Дипломная работа: Ісламський фундаменталізм на Близькому Сході

Разом з тим єдність загальних ідеологічних принципів вимагала координації дій окремих організацій «Братів». Для цього в кінці 50-хроків у Женеві було організовано Міжнародний ісламський центр, який мав виконувати координуючі функції, не будучи при цьому спільним верховним органом. Очолив його один з єгипетських «Братів-мусульман» Саїд Рамадан, котрий емігрував у Женеву після розгрому Асоціації.

На протязі 60-х — 70-х років «Брати» розширили мережу своїх центрів у західноєвропейських країнах, Пакистані, Індії. Крім цього було засновано цілий ряд інститутів та організацій з вивчення питань сламу.

Так, зокрема, в Лондоні почали діяти «Європейський союз ісламських інститутів», «Європейська ісламська рада» (під керівництвом Абдель Рахман Ааззама) та «Ісламський інститут» (під керівництвом Хоршіда Ахмеда). Вони були пов’язані з десятками розкиданих по всьому світу організацій. Інститут Х. Ахмеда фактично став центром, що фінансував вс подібні установи в Європі з фондів, які надавалися арабськими нафтодобувними країнами та багатими меценатами. В Європі діяли також «Інститут Хенса» (Мюнхен) та «Інститут ісламських досліджень» (Женева)[101].

Загальний підйом ісламського руху в 70-х роках сприяв встановленню більш тісних контактів між окремими групами та організаціями «Братів-мусульман». Так у липні 1979 року в Лондоні відбулася зустріч лідерів «Братів-мусульман» Сирії, Судану, Пакистану, Афганістану, Йорданії та Саудівської Аравії за участі Саїда Рамадана. Аналогічна зустріч мала місце в квітні 1980 року. На ній були присутні представники Єгипту, Сирії, Судану, Саудівської Аравії, Іраку, Йорданії, Марокко, Тунісу та Кувейту. В обох випадках обговорювалися питання координації дій у зв’язку з актуальними політичними подіями на Близькому та Середньому Сході[102].

Крім цього, в 70-х роках поміркован фундаменталісти стали брати активну участь у діяльності недержавних ісламських міжнародних організацій. Яскравим прикладом може бути Ліга ісламського світу, заснована в 1962 році на конференції мусульманських богословів у Мецці. Невдовзі її членами стали не тільки богослови, але й відомі мусульманськ суспільні та політичні діячі, в основному прихильники ідеолог фундаменталізму. Так на протязі 70-х років одним із провідних ідеологів Ліги був «патріарх» пакистанських фундаменталістів Абу Аля аль-Маудуді, який входив в установчу раду організації. Цьому сприяв, зрештою, i сам характер Ліги сламського світу, адже в її статуті було зазначено, що головне завдання ЛІС полягає в тому, щоб «зробити мусульманське вчення пануючим у всьому світі i створити таким чином, порядок, заснований на ісламських принципах»[103].

Як зазначають деякі автори вже з початку 70-х років фундаменталізм захопив пануючі позиції в Лізі ісламського світу: «У виступах ідеологів Ліги поряд з традиційними морально-етичними моментами підкреслюється соціально-політичні та економічні переваги «ісламського порядку»[104].

Активізація фундаменталізму в країнах Близького Сходу та ісламська революція в Ірані мали безпосередній вплив на створення в травні 1981 року Ради співробітництва арабських держав Персько затоки, членами якої стали Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Оман, Катар, Бахрейн. Діяльність в цих країнах у кінці 70-х років ісламських екстремістських фундаменталістських організацій становили серйозну загрозу для стабільност правлячих режимів. Остаточно це стало зрозумілим після захоплення групою Джухаймана аль-Отейбі мечеті аль-Хорал у листопаді 1979 року. Тому, після створення РСАДПЗ, першочерговим кроком її членів стало вироблення узгоджено політики щодо посилення впливу ісламу на суспільно-політичне життя цих країн. Було вжито заходів щодо зміцнення та розширення позицій «офіційного» ісламу та дискредитації всіх опозиційних ісламських угрупувань, зроблено кроки до вироблення єдиного для всіх країн «шістки» кодексу, заснованого на мусульманському громадянському i карному праві.

