Реферат: Історія села Порик

У 1876 р. у Кам’янець-Подільському був відкритий перший медичний освітній учбовий заклад – повивальна школа (набір – 20 учнів), де навчалися діти селян Клітища і Соломірки[74]. Як свідчать матеріали першого всеросійського перепису населення 1897 року, в Подільській губернії всього грамотних було 468 770 осіб (15,5%). Перед переписом на селянські кошти в розмірі більше 1000 руб. було відкрито у селі Соломірка окреме від церковного приміщення для школи[75].

У 1900 р. села Клітища і Соломірка були володіннями Адама Орловського, який був графом при імператорському дворі, син Олександра Орловського і Юзефи Івановської, дочки Діонісія Івановського, який в 1850 р. видав Юзефу заміж за Олександра Орловського і дав її у придане сусіднє село Томашпіль. Пізніше Юзефа отримала у володіння і інше сусіднє село – Курилівку. В кінці ХІХ ст. Олександр Орловський викуповує село Соломірку і на початку ХХ ст. Клітища, Соломірка і сусідні села – Курилівка і Томашпіль належать графу Адаму Орловському[76]. На 1901 рік «Соломирка находитъся въ 10 верст на ю.-в. отъ г. Хмъльника; новая узкоколейная желъзная дорога проведена возлъ самого села; расположена на лъвомъ низменномъ берегу р. Буга; выше по течению послъднего лежитъ приписная д. Клитыщи… Нынъ старое селище «Куты» въ урочищъ «Калынычъ» зросло густымъ лъсомъ… Въ настоящее время въ Соломиркъ числится православныхъ 1163 д. об. п., католиков 213 д. и евреевъ 189 д.; въ Клитыщахъ – православныхъ 772 д., католиковъ 208 д. и евреевъ – 75. По народности населения состоитъ изъ малороссовъ; всъ они крестьяне, занимающиеся преимущественно земледвлиемъ; нъкоторые отправляються на зароботки въ совъдние заводы… Церковной земли въ С. – усадеб 2 дес. 1796 саж., пахат. Въ 3-хъ смън 279., сънок. 8 дес. 1200 саж., на съчистка 1349 саж. и подъ хутор 3 дес. 450 саж.; въ К. – усад. 1 дес. 144 саж., пахат. Въ 3-хъ смън 26 дес. 1896 саж., сънок. 8 дес. 1272 саж., болотн. сънок. 2372 саж. и левады 2 дес. 264 саж., а всего 81 дес. 1143 саж. Причтовые дома и постройки ветхи.»[77] Новий поміщик взагалі мало уваги приділяв своєму господарству. Він розділив різні роботи між своїми довіреними людьми. Маючи свій, ще один, маєток у Франції, будучи членом Державної Думи, граф часто бував у роз’їздах, залишаючи помістя на свою ключницю Харитину Марійчак[78]. На Україні, у своїх подільських володіннях граф жив у замку (деякі руїни і досі збереглися) у селі Курилівка. Замок стояв на горбі, біля ставу. У замку граф мав чудову велику бібліотеку, і сам дуже любив читати. Однак про освіту своїх підданих він не турбувався. Церковно-приходські школи у Клітищах і Соломіру містилися у невеликих хатинах. Завідували школами священики місцевого приходу, з яких можна назвати – Безвідович, Рохацький, Костецький. Дяк, що часто був вчителем, використовував при навчанні палочну дисципліну. Доступ в школу дітям бідних селян був закритий, оскільки за навчання потрібно було багато платити, та й не хотіли давати тоді освіту «мужикові»[79]. Половина дітей шкільного віку не відвідувала навіть і цих шкіл. В Клітищах ходило 48% дітей шкільного віку, у Соломірці – 70%[80]. Поміщицькі довірені люди працюючи на графа витягали з маєтку на користь свого господаря незважаючи на селян. Недбале ставлення до селян викликало у них супротив і слуги з величезними зусиллями втихомирювали селян; ніякі панськ заходи не могли вгамувати у селянина рух волі і свободи, який він відчував з кожним днем[81]. Середній розмір земельної ділянки на перші роки ХХ ст. на Поділлі складав 3,7 десятин на селянський двір. Але й цього не мали більшість селян Соломірки і Клітищ. Селянський наділ був малий, розташований на бідній землі. Інколи селянин не мав обробити і цей клаптик, тоді він ішов по реманет і тяглову силу до заможнішого односельця або до пана. Сам селянин жив у маленькій дерев’яній обмащеній глиною хатці, критій соломою. Маленькі віконця пропускали мало світла. Хатні мебл складались з грубо збитого столу, лавки вздовж стіни та дерев’яного ліжка або тапчана. Більшу частину року ходили босоніж тому, що нерідко сім’я мала одну пару чобіт, а сім’ї були великі[82].

