Дипломная работа: Вивчення теми "Прикметник" як засіб формування пізнавальної активності молодших школярів
Свого часу В. В. Виноградов зазначав: "складне і функціонально різнобічне питання про образність художнього мовлення або поетичної мови. Воно в усякому разі не зводиться до проблеми переносного вживання слів, висловів, до проблеми тропів, метафор і порівнянь. Воно належить до центральних питань естетики художнього слова" [15, с.111]. Іншими словами, образність є особливою формою естетичного освоєння світу. Це поняття належить до категоріального апарату естетики.
Філософія й соціологія, психологія й етика, естетика й мистецтвознавство сьогодні визнали, що естетичні відчуття - це найвищий ступінь чуттєвого розвитку, бо естетична реакція зорієнтована не на будь-які об'єкти відношення, а лише на досконалі, гармонійні. Проблему естетичного у мові на різних її рівнях розглядали багато вчених (Ш. Баллі, В. Виноградов, Н. Миропольська, О. Потебня, Л. Новиков та ін.). Зокрема, О. Крутоголова зазначає, що для правильного володіння мовленням важливого значення набуває знання його естетичних характеристик, а саме:
а) цілеспрямованість, переконливість, впливовість, спонукальність;
б) логічна ясність, точність, зрозумілість;
в) виразність, емоційність, образність [43, с. 17].
Н.Миропольська розглядає образність слова як важливий стимул естетичного розвитку особистості. Це дало їй вагомі підстави сформулювати критерії сформованості естетичного ставлення до мови:
• мовна грамотність;
• естетичне чуття мови (розуміння мистецтва слова, його образност та вміння ним творчо послугуватися);
• натхнення, що мобілізує інтелектуальні й емоційні можливості;
• асоціативність естетичного сприймання, яка сприяє поглибленню розуміння образності слова;
• творча уява;
• розвинутість форм естетичної свідомості: ідеалу, смаку, потреб, оцінки тощо, яка виявляється у здатності точно та образно висловлюватися;
• вияв індивідуальності, який пов'язується зі становленням особистості [58, с. 24].
Естетичний вплив образного слова пояснюється Л. Новиковим тим, що воно творчо створюється і відтворюється мовцем. Воно не тільки розуміється, але й переживається [60, с. 45].
Отже, створення чіткої, злагодженої системи естетичного виховання в загальноосвітніх закладах неможливе без глибокого розуміння закономірностей естетичного впливу мови у процесах безпосереднього мовленнєвого спілкування та ознайомлення з художніми творами.
Лінгводидактичний (практичний) аспект передбачає здатність учнів доречно використовувати в усних (письмових) висловлюваннях засоби образност (реалізуються в лінгвістичних та літературознавчих категоріях, їх школяр опановують в теоретичному курсі предметів "Українська мова", "Читання"), що впливають на емоційно-почуттєву сферу їхньо життєдіяльності [75, 47].
Аналіз програм і підручників з української мови, читанок засвідчив відсутність певної систематизації навчального матеріалу, що спрямований на вивчення мовних одиниць із образним змістом. Незважаючи на це, перед вчителем початкових класів стоїть першочергове завдання - формувати у своїх вихованців уміння змістовно, стилістично точно та інтонаційно виразно висловлювати думки й почуття усно й письмово. Ми переконані, що для реалізації цього завдання необхідно планомірно й систематично спрямовувати роботу на формування образного мовлення молодших школярів [76].
Прикметник, як ніяка інша частина мови, має невичерпні можливост для того, щоб збагачувати й уточнювати словник дітей, надавати висловленню точності чи образності, яскравого емоційного забарвлення, адже мовлення молодших школярів бідне й безбарвне саме через обмежений вжиток прикметників, невміння використовувати їх багатозначність і синоніміку.
1.2 Лінгводидактичні основи вивчення прикметника як частини мови
Оскільки метою нашого дослідження є визначення рівня пізнавальної активності учнів під час вивчення теми «Прикметник», то цілком очевидною є необхідність аналізу лінгвістичних основ вивчення цієї частини мови.
У сучасній українській мові прикметник чітко виділяється як самостійна частина мови зі своїми семантико-граматичними особливостями. Але історичні дослідження показують, що так було не завжди. Чим глибше діахронічне вивчення цього питання, тим меншою спостерігається різниця між прикметником та іменником.
Прикметник – продукт пізнішого розвитку мови, він більш абстрактний й утворився від іменника. Слова з атрибутивним значенням поступово відокремилися від іменника, посилився ступінь диференціації цих частин мови, поглибилися семантичні та формально-граматичні відмінності між ними, з’явилася стабільна парадигма словоформ прикметника, і він почав функціонувати як самостійна частина мови [85].