Отже, можна погодитись, що: «На релігійному рівні створення Ради співробітництва означало протидію впливу Ірану, консолідацію консервативних арабських монархій, стурбованих проблемою соціальної та політичної стабільності перед загрозою поширення діяльност опозиційних сил, що виступили під гаслами ісламу»[105].

Потрібно відзначити, що радикальн фундаменталістські організації, які виникли на Близькому Сході в 70-х роках, мали менш розвинуті міжнародні контакти, ніж «Брати-мусульмани». Це пояснюється як слабістю i не чисельністю деяких з них, так i прагненням зосередити всі сво зусилля на боротьбі з «невірними» режимами всередині власної країни. Однак, декотрі організації виходили i на міжнародну арену. Зокрема, частина членів гипетської «ат-Такфір ва-ль-Хіджра» взяли участь в захопленні мечеті аль-Харам у Саудівській Аравії.

Більш розвинуті міжнародні зв’язки мали вкінці 70-х — на початку 80-х років сирійські «Брати-мусульмани», які тісно співпрацювали з йорданськими ісламістами. Крім цього сирійські «Брати» уклали угоду з ліванськими фалангістами, згідно якої фалангісти поставляли зброю та займались військовим навчанням членів організації.

У 70-х — на початку 80-х років фактор активізації діяльності ісламських фундаменталістів ряд арабських країн намагалися використати для забезпечення своїх зовнішньополітичних інтересів.

У середині 1978 року активну підтримку сирійським «Братам‑мусульманам» став надавати уряд Йорданії, поставляючи м зброю та гроші. На території Йорданії, в районі гірського масиву Аджлун, були розташовані табори для підготовки бойовиків, через йордано-сирійський кордон контрабандою перевозилася зброя та вибухівка.

Крім Йорданії фінансову та іншу підтримку сирійським «Братам-мусульманам» надавали Саудівська Аравія та Ірак. У квітн 1982 року Сирія навіть закрила на деякий час кордон з Іраком, мотивуючи це тим, що той підтримує ісламських екстремістів.

Єгипетські фундаменталістські організац користувалися підтримкою з боку Лівії. Так, «ат-Такфір ва-ль-Хіджра» була офіційно звинувачена в підтримці незаконних зв’язків з іноземним урядами, i зокрема з урядом Лівії. Ряд її членів жили в Лівії i, як вони зізналися на суді, мали зв’язки з лівійською розвідкою. Певні контакти з Лівією мала i «Муназзамат ат-Тахрір аль-ісламій», чий лідер Саліх Сірійя навіть зустрічався з Муамаром Каддафі. В отримані грошей та зброї з Лівії звинувачувалась також «Аль-Джихад»[106].

У 70-х роках у центрі міжнародної політики на Близькому Сході безумовно продовжував залишатися арабо-ізраїльський конфлікт та проблема Палестини. Ісламські фундаменталісти, в особі «Братів-мусульман», створили власну концепцію вирішення «палестинського питання».

Позиція «Братів» була відображенням основних ідеологічних засад цієї організації. Проникнення сіонізму в Палестину розглядалося ними як виклик «мусульманському світу», а єврейська колонізація Палестини як така, що завдає удару в саме «серце» мусульманського Сходу. Адже: «Для «Братів» Палестина — не тільки об’єкт сіоністської агресії, але й перша лінія захисту арабської нації, «арабської батьківщини». Вона «серце арабського світу», «вузол мусульманських народів, перша з двох кібл (сторін) (перш мусульмани під час молитви спочатку звертались обличчям не в напрямку до Мекки, а в напрямку до Єрусалиму), i в Палестині, i в Єрусалимі, розташована третя за значенням мусульманська святиня»[107].