В 1904 р. нападом японських кораблів на рейд російської ескадри у Порт-Артур розпочалась російсько-японська війна. З початком бойових дій багато жителів Подільської губернії було призвано в діючу армію. На Далекому Сході воювали жителі Соломірки та Клітищ Шикула Олександр, Маліновський Іван, Ільчук Андрій, Вонсович Василь, Раківський Іван. Війна забирала чоловіків і батьків, сиротила дітей і робила вдовами жінок[83]. В 1905 роц ця війна закінчилась важким для Російської імперії миром. Він був одним із факторів, що прискорив визрівання революції 1905–1907 рр. Причинами революц були і соціально-економічні негаразди і протиріччя серед різних прошарків населення, національні і культурні причини також сприяли тому, що революція ставала неминучою. На 1905 рік в селі Клітища, що належали Адаму Орловському, були приходська школа, водяний вальців млин, у Соломірці – «дворів 300, жителів 1698, приходська школа, православна школа»[84].

Початком революції датують 9 січня 1905 р. – «Кривава неділя». Цей розстріл мирно демонстрації робітників остаточно розвіяв віру народу у «добро царя». В Україн розпочались масові страйки на заводах і фабриках. Населення Соломірки і Клітищ, що працювали на сусідньому Уладівському цукровому заводі і на інших заводах Літинського повіту[85]. Масовий робітничий рух сприяв активізації боротьби селянства України, і Поділля зокрема. Подільський губернатор доповідав міністру внутрішніх справ, що в його губернії страйкували селяни понад 110 сіл. На початку 1905 року селянський рух проявлявся головним чином у формі вирубок лісу і захваті в поміщицьких маєтках корму для худоби. Також селяни розбирали хліб з поміщицьких маєтків, нападали на панські садиби, відкривали комори і ділили між собою продукти харчування, здійснювали масові порубки в поміщицьких лісах, виганяли свою худобу на випас в поміщицькі ліси та луки. Мали виступи селян і у маєтку Адама Орловського. 1 квітня 1905 року селяни зібралися гуртом від 50 до 100 чоловік і відкрито напали на ліс поміщика, який охоронявся сторожею, що не в силі була справитись з повсталими. Селяни почали рубати ліс на очах у сторожі. Після цього селяни везли ліс додому або на продаж у сусідні села. Все це тривало біля 2-ох тижнів, проти «негідників було порушено кримінальні справи»[86]. Селянські виступи активно використовували різні політичні партії та рухи. Вони розповсюджували листівки і прокламації, закликали селян допомагати робітникам та вимагаючи повалення самодержавства. Однією з форм руху селянства стало також складання на сільських сходах петицій, в яких були вимоги наділення селян землею, скасування викупних платежів тощо. 17 жовтня 1905 року Микола ІІ видав Маніфест, в якому «дарував» населенню громадські свободи. Маніфест не заспокоїв основну масу населення – селянство. Коли до них дійшли чутки про царський маніфест, селянська уява інтерпретувала його як дозвіл на захоплення поміщицьких земель. Все, що стояло на їх шляху до землі, вони усували силою. Війська і поліція жорстоко придушували виступи. Цар оголосив Поділля «особливим районом охорони». Новими формами селянської боротьби 1905–1906 рр. були напади на поміщицькі маєтки озброєних загонів. Ціною величезних зусиль самодержавству вдалось утримати ситуацію в своїх руках і розпочати контрнаступ. Почався поступовий спад революції, але класова боротьба в містах і селах не припинялася. І не випадково подільський губернатор просив генерал-губернатора продовжити до кінця 1909 року надзвичайний стан.