У лінгвістичній літературі даються різні визначення прикметника:
- частина мови, яка називає ознаку предмета і відповідає на питання який? чий? [97, с.335];
- слова, що вказують на ознаку предмета і змінюються за родами, числами і відмінками, а також відповідають на питання який?яка? яке? чий?чия?чиє? [52, c.202];
- частина мови, що виражає статичну ознаку за допомогою синтаксично залежних граматичних категорій роду, числа і відмінка [30, с.365; 84, с.273];
- частина мови, що виражає статичну ознаку предмета і сполучається з менником, узгоджуючись з ним у роді, числі і відмінку. Відповідає на питання який?(яка? яке?) чий?(чия?чиє?) котрий?( котра? котре?) [83, с.140];
- частина мови, що виражає постійну (статичну) ознаку предмета, граматично виявлену в категоріях роду, числа і відмінка [65, с.171];
- частина мови, яка означає ознаку предмета, виражає це значення в граматичних категоріях роду, числа і відмінка, а в реченні виступає в рол означення або іменної частини складеного присудка [21, с.219];
- частина мови, що означає постійну, непроцесуальну ознаку предмета [87, с.140];
- самостійна частина мови, що передає непроцесуальну ознаку предмета, виражаючи її в граматичних категоріях роду, числа і відмінка [85, с.135];
- частина мови з атрибутивною та предикативною функціями, яка ма категоріальне значення непроцесуальної ознаки предмета, вираженої синтаксичними категоріями роду, числа, відмінка, категорією членності/нечленності й суфіксами [28, с.89];
- це одна з периферійних частин мови, яка позначає ознаку предмета, має зумовлені опорним іменником словозмінні морфологічні категорії роду, числа й відмінка, функціонує в реченні як формально-синтаксичний приіменниковий другорядний член речення і як семантико-синтаксичний атрибутивний компонент (атрибутивна синтаксема) та може виконувати комунікативну функцію теми чи реми або входити до складу комплексної теми чи реми [87, с.121].
Прикметник як самостійна частина мови може бути охарактеризований у семантичному, морфологічному синтаксичному аспектах.
Прикметник подібно до менника становить іменну частину мови, але має своєю семантичною основою не предметність, а ознаку (якість, властвість, відношення). При цьому семантичн основи іменника й прикметника не взаємовиключають, а тільки взаємодоповнюють одна одну.
Ступінь конкретизації і усвідомлення предмета, позначуваного менником, тим виразніший, чим більша кількість тих ознак, які характеризують його.
Городенська К.Г. зазначає, що ознака – це особливість предмета, яка не підлягає часовим змінам, вона невід’ємна від нього, є його природною суттю, постійно його супроводжує; на цьому формується уявлення про статичність, незмінність ознаки, відтвореної прикметником, на відміну від ознаки динамічної (процесуальної) або темпоральної, яка виробляється предметом, а не дана йому від природи. Ознака показником існування самого предмета, його кваліфікатором, і передана мовними одиницями, виступає як його означення-атрибут, а здатність передавати безпосередню ознаку властива лише прикметнику. Кожен предмет має свій набір особливостей, тобто має кілька ознак, які виділяють його з-поміж інших предметів [27, 84].
Ознаками можуть бути:
- колір: біла хустка, голубі очі, жовто-блакитний прапор;
- розмір: великий, довгий, малий;
- смак: солодке яблуко, гіркий перець;
- матеріал: цегляний будинок, шовкова блузка;
- внутрішні (психологічні) риси людини: добра людини, щедрий дідусь, надійний друг, сміливий воїн, мудрий наставник;
- зовнішні риси людини чи тварини: бадьорий хлопець, вродлива дівчина, міцний козак, худий кінь;
- властивості предметів: м’яке ліжко, зручне крісло, цікава книжка;
- відношення до місця, простору: польові квіти, гірські потоки, лісова пісня, космічна ракет, приазовський, наддніпрянський;
- відношення до часу: нинішні звичаї, вчорашній день, сьогоднішня газета, ранкова зарядка;
- належність: батьків портфель, материна сукня;
- характеристика за дією: лякливий хлопець, сварлива жінка, вередливе дитя;
- відношення до числа: третій, сьомий;
- якість: золоті слова, умілі руки, професійний висновок, повна відповідь тощо.
Ц ознаки формують відповідні лексико-семантичні групи слів, які становлять семантичну основу прикметника як частини мови [28, 97].
Отже, визначальну семантичну особливість прикметника становить те, що він виража статичну ознаку предмета.
З боку морфологічного аспекту, прикметнику властиві граматичні категорії роду, числа і відмінка. Виражаючи ознаки предметів, прикметники разом з іменниками утворюють у складі речення смислові і граматичн дності. І цілком природно, що прикметнику як частині мови властиві ті ж граматичні категорії, що й іменнику, тобто категорії роду, числа і відмінка.
Властивість сполучатись і узгоджуватись з іменниками, що мають неоднакові граматичн значення і форми, відобразилася в характері морфологічних категорій прикметника. Рід, число і відмінок у прикметників несамостійні, залежні. Вони повністю визначаються відповідними граматичними значеннями (роду, числа відмінка) іменника, з яким узгоджується прикметник: морський берег, морська хвиля, морське повітря, столітній ліс, столітня давність, столітнє дерево; постійний нагляд, постійна увага, постійне чергування; читачам сподобалась нова повість письменника — читачам сподобались нові повісті письменника; закінчилась товариська зустріч з шахів — закінчились товариські зустріч з шахів.
