Реферат: Музично-інструментальна культура українців
Теоретичні та фактологічні положення дисертації були використані автором для розроблення курсів лекцій «Інструментальний фольклор» та «Історія та теорія кобзарсько-лірницько традиції»; «Робочої програми з практичного курсу (за вибором студента) «Гра на традиційних музичних інструментах», апробованих на кафедрі музично фольклористики НМАУ ім. П.Чайковського впродовж 1993–2008 р.р.
На захист дисертації винесено такі основн положення:
- українська етноорганологічна думка ґрунтується на глибоких сторичних та фахових засадах власної та європейської фольклористичних шкіл; розвиток та неперервність навіть у часи політичної стаґнації і жорстоких політичних переслідувань засвідчили здатність до самозбереження самовідновлення;
- домінуючою засадою нструментального виконавства в українському селянському побуті є не наспівність, а танцювальність; танцювально-ансамблеве музичення в давній українській традиції тяжіє до скрипкового мелодичного звукового ідеалу;
- однією із основних у дослідженн гіпотеза автора про автохтонне походження архаїчних бурдонових цимбал на лемківсько-бойківському терені та їх поступового переростання в сучасну мелодичну традицію гри на цимбалах;
- найпоширеніша назва традиційного в Україні складу інструментального ансамблю троїста музика” – і найтиповіший для майже трьох третин етнічної територ склад ансамблевої музики (скрипка, скрипка-„втора” і „бубон”/”решітко”) природньо проіснував в Україні, найімовірніше, від давньоруських часів аж до наших днів. Значно вужче злокалізовані були скрипкові склади з басом і ще вужче з цимбалами;
- трансформаційні зміни етнічного звукоідеалу/звукоідеалу середовища традиційної інструментальної музики українців відбуваються як на рівні жанрово-стильової структури мелосу, так і у площині темброво-колористичної і, ширше, етноорганофонічної (народно нструментально-виконавської) стилістики. Традиційне (сільське) середовище виступає тут консервантом архаїчного автохтонного інтонаційно-звукового ідеалу, а нетрадиційне (міське) – акумулятором новітніх, напливових інтонацій звучань, тобто чинником, що деконсервує автохтонний традиційний стиль НІМ.
- природна, вивірена традицією схильність кожного народу до певного типу інструментарію, жанрово-класифікаційних структурних побудов НІМ та виконавських комплексів її звукового відтворення в сучасному художньому процесі зазнає наджорстких стильових трансформацій, пов′язаних, як із природним згасанням традиції, так і з чинниками штучного адміністративно-репресивного тиску на неї;
- кожна із запропонованих у робот класифікацій НІМ (М. Грінченка, К. Квітки, І. Мацієвського) має сво прероґативи відповідно до аспекту й завдання дослідження, Проте, стильова структура жанрів НІМ (архаїчних астрофічних та строфічних – новочасних) найрельєфніше простежується при зверненні до класифікації М. Грінченка;
- ареали поширення та “щільність вростання” іншоетнічного й авторського елементів у традиційних осередках побутування української НІМ найбільшою мірою пов′язані з чинниками географічної близькості, природного згасання й адміністративно-репресивного насаджування;
- обсяг зафіксованого репертуару, його стильове спрямування і довершене, по-народному високопрофесійне виконання свідчать про функціонування на теренах сучасної України поряд із глибинними шарами примітивної первісносинкретичної пастушої інструментальної культури також і дещо пізнішої, але досить оригінальної і специфічно своєрідно ансамблевої вокально-інструментально-танцювальної традиції та реліктових осередків лірницько-стихівничого побуту;
- реставрація, структурний аналіз, вторинна науково-виконавська реконструкція та повернення цих глибинних засадничих шарів нашої традиційної духовної культури в активне побутування через аудіо-, відео- та мультимедійні публікації є важливим завданням сучасно фольклористики.
