Реферат: Історія села Порик
Загалом по Україні економічне становище середини ХІХ ст. характеризувалося стрімким розпадом кріпосницьких відносин і формуванням нових ринкових. З кожним роком все очевидніше було те, що подальший розвиток господарства стає неможливим при збереженні кріпацтва. Поміщицькі господарства давали 90% усього товарного хліба. Проте можливості збільшення його виробництва чи навіть збереження на досягнутому рівні були вичерпані. Гостро відчувалася нестача вільно кваліфікованої робочої сили. Поміщики не мали коштів, потрібних для придбання сільськогосподарської техніки і найму робітників. Зазнаючи невдачі у спробах раціоналізації виробництва, вони покладали надії лише на звичне – посилення визиску кріпаків. Поміщики продовжували скорочувати селянські наділи одночасно збільшувати панщину. Наприкінці 50-х рр. тільки серед поміщицьких селян кількість безземельних наблизилася до 1 млн. осіб. У 1857 р. розпочав роботу заснований російським урядом для підготовки селянської реформи Таємний комітет, який на першому засіданні ухвалив негайно приступити до поступового, без крутих і різких поворотів, звільнення селян. Невдовзі для детально розробки проектів реформи на місцях створили Губернські комітети. Після детального опрацювання пропозицій було підготовлено узагальнюючий документ «Положення про селян». За цим положенням селяни отримали право укладати договори як з приватними особами, так і з державними установами, займатися торгівлею і промисловістю, володіти рухомою і нерухомою власністю, самостійно виступати в суді у різних справах. Вони могли, за власним бажанням, брати участь в органах громадського самоврядування, переходити в інші стани, вступати до навчальних закладів, на службу тощо. Але ставши вільними, селяни залишалися «нижчим станом». Вони сплачували подушний податок (до 1866 р.), відбували рекрутчину, не були аж до 1904 р. вільні від фізичних покарань. Протягом дев’яти років після оголошення реформи селяни не мали права відмовитися від наділу, а значить залишити село. Потрібно було вийти з сільської общини, вихід же з неї був утруднений різними обмеженнями. При скасуванні кріпосного права поміщики були зобов’язані відвести селянину наділ, від якого останній не мав права відмовитись. Розмір наділу визначався «добровільною» угодою між поміщиком селянами. На Україні, де поміщики хотіли залишити собі якнайбільше землі, норми наділів були малі. При цьому поміщик сам визначав, де дати наділ, що, по суті, прирікало селян на отримання гіршої землі. В селянський наділ, як правило, не включалися ліси. До укладення викупної угоди з поміщиком селяни вважалися тимчасово зобов’язуваними і за користування наділами змушені були виконувати старі повинності – оброк чи панщину. Категорія тимчасово зобов’язаних селян була ліквідована лише через 20 років. Несподівані обставини царизм внести корективи в закон про селянську реформу на Правобережній Україні. Там черговий раз вибухнуло польське антиросійське повстання. Прагнучи знайти опору серед місцевих українських селян, царський уряд пішов на деякі поступки у земельному питанні. У цьому районі селянам землі навіть прирізали, тобто додали деяку частину до тієї, якою вони користувалися раніше, і скасували тимчасово зобов’язаний стан.
«Місцеве положення» реформи скорочувало і зменшувало селянські наділи. Всього селяни Поділля отримали 681 тис. десятин землі, що становило 38% загальної кількост землі. За десятину садибної землі треба було заплатити 84 крб., а за польово 55 крб. Садибну ділянку землі селянин міг викупити в будь-який час, але тільки тоді, коли не мав недоїмок. Польовий наділ селянин міг викупити тільки за згодою поміщика, але в той же час поміщик мав право примусити селянина перейти на викуп. Всього викупні платежі за весь пореформений період в краї становив 87,4 млн. крб. При визначенні суми в основу було вкладено не ринкову ціну земл й прибутку, а розмір тогочасних повинностей селянина у поміщика. 80% потрібно суми держава давала селянам ніби в борг, складаючи її за них поміщикам. Протягом 49 років селянин повинен був повернути державі її позику з відсотками. Стягнення з селян викупних платежів припинилося лише у 1906 р. Ось як «облагодєтєльствували» селян імперії і подільських в тому числі, до реформи на Поділлі на одну ревізьку душу припадало 5,5 десятин землі, а після неї – 2,2. Процвітали на селі відробітки, кабола, різного роду повинності.
