВП). Використання виробничих потужностей не досягло і 60 %. По-друге, з 1997 р. з'явилася тендетщія до дефляції з ознаками і постійним зниженням загального рівня цін. Індекс цін на товари для споживання і для інвестування характеризується негативним зростанням. У період 1996-2000 pp. індекс цін на засоби виробництва для сільського господарства знизився на 11,5 %, індекс цін виробництва - на 5,3 %, індекс цін роздрібної торгівлі - на 6,9 %, індекс цін на товари масового споживання піднявся, але тільки на 1,7 %. По-третє, рівень безробіття в містах досяг 7 % у 1997 р. і 8 % у 1999 p., проти 3 % у 1993 p., безробітними виявилися в містах 15 млн., у селах - 100 млн. чоловік.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