На відміну від більшості форм роду і числа іменників, форми роду і числа прикметників не виражають ніяких внутрішніх відтінків ознак предметів, а лише служать, разом з формами відмінків, засобами граматичного узгодження прикметника з іменником, тобто мають суто синтаксичне призначення (Виноградов). Категорії роду й числа є в прикметниках граматичними, а не лексико-граматичними, як в іменниках. Вони більше, ніж в іменниках, абстрактні [83, 16].
Семантичн й морфологічні показники прикметника тісно пов’язані з його синтаксичними характеристиками. Синтаксичне функціонування прикметника – у зв’язку з можливою його різною інтерпретацією – набуває принципового характеру за висвітлення семантико-граматичних особливостей цієї частини мови.
І.Р.Вихованець відзначає, що основна синтаксична роль прикметника в реченні – бути морфологізованим (узгодженим) означенням. З іншого боку, зазначають, що прикметник у реченні може бути іменною частиною складеного присудка.
Вчений також наголошує на тому, що потрібно визначити, які синтаксичні функц властиві прикметникові, а які не властиві. Ознакове слово прикметником можна вважати тоді, коли воно стоїть у присубстантивній позиції, виконує роль присубстантивного другорядного члена речення, узгоджується з опорним іменником у роді, числі й відмінку і виражає атрибутивне значення. Отже, єдина формально-синтаксична функція прикметника – виконувати роль приіменникового другорядного члена речення. Залежно від того, яку позицію в реченні займа опорний для прикметника іменник, прикметник переміщується в реченні, не відриваючись у синтаксичному плані від іменника. Прикметник завжди супроводжу менника і дублює його морфологічні категорії [87].
З ншого боку, виступаючи в ролі іменної частини складеного присудка, прикметник виражає ознаку, приписувану в реченні підметові, але, на відміну від означальної функції, він бере безпосередню участь у структурній організац речення, виражає один з його граматичних складників. Саме з предикативною функцією найбільшою мірою пов’язана синтаксична активність прикметника, яка виявляється у здатності до іменникового й дієслівного керування. Пор. щодо цього такі приклади: Він був безмежно вдячний матері за її чуйність самовідданість (І.Вільде); Важка навіть голка для солдата в поході! (О.Гончар) [30].
Таким чином, ми розглянули прикметник у семантичному, морфологічному і синтаксичному аспекті.
Існують різні підходи щодо класифікації прикметника. Так, Л.І.Мацько, О.М.Сидоренко, П.П.Кононенко, Л.О.Кадомцева та інші вважають, що доцільно поділяти прикметники за лексичним значенням, морфологічними ознаками і особливостями словотворення на якісні, відносні і присвійні [52, 37].
У літературі описуються ці групи прикметників, кожна з яких має свої семантичн та граматичні відмінності. Розглянемо їх.
Якість предмета, його ознаки виражаються по-різному. Частина прикметників назива якість предмета прямо і безпосередньо.
Якісні прикметники — прикметники, що означають властивість предмета безвідносно до інших предметів. Вони називають ознаки предмета, що можуть проявлятися більшою або меншою мірою (відповідають на питання який?): легкий, легший, найлегший, дуже легкий; гарячий, дуже гарячий; вузький, трохи вузький; солодкий, ледь солодкий; зелений, зеленуватий. Якісні прикметники відповідають на запитання який? яка? яке?
У сучасній українській літературній мові якісні прикметники утворюють тематичні групи, виражаючи:
1) ознаки кольору, розміру, ваги і зовнішніх особливостей предмета, що сприймаються органом зору: чорний, ясний, великий, широкий, важкий, косий, круглий;
2) ознаки предметів за смаковими якостями і властивостями, що сприймаються органом смаку: кислий, гіркий, смачний та ін.;
3) ознаки предметів за фізичними властивостями, що сприймаються органами дотику, слуху, нюху: холодний, теплий, твердий, дзвінкий, пахучий;
4) фізичні якості людини та інших істот: здоровий, худий, меткий, сліпий, лисий, стрункий;
5) психічні властивості, особливості характеру та інші ознаки людини: сердитий, лагідний, сумний, добрий, розумний, рішучий, настирливий, тихий. 13
Серед якісних прикметників сучасної української мови можна виділити три основні генетично-структурні підгрупи. Першу підгрупу становлять прикметники, що виражають ознаку безпосередньо лексичним значенням сво основи. Ці прикметники давнього походження. Хоч історично більшість із них суфіксальними лексичними одиницями, у системі сучасної української мови вони виступають як непохідні, напр.: білий, блідий, давній, добрий, дорогий, милий, мудрий, пізній, пустий, рівний, синій, теплий.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14