Після революційних подій 1905–1907 рр. на селі відбувались події, пов’язані з столипінською земельною реформою. Головне гальмо у розвитку сільського господарства Столипін вбачав у сільській общині, до якої були прикріплен селяни і контроль якої тяжів над ними. Селянину важко було залишити общину, він не міг продати землю, якою користувався, оскільки вона належала общині. Община здійснювала періодичний перерозподіл земельних ділянок між своїми членами. Одного разу селянин мав землю в одному кутку села, наступного – в іншому. Тому він не був зацікавлений в застосуванні сучасних засобів виробництва, сільськогосподарських машин, добрив, впровадженні кращої сівозміни. Такий стан речей сприяв збіднінню села і посилював його революційність. Петро Столипін, міністр внутрішніх справ, поставив за мету зруйнувати общину, створити на сел міцне, заможне селянство, яке стало б опорою існуючій владі. Реформа була започаткована Указом від 9 лютого 1906 року і завершена Законом від 14 червня 1910 і 29 травня 1911 року. Скасовувались обов’язкові земельні общини надавалось кожному селянинові право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву «відруб». Селяни могли переносити туди свої господарськ будівлі і створювати «хутір». Тільки угіддя – ліс, сіножаті – залишалися у спільному володінні. Відруби та хутори відводилися селянам не тільки на надільній землі. Уряд створив спеціальний фонд з державних та викуплених селянським банком у поміщиків земель, які продавалися селянам на виплату протягом 55,5 років. Внаслідок столипінської реформи на Правобережній Україн майже вся земля в особисту приватну власність. Намагання Столипіна створити заможну селянську верству увінчалися лише частковим успіхом. Дійсно, земельна реформа відкрила широкі можливості для підприємливих, кмітливих селян. Але одночасно зі зростанням багатшої верстви збільшувалась бідняцька, яка у цей час становила приблизно третину всього селянства України. Подекуди біднота отримавши землю у власність, продавала її за безцінь. Малоземельним селянам аграрна реформа не тільки не дала можливості зміцніти, але й прискорила їх повне розорення й остаточно перетворила у пролетарів[87].

Саме такі події відбувалися у селах Соломірка і Клітища у 1907–1911 рр. Тут також виникали заможні селянські господарства, в яких господар «гнув горб день ніч», щоб потім «стати» куркулем і підкуркульником. Деякі селяни продавали сво землі і перебиралися у міста, стаючи там робітником на заводах і землях. Були випадки, коли селянин продавав всю свою землю, виручені гроші пропивав прогулював, розорюючи сім’ю, а потім нарікав на владу, косо дивлячись на заможників і наймаючись за копійки, харч, одяг і дах над головою до них. Цей селянин потім стане першим членом комнезаму і вправним розкуркульником, поборником радянської влади. Адам Орловський нехотя продавав свої землі, боячись втратити дешеві робочі руки в міру того, як міцнітиме індивідуальне селянське господарство. Деякі селяни, продавши землю, переселялися у малообжит землі Далекого Сходу і Сибіру, що уряд заохочував.

Столипінська реформа не зняла повністю гострих протиріч у селі. Зрослі ряди бідняків легко піддавались агітації соціалістів, які закликали до страйків та заворушень. Селян приваблювала ідея повної ліквідації дворянського землеволодіння з передачею їм поміщицької землі безкоштовно. Соціалістичні ідеї проникли і в маєток Адам Орловського.