«Брати-мусульмани» розглядали конфлікт арабів з Ізраїлем виключно в релігійних термінах, в рамках релігійно конфронтації. Вони виходять з того, що єдиною альтернативою вирішення «палестинського питання» є повернення всіх арабів до істинного ісламу. Тільки слам може бути ефективним засобом у боротьбі з Ізраїлем, тим більше, що й противник, Ізраїль, використовує релігійну зброю в боротьбі проти арабів.

Згідно концепції фундаменталістів Близький Схід став ареною зіткнення «мусульманської нації» з «світовим єврейством» (аль-йахудійа аль-аламійа). Захопивши Палестину i створивши Ізраїль сіоністи розпочали масовану агресію проти мусульманського світу. Цілями цієї агресії є: захоплення всіх мусульманських територій «від Нілу до Євфрату», а в більш широкому масштабі — підкорення мусульманського Сходу «єврейському політичному контролю», руйнування ісламської культури, розповсюдження принципу секуляризму, що позбавляють мусульман їх «головного джерела сили» — ісламу, i, нарешті, пограбування природних ресурсів та економічне закабалення мусульманських країн[108].

Звідси робиться висновок: перш, ніж араби i мусульмани стануть готові до війни з Ізраїлем, необхідно, щоб в їх країнах отримав гору рух за «відродження духу ісламу» у всіх областях життя суспільства. У першу чергу необхідно втілити в життя «ісламські принципи» соціальної справедливості, для забезпечення єдності мусульманського суспільства. Крім цього потрібна перебудова на «ісламських засадах» економічно та фінансової систем, які повинні бути незалежними від світових банків, що контролюються «єврейством». Нарешті мусульманські країни мають розірвати союзницькі відносини з усіма державами, «ворожими справі Палестини», i, згуртувавшись в єдиний «ісламський блок», створити незалежні «ісламські збройн сили».

Отже, вважаючи Палестину «землею ісламу», фундаменталісти виступили за ліквідацію Ізраїлю як сіоністського утворення, та за встановлення на території всієї Палестини ісламського правління.

Дотримуючись своїх ідеологічних засад, Асоціація «Братів-мусульман» виступила проти поділу Палестини на арабську та врейську держави. Сформовані за наказом Х. аль-Банни «батальйони джихаду» з членів організації взяли активну участь в Палестинській війні 1948–1949 років. На початку 50-х років вони активно закликали палестинців до партизанської війни проти Ізраїлю та допомагали створювати диверсійні загони «федаїв».

Після розгрому «Братів-мусульман» у Єгипт режимом Насера, позиції фундаменталістів у Палестині значно ослабли, оскільки сектор Газа до 1967 року перебував під контролем Єгипту. Їх вплив зберігся тільки на західному березі ріки Йордан, який анексувала Йорданія. Крім цього, значна частина прихильників руху «Братів-мусульман» в середині 50-х років увійшла в організацію фатх, яка стала лідером палестинців у боротьбі з Ізраїлем та заклала основу для Організації визволення Палестини. Як наслідок — участь «Братів-мусульман» у арабо-ізраїльських війнах 1967 i 1973 років була не значною.

Однак, у 70-х роках фундаменталісти продовжили пропаганду ідей «ісламського вирішення» палестинської проблеми. Було створено мережу «мусульманських осередків» (аль-муйамаа аль-Ісламі) на палестинських землях, метою яких мало стати втілення в життя програми просвіти, яка допоможе «палестинським масам прийти до повної віри в Бога», зрозуміти природу «релігійного конфлікту з євреями»[109].

У кінці 70-х років військово-політична ситуація на Близькому Сході зазнала значних змін внаслідок, так званої, мирно ніціативи президента Єгипту А. Садата, яка завершилась підписанням в березн 1979 року єгипетсько-ізраїльського мирного договору. Але: «…садатівський режим, ставши на шлях зближення з Ізраїлем, зіткнувся з ворожою реакцією релігійних кіл — «ісламською відмовою»[110].