У рік проведення реформи Клітища належали Діонісію Івановському, а Соломірка входила до державних володінь. В маєтку Івановського було проведено реформу, як проводилась на Україні і Поділлі зокрема. Але лише в 1871 р. Феліція Івановська, яка отримала по заповіту це село від свого чоловіка Діонісія, що помер 23 січня 1869 р. у французькому місті Тієр, склала акт.[55] За цим актом селяни, право на яких було закріплене за Феліцією у 1870 р. Літинським повітовим судом, отримували 1500 десятин землі, за це вони повинн були виплатити поміщиці протягом 49 р. 39 000 крб., 70 коп., щорічно роблячи внесок у розмірі 2500 крб.[56] В 1863 р. в Клітищах була побудована церква св. архангела Михаїла з дерева, з кам’яною дзвіницею. Цю церкву в 1863 р. купив поміщик Івановський за власні кошти у сусідньому селі Курилівка.[57] Священиками при цій церкві були Андрій Ковальський; прослужив 36 років (1784–1820 рр.), нший – Миколай Рудницький, що прослужив 32 роки (1844–1876 рр.). В 1864 р. при церкві відкрита школа грамоти.[58] Соломірка будучи в держаних володіннях була у більш вигідних умовах. Слідом за скасуванням кріпацтва була проведена реформа державних селян, які в Україні становили понад третину всього селянства. У 1866 р. у власність державних селян перейшли значні земельні масиви. Платежі за ці масиви були визначені для державних селян порівняно менші, ніж кріпакам. Таким чином, селяни Соломірки отримали кращ економічні умови для свого розвитку. Серед населення цього села почали з’являтися заможні господарі, які мали великі землі і брали в допомогу за господарством своїх односельців. Але розвиток села був під контролем уряду «зариватися» було тільки на шкоду селянину. У Клітищах життя хоч і змінилося, виникли багато самостійних господарств, але усе знаходилось під контролем Івановської.[59] Селяни влазили у борги до поміщиці, за неможливість сплатити «відкупних», і цим знову ставали кріпаками, якими були до 1861 року. Часто, коли селянин працював на панському полі, вітри й дощі знищували його власний урожай. Крім цього поміщиця в рахунок виплати платежів змушувала селян корчувати ліс, ремонтувати маєток, чистити ставки, як у Клітищах, так і у сусідньому селі Курилівка, яке було її власністю і де знаходився її двір.[60] Феліція Івановська же дбала про освіту селян свого маєтку. У Соломірці ще у 1860 р. побудована церковна школа для мирян, а у 1871 р. над церквою, побудованою ще в 1784 р., надбудована дзвіниця, крита жерстю.[61]
Завдяки реформам адміністративно-політичного управління, які було здійснено у 60–70 рр. ХІХ ст. з метою пристосування країни до нових умов соціально-економічного розвитку, які виникли після скасування кріпосного права, селяни Соломірки Клітищ отримали ширші політичні права. Вищим органом влади в селах стає схід. Право голосу на ньому мали чоловіки – «домогосподарі», які по «Суду о порочены». На сході вибирали сільського старосту, збирачів податків, десятинників для поліції, вирішували інші адміністративні, господарські, фінансові справи. На схід у селі Клітища мала певний вплив і поміщиця Івановська. «Приговор сельского схода 1872 года сентября 24 дня. Мы ниже подписавшиеся Подольской губернии Литинского уезда 1-го мировского участка Куриловской волости государственные крестьяне селения Соломирки настоящего числа собравшися по распоряжению нынешнего волосного старосты на сельский сход слушали объявление распоряжение начальства уполномоченных крестьян для присутсвования при объявлении письма Акта, почему мы посоветовавшись между собой приговорили из среди себя избрать для выше объявленной надобности следующих крестьян Михаила Вонсовича, Ивана Шевца, Игнатия Грондавского, Ариртея Порыка, Иулена Глиниевского, Федора Коробку»[62], ось так відповіли державні селяни Соломірки на запит генерал-губернатор про явку на схід, де буде оголошено «подðлу одмагательствð государственнихъ крестьянъ нðкоторыхъ селений Подольской губернии перейти отъ участкового способа владðния землею на общинный или душевой»[63]. На сході були присутні також сільський староста Павло Понсович, волосний старшина Іван Трохимович Чуків, волосний писар О. Мельник; загалом під «Приговором» підписалось 63 особи.[64]