Апробація результатів дослідження. Основн постулати і теоретичні положення роботи було виголошено на наукових конференціях: Всеукраїнській науковій конференції „Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури”.– Переяслав –Хмельницький, 1992; Міжнародній інструментознавчій конференції „Благодатовские чтения”. – Спб., 1993; Muzyka kresów. – Lublin, 1993; Науково-практичній конференції „Кобзарсько-лірницькі традиції та їх сучасний розвиток”.– Дніпропетровськ, 1994; Muzyka kresów.– Rybaky, 1994; Всеукраїнських науково-практичних конференціях „Актуальні напрямки відродження та розвитку народно-інструментального виконавства”.– Київ, 1995; „Українське кобзарство в музичному світі”.– Київ, 1997; “Проблеми досліджень усної історії східноєвропейських сіл 1920 – 30 рр.– Черкаси, 1998; „Науково-практичних конференціях „Творча спадщина Гната Хоткевича”.– Харків, 1998; Традиційна музика Карпат: християнські звичаї та обряди (До 2000-річчя Різдва Христового).– Івано-Франківськ, 2000; „Музичний фольклор в системі навчання та виховання молоді.– Тернопіль, 2000; Музика та дія в традиційному фольклорі”.– Львів, 2001; Традиційна народна музична культура Бойківщини.– Турка – Львів, 2003; 31 – Drehleier- und Dudelsackfestival. –Lißberg, 2004; Фольклор і сучасна культура”.– Луцьк, 2004; Міжнародних конґресах україністів ІV-му (Одеса, 2001); VІ-му (Донецьк, 2005) та ін.
Публікації. Результати роботи висвітлено в монографіях «Музика Бойківщини» (К., 2002; 25, 20 ум. д. а.), «Музично-інструментальна культура українців (фолкльорна традиція» (К. Дрогобич, 2007; 31, 15 ум. д. а.), у 36 наукових статтях; 20 публікацій здійснено у фахових спеціалізованих виданнях з мистецтвознавства, що входять до переліку ВАК України. Загальний обсяг опублікованих у науковій періодиці праць за темою дисертації становить понад 31, 15 ум. д. а.
Практичну апробацію отримали теоретичн набутки монографії й у фонографічних публікаціях під науковим керівництвом автора – 20-касетній серії „Традиційна музика українців”. – УЕЛФ. – К., 1997 та мультимедійному проекті „Моя Україна. Берви”. – УЕЛФ – АртЕкзистенція. – К., 2001 – 2008 (вийшло 3 мультимедійних та 7 компактдисків, подальші видання тривають), а також у науково-реконструкторській роботі автора з капелою інструментальної музики Надобридень”, гуртами „Буття”, „Гуляйгород”, братчиками Київського кобзарського цеху, низкою виконавців-інструменталістів, що сповідують пропоновані у монографії принципи вторинної науково-виконавської реконструкц НІМ українців. Загальна кількість публікацій за матеріалами роботи становить понад 80 позицій.
Структура роботи визначається головною метою і завданнями дослідження, змістом і характером порушених у роботі проблем. Дослідження має обсяг 580 сторінок і складається зі вступу, п′яти розділів, висновків, списків використаної літератури (510 позицій) та додатків (таблиці, фотоматеріали, карти-схеми тощо). Основний текст дисертації становить 544 сторінки. Музично-ілюстративний матеріал долучається додатково у вигляді окремої нотної збірки (Українська нструментальна музика усної традиції / Записав, зібрав і відредагував Михайло Хай, нотації студентів історико-теоретичного та композиторського факультетів НМАУ ім. П. Чайковського. – К., 2007. – Рукопис), що складає 96 ориґінальних зразків НІМ українців, проаналізованих у даній роботі.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ
Сучасний стан традиційної духовної культури позначений складними процесами конверґенції, коли на зміну природно відмираючим і штучно та насильницьки знищеним природним традиційно народним її формам приходять естетично, художньо і структурно відмінні типи і різновиди академічної та сурогатно-анденґраундно поп-, рок- і маскультури. Місце традиційної інструментальної музики як найбільш уразливого до цих процесів типу культури, а, водночас, й найбільш мобільного схильного до міжетнічних, міжсоціальних й міжчасових (новочасних) трансформацій, неможливо недооцінювати.
Окрім окреслення проблематичності предмету, його завдань актуальності у Вступі до дисертації робиться спроба дефініціювання багатьох артефактів і явищ народної духовної культури, зокрема, структурування музичної традиції культури, а саме як: а) музики пісенної; б) інструментально (пісенно-танцювально-інструментальної) та в) кобзарсько-лірницької (епічної) традицій, які у науковій етномузикологічній практиці не отримали достатнього висвітлення.
Автор акцентує увагу на найпоширеніших в сучасному музично-фольклористичному процесі термінах, що визначають науку про музичний фольклор, а саме: музична фольклористика, музична етнографія, етномузикологія, порівняльне музикознавство, музична етнологія, музична антропологія, музична компаративістика.
Фольклоризм у праці визначається як форма вторинної роботи з автентичними зразками фольклорної музики та використання її для трансформації у новій художньо-естетичній якості і вторинна переробка та реконструкція автентичного фольклорного матеріалу. Називаються відомі два види фольклоризму: композиторський та виконавський, а також наголошується на третьому і найдієвішому науково-виконавсько-реконструктивному.
Окремо і послідовно розглядається проблематика предмету дефініцій понять „Інструментальний фольклор”, етноорганології та етноорганофонії, методології і методики, мета і завдання етноінструментознавчих досліджень та навчальних курсів. Зосібна, тут наводяться визначення етноорганології, ерґології та етноорганофонії, традиційних народних музичних інструментів (НМІ), а також форм і жанрів виконуваної на них народної інструментальної музики (НІМ).
Частина вступу присвячена питанням методології й методики етноінструментознавчих досліджень, серед яких особливо акцентується на ефективност продуктивності в музично-діалектних розглядах парадигматичної методики С. Грици, пропонується раціональний спосіб її застосування до структурного аналізу української традиційної ІМ.
Окреслюючи основні завдання вітчизняного етноінструментознавства як науки, автор доходить висновку про необхідність докорінного реформування галузі з метою перегляду ефективності загально- (чит. пісенно – М. Х.) етномузикознавчих та „ритмо-географічних методик і обстоює нагальну потребу “роздільного” і максимально “зануреного” у глибину кожного із предметів обстеження усіх трьох (пісенного, нструментального та кобзарсько-лірницького) компонентів традиційної музично культури українців. Завдання вивчення і фундаментального дослідження інструментальної традиції – лежить на пропонованій тут дисертації.
Розділ 1 “Історія української етноорганологічної думки та творці на зламах ХІХ – ХХІ ст.” характеризує історичні етапи розвитку українського етноінструментознавства як науки. Він розпочинається підрозділом 1.1 “Усна інструментальна традиція Руси – України i герменевтика знань про неї в науковій літературі долисенківського періоду”. Шляхом наукового аналізу доступних сторико-культурних джерел і критики великодержавницьких нашарувань в них автор розглядає деформовані тут питання ґенези і еволюції НМІ та НІМ, джерела вивчення та функціонування інструментальної культури давньоукраїнських земель епохи Київської Руси. Тут продовжено й систематизовано вперше в українській етноінструментознавчій думці висловлені Г. Хоткевичем та К. Квіткою критичн застереження з приводу дослідження інструментальної музики усної традиції на давньоукраїнських теренах (Я. Штелін, А.Фамінцин, Н. Привалов, польськ енциклопедично-словникові джерела тощо).
Найперші згадки про ґенезу і еволюцію НМІ та НІМ сучасна наука пов׳язує із записами звучання різних явищ природи і живого світу. Наведені дані належать до епохи молодшого палеоліту, оріньякської та мадленської археологічних культур, а саме: відкриття костяної флейти в стоянц Молодове в Чернівецькій області й комплекс інструментів з кісток мамонта, знайдений у Мізинському селищі на Чернігівщині з т. зв. „археологічного періоду”, а також інструментальна культура Київської Руси з її далекою від стини тезою про „оркестр скоморохів” князівського двору (К. Вертков, А. Гуменюк та ін.), зображений на відомій фресці Софіївського собору.
Важливими тут є визначення мезоліту епохою першого лукоподібного струнного музичного інструмента, а керамічного металевого посуду неолітичної, мідної й бронзової культур – “дзвоноподібних чаш та свистунців – музичним інструментарієм наших пращурів.
Принципово новий погляд висловлю автор і з приводу оцінок матеріалів давньоруських літописів та іконографічних джерел про “давньоруський” і скомороський музичний інструментарій. Критикуються твердження сучасних московських та вітчизняних, що їх наслідують, науковців (К. Вертков, А. Гуменюк, Є. Бортник, В. Кошелєв, І. Мацієвський та ін.) щодо запозичення українцями усього традиційного інструментарію зі Сходу та Європи. Натомість автор поділяє висловлений Г. Хоткевичем погляд про автохтонне походження переважної більшості НМІ українців, не заперечуючи при цьому стотних євро-орієнтальних впливів.
Вагомою є і критика знаменито фамінцинської праці про домру та гіпотетичних „аксіом” щодо ґенези „азиатской балалайки” і ще менш властивої традиціям українців і росіян казахської „дом бри”. Історична й інструментознавча доктрина А.Фамінцина та його послідовників рунтувалася на аналізі писемних описів двірського музичного побуту московських царів і знаті, що до фольклорної традиції не належать. На схожих позиціях стояла наукова думка інших великодержавницьких шкіл: польської, угорської, румунської, німецької та ін. Їм протиставляються перші праці вітчизняних етноінструментознавців М. Лисенка, В. Шухевича, Ф. Колесси, Г. Хоткевича, К. Квітки та їх пізніших послідовників, зорієнтовані не на апріорні теоретичн розмірковування, а на емпіричні польові дослідження.
Відзначаючи важливе значення праць російських та польських дослідників для становлення української національно етноінструментознавчої школи, її видатні представники неодноразово піддавали критичному переосмисленню їх фактологічно недостовірні судження. Герменевтика (тлумачення) багатьох історико-культурних джерел етноінструментознавчої проблематики у цих роботах або була далекою від достеменно українського традиційного нструменталізму, або ж мала науково необ׳єктивний характер.
Найперш професійні етноіструментознавчі описи власне українських, а не “приписаних” до т. зв. “великоруської” традиції народних музичних інструментів та найперш зразки ґрунтовного аналізу музичних особливостей, виконуваної на них музики перші професійні музично-етнографічні нотації цієї музики, виконані “слуховим методом” належать М.В. Лисенку. Незважаючи на вибірковість і певну спорадичність цих даних, можна однозначно стверджувати, що саме вони заклали міцний ґрунт у підмурівок майбутньої науки про традиційну інструментальну культуру українців. Ця проблематика розглядається у підрозділі 1.2. „Значення діяльності Миколи Лисенка у становленні української етноорганологічної школи”.
Ґрунтовні описи М. Лисенком форми, конструкції, строю, способів виготовлення і настроювання ліри, характеристики способів гри, манери виконання й репертуару лірників, етноорганологічні описи гусель, кобзи, бандури, цимбал, торбана та ін. інструментів дають усі підстави вважати їх предтечею системного дослідження традиційного інструментарію не лише на терені України, але й Європи.
Працюючи над транскрибуванням українських народних дум „слуховим методом” ще у дофонографічний період музичної фольклористики, композитор зробив важливі висновки про мелодику, лад, ритмічну будову цього жанру. В такий спосіб М.Лисенком було закладено підвалини для сучасного системно-етнофонічного та виконавсько-реконструктивного методу гри на традиційних музичних нструментах.
Вагомий внесок у формування української етноінструментознавчої школи вніс видатний вчений-етномузиколог Ф.М. Колеса, доробок якого у цій галузі аналізується у підрозділі 1.3. „Філарет Колесса – транскриптор і дослідник української традиційної інструментальної музики”. Його нотації до збірок І. Колесси, В. Шухевича, Ф. Колесси– К. Мошинського і, особливо, фундаментальне видання „Мелодії українських народних дум” та етноінструментознавчі описи кобзи бандури засвідчили беззастережне визнання професіоналізму цього фольклориста, музиканта-нотувальника й дослідника-етномузиколога свого часу. З позицій сучасної методики запису, нотування і наукового осмислення народно нструментальної музики етноорганологічні досліди і, особливо, нотні транскрипц Ф. Колесси є прикладами етапного перехідного періоду на шляху від першопочаткового „слухового” до власне етноорганологічного й „фонографічного періодів вивчення інструментальної культури усної традиції українців та системно-етнофонічного методу її дослідження.
