Реферат: Історія села Порик
Укладений на початку 1667 р. між Московщиною і Річчю Посполитою Андрусівський мир передбачав перехід під владу Польщі Правобережної України за винятком Києва. Договір сприяв тому, що влітку 1667 р. татарська орда завдала великих збитків усьому Поділлю під час сумісних походів з гетьманом Правобережжя П. Дорошенком проти Польщі. З іншого боку подоляни потерпають від Польщі, гетьманів та маршалків.
Підписаний в 1672 р. Бучацький договір передавав територію Поділля у володіння турків. В цьому ж році Хмільник на 27 років захопили турки. Однак подоляни не примирилися з новим завоюванням, хоча воно відбувалося і з патріотичних міркувань під егідою Дорошенка. Вони розпочали важливу і довготривалу боротьбу за визволення. Народні маси починали втрачати довіру в Дорошенка і його політику, домагаючись російської протекції. Значна частина селян, міщан козаків Брацлавщини переселялася на Лівобережжя. Кили в лютому на Правобережж з’явилися московські і козацькі полки під проводом Г. Ромодановського І. Самойловича, то на початку вересня на вірність Москві присягли в Корсуні брацлавський, кальницький і подільський полки. Міста і села Брацлавщини також присягли на вірність московському уряду. Незважаючи на прихід сил з Лівобережжя всі міста між Бугом і Дністром були захоплені і знищені турками. Військов дії між поляками на чолі з королем Я. Собацьким і турками завершилися підписанн[25]ям і жовтн 1676 році Журавненського договору, який передбачив залишення за Туреччиною Поділля. У 1681 році між Московщиною, Портою і Кримським ханством було укладено умови Бахчисарайського договору за яким землі між Бугом і Дніпром мали залишатися незаселеними. Іван Луканов, мандруючи до Палестини через ці земл писав: «И походом в степь глубокую и быть там ше тужное жествие печально и уныливо дальше во видие ни града ни села. Пустыня велика и зверей ништожество». Найбільш жорстокої окупації від турецької агресії зазнали міста Хмільник, Бар, Менджибіж[26]. Тому можна припустити з цих відомостей, як було на території сіл Кути Клітища.
Польща не вважала себе зв’язаною щодо Правобережної України ніяким договором і почала наново її заселювати. Ян Собеський, розпочавши в 1683 р. нову війну з турками почував потребу у козацькому війську і заходився наново колонізувати «свої» землі. По давньому звичаю країну поділено на полки, на чолі яких поставили полковників, які й почали закликати людей на нові поселення, як здебільшого будувалися на руїнах колишніх поселень. Поселенці посунули звідусіль – Волині, Полісся, Лівобережжя, і за короткий час Правобережна Україна почала оживати. Але, як тільки край залюднився, польські пани почали пред’являти претензії на свої давно втрачені маєтки. Та люди і не думали коритися панам. Брацлавський полковник А. Абозин, що отримав право керувати поселенням від Сейму у 1685 р., підтримував селянські протести. Селяни хотіли працювати і спокійно жити, і намагання колишніх панів захопити відроджені землі викликали у селян активний опір.
Весною 1686 р. між Москвою і Варшавою було укладено «вічний мир», що передбачав залишення за Річчю Посполитою Правобережної України, її мало відійти також, у разі визволення від турків, Поділля. Селяни після 1685 р. мали здавати повинності у продуктах. Товарообміну майже не було, гроші на Брацлавщині стають рідкістю. У 1689 р. між Портою і Польщею був підписаний Карловицький договір. Польща згідно нього отримувала Правобережжя, включаючи і Поділля. Цього ж року турки покидають Хмільник і він стає центром староства в Реч Посполитій.
На землі звільнені турками помалу повертається життя, почалася колонізація Польщею «нових» земель Поділля, що було схоже на колонізацію пустині. Приходила наново та сама українська людність з Лівобережжя, Волині, Галичини, Полісся, вертались утікачі і заселяли знову колишні міста, містечка, селища і села. Але розташовуючись на старих попелищах, народ шукав вільного життя, вільної праці, та слідом за ним йшли польські пани й знову починали заводити своє панське право. Через це знову починалася боротьба, виступала нова козаччина, і край не міг діждатися мирного спокійного життя. Само собою розуміється, що при таких обставинах важко було розвиватися культурі і освіті. Все, що зведено за старих часів і під час коротких років затишку, знесено, культурне українське життя пересунулося за Дніпро до Гетьманщини, де були сприятливіші умови для його розвитку.
