Реферат: Історія села Порик
На кінець XVIII ст. різко занепадає стан міського ремесла і торгівлі, що сприяло посиленому розвитку промислів у сільському господарстві. Найбільшого поширення у XVIII ст. набуло будівництво млинів і винокурень. Пани використовували млини не тільки для того, щоб молоти власне зерно, а й за плату дозволяли, інколи і примушували, робити це селянам. Були млини в селах Клітища Соломірка[41]. У сусідньому селі Курилівка крупорушка і винокурні. Винокурні були в Соломірц Клітищах, тай у кожному селянському дворі була власна «винокурня»[42]. У селах були також корчми, де селяни попивали свої заробітки, від чого «грош від пана не втікали». В 1777 р. селяни сіл Клітища і Соломірка працювали на будівництві горілчаного заводу у сусідньому селі Курилівка за наказом хмільницького старости Осалинського. Через рік селяни працюють на будівництв винокурні в сусідньому селі Томашпіль. Осолинський діяв з наказу Й. Понятовського – племінника польського короля, якому в 1774 р. король подарував Хмільник.
В цей час посилюється втручання у внутрішні справи Речі Посполитої, Прусії, Австр та царської Росії. Російський посол у Варшаві фактично керував польською державою. Прогресивна шляхта розуміючи це, скликала конференцію у Барі, проголосила нову Конституцію – «Конституцію 3 травня». Але більшість шляхти і магнати скликали свою конференцію у Торговичі і запросили для придушення барських конфедератів російські війська. Катерина ІІ тільки чекала слушного приводу ввести війська на Правобережну Україну, і цей привід знайшовся. Катерина ІІ наказала генералу Каховському зайняти у травні територію Правобережної України. На початку травня російський уряд вручив польському уряду декларацію, в якій різко засуджувалися реформи, конституція 3 травня 1791 р. та оголошувалося про введення російських військ. В першій половині травня 60-тисячне російське військо увійшло в районі Могильова та Сорок на Поділля. В цей час посилилася визвольна та антифеодальна боротьба народних мас Правобережної України. нечисленні польські відділи майже без бою очистили всю Правобережну Україну й відійшли за Західний Буг. В червні комендант Кам’янецької фортеці доповідав сейму: «На Поділлі неможливо в цей час знайти жодного поміщика… вони бояться й мужиків, які стали дуже зухвалими». Російських солдат селяни і міщани зустрічали як визволителів, сподіваючись на вільне безхмарне життя. Граф Понятовський констатував, що вся Правобережна Україна підтримує росіян. У січн 1793 р. царська Росія та Прусія підписали конвенцію про поділ Польщі. 27 березня царський маніфест оголосив про включення до складу Російської держави Правобережної України та частини Західної Білорусії. З приєднанням Правобережжя до царської Росії в 1793 р. Хмільницьке староство було передано у володіння Катериною ІІ канцлеру графу Безбородьку. [43] «Соломирка принадлежала къ королевскимъ имъниям и, сь присоединениемъ Подолии къ России, примислена къ казеннымъ имъниямъ… Въ концъ XVIII в. Клитища вошли въ составъ поселений, подаренныхъ графу Безбородку, отъ котораго они достались Дионисию Ивановському»[44]
З приєднанням у 1793 р. на подільських землях запроваджується новий адміністративно-територіальний поділ. У квітні 1793 р. створюються Ізяславська й Брацлавська губернії, а також Кам’янецька область. Землі, частини Брацлавського воєводства, відійшли до складу Київського намісництва. Весною 1795 р. запроваджується новий поділ. Виникають Брацлавське, Волинське і Подільське намісництва. Пізніше намісництва ліквідовуються і територія Правобережно України поділяється на три губернії – Київську, Подільську й Волинську. Подільська губернія в складі 12 повітів в основному охоплювала територію історичного Поділля, за винятком його західної частини. З 1797 р. Хмільник ста повітовим містом Подільської губернії, до цього повіту увійшли села Клітища Соломірка.
На Правобережжі наприкінці XVIIIст. в 220 церковних володіннях налічувалось 46.3 тис. кріпаків (ревізьких душ). З них 24.8 тис. (понад 53%), належало католицькому, 21.3 тис. (46%) – уніатському, близько 100 – вірмено-католицькому духівництву. [45]Як уже відомо, в Соломірці було дві церкви: одна була перенесена з Кутів 1780 р. була православною, а інша була побудована 1784 р. на кошти селян і теж носила ім’я св. апостола Івана Богослова. Якої була віри церква – невідомо. Невідомо чи були у Соломірці і Клітищах католицькі приходи, також не відомо про існування у XVIII ст. і раніше православного приходу у Клітищах. Відомо, що Соломірка і Клітища входили у другий благочинний округ[46].
З входженням Поділля до Російської імперії розпочалась нова сторінка життя подільських сіл, міст, містечок. Нова влада, від якої чекали добра і щастя, але не тим кому потрібно. «Польща впала – та й нас задавила, – казав Шевченко. Впала Польська держава, але доля українців не поправилась з того – особливо в тих українських землях, що відійшли під Росію…В землях, які відійшли з-під Польщі під Росію, нічим не стало легше українському народові. Навпаки, сильна рука нового, російського начальства надала пануванню польського пана над українським хлопом ще більшої моди і певності, якої не мало воно за безсилої, розколиханої держави Польської…Власть поміщика над мужиком під новим пануванням дійшла до такої моди, якої не мала за польських часів. Тоді гайдамацькі напади селянські повстання спиняли розвій панської власті; Тепер за воєнними командами російськими, за великої поліцією польський пан не боявся нічого і міг тягнути з мужика стільки соку, скільки хотів…»[47]
В ХІХ ст. Подільська губернія займала площу 42019,1 кв. км. і складалася згідно указу 1804 р. з 12-и повітів. З цим указом Хмільник – позаштатне місто Літинського повіту, до якого ввійшли села Соломірка і Клітища. Адміністративні функц губернії знаходилися в руках губернатора, який очолював губернське управління, що містилося у Кам’янці-Подільському. Йому були підпорядковані губернська судова палата, повітові справники, станові пристави та інші установи. На початку ХІХ ст. в губернії проживало близько 1258 тис. осіб. Порівнюючи з ншими районами російської імперії, на Поділлі залишався найбільший відсоток залежних селян. Майже усі кріпаки виконували панщину, лише 3,7% селян сплачували оброк.
Довготривале панування польської шляхти зумовило економічну відсталість Поділля, консервацію його аграрної структури. Загалом наприкінці XVIII – у першій половині ХІХст. Поміщицьке господарство України, що ґрунтувалося на прац закріпаченого селянства, переживало занепад. Старі форми господарювання не відповідали вимогам часу, а нові поміщики впроваджувати не наважувалися. Сільське господарство опинилося у важкому перехідному стані, який називається кризою. Криза була провісницею великих змін в Україні.
В цілому нова влада застала на подільських землях сільське господарство, основи якого становила кріпосницька праця, яке було малопродуктивним. Панівною в землеробстві залишалась відстала за своїм характером система – здебільшого з неправильним чергуванням озимих, ярих та пару, недостатнім угноєнням полів. Як свій наділ, так і землю поміщика селяни обробляли власним плугом, зерно сіяли в основному вручну, збирали врожай серпами і косами, обмолочували ціпами. Недосконале сільськогосподарське знаряддя, нестача у селян тягла, стихійні лиха (посухи, заморозки тощо) зумовлювали низьку врожайність. Разом з основними польовими роботами селян примушували обробляти сади й городи поміщиків, охороняти їх маєтки, споруджувати ставки і греблі, перевозити своїми кіньми чи волами поміщицькі товари на ярмарок. Як і раніше, селяни повинні були при носити на панський двір курей, гусей, ягоди, горіхи, полотно. Але в умовах посиленого розвитку товарно-грошових відносин поміщики вимагали від кріпаків, щоб ті так само їм ще й певні суми грошей.
Саме такі економічні принципи діяли у першій половині ХІХ ст. у Клітищах Соломірці. В 1817 р. Соломірка була подарована в довгорічну оренду раднику Голохвостому, який уступив свої права на володіння поміщиці Яновській, яка через деякий час передала Соломірку до імператорської казни[48]. В цей же рік власником Клітищ стає пан Діонісій Іванівський, а Клітища за його життя в 40-х роках ХІХ ст. приписують до приходу Соломірки[49] Поміщики Яновська і Іванівський були поляками, а на той час імперська влада надавала нових привілеїв поміщикам і захищала «старих» польських власників маєтків. Поміщики одержали право без суду і слідства відправляти непокірних кріпаків у Сибір на заслання і каторги. «Бунтівників» віддавали у рекрути. В другій чверті ХІХ ст. Соломірка була передана у володіння поміщику Будзішевському, при якому жила «девица благородного шляхетного урождения»[50] Агнісія Ядзішевська. З Агнісією обвінчався в місцевій церкві «благородный дворянин» Іван Кокенкі. Через деякий час Кокенкі зник і губернські власті дали запит про нього. Явку (інформацію) про нього дає священник Хмільницького приходського костьолу Василій Кульчинський 31 березня 1834 року. [51]
Царизм вжив деяких заходів щодо певного упорядкування виробничих взаємовідносин між поміщиками і кріпаками, аби хоч якось розрядити напруженість, що створилася між ними, що загрожувала існуванню кріпосницького ладу. На Правобережній Україні, де кріпосницький гніт поміщиків був найбільш нещадний, царські власті протягом 1847–1848 рр. провели так звану інвентарну реформу. У кожному поміщицькому маєтку запроваджувалась інвентарна книга, до якої записувалися норми панщини та нших кріпосницьких повинностей. Але визначав їх сам поміщик, земельна власність якого залишалась недоторканою. Селяни ж побачили в цьому ще одну спробу законодавчо увічнити кріпосницькі відносини і виступали проти нвентарної реформи. Запроваджувати її царським властям вже довелося силою.
Щоб збільшити прибутковість своїх господарств, поміщики посилювали експлуатацію селян за рахунок збільшення норм панщини або розширення своєї ріллі за рахунок відібраних селянських наділів. На середину ХІХ ст. площа під посіви пшениці, ячменю, жита, вівса на Поділлі зросла майже у два рази. В 40–50-х рр. поміщики засівали пшеницю на 2/3 частині поля, відведеного під озимі. Якщо на початку ХІХ ст. поміщицькі господарства намолотили 5140 тис. четвертей зерна, з яких 36% продали, то у 1854 р. із зібраних на продаж 621395 четвертей товарного хліба, вони вивезли за межі губернії 60% хліба[52]
Товарно-грошов відносини проникали і в селянські господарства, але значно повільніше ніж в поміщицькі. В Подільській губернії ревізьку душу припадало всього всередньому 1,23 десятини землі. При тодішніх умовах обробітку поля такий наділ ледве міг прохарчувати селянську сім’ю. За даними 1843 р. на Поділлі із зібраних 5475239 четвертей хліба 51,5% належало поміщикам і 48,5% – селянам[53]. Отже, на одне поміщицьке господарство в середньому припадало 545 четвертей хліба, а на селянське – 2 чверті. Зрозуміло, що у своїй більшості селянськ господарства не тільки були спроможними продавати хліб, але й самі часто-густо його прикупляли. На Поділлі важливого значення також набрало тваринництво. Тільки у поміщицьких мастках у 40-х роках налічувалося понад 300 тис. тонкоруних овець, тисячі голів ВРХ та коней. У кожному повіті було неменше десятка кінних заводів. Був кінний завод і у Соломірці, де вирощували рисаків орловсько породи. На середину ХІХ ст. вирощували свиней у клітинах і Соломірці для потреб панського маєтку Іванського, який використовував великі простори степово місцевості навколо села. Загалом на одне селянське господарство в цей час припадало 5–6 голів різної худоби.
Найбільш значні оперативні прибутки поміщики одержували від будівництва ґуралень, броварень, млинів. У Соломірці поміщик Будзішевський будує водяний млин шинок, куди ідуть селянські кровні гроші і праця. Діонісій Івановський будує на місці старої винокурні у Клітищах нову ґуральню, ліс для якої возять з-за ріки з с. Курилівка, яке належало брату Діонісія – Касперу Івановському. На середину ХІХ ст. на Поділлі діяло 878 винокурень, які виробляли до 405000 відер горілки на рік. На 40–50-ті роки Поділля стало найважливішим районом цукрово промисловості Російської імперії. Тільки Подільськими цукрозаводами тод вироблялося 184800 пудів цукру. У зв’язку з ростом цукрової промисловості в структурі землеробства Поділля, цукровий буряк стає однією з головних технічних культур. Уже в 1848–1849 рр. цукровими буряками засівалося 4232 десятин землі. В наступні роки площа під буряки на Поділлі збільшилася в 1,5 раз. Загалом робота на бурякових плантація була трудомістка, ненормована, мало оплачувана. Івановський і Будзішевський теж заводять у своїх маєтках цукрові плантації, де примусово працюють селяни за мізерну платню під наглядом панських управителів осавулів. Діонісій Івановський дав наказ для розчищення кількох десятків десятин лісу вверх по Південному Бузі, щоб збільшити посіви цукрових буряків, які селяни возили своїми волами за 20 верст у село Уладівка, де був цукровий завод. Дехто з маєтків Івановського і Будзішевського, за плату ішли на цей та нші заводи на заробітки, з умовою, що певний відсоток заробітку будуть віддавати пану. Але це були лічені одиниці. Взагалі селяни щороку зубожіли, поміщики за першу половину ХІХ ст. відібрали у них 20–30% і більше землі. Панщина була доведена до шести днів на тиждень повинності: встановлювались найрізноманітніші – ремонт будівель, прядіння, біління полотна, вартування та нше. Знаряддям примусу були різки, канчуки, колодки, кайдани. Поміщики вважали селян-кріпаків своєю власністю. Продаж та обмін кріпаків, програвання в карти, заставлення в позику було звичним явищем. Київський генерал-губернатор Бібіков змушений був доповідати Миколі І у березні 1840 р., що поміщики Подільського краю не визнавали селян за людей, а вважали їх «за реч поступали з ними так, як колоністи з неграми. Селян нікому захистити…» Чиновник особливих доручень Львов, який у 1647 р. інспектував Подільську губернію, змушений був визнати, що «селяни знаходяться в крайній бідності, вони під весну навіть до нової жатви завжди потребують у продовольстві». З цього можна зробити висновок, що селянам Соломірки і Клітищ жилось несолодко, кріпосницьке ярмо доповнювалось національним гнітом з боку поміщиків. Поміщики не тільки всіляко переслідували селян, а й переслідували і їх культуру, мову, зневажали побутові звичаї, примусово насаджували польську мову. Чи були в Соломірц Клітищах поляки крім Івановських, Будзішевських та Ядзішевських невідомо, але на даний час у селі Порик багато родин з польськими прізвищами, як католиками.
Гноблен селяни вдавались не тільки до стихійних форм боротьби, а й до активних. Багато селян перед тим, як взяти у руки зброю сподівалися полегшити своє життя поданням скарг на своїх панів у суди, губернське правління або на ім’я царя. Подільські адміністративні органи протягом 1830–1850 рр. одержали близько 1700 скарг з проханням захистити селян від сваволі кріпосників. Поширеною формою протесту були численні масові втечі селян. Втікали поодинці сім’ями, групами, цілими селами до Молдавії, Галичини, на Південь. Так у 1810 р. втекло від подільських поміщиків кілька тисяч селян. У 50-х рр. на Правобережній Україн зафіксовано 104 селянських заворушень, третина з яких відбулись на Поділлі. За вказівкою губернатора виступи селян були придушені солдатами. У 1823–1825 рр. кілька разів надсилалася військова команда для приборкання селян Літинського повіту[54]. Для друго половини ХІХ ст. в історії Поділля характерними були інтенсивний розвиток утвердження капіталістичних відносин та їх боротьба з пережитками феодального способу виробництва. Протягом другої половини ХІХ ст. населення краю подвоїлося за першим всеросійським переписом 1897 р. складало 3018359 в т. ч. 1505940 чоловіків (49,9%) і 1512360 жінок (50,1%). На квадратну версту припадало 81,75 осіб. По густоті населення серед 50 губерній Подільська поступалася тільки Московській. В губернії мешкало біля 40 національностей і народностей: українці, росіяни, поляки, євреї, молдавани, німці, білоруси, татари, вірмени.