В 1912 році відбувся новий підйом революційного руху на Поділлі, що не стихав з подій 1905–1907 рр. Страйкували в переважній більшості робітники заводів фабрик. Новими революційними подіями на Поділлі ознаменувався і 1914 рік. Але почалась перша світова війна (1914–1918 рр.) і революційна боротьба була тимчасово перервана.

З початком військових дій у Клітищах і Соломірці відбулись мобілізаційні роботи людський і матеріальних ресурсів. З сіл України було призвано 47% працездатних чоловіків. З початком війни Поділля стало прифронтовою смугою. Селян сіл залучали до риття окопів, перевезення військового майна, лікування поранених, військові частини ставали на постій по селах і селяни були змушені їх харчувати. У селах забирали коней і волів, вози для перевезення, частина чоловіків, що залишилась, були у роз’їздах у зв’язку з наказами військових, про допомогу цивільних військовим. Все це зменшувало посівні площі, знижувалась урожайність, падав валовий збір продовольчих культур. Це викликало незадоволення селян війною. Щоб уникнути гужової повинності, селяни за безцінок збували тяглову силу, перетворюючись у бідняків і тікаючи на схід імперії. Це ще більше утруднювало життя на селі, адже ще до війни відчувалася нестача коней.

Ще до початку війни в 1914 році граф Адам Орловський залишає свої подільськ володіння у Клітищах, Соломірці, Томашполі, Курилівці на ключницю Харитину Марійчак і вірних слуг і виїздить до Парижу[88].

Незадоволення війною і національним гнобленням використовували різного роду партії, в більшості соціалістичні, з яких вирізнялись більшовики. Серед селян проводили агітацію за припинення війни, передачі їм землі у повну власність, знищення поміщиків та куркулів тощо. Це призводило до масових заворушень. Поділля було охоплено антивоєнними виступами. У 1914–1916 рр. воно за числом антивоєнних виступів посідало перше місце серед губерній України[89]. З поразкою у 1915 році російських військ і відходом їх з Галичини почались виселення людей на Поділлі, щоб вони не дістались окупантам і «не годували його». Люди йшли з дітьми, з майном, гнали худобу, яка по дорозі здихала, бо не було що їсти як людині, так і тварині. Люди заходили в села розорюючи їх і їхн населення, до жаху руїн приєднались пошесті тифу, червінки, процвітала антисанітарія. Це все змушувало селян виступати проти війни і царя, куплятись на гучні лозунги про дешевий хліб і безкоштовну землю.

Лютнева революція 1917 року призвела до нових масових виступів селян і робітників, вс хотіли миру і спокою, але Тимчасовий уряд і далі продовжував війну, що викликало гнів у народу[90]

В 1917 році відбувся новий сплеск української нації, її боротьби за свою незалежність. У березні 4 (17) числа 1917 року у Києві постала Українська Центральна Рада, що в перших двох своїх Універсалах визнавала Українську державу як автономію у складі російської федерації, а в Третьому Універсалі (6 листопада) проголосила незалежність української держави – УНР. Початкова політика ЦРУ стала на заваді донесення про неї саму інформації у провінції, де набирали сили більшовики. Більшовицьке «ходіння в народ» сприяло тому, що селяни не сподівались в той важкий час ні на Тимчасовий уряд, ні на ЦРУ, а тільки на Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів.

7 листопада 1917 року влада у столиці імперії – Петрограді перейшла до більшовиків. На Україні залишились дві сили, що вирішували її долю – більшовики ЦРУ. Промахи ЦРУ у політиці щодо більшовиків (особливо військове питання) призвело до того, що ЦРУ не була готова до війни з більшовицькою Росією. Більшовики з допомогою «п’ятої колони» в Україні розпочали наступ на Україну. Україна канула в нову хвилю боротьби за свою незалежність, але село жило: «В 1917 році в Соломірці народилося 15 хлопчиків і 21 дівчинка, померло – 10 чоловіків і 14 жінок, зареєстровано 7 шлюбів; у 1915 – народилось 23 хлопчика 18 дівчаток, померло, відповідно, 18 і 28, шлюбів – 6; у 1916 – народилось – 12 15, померло 14 і 23, шлюбів – 5; у 1917 – народилось – 14 і 13, померло 23 12, шлюбів –12»[91].