Незважаючи на всю обмеженість і половинчастість, реформи допомогли проникнути в сільське господарство капіталізмові. До кінця ХІХ ст. продукція сільського господарства перевищувала вартість промислової в середньому в 2,5 рази. Цьому сприяли нтенсивне розорення і використання малопридатних земель, застосування у третині селянських й майже у двох третинах поміщицьких господарств різних агротехнічних машин та удосконалених знарядь праці, відбувався перехід від трипільної до багатопільної системи землеробства. Селяни Соломірки мали більш можливості для розвитку землеробства, адже держава хоч якось допомагала їм. Селяни Клітищ жили ще «під поміщиком» і для них характерна відсталість, яка рунтувалась на патріархальних методах введення землеробства та застосування примітивних знарядь праці. У селянській системі землеробства однією з головних сільськогосподарських культур залишились зернові – жито і пшениця. Протягом другої половини ХІХ ст. важливе місце в системі сільськогосподарських культур зайняло на Поділлі вирощування цукрових буряків для потреб харчово промисловості і кормової бази тваринництва. Щороку зростала площа вирощування цукрових буряків на Поділлі. Поміщицькі господарства збільшили посіви цукрових буряків у 6 раз, понад 50% селянських господарств також займалися бурякосіянням. Розвивалось бурякосіяння у Клітищах і Соломірці, особливо у Соломірці, де було більше землі і серед селян було багато заможників, пов’язаних з ринком збуту. У селах також розвивалось тваринництво, у господарстві Івановської були великий гурт ВРХ і табун коней[65], садівництво, городництво, пасіку мала у лісі біля Клітищ і поміщиця Івановська[66]. Селяни обох сіл йшли на роботи до місцевих заводів, яких у Літинському повіті у 1882 р. було 5[67], найближчий з яких Уладівський був за 20 верст. Деякі селяни займалися столярством, виготовленням простих молотарок, віялок та інших сільськогосподарських машин знарядь обробітку землі.
Іншою важливою галуззю промисловості по переробці сільськогосподарської продукц було ґуральництво. У маєтку Нановської також були винокурні, у Клітищах, корчми, пропивали гроші і горе селяни. Введення у 1886 р. державно монополії на продаж спиртних напоїв призвело до певного спаду винокурного виробництва, що призвело до зменшення прибутків Івановської. В селах також снували млини – у Соломірці 3, з яких 1 водяний і 2 вітряні, у Клітищах 2 – 1 водяний і 1 вітряний[68]. У селах процвітало ткацьке, кушнірське, шевське, ковальське, гончарне виробництво. Розвиток капіталістичних відносин на селі прискорив соціальне розшарування серед селянства[69]. На сел поряд жили бідняк, середняк, заможник, поміщик. Це викликало певні соціальн негаразди пов’язані з майновим станом окремих груп населення.
Соціально-економічн негаразди на селі, і загалом у суспільстві, використовували для своєї мети різні політичні угрупування. Це призводило до як активної, так і пасивно боротьби у селах серед різних за майновим станом груп. В основному селяни боролися за землю і ширші політичні права. У першій половині 70-х років Подільська губернія стала об’єктом так званого «ходіння в народ» з боку народницьких організацій України і Росії. Так, у 1872–1874 рр. серед селян Літинського повіту пропаганду вели Дебагорій і Володимир Мокрієвичі. В 90-х роках серед населення Подільської губернії поширилися марксистські революційн деї, які ще більше утруднювали соціальні відмінності між населенням.
На 1893 р. село Клітища Літинського повіту Хмільницької волості 72 двори з населенням 1052 особи. Воно знаходилося в 20-ти верстах від повітового міста в 10 – від міста волосного правління. Найближча поштова станція в м. Хмільнику; найближча земська установа – станція Мазурівка за 10 верст. Найближча залізнична станція – «Калинівка» (32 версти). Найближче губернське місто Новокостантинів. Клітища знаходяться в 4 судовій дільниці, в 4 урядовій дільниці, в 2 дільниці мирового посередника і в 2 дільниці судового слідчого[70]. Село Соломірка Літинського повіту Хмільницької волості мало 147 дворів з населенням 1604 осіб. В повітового міста знаходилось на відстані 20 верст, на 10 верст від Солоского правління. Соломірка входила до 4 урядової дільниці, до 4 судового округу, до 2 дільниці мирового посередника, до 2 дільниці судового слідчого[71].
На кінці ХІХ ст. Клітищі і Соломірка і далі входили до Хмільницької волост Літинського повіту Подільської губернії. У Клітищах проживало 408 ревізьких душ, з яких 187 – чоловіки і 221 – жінки; «число наличных домохозяев 1005, из которых 520 мужчин и 485 женщины»[72]. В Соломірц проживало «ревизких душ обоего пола 505, из которых 332 мужчины и 173 женщины; число наличных домохозяев 1051, из которых 538 мужчин и 513 женщин»[73]. З цих даних можна зробити висновок, що населення сіл то збільшувалось, то зменшувалось в залежності від соціально-економічних і природних умов. Коливання кількост населення залежало від відтоку з сіл населення на заводи і фабрики, на Південь Лівобережжя, від погодних умов і кількості зібраного урожаю тощо.
ХІХ ст. вирішило остаточно основні переміни життя, що приготовлялися від двох чи трьох століть. Прийшли вони не відразу. Старе життя боронилося вперто, й нов сили мусили добре напружитися, щоб усунути збутвіле минуле. «Села нужденні, мізерні, хати курні, темні, тісні, вонючі, дрантиві й низькі, вулиці болотисті, плота криві, повалені, незугарні, мости діраві, худоба нікчемна, селянин нужденний, невільний, мучений палкою й нагаями, орендар заможний, панськ палати багаті і пишні», так один невідомий автор критикував господарство польських панів на Правобережжі до реформ 60–70 рр. В одній урядовій записц того часу читаємо: «Житло селянина ледве нагадує людське житло, часто ним користуються спільно з худобою. Ні в хатньому починні, ані в одежі, ані в страві, ані в рільництві, ані в засобах до переїзду, ані в чому іншому не видно таких речей, які виробляють мануфактурні заклади. Нема в нашого селянина н ліжка, ні стільця, ні ножа, ні виделки, ні скла, ні фаянсу…» Селянство жило у великій нужді й до того ще терпіло крайні знущання з боку панів. Найлегшою карою були нагаї, але нерідко люди вмирали і від них. Сотні селян утікали за межі краю, а найенергійніші бунтували й вели боротьбу з панами.
Освіта у краї проводилась російською мовою. Не вистачало шкільних засобів, рідко де вживалися букварі, дяки вчили читати з церковних книг, а учні вправлялися у письмі на звичайній дошці. Боячись поширення в народі визвольних ідей царизм всіляко гальмував освіту народу. Понад 90% населення краю було неграмотним. Лише окремі сільські діти могли навчатися в одно – двокласних парафіяльних училищах. Засилля релігії в освіті тоді було звичайним явищем.
Основною жею бідного селянина були чорний хліб, картопля, пшоняна каша. Приправою до страв з картоплі служили солоні огірки і кисла капуста. М’ясні і молочні страви вживалися здебільшого в свята. Посудом були тоді в основному глиняні макітри, глечики, миски. Вся сім’я їла з однієї миски. Єдине, що кожен мав – це дерев’яну ложку.
Одяг у більшості населення був простий, строгий, виготовлений переважно з домотканих тканин – полотняних і вовняних. Чоловіки носили сорочки-чумачки з широким рукавом. Шаровари виготовлялися з місцевого полотна, здебільшого білого синього кольору. Верхнім одягом для чоловіків і жінок була сіра або біла свитка, взимку – кожух або опанча, виготовлені з домашнього сукна і оздоблен смушковими стрічками. Взимку чоловіки і жінки ходили у чоботях, валянках, влітку – в постолах або босі.
