Дипломная работа: Загальна характеристика основних економічних моделей
Сільське господарство Сполучених Штатів являє собою великий бізнес. Виник навіть спеціальний термін - агробізнес". Під цим терміном розуміють весь агропромисловий комплекс від окремого фермера до мультинаціонального концерна-виробника хімікатів. Агробізнес включає фермерські кооперативи, сільські банки, перевізників сільськогосподарської продукції, торгівців споживчими товарами, виробників сільськогосподарського обладнання, харчопереробну промисловість, мережу продовольчих магазинів і багато інших підприємств.
Фактично американське сільське господарство перетворилося в агропромисловість - цей термін відображає масштабний, корпоративний характер багатьох сільськогосподарських підприємств в сучасній економіці США. В агропромисловість входять різні фермерські компанії і структури - від маленьких сімейних компаній до величезних конгломератів або міжнародних компаній, які володіють великими ділянками землі або виробляють продукти і матеріали, що використовуються фермерами.
Поява в кінці XX ст. агропромисловості означала одночасне зменшення кількості ферм і збільшення їх розмірів. В 1940 р. існувало 6 млн. ферм із середньою площею 67 га. В кінці 1990-х pp. існували лише приблизно 2,2 млн. ферм із середньою площею 190 га. Приблизно в цей же період впала зайнятість в сільському господарстві - від 12,5 млн. в 1930 р. до 1,2 млн. осіб в 1990-х pp., при тому, що загальна чисельність населення збільшилася більше ніж вдвічі. В 1900 р. фермери становили половину всієї робочої сили, а в кінці минулого століття на фермах працювало лише 2 % [94].
Протягом багатьох років після Великої депресії 1930-х pp. періоди спаду, які характеризувалися повільними темпами економічного зростання і високим безробіттям, вважалися найбільш серйозною загрозою для економіки. Коли вірогідність настання чергового спаду ставала більш реальною, держава намагалася зміцнити економіку шляхом значного збільшення власних витрат або скорочення податків, з тим, щоб стимулювати більш високий рівень витрат споживачами, а також шляхом швидкого нарощування грошової маси. У 1970-ті pp., значне зростання цін, особливо на енергоносії, викликало серйозні побоювання інфляції, тобто підвищення загального рівня цін. В результаті державна влада переключилася з боротьби з економічним спадом на зусилля по контролю за інфляцією шляхом скорочення витрат, підтримання рівня оподаткування та стримування зростання грошової маси [88].
2.5 Американський досвід подолання „великої депресії"
Криза є найскладнішою та найсуперечливішою фазою економічного циклу. З нею, з одного боку, пов'язані руйнівні сили: скорочення виробництва, масов банкрутства, безробіття, зниження життєвого рівня, наступ на соціальн завоювання трудящих і демократію, політична напруга, а з другого - криза виконує творчу функцію: циклічні коливання ділової активності є однією з умов економічного зростання, а сама криза - активною складовою частиною творчого процесу. Прискорюючи відмирання застарілих економічних систем, вона одночасно важливою ланкою, що прискорює технічне і технологічне оновлення виробництва, структурну перебудову економіки. Звідси випливає висновок про те, що антициклічне регулювання має свої межі, оптимальні норми, а штучне переривання кризи не завжди обґрунтоване.
Двоїста природа кризи виявляється в тому, що, з одного боку, вона наслідком внутрішніх суперечностей системи, а з другого -формою їх розв'язання, виконуючи функцію оздоровлення (санації) економічної системи.
Можливості застосування антициклічної політики неоднозначні в різних економічних системах і конкретних історичних умовах. Зрозуміло, що уразливість економічної політики України та інших країн колишнього СРСР східноєвропейських країн ґрунтувалася на тому, що багато років в її структур не було елементів антициклічного регулювання, запропонованих ще Д. Кейнсом в 30-ті роки XX ст.
На рисунку 2.1 зображена динаміка ВВП, капітальних інвестицій і реально заробітної плати в США від початку падіння економіки (1929 р.) до відновлення (1937 p.). Як видно з рисунка 2.1, під час кризи найменше падіння характерне для такого показника як реальна заробітна плата. Про це свідчать такі дані: в 1933 р., в період найнижчого рівня кризи, при падінні ВВП на 30,7 % реальна заробітна плата знизилася лише на 15,3 %.
Розрахунки показали, що в 1933 р. порівняно з 1929 р. валові приватні внутрішні інвестиції в економіку США зменшилися в 4 рази, а валовий приватний внутрішній продукт зменшився всього в 1,45 рази (або співвідношення 4/1,45 = 2,76 разу). Таким чином, під час кризи 1929-1933 pp. інвестиції зменшувались швидше, ніж падали обсяги ВВП.
 |
Рис. 2.1 - Динаміка реальної заробітної плати, ВВП та капітальних інвестицій в США
В процесі відновлення економіки в 1937 р. інвестиції становили 69 % від їх рівня в 1929 р., а ВВП досяг 102,9 % рівня цього року. Таким чином, слід констатувати сприятливу роль кризи, яка проявилася в підвищенні використання внутрішніх резервів, що стало причиною зменшення потреб в додаткових інвестиціях на одиницю приросту ВВП. За 1934-1937 pp. 1 дол. додаткових інвестицій створював 3,7-6,5 дол. приросту ВВП. Інакше кажучи, в період відновлення економіки мультиплікатор порівняно зі звичним рівнем для умов стабільного зростання 2,0 підвищився в 1,98-3,25 рази (в середньому в 2,8 рази).
Аналогічне явище спостерігалося в період Другої світової війни - мультиплікатор нвестицій за 1941-1944 pp. знаходився в межах 5,32-8,3 і вище. Так, інвестиції в 1944 р. знизилися порівняно з 1940 р. з 11128 млрд. до 7008 млрд. дол., або в 1,59 рази, а ВВП зріс з 112679 млрд. дол. до 159188 млрд. дол., або в 1,41 рази.
У 1930-ті pp., коли Сполучені Штати виходили з Великої депресії, уряд почав використовувати податково-бюджетну політику не тільки для забезпечення власних потреб або проведення визначеної соціальної політики, але й в інтересах загального економічного зростання і стабільності. Розроблювані стратегій знаходилися під впливом Джона Мейнарда Кейнса, англійського економіста, що стверджував у своїй праці „Загальна теорія зайнятості, прибутку і грошей" (1936 p.), що масове безробіття його часу було викликане недостатнім попитом на товари і послуги. За Кейнсом, люди не мали достатніх доходів для купівлі усього, що могла виробити економіка, тому ціни падали, компанії зазнавали збитків або банкрутіли. Без втручання уряду, зазначав Кейнс, це могло стати порочним колом. В міру банкрутства компаній, продовжував він, кількість безробітних збільшується, приводячи до подальшого зменшення доходів населення і збільшення кількості компаній, що тонуть у цій небезпечній воронці. Кейнс стверджував, що держава здатна зупинити спад шляхом збільшення власних витрат або зниження податків. В обох випадках доходи зростуть, люди будуть витрачати більше грошей і економіка знову почне розвиватися. Якщо держава змушена піти заради цього на утворення дефіциту бюджету, нехай це станеться, зазначав Кейнс. На його думку, альтернатива цьому - економічний спад, що поглиблюється, - становить значно більшу небезпеку.
У 1930-ті роки ідеї Кейнса були прийняті лише частково, однак різке збільшення державних військових витрат у період Другої світової війни, схоже, підтвердило його теорії. Коли витрати уряду підскочили, доходи людей зросли, фабрики знову запрацювали на повну потужність, і про тягар депресії стали забуватися. Після війни економіку продовжував підживлювати раніше стримуваний попит багатьох родин, що довгий час відкладали на майбутнє придбання житла народження дітей.
До 1960-х років розробники стратегій, здавалося, стали прихильниками теорій Кейнса. Однак зараз, оглядаючись назад, більшість американців вважає, що тоді уряд зробив ряд помилок в сфері економічної політики, що, зрештою, призвели до перегляду податково-бюджетної політики. Зменшивши податки в 1964 р. для стимулювання економічного зростання і скорочення безробіття, президент Ліндон Б. Джонсон (1963-1969 pp.) і Конгрес почали реалізацію дорогих програм, пов'язаних із витратами усередині країни і покликаних полегшити тягар бідності. Джонсон також збільшив військові витрати, оплачуючи участь Америки у В'єтнамській війні. Ці масштабні державні програми в сполученні з великими споживчими витратами підвищували попит на товари послуги до обсягів, що перевищували можливості економіки. Заробітна плата ціни почали зростати. Незабаром зростання заробітної плати і цін стали нейтраллізувати один одного. Подібне збільшення всіх цін по спіралі називається інфляцією.