Можливо саме в цей час населення села Кутів переходить на лівий берег Південного Бугу, з лісистої місцевості: «Каленич» у долину Бугу[27]. Однією з версій походження села є його назва від прізвища чи прізвиська першого поселенця – Соломірця. В наш час у Порику є люди з прізвиськами Соломірець і Кутик, що може говорити про походження цих слів ще з тих часів. Чому селяни Кутів пересилились невідомо. Причиною може бути і те, що в урочищ «Каленич», де було село Кути, було дуже важко жити посеред лісу, хоча він давав надійний притулок від ворогів. Ще однією причиною може бути те, що річкова долина нижче села Клітища належала польській короні[28] була незаселена, і селян Кутів могли примусово або ж з умовою надання певних пільг, перевести на протилежний, лівий берег Південного Бугу. Можливість польського панства осісти у своїх колишніх маєтках і безкарно руками українського селянства викорчовувати ліси, орати, гатити ставки, ставити млини призводило до виступів селян. Вирубування лісів могло бути ще однією причиною переселення селян Кутів з правого на лівий беріг Бугу. В цей час шляхта, а також старости, управителі королівщини, державних маєтностей стали рубати ліси, щоб мати дохід з незаселених околиць від продажу будівельного матеріалу поташу. Так, в околицях, що лежали ближче до річок, ліси лягали під ударами сокир. Це призвело до того, що безлісі околиці починалися на східному Поділлі[29]. Ліс поволі уступав перед сокирою і плугом, і це збільшувало оброблювані земл панів. Про це зокрема пише в своїх записках німецький подорожуючий Вердум, що в 1670–1672 рр. кілька разів проїздив вздовж і поперек Галичину і Поділля. Він дуже докладно описує характеристичний краєвид різних околиць, які довелось йому бачити: «На Поділлі краєвид знову змінюється. Давно товсті і буйні землі на горбках і долинах, що розтягаються над ними, росте дуже буйна трава і широка висока конюшина, а також різне лікарське і кухонне зілля»[30]. Інші письменники оповідають, що на Поділлі не треба щороку орати: досить раз посіяти – уродить і на другий рік[31].
Осел в ті часи мали ще такий самий вигляд, як колись перед віками, у слов’янськ княжі часи. З приходом шляхти почав змінюватись споконвічний порядок громади оселі. В ці часи по всіх селах поміряли докладно землю, поділили її, від сво частини селянин мусив платити зазначену данину. Потім дідичі почали забирати собі кращі землі у селян або ж скуповувати їх за примусову дешеву ціну, «не без розливу сліз», або ж просто зганяти селян і переводити їх на інше місце, на пустирі, які щойно треба було корчувати і управляти. Власник землі доручав досвідченому підприємцеві засновувати нове поселення. Підприємець діставав більший простір землі, право поставити млин і корчму, збирати податки. Він закликав поселенців, забезпечуючи їм кільканадцять років свободи від усяких панських домагань і обов’язків, щоб вони могли належно загосподарюватись. Коли вже поселенці стягнулися на нове місце, починалася жива запопадлива праця, щоб якнайшвидше добути користі з землі.
Про лови зубрів на Поділлі розповідає папський посол Руджеєрі: «Лови на зубра на Поділлі відбуваються таким способом. Хлопи, що доглянуть його у догідному місці, рубають дерева навколо і роблять із них засіку, в якій зубр лишається замкнутий. Потім будують ложі для короля, пань і панів. Ловці ховаються за деревами; звір, рушений з місця псами й криком хлопів, уступає усередину засідки, а найближчий ловець ранить його з-за дерева. Зубр, ударений залізом б’є рогами у дерево, за котрим стоїть ловець, той перебиває йому черево ножем, а з другого боку шарпають і калічать сни, аж поки не звалять його на землю.»[32] Далі Руджієрі описує хліборобство: «Доволі є управної землі, що видає багато пшениці, жита і усякого іншого збіжжя, що тут є за безцінь, особливо на Поділлі, що найбільш родюче. Подільська земля така плідна, що родить траву заввишки з хлопа і без ніякої майже управи таку силу збіжжя, що воно в значній частин марно пропадає на корні, бо нема його кому збирати. Причиною цього є й те, що ця земля є далека від торгових доріг, нема й добрих сплавних рік, котрими можна було б спускати збіжжя туди, де воно б знайшло купця; на місці не можна його спотребувати, і воно не має покупу, такого великого, як у нас.»[33]
Селянськ хати того часу мають найрізноманітніший вигляд. Відомий нам уже німець Вердум дає опис селянської садиби: «Селянська хата ділиться звичайно на три частини. Перша, що через неї входять до дому, – це стайня, друга кімната, з неї збоку можна перелізти до третьої діри, яку називають коморою. Взагалі одна така сама чиста, як друга. Сільські хати – як ковчеги Ноя, бо в них при печі громадяться поруч з людьми також коні, корови, телята, вівці, свині, кури та інші звірята, що знаходяться дома. Видають вони особливий сопух. Вогнище приміщують звичайно в кутку кімнати це дає більше тепла ніж піч при простому морі.»[34]
Це, зрозуміло, картина з якоїсь однієї околиці – не всі ж хати були сполучені з стайнями і не всюди селяни жили в такій біді, як це десь бачив наш подорожній. У різних околицях хати бували різного типу, залежно від місцевих умов, звичаїв матеріалів, яким люди користувались. Звідси можна зробити певні припущення, що селяни Соломірки і Клітищ будували (не без згоди пана) свої будівлі з дерева, бо були розташовані недалеко від лісу. Села знаходилися біля покладів каменю глини, що також, напевно, використовувалися у будуванні житла.
Про те як одягались у XVIII ст. знову розказує нам німець Вердум: «Звичайне чоловіче убрання складається з двох одягів, один на другому: спідній із темного матеріалу без підшивки, верхній – звичайно сукняний. Обидва одяги сягають аж до стоп, під ними носять, дехто, обтислі сподні. Їхні сорочки сягають аж до пояса нижче. Шляхта носить зимою і літом хутряні шапки, чоботи з червоного або жовтого сап’яну, інші ж з червоної шкіри…Прості люди, хоч би мороз був найсильніший, обвивають ранком ноги віхтем соломи і вдягають на це чоботи, витримуючи так цілий день на морозі. На селі чоловіки і жінки носять зимою літом чоботи.» [35]
Споживали в їжу селяни продукти своєї праці – хліб, куліш, каші, м’ясо. Звірів ловили капканами, ратищами, списами, птиць – сильцями. Добували також дикий мед; рибалили ятерями, неводами. На селянських столах бували найрізноманітніш страви: юшка, борщ, галушки, риба, сало, тетеря, вареники, яєшня. Споживали горілку, вишнівку, слив’янку, варенуху, брагу, різні наливки і компоти.
Але посилення експлуатації, зменшення землеволодіння, через швидкий розвиток панщинного фільваркового господарства, окатоличення, національно-релігійний гніт призвели до спалаху в 1702 р. нового повстання проти поневолювачів на Правобережній Україні. На Брацлавщині це повстання очолив полковник Андрій Абазин. Він ще у 80-х роках XVII ст. очолював Брацлавський козацький полк. Повстання Абазина широко підтримали народні маси. В 1703 р. майже вся територія Поділля (за винятком Кам’янця і Меджибожа) була звільнена від польсько-шляхетського гніту.
Польськ власті люто розправлялися з повсталими, але незважаючи на це боротьба тривала далі. В січні 1704 р. в околицях с. Боринівці Хмільницького староства місцеві жителі розгромили шляхтецьку хоругву С. Подлецького. З вступом влітку на Правобережну Україну російського війська на Поділлі спалахує нова хвиля повстань. Сотник Борисенко займає Немирів і біля Синяви розгромив польську хоругву. В околицях Хмільника, Шаргорода, Бару діяли загони під проводом Шпака, Сороки і Часника. З допомогою короля місцева шляхта розгромила повсталих, що підтримували рух Палія. 16 березня 1703 р. шляхта Подільського воєводства прийняла рішення скоротити термін свобод до 4-х років, після чого там встановлювалася панщина 1 день на тиждень.