[1] Наш край. Вінниця, 1997. с. 6.

[2] Нариси сторії Поділля. Хмельницький, 1990 с. 6.

[3] Нариси сторії Поділля. Хмельницький, 1990 с. 9.

[4] Арсен Зінченко. Наш край – Поділля. Вінниця, 1992 с. 12.

[5] Нариси сторії Поділля. Хмельницький, 1990 с. 12.

[6] Нариси сторії Поділля. Хмельницький, 1990 с. 16.

[7] Нариси сторії Поділля. Хмельницький, 1990 с. 19.

[8] Нариси сторії Поділля. Хмельницький, 1990 с. 21.

[9] Приходню О.М. Слов’яни на Поділлі (VI–VII ст. до н. е.) – К., Наукова думка, 1975.

[10] Нариси сторії Поділля. Хмельницький, 1990 с. 47.

[11] Нариси сторії Поділля. Хмельницький, 1990 с. 48.

[12] Наш край. Вінниця 1997, с. 23.

[13] Труды Подольського епархиального историко-статистического комитета. Под ред. Е.Сицинського. Выпуск 9. Приходы и церкви. Каменец-Подольск, 1901, с. 736.

[14] Киевская старина. 1888. т. 21 (июль).

[15] Історія України. Підготовка до іспиту. К., 1993 с. 17-18.

[16] Є. Сецинский. Приходы и церкви.с. 640-641.

[17] Наш край. Вінниця, 1997, с. 29.

[18] А. Яблунівський. Zrodva dzijowe t. v. 1871, Warshawa.

[19] Киевская сторона 1899 т. 27 (октябрь).

[20] Щербак В. О. Антифеодальні рухи в Україні напередодні Визвольної війни 1648-1654рр. – К., 1989.

[21] Наш край. Поділля. Вінниця, 1992, с. 23.

[22] Нариси сторії Поділля. Хмельницький, 1990, с. 83.

[23] Наш край. Вінниця, 1997 с. 48.

[24] Є. Сицинський. Приходы и церкви. Выпуск 9. К.-П. 1901.

[25] Є. Сицинський «Труды». К.-П. 1916. Выпуск ХІІ. с. 35.

[26] Є. Сицинський «Труды». К.-П. 1916. Выпуск ХІІ. с. 37.

[27] Є. Сицинський «Труды».Приходы и церкви. Выпуск 9. К.-П. 1901.

[28] Є. Сицинський «Труды».Приходы и церкви. Выпуск 9. К.-П. 1901.

[29] Є. Сицинський «Труды». Выпуск ХІІ. К.-П. 1916.

[30] Історія української культури. К., «Либідь» 1999, с. 74.

[31] Історія української культури. К., «Либідь» 1999, с. 76.

[32] Історія української культури. К., «Либідь» 1999, с. 87.

[33] Історія української культури. К., «Либідь» 1999, с. 89.

[34] Історія української культури. К., «Либідь» 1999, с. 103.

[35] Історія української культури. К., «Либідь» 1999, с. 109,

[36] Наш край. Вінниця, 1997, с. 67.

[37] Чорний М. Гайдамацька криниця / в селі Порик Хмільницького району/Вінницька правда, 16 серпня 1964р.

[38] Є. Сицинський «Труды». Выпуск ІХ. К.-П. 1901.

[39] Маркина В.А. Магнатское поместье Правобережной Украины II пол.18 в. – К.,1957.

[40] Є. Сицинський «Труды». Выпуск ІХ. К.-П. 1901.

[41] Slownik geogratiazhy. t. IV. Warszawa. 1883. s. 942.

[42] Slownik geogratiazhy. t. IV. Warszawa. 1883. s. 943.

[43] Є. Сицинський «Труды». Выпуск ІХ. К.-П. 1901.

                                 

[44] Є. Сицинський «Труды». Выпуск ІХ. К.-П. 1901.

[45] Український сторичний журнал №1, 1991р.

[46] Є. Сицинський «Труды». Выпуск ІХ. К.-П. 1901.

[47] М.  Грушевський. Ілюстрована історія України.  – К. 1992.  – с. 477

[48] Є. Сицинський «Труды». Выпуск ІХ. К.-П. 1901.

[49] Є. Сицинський «Труды». Выпуск ІХ. К.-П. 1901.

[50] ДАВО Д-470,  спр. 76,  опис І с. 240

[51] ДАВО Д-470,  спр. 76,  опис І с. 240

[52] Нариси сторії Поділля.  Хмельницький,  1990,  с. 116

[53] Нариси сторії Поділля.  Хмельницький,  1990,  с. 116

[54] Київська старовина. Рік сьомий т. ХХ (січень-березень), 1888

[55] Сицинский Е. «Труды» Выпуск ХII. К.-П. 1916г.

[56] Сицинский Е. «Труды» Выпуск XII. К.-П. 1916г.

[57] Сицинский Е. «Труды» Выпуск IX. К.-П. 1901г.

[58] Сицинский Е. «Труды» Выпуск IX. К.-П. 1901г.

[59] Сицинский Е. «Труды» Выпуск IX. К.-П. 1901г.

[60] Сицинский Е. «Труды» Выпуск IX. К.-П. 1901г.

[61] Сицинский Е. «Труды» Выпуск IX. К.-П. 1901г.

[62] ДАВО Д 196, опис 1, спр. 40

[63] ДАВО Д 196, опис 1, спр. 40

[64] ДАВО Д 196, опис 1, спр. 40

[65] ДАВО Р 137, оп. І спр. 868 ар. 228-230.

[66] ДАВО Р 137, оп. І спр. 868 ар. 228-230.

[67] Нариси сторії Поділля, Хмельницький, 1990, с. 139.

[68] ДАВО Р 137, оп. І спр. 965.

[69] Історія міст і сіл УРСР. Вінницька обл., К., 1972р.

[70] Гульдман В. Населенные места Подольской губернии. К.-П. 1893г.

[71] Гульдман В. Населенные места Подольской губернии. К.-П. 1883г.

[72] ДАВО Д 196, оп. І спр. 66.

[73] ДАВО Д 196, оп. І спр. 66.

[74] ДАВО Д 196, оп. І. спр. 40.

[75] Сицинский Е. «Труды» К.-П. 1901. Выпуск ІХ.

[76] Життєв обрії «Наш рід і родовід». 1992 р. 20 лютого

[77] Сицинский Е. «Труды» К.-П. 1901. Выпуск ІХ

[78] Життєв обрії[Наш рід і родовід] 1992 р. 27 лютого

[79] Начальное народное образование в Подольской губернии 1908/9 год. К.-П. 1910 с.186

[80] Начальное народное образование в Подольской губернии 1908/9 год. К.-П. 1910 с.186

[81] Лещенко М. Н. Українське село в революції 1905-1907 рр. К.  1977

[82] Лещенко М. Н. Українське село в революції 1905-1907 рр. К.  1977

[83] Життєв обрії [Наш рід і родовід] 27 лютого 1992 р.

[84] Крылов А. Населенные места Подольской губернии К.-П. 1905г. с. 563

[85] ДАВО Р 2625, оп. ІІІ, спр. 18, арк. 17

[86] Революційн події 1905-1907 рр. на Поділлі. Збірник документів. Вінниця, 1956 с. 70

[87] Воловик В. П. Класова боротьба в Подільській губернії перед Першою світовою війною – Л. 1968

[88] ДАВО Р 2700 оп, VII спр. 1103 арк. 31

[89] Зеленюк І. С. 1917 рік на Поділлі – Л. Каменяр, 1966

[90] Українська сторія журнал №4, 1967

[91] ДАВО Р 965, оп, І, спр. 16.