Кейнс стверджував, що під час таких періодів надмірного попиту уряд має зменшувати витрати або підвищувати податки для запобігання інфляції. Однак антиінфляційна податково-бюджетна політика часто виявляється політично невигідною через свою непопулярність, і уряд опирався переходові до неї. Потім на початку 1970-х pp. в країні почався різкий підйом світових цін на нафту і продукти харчування. Це поставило перед розробниками стратегії гостру дилему. Традиційна антиінфляційна стратегія полягала в обмеженні
попиту за допомогою урізування федеральних витрат або підвищення податків. Але це призвело б до відпливу доходів з економіки, що і без того страждала від підвищення цін на нафту. Результатом стало б різке підвищення безробіття. Якби розробники стратегії вирішили протидіяти втратам доходів, викликаних зростанням цін на нафту, їм би довелося збільшити витрати або зменшити податки. Оскільки жоден з цих методів не міг збільшити пропозицію нафти і продуктів харчування, підвищення попиту без зміни пропозиції призвело б лише до зростання цін.
Президент Джиммі Картер (1977-1981 pp.) намагався розв'язати дилему за допомогою двокомпонентної стратегії. Він направив податково-бюджетну політику на боротьбу з безробіттям, допускаючи роздування федерального дефіциту створюючи програми збільшення зайнятості для згладжування циклічност економіки. Для боротьби з інфляцією він створив програму добровільного контролю над заробітками і цінами. Жоден з компонентів цієї стратегії не працював належним чином. До кінця 1970-х pp. країна страждала від високого рівня безробіття і високої інфляції.
Багато американців бачили в стагфляції свідчення практичної неспроможност теорії Кейнса, до того ж, інший фактор ще сильніше знизив здатність уряду використовувати податково-бюджетну політику для управління економікою. Тепер постійним елементом податково-бюджетної ситуації, схоже, став дефіцит бюджету.
На кінець 1990-х pp. розробники стратегії були менш схильні, ніж їхні попередники, використовувати податково-бюджетну політику для досягнення масштабних економічних цілей. Замість цього вони зосередилися на більш вузьких змінах політики в інтересах зміцнення окремих компонентів економіки. Президент Рейган і Джордж Буш (1989-1993 pp.) намагалися зменшити податки на доходи з капіталу, тобто підвищити добробут нації за рахунок збільшення цінності таких активів, як власність або акції. Вони зазначали, що такі зміни будуть стимулювати заощадження й інвестування. Демократи опиралися цьому, стверджуючи, що такі зміни принесуть колосальну вигоду багатим. Але, коли дефіцит бюджету зменшився, президент Клінтон (1993-2001 pp.) поступився у цьому питанні, максимальна ставка податку на дохід з капіталу зменшилася в 1996 р. з 28 до 20%. Клінтон тим часом також намагався впливати на економіку, створюючи різні програми в галузі освіти і професійного навчання, спрямовані на створення висококваліфікованої, а отже, більш продуктивно конкурентоспроможної робочої сили [96].
Незважаючи на різну економічну політику республіканської і демократичної адміністрацій, макроекономічні результати виявилися дуже схожими. При Рейгані зниження податків і наростаючий бюджетний дефіцит привели до приросту ВВП темпом 3,4%. При Клінтоні підвищення податків і профіцит дали середньорічний приріст 3,6 %. При обох президентах у 1980-1990-х pp. ставка відсотка знижувалася, а курс акцій на фондовій біржі зростав. У підсумку рішуча політика президентів, що діяли, не ухиляючись від головних проблем свого часу, стимулювання виникнення різних комплексів заходів, що виявилися найбільш придатними для забезпечення зростання. В одному випадку це означало зниження податків, в ншому - їх підвищення, іноді було більше регулювання, іноді -менше.
2.6 Американський досвід податково-амортизаційного регулювання економічних процесів
Кожній фазі економічного циклу: кризі, депресії, пожвавленню та підйому відповідали певні коригуючи дії уряду США, вивчення яких, на наш погляд, може бути корисним для сучасної української економіки, що знаходиться в стан затяжної економічної кризи.
З початку 1960-х pp. уряд США вимушений був пристосувати податкову політику до нових умов проблем. В 1963-1969 pp. відбувався процес розвитку нових галузей економіки і повного омолодження старих традиційних галузей промисловості. Більшість компаній знищували старі підприємства і на їх місц будували нові, з урахуванням вимог НТП. З боку держави були введені додатков скидки з податків на нові інвестиції, знижені податки на прибуток корпорацій з 52 до 50 % в 1964 р. і 48 % в 1965 p., з середини 1966 р. поновлені пільги на прискорену амортизацію основного капіталу. В результаті в загальному обороті американських корпорацій в 1968 р. 40-50 % становили продукти, які взагалі не випускалися 10 років і на них припадало 70-75 % прибутків. Американська економіка потребувала заміни всього 14 % основних фондів.
З метою уникнення шкідливих наслідків перенапруження економіки в 1967 р. було вжито ряд коригуючих заходів: відмінено податкову знижку на капіталовкладення в нове обладнання та систему прискореного амортизаційного списання невиробничих споруд, підвищено ставку внесків у фонд соціального страхування з 8,8 до 9,6 %. В результаті вже в І кварталі 1967 р. затрати американських корпорацій на будівництво нових підприємств і купівлю обладнання помітно скоротилися.
Під час кризи 1970-1971 pp. було проведено чергову податкову реформу з метою пом'якшення можливих негативних наслідків скорочення капіталовкладень та пожвавлення інвестиційної діяльності. В період підйому 1972-1973 pp. прискореному зростанню капіталовкладень в США сприяло накопичення у приватних компаніях величезних амортизаційних фондів в результаті лібералізації правил амортизації основного капіталу і різних податкових пільг.
Особливістю інвестиційного процесу в період підйому 1976-1979 pp. була висока частка інвестицій на відновлення засобів виробництва. В результаті частка фізично та морально застарілих фондів в її виробничому апараті скоротилася з 16% на початку 1977 р. до 11 % в кінці 1978 р. В кінц 1970-х pp. (1978-1979 pp.) в США і Японії з'явилась теза про необхідність реіндустріалізації економіки, її технічне переоснащення на баз широкого впровадження найбільш сучасних і ефективних технологій, найновіших видів обладнання з метою подолати процес швидкого технічного (морального) старіння.
В другій половині 1980-х років нарощування випуску і використання найновішого обладнання стало невід'ємною рисою капіталістичної раціоналізац виробництва. Ефективне використання нових технологічних процесів в промисловості, ж і в системі послуг, пов'язано, перш за все, з широким використанням комп'ютерної техніки. Однак її впровадження потребувало подальшої перебудови виробничих процесів, детального врахування інтересів споживачів продукції, підвищення кваліфікації кадрів на всіх рівнях від робітника до менеджера.
Державне втручання в економіку стало набувати більш опосередкованого характеру, орієнтуючись на створення сприятливих умов для функціонування приватного бізнесу. З цією метою було проведено декілька податкових реформ, здійснено дерегулювання банківської сфери, відмінено багато правил, що регламентували діяльність компаній і кредитних закладів. Конкуренція, яка посилилася в цих умовах, примусила капіталістичні корпорації енергійно модернізувати не тільки технологічні процеси, але й системи руху економічно нформації і прийняття рішень. Загальним результатом стали підвищення гнучкост управлінських систем, їх більша орієнтованість на споживача і кінцевий результат (зростання збуту і прибутків).
Економічне зростання американської економіки за період 1983-2000 pp. - найбільш тривале з будь-коли досягнутих Америкою в мирний час - свідчить про те, що при адекватних діях уряду воно стимулює як розширення податкової бази, так і забезпечення прогресивних зрушень в структурі усієї економічної системи.
Значна роль у визначенні темпів американської економіки та її міжгалузевої структури належить широкому впровадженню в 1973-1976 pp. і особливо після 1981 р. ефективних систем прискорено амортизації. Загальна сума пільг, наданих державою приватному капіталу в США внаслідок використання прискорених методів амортизації, оцінюється за 10 років (1971-1980 pp.) приблизно в 40 млрд. дол. Уже в 1983 р. загальна сума пільг, які отримали приватні корпорації, становила 33,2 млрд. дол., а в 1984 р. - більше 50 млрд. дол.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