У першій чверті XVIIІ ст. порівняно швидкими темпами відбувалася колонізація краю. Сюди переселялося населення не лише з України, але і з Польщі і Литви. На нових землях поселенцям хоча й надають пільги, але щороку вони скорочуються. Пани починають все більше гнобити селянина, обманювати його в маєтку і на ярмарку, відбирати у шинку останню копійку. Скаржитись українському селянину нікому він знов вимушений здобувати свої права в боротьбі. В 1712 р. відбулися виступи в Хмільницькому старостві. Можливо в ньому брали участь жител Соломірки і Клитищ. Сваволя польського панства викликала щоразу більше обурення люду. Тих, хто брався до зброї у боротьбі проти гноблення, називали гайдамаками. Гайдамацький рух на Поділлі почав формуватися на півдні.
З кінця 20-х рр. гайдамацький рух на Поділлі набирає великого розмаху, в ньому особливо активну роль відіграють найбільш обездолені селяни, міщани і козаки. В 1729 р. запалали шляхетські маєтки в околицях Брацлава і Вінниці. Крім полку Верлана, успішно діяли також інші загони гайдамаків під проводом Гриви, Перехреста, Медведя, Моторного, Соцька. Їх загони громили шляхту в околицях Бару, Вінниці, Літина, Брацлава, Хмільника[36]. Незважаючи на придушення військами народного повстання, в другій половині 30-х р. боротьба не припиняється. В 1736 р. в східних районах Брацлавщини діяв Медвідь.
Нова хвиля гайдамацького руху охоплює Поділля в кінці 40-х років XVIIІ ст. Восени 1747 р. проти нього було кинуто регулярні польські війська. На початку 1749 р. шляхта благала коронного гетьмана розмістити хоругви під Летичевом, Хмільником та іншими містами, бо в цих повітах страшенно лютували гайдамаки[37]. Лише при допомозі царських військ у кінці 1750 р. польській шляхті вдалося придушити нову хвилю гайдамаччини. Поява весною російських військ на Правобережній Україні начебто для боротьби з конфедератами викликала нову хвилю гайдамаччини – Коліївщину, яку очолили Залізняк та Гонта. Польсько-російськ карателі придушили це повстання, жорстоко закатували його ватажків та учасників.
Після придушення народного повстання на Поділлі, як і на Правобережній Україні в цілому, спостерігалося подальше зростання фільваркового господарства та посилення експлуатації селян. Ще в 40-х р. XVIIІ ст. на Поділл завершився процес колонізації краю з посиленням експлуатації селян збільшенням відробіткової ренти. В 40–50-х роках різко збільшується кількість фільварків і у Хмільницькому старостві. В 70–80-х роках помітно збільшується панщина, яка за винятком південних районів Поділля, зросла до 180–250 днів на рік. В наслідок швидкого розвитку фільваркового господарства помітно зменшуються селянські землеволодіння. Негативно на становищі селян позначилося свавілля орендарів маєтків. Таке свавілля було у Клітищах, а в Соломірці, де земля належала королівській короні[38], чиновники менше притіняли селян. Поширюється все більше процес зубожіння селян. Більшість селянських господарств належали до категорії одно тяглових і безтяглових. Найбільшу групу становили господарства без робочої худоби (в умовах тодішньо техніки обробітку землі потрібно було до плуга мати і волів) та мало було в селах халупників і коморників. Внаслідок відсталих методів господарювання врожайність зернових становила 30–40 пудів збіжжя з десятини. З цієї ж причини Поділля не мало значних посівів картоплі. Наступ феодалів викликав опір селян. Основною формою боротьби стали втечі, чому сприяла і російська влада, щоб дестабілізувати становище поляків на Правобережжі. Основний потік втікачів з півночі Поділля йшов на південь України (Новосербію) та Лівобережну Україну[39].
В 1780 р. з урочища «Каленич» була перенесена церква у село Соломірку. «Эта церковь как видно изъ визить 1772 и 1783 гг. была очень малая и тесная; просуществовала в урочище «Калыныч» не более 50 летъ. Она посвящена была въ честь св. Ап. Иоанна Богослова. Новая церковъ, также Иоанно-Богословская, построена на средствах прихожанъ въ 1784 г., деревянная, очень тесная. Иконостасъ для нее устроенъ былъ только въ 1803 г.»[40] В Клітищах в той час не було ні православної церкви, ці польського костьолу. Православн ходили молитися у Соломірку, а поляки – у Хмільницький костьол.