Мирна ініціатива А. Садата стала поворотним пунктом у його взаємовідносинах з поміркованими фундаменталістами, які до цього часу були лояльними по відношенню до режиму i часто йшли з ним на співпрацю. Підписання мирного договору з Ізраїлем викликало різку критику з боку «Братів-мусульман», які в своєму друкованому органі «Ад-Даава», зазначали, що будь-які торги навколо мусульманської святині — Єрусалиму, неприпустимі[111].

Критика єгипетсько-ізраїльського мирного договору з боку фундаменталістів пролунала i за межами Єгипту. Так кувейтський орган «Братів-мусульман», тижневик «Аль-Муджтамаа» (Суспільство), розцінив ніціативу садатівського режиму як прояв «капітулянтства» перед Ізраїлем. При цьому використовувалась релігійна аргументація: шаріат, твердили фундаменталісти, не дозволяє заключати перемир’я — а тим більше мир — з «невірними» до того часу, поки вони продовжують утримувати під своїм контролем частину «території ісламу» (дар аль-іслам), тому аж до повного її звільнення та повернення мусульманам віруючі зобов’язані вести джихад.

Події, що відбулися в регіоні після «мирно ніціативи» Садата — два ізраїльських військових вторгнення в Ліван (1978 i 1982 рр.), бомбардування авіацією Ізраїлю центру ядерних досліджень в Іраці, посилення окупаційною владою репресій проти палестинців, проголошення Єрусалиму «вічною неподільною столицею» Ізраїлю, сприяли зміцненню переконання фундаменталістів в тому, що тільки повернення арабських народів та їх політичних лідерів до «істинного ісламу», дозволить радикальним чином змінити ситуацію навколо Палестини.

Таким чином, ісламський фундаменталізм ставши потужним політичним рухом всередині мусульманських країн, одночасно задекларував своє прагнення активно впливати на міжнародну ситуацію у світі. Цьому сприяла i специфіка його ідеології, одними з основних положень якої були концепція джихаду i теорія панісламізму.

Особливості становища ісламських фундаменталістів всередині мусульманських країн, зокрема, опозиційність до правлячих режимів, обмежували їх можливості впливу на зовнішню політику цих держав. Однак, на рівні недержавних структур та організацій фундаменталісти активно сприяли рухові «ісламської солідарності», намагаючись якнайтісніше поєднати його із своїми ідеологічними доктринами.

Висновки

У 70-х — на початку 80-х років одним з визначальних чинників суспільно-політичного життя мусульманських країн Близького Сходу стала активізація ісламського фундаменталізму. Діяльність політичних сил, які виступили під його гаслами мала в значній мір дестабілізуючий вплив на ситуацію всередині цих країн та їх міжнародне становище.

Зростанню ролі ісламського фундаменталізму сприяв цілий ряд факторів соціально-економічного, політичного та психологічного характеру. Серед них можна назвати різку зміну соціальної структури мусульманських країн Близького Сходу в 70-х роках, поразку арабських держав у війні з Ізраїлем у 1967 році, яка викликала у їх населення гостру кризу суспільної свідомості, дискредитація правлячих режимів внаслідок економічних негараздів, розповсюдження корупції та ідеологічного банкрутства, неприйняття широкими масами з традиційними стереотипами мислення процесів різно модернізації та «вестернізації».

Розповсюдженню ідей фундаменталізму сприяла також сама специфіка мусульманських країн, в яких іслам є не тільки пануючою релігією, а виступає в ролі цілісної системи принципів функціонування суспільного, політичного та приватного життя.

Ідеологія ісламського фундаменталізму ма глибоке історичне коріння i її зародження можна спостерігати ще в середньовіччі.

У ХVIII–ХІХ століттях ідеї фундаменталізму знайшли відображення у діяльності ваххабитів у Саудівській Аравії та поглядах таких реформаторів ісламу, як Даль-Афгані та Р. Ріда. У ХХ столітті рух сламських фундаменталістів був започаткований Х. аль-Банною, який заклