Реферат: Фірма як організаційна форма підприємництва
Комерціоналізація державних підприємств ґрунтується на поділі функцій управління майном і господарською діяльністю. Власник або його представник – міністерство, фонд, фонд державного майна, інвестиційний фонд – укладає контракт із керівником або адміністрацією підприємства, приймає стратегічні рішення про зміну статутного капіталу, випуск продаж акцій, розподіл прибутку, контролює рентабельність, заборгованість, зміну вартості майна, однак не втручається в управління виробництвом і збутом товарів.
Зростання ролі фірм у житті суспільства дозволяє скоротити витрати державного управління. Світовий досвід довів ефективність установлення прав власності і створення ринку навіть для таких об'єктів, як електромагнітні хвилі різної частоти, викиди в атмосферу і водний басейн і т.д. Підприємці здобувають на аукціоні право на теле- і радіомовлення на тих або інших каналах, на забруднення навколишнього середовища (у межах екологічної ємності території). Виторг надходить до місцевого бюджету.
Підприємства, що використовують більш чисті технології, перепродують своє право на викиди тим, хто справляється з цим гірше, компенсуючи в такий спосіб частину своїх витрат. Підприємець, здатний отримати з володіння промисловими правами на викиди велику вигоду, викупить їх у тих, для кого вони являють невелику цінність. Але при цьому сумарне забруднення в даному районі не повинне перевищувати заздалегідь установлену припустиму величину. Органам влади залишається лише контролювати дотримання прийнятих правил.
Підприємництво на державних підприємствах здійснюється за контрактом із власником в умовах повного госпрозрахунку. Останній являє собою систему економічних відносин державних підприємств, що одержали майно в господарське ведення, із власником фондом державного або муніципального майна, міністерствами (оборони, транспорту, промисловості і т.д.), а також господарськими партнерами і своїми структурними одиницями (внутрішньогосподарський розрахунок) на базі економічно самостійності, повної самооплатності, самофінансування й економічно відповідальності. Розглянемо ці принципи повного госпрозрахунку більш докладно.
Економічна самостійність базується на реальному відокремленні засобів у господарському обороті, при якому підприємство і держава не відповідають за борги один одного.
При адміністративно-командній системі підприємства мали лише зовнішні атрибути самостійності (власний баланс, рахунок прибутків і збитків, розрахунковий рахунок у банку, право юридичної особи), але не могли самі приймати господарські рішення, а їх продукцією і доходами розпоряджалося міністерство. Нині підприємство може продавати, обмінювати, здавати в оренду іншим підприємствам, установам, а також громадянам належне йому майно. Чистий прибуток (після сплати податків і т. п.) надходить у його повне розпорядження і розподіляється самостійно, відповідно до статуту.
Підприємство самостійно установлює форми, системи і розміри оплати праці, вільно реалізу свою продукцію, роботи, послуги (крім переліку виробів, установленого законом). Його відносини з партнерами у всіх сферах господарської діяльності будуються на підставі договорів при вільному виборі предмета договору, визначенн зобов'язань і будь-яких інших умов, що не суперечать законам. Підприємство саме здобуває ресурси на ринку товарів і послуг, веде зовнішньоекономічну діяльність відповідно до законів, самостійно використовує валютний виторг (після відрахування валютних витрат, податків і продажу у валютні фонди), самостійно або на договірній основі встановлює ціни на основну частину продукції (крім продукції, що визначає загальний масштаб цін, рівень життя громадян, а також такої, що випускається за відсутності конкуренції).
Повна самооплатність передбачає відшкодування за рахунок доходів підприємства не тільки собівартості продукції (поточних витрат), як це було до 1991 р., але й авансованих (таких, що окупаються за тривалий термін) витрат – на розширення і відновлення виробничих фондів, дослідження і розробки, підготовку кадрів, охорону природи. Ці витрати в розвинених країнах зростають набагато швидше поточних витрат. Тому госпрозрахунок, що поширювався тільки на ці витрати (все інше надавалося за рахунок державного бюджету), був неповним, обмеженим, а прибуток лише тепер став відбивати кінцеві результати господарської діяльності.
Самофінансування пов'язане з скасуванням усіх видів дотацій з бюджету. Джерелом інвестицій у нових умовах прибуток, довгострокові кредити, виторг від продажу цінних паперів (акцій і т.д.) зайвого майна, амортизаційний фонд, а також цільове поворотне фінансування пріоритетних проектів за участю державного і місцевого бюджетів. Підприємство фінансує не тільки виробничий, але і соціальний розвиток колективу. Фонд оплати праці утворюється не з національного доходу, а з госпрозрахункового доходу даного підприємства (за винятком фондів виробничого і соціального розвитку).
Повна економічна відповідальність означає відшкодування підприємством за рахунок своїх доходів усіх збитків від прострочення, неналежного виконання або невиконання договорів і шкоди внаслідок недоліків продукції, робіт і послуг. Раніше державні підприємства відшкодовували лише частину (до 8%) вартост недопоставки незалежно від заподіяного при цьому збитку.
До початку 90-х р. минулого століття понад 1500 державних підприємств були єдиними виробниками своєї продукції на колишній території СРСР. Монополія стримувала відновлення продукції і дозволяла підвищувати ціни без поліпшення якості. Демонополізація економіки, що триває з 1991 року і дотепер, базується на ліквідації монопольних державних структур (галузевих відомств) і всієї системи централізованого розподілу матеріальних і фінансових ресурсів, гарант автономії (незалежності) товаровиробників та їхньої рівноправності незалежно від форм власності. Без згоди антимонопольних органів забороняється злиття великих підприємств, утворення концернів, покупка акцій конкуруючих підприємств.
У 90-х рр. ХХ століття європейські країни приватизували багато державних підприємств. Скорочується збитковий державний сектор у Китаї. Однак в оборонній і деяких нших галузях державне підприємництво вписується в умови ринку. Нерідко природні ресурси і нерухомість, що належать державі і місцевим органам влади, здаються в оренду, у т.ч. на умовах розподілу продукції.
За об'єктами виділяють 4 види оренди:
1) підприємств (в оренду передаються основні фонди, оборотні кошти, фінансов ресурси, промислові права);
2) цехів, ділянок і інших підрозділів (оренда основних фондів і запасів товарно-матеріальних цінностей);
3) окремих будинків, споруд, устаткування;
4) природних ресурсів (земельні і лісові ділянки, родовища корисних копалин, водн ресурси, місця відпочинку і т.д.).
До кола найбільш принципових питань організації оренди належать:
– визначення статусу орендодавця й орендаря;
– терміни оренди;
– форми і розмір орендної плати;
– умови викупу майна.
Як орендодавець може виступати лише власник майна або уповноважена ним юридична особа (фінансовий фонд, фонд державного майна і т.д.), але не орган управління. При цьому орендодавець не втручається в оперативне управління виробництвом, контролюючи лише схоронність майна і дотримання умов договору.
Малий бізнес і його організаційно-правові форми
Малий бізнес є особливим видом підприємництва, оскільки відрізняється не тільки розмірами, але й особливим режимом державного регулювання, а в більшост випадків – безцеховою структурою, конкурентним (немонопольним) положенням на ринку.
До малого бізнесу належать підприємці без утворення юридичної особи і комерційн організації з невеликою кількістю працівників – до 50 осіб та річним оборотом не більше 500 тис. євро.
Мал підприємства відіграють особливу роль у переході до ринкової економіки. Вони потребують невеликого початкового капіталу і тому дозволяють залучити до підприємництва багатьох людей, створити конкуренцію на ринку товарів, а також нові робочі місця для працівників, що звільняються з різних сфер праці, незайнятого населення.
Необхідно підкреслити, що малі підприємства сприяють стабілізації ринку, утягуючи в оборот місцеві сировинні ресурси, використання яких невигідно фірмам-гігантам, а також повніше враховуючи запити місцевого ринку. Вони сприяють розвитку малих міст і селищ, зменшують час поїздок на роботу і загальні транспортні витрати, полегшують (особливо в хімії і металургії) навантаження на природу. Поєднання власника і підприємця в одній особі дозволяє скоротити управлінський персонал. До того ж у невеликих трудових колективах вище згуртованість і взаємодопомога працівників.
З 90-х рр. 20-го століття роль малого бізнесу стала зростати. Однак великі підприємства зберігають свої переваги за ефективністю масового виробництва, глибиною поділу праці і рівнем автоматизації, комплексністю використання сировини, єдністю науково-виробничого циклу і т.д. Малі підприємства спеціалізуються насамперед на дрібносерійній і одиничній продукції, виробництві вузької номенклатури деталей за замовленням великих корпорацій, розробленні й освоєнні нововведень, на наданні різних послуг.
Світовий вітчизняний досвід доводить переваги народних (колективних) підприємств, де все або велика частина майна – власність самих працівників. Такі підприємства діють як акціонерні товариства закритого типу, причому працівник одержує свою частку у грошовій формі тільки при звільненні або виході на пенсію. Акції тут заробляються, а не надаються безкоштовно. Статут гарантує збереження контрольного пакета акції в руках колективу, регулює випуск привілейованих акцій для пенсіонерів, порядок прийому в акціонери нових працівників, продаж акцій один одному і на сторону (в основному суміжникам).
У США федеральні закони стимулюють продаж акцій працівникам за допомогою податкових пільг, позик (під заставу активів фірми) з боку пенсійних і страхових фондів, корпорацій розвитку штатів і т.д. Постійні працівники одержують у кредит усю суму, потрібну для покупки акцій, а знову прийняті – частину цієї суми для придбання акцій з резерву або повернених при виході на пенсію. Менеджер одержу х лише після 3-х років роботи, у т.ч. 2-х років – рентабельної. Ус робітники-власники навчаються методам обліку й аналізу витрат, контролю якості, раціоналізації виробництва. У цехах створюються аналітичні групи за участю майстрів і профспілкових активістів.
Мал підприємства найчастіше є закритими АТ або товариствами з обмеженою відповідальністю (ТОВ), створюваними фізичними і юридичними особами (шляхом об'єднання їхніх внесків), що несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цих внесків і придбаного на їхній основі майна і доходів. Член ТОВ зобов'язаний вносити внесок (у вигляді будь-яких активів) і сприяти діяльност ТОВ відповідно до установчих документів (але йому необов'язково входити до штату), не розголошувати комерційної таємниці. Він має право одержувати інформацію (у т.ч. бухгалтерській і звітну) про діяльності ТОВ, брати участь в управлінні в порядку, визначеному статутом, одержувати частину прибутку ТОВ.
Відмінність ТОВ від АТ полягає в тому, що частки, на які розділений статутний фонд, тут неоднакові, а для їхнього продажу необхідна згода зборів засновників.
Акціонерн товариства. Акціонерне товариство – товариство з обмеженою відповідальністю, основний капітал якого розбитий на паї (акції), власники яких можуть брати участь в управлінні, продавати їх іншим власникам і одержувати дивіденди залежно від прибутковості АТ.
Для великих фірм із розвиненими горизонтальними зв'язками АТ найбільш ефективна організаційна форма.
АТ створюється в трьох основних формах:
1) корпорація (наприклад, Горьківський автозавод) виділяє сво підприємства в самостійні АТ з передачею контрольного пакета акцій головному товариству. На зовнішній ринок надходять лише акції самого ГАЗу, що є власністю усієї корпорації. Централізація емісії акцій дозволяє зберегти єдиний технологічний ланцюжок і регулювати розвиток суміжних виробництв;
2) траст – АТ, що одержує акції своїх членів у довірче управління. Це дозволя залучити великих інвесторів, що купують цінні папери, під конкретні інвестиційн проекти і бізнес-плани;
3) холдинг – АТ, фінансовий центр якого має у своєму розпорядженн контрольний пакет акцій інших, дочірніх, товариств, що дає йому безумовне право приймати або відхиляти управлінські рішення на загальних зборах вкладників (акціонерів, пайовиків). Однак сам холдинг (на відміну від корпорації) нічого не робить. Він купує і продає цінні папери, сприяє корпорації суміжників, узгоджує інвестиції учасників, але не має права на збут продукції (крім експортної) і регулювання цін.
Фінансов холдинги (більше половини капіталу яких складають фінансові кошти і майно контори) не можуть втручатися у виробничу і комерційну діяльність дочірніх фірм, займаючись лише інвестиціями й угодами на фондовій біржі.
Розвиток АТ не повинний призводити до утворення монополій. Деякі з них намагаються об'єднати цілі галузі виробництва, занизити ціни на кооперовані постачання усередині АТ і завищити їх на кінцеву продукцію, не допустити обґрунтованого виділення структурних одиниць, вилучити їхній прибуток і т.д. Нерідко адміністрація приймає рішення, що за законом можуть затверджувати лише збори акціонерів або рада директорів. Для вирішення цих проблем має бути знайден найбільш раціональні форми взаємодії АТ з місцевою владою, зовнішніми нвесторами, зовнішньоекономічними структурами, фондовою біржею.
Дивіденди за акціями у країнах з розвиненою ринковою економікою звичайно невеликі (3–10% на рік). Головний виграш акціонерів пов'язаний зі зростанням курсу цінних паперів при успішній роботі компанії. Основна частина прибутку при цьому знову вкладається у справу. АТ мають цілий ряд переваг: підвищується стійкість бізнесу – склад акціонерів може цілком обновитися, а фірма буде, як і раніше, снувати, знижується підприємницький ризик, оскільки своїм майном перед кредиторами відповідає товариство, а не його акціонери; залучається додатковий капітал, у т.ч. іноземний (за рахунок продажу акцій), причому іноземн нвестори не зобов'язані особисто брати участь в управлінні справами. Вертикальні економічні зв'язки забезпечуються за рахунок системи холдингів поділу доходів між державою (податки), акціонерами (дивіденди) і фірмою (інвестиції з прибутку), а горизонтальні – на основі взаємного придбання акцій. Для стимулювання фахівців вони нерідко зобов'язуються придбати визначену суму акцій (на пільгових умовах, але без права перепродажу).
На фондовій біржі перевіряється конкурентноспроможність фірм і полегшується перелив капіталів у найбільш ефективні форми з них.
У країнах з розвиненою економікою акціонерні товариства переважають на ринку. Так, у США вони дають 80% валового національного продукту. Кількість акціонерів у 1900–2005 рр. зросла з 4 до 58 млн. чіл. (з 15 до 46% загальної чисельност дорослого населення). Однак більшість з них не брало участі в управлінні. В Японії за останні 30 років частка індивідуальних акціонерів знизилася, серед них нині переважають юридичні особи (фірми).
В цілому, акціонування не можна вважати універсальним засобом відродження економіки. Лише у сполученні з іншими формами роздержавлення і приватизац воно дає найбільший ефект.
Підприємства з іноземними інвестиціями. Міжнародний рух капіталів – один із основних принципів ринкової економіки. За умови розумної валютно-податкової політики, що захищає інтереси національної економіки і перешкоджає імпорту відсталих та екологічно шкідливих технологій, розбазарюванню невідтворювальних ресурсів, підриву перспектив експорту, залучення іноземних капіталів, дає великий соціальний економічний ефект.
На початку ХХІ століття загальний обсяг світової торгівлі склав більш ніж 3 трлн, а рух капіталів (кредити, інвестиції, продаж цінних паперів і т.д.) більше 100 трлн доларів. Щорічні темпи зростання зовнішньої торгівлі найбільш розвинених країн (США, Японії, ФРН, Франції, Англії) складали близько 5%, а закордонних нвестицій – більше 30%, причому ці країни не тільки вкладали, але й одержували капітали ззовні.
В Україні на 1 січня 2005 року було зареєстровано 5291 спільних з іноземними фірмами підприємств (СП), що становило менше 0,5% від загальної кількост суб’єктів підприємництва. Слід зазначити, що порівняно з 90-ми роками ХХ століття, незважаючи на зростання загальної кількості підприємств в Україні, чисельність спільних підприємств суттєво знизилася (за 1997–2006 рр. майже на 50%). Зокрема, їх питома вага у загальній чисельності фірм становила у 1997 р. 1,6; 2001 р. – 0,8; 2003 р. – 0,6%.
У 90-х рр. для закордонних інвесторів в Україні були створені рівні, а у деяких випадках кращі умови вкладення капіталу порівняно з іншими підприємцями. Інвестори захищені від націоналізації та інших незаконних видів вилучення майна капіталів. Дозволено вкладати інвестиції не тільки юридичним, але і фізичним особам (громадянам і особам без громадянства) у всіх сферах (крім особливо важливих для оборони), включаючи довгострокову оренду, землі і концесії на розроблення природних ресурсів з 100%-им іноземним капіталом.
Створення СП. Процес створення СП починається з техніко-економічного обґрунтування (ТЕО). Довгостроковими цілями з української сторони може бути задоволення потреб внутрішнього ринку (подолання дефіциту), доступ до передової технології, техніки, ноу-хау, розширення експорту, заміщення імпорту, залучення валютних капіталовкладень, підготовка кадрів для ринкового господарювання. Для іноземних нвесторів важливе: закріплення на українському ринку; доступ до природних ресурсів і земельних ділянок: використання українських винаходів науково-технічного потенціалу, а також дешевої і досить освіченої робочої сили, транспортних комунікацій. При цьому треба врахувати, що нові технолог скорочують потребу в металі, паливі і т.д., а робочу силу у ряді випадків потрібно перенавчати.
Наступний етап – пошук і вибір потенційних партнерів. Досьє про відповідн фірми повинне містити зведення про предмет і сферу їхньої діяльності, науково-технічний потенціал, конкурентоспроможність продукції на світовому ринку, фінансове становище. Варто врахувати, що деякі фірми прагнуть перемістити на територію України небезпечні для природи і здоров'я людей виробництва, а також отримати прибуток за рахунок експорту дефіцитних ресурсів, які інші підприємства закуповують за рубежем за більш високими цінами.
Протокол про наміри закріплює угода про цілі співробітництва й етапи організації СП, внесок сторін.
Завершальний етап організації СП – підготовка і підписання установчих документів. Угода про створення СП визначає юридичні основи відносин сторін, статутний резервний фонди, а статут – завдання і зміст діяльності, структуру управління. Реєстрація СП як юридичної особи здійснюється у відповідних органах.
Робота СП розпочинається з формування статутного фонду. До його складу зараховується вартість основних фондів оборотних коштів СП за договірними цінами (з урахуванням цін світового ринку зовнішньої торгівлі) у гривнях і вільно конвертованій валюті (ВКВ) з перерахуванням за комерційним курсом. Вартість будинків, споруд, комунікацій визначається, виходячи з витрат на будівництво аналогічних об'єктів іноземними фірмами з урахуванням ступеня зносу, матеріалів – за цінами основних товарних ринків угод зовнішньоторговельних організацій, ціна землі – з урахуванням розташування ділянки (віддаленість від постачальників і ринків збуту) і наявності інфраструктури (шляхи, зв'язок, енерго- і водопостачання, житло і послуги). Ведеться роздільний облік частки українських та іноземних партнерів, а також руху статутного фонду.
5. Особливості функціонування фірми в умовах стійкого інноваційного розвитку
В останні десятиріччя інноваційні фактори почали відігравати провідну роль у забезпеченні економічного розвитку, підвищенні конкурентоспроможності національних економік і окремих підприємств. Україні, щоб не відстати назавжди від розвинених країн і не стати їх сировинним придатком та джерелом дешевої робочої сили, необхідно коригувати стратегію власного економічного розвитку.
В економічно розвинених країнах до 85–90% приросту ВВП забезпечується наукомісткою продукцією, для порівняння, частка нновацій у загальному обсязі промислового виробництва в Україні становить близько 7%.
У загальному випадку виділяють два типи ринкових стратегій функціонування суб'єкта господарювання: стабілізаційні (збереження досягнутого рівня виробництва, частки ринку і т. п.) і розвиваючі (розширення виробництва, частки ринку, збільшення прибутку тощо). Однак, як показує практика, перш можуть принести тільки тимчасовий успіх і не здатні забезпечити тривале виживання підприємств на ринку відповідно до їх місії і прийнятої мотивації бізнесу.
Розвиток суб'єктів господарської діяльності й економіки країни у цілому може бути забезпечено різними шляхами:
1) екстенсивним, що передбача розширення обсягів виробництва і збуту продукції. Відбувається в умовах ненасиченого ринку, за відсутності гострої конкуренції, в умовах відносно стабільності середовища господарювання. Пов’язаний зі зростаючими витратами ресурсів. У наш час у більшості регіонів світу даний підхід практично вичерпав себе, оскільки наявні ринки вже заповнені товарами;.
2) інтенсивним науково-технічним, що передбачає використання досягнень науки техніки для удосконалення конструкцій і технологій виробництва традиційних (модернізованих) продуктів з метою зниження собівартості їхнього виробництва, підвищення якості, а у підсумку – підвищення конкурентоспроможності. Перехід на даний шлях розвитку відбувається в міру насичення ринків, вичерпування дефіцитних ресурсів, зростання конкуренції товаровиробників;
3) інноваційним науково-технічним, що передбачає безперервне оновлення асортименту продукції і технологій її виробництва, удосконалення системи управління виробництвом і збутом.
Останній, нноваційний шлях розвитку, в сучасних умовах перетворюється на провідний, спрямований на постійне вдосконалення діяльності фірми.
Загалом нноваційним слід вважати розвиток, що спирається на безупинні пошук використання нових способів і сфер реалізації потенціалу фірми у змінних умовах зовнішнього середовища у рамках обраної місії та прийнятої мотивац діяльності, який пов’язаний з модифікацією існуючих і формуванням нових ринків збуту.
В цих умовах вітчизняні товаровиробники повинні активізувати інноваційну діяльність, замінити свою в основному морально застарілу продукцію (а також технолог виготовлення), яка не користується попитом, шукати шляхи реалізації наявного потенціалу, на яких вони мають шанси і зможуть зайняти та утримувати свої ніш на світовому ринку.
З погляду сучасних фірм інноваційну діяльність необхідно розглядати як один з основних засобів їхньої адаптації до постійних змін умов зовнішнього середовища. Основною сутністю інновації та інноваційної діяльності є зміни, як розглядаються як джерело доходу.
Перехід фірми на інноваційний шлях розвитку можливий лише за ряду умов.
Першою є наявність підкріпленого купівельною спроможністю попиту, фактичного чи потенційного, або ж можливості формування попиту (для принципово нових товарів – виробів чи послуг), тобто наявність ринкового потенціалу, який визначає можливості ринку сприйняти інновації певного типу і спрямованості, які може розробити і запропонувати на ринку конкретне підприємство.
Другою є можливість втілення досягнень науки і техніки в конкретні товари, здатні задовольнити запити споживачів, тобто інноваційний потенціал розроблювача інновацій.
Третьою – економічна можливість і доцільність фірми-інноватора розробити (хоча це і необов'язково, оскільки нові ідеї, технології і т. п. можна придбати), виготовити просувати інновації на ринку – виробничо-збутовий потенціал. Мова йде не просто про виробництво і збут (який є функцією маркетингу), а розглядається виробництво плюс маркетинг, тобто орієнтовані на запити споживачів виробництво збут (включаючи створення і стимулювання попиту).
Таким чином, інноваційна діяльність має шанси на успіх за наявності усіх перелічених умов, оскільки відсутність хоча б однієї з них унеможливлює розвиток нноваційним шляхом. Тобто початок процесу формування конкурентного успіху фірми-інноватора лежить на перетині множини маркетингових, науково-технічних, виробничих рішень. Тільки наявність споживчих запитів конкретних ринкових сегментів чи ніш; інтелектуальних і технологічних можливостей використати досягнення науки і техніки для задоволення цих запитів; шляхом пропозиції нових товарів (виробів чи послуг), технічних і економічних можливостей організувати виробництво і збут з витратами, що дозволяють використовувати ціни, сумісні з купівельною спроможністю споживачів; можливості просувати на ринку і доводити до споживачів нову продукцію більш ефективним, ніж конкуренти, способом створю фундамент технологічно й економічно обґрунтованої стратегії інноваційного розвитку.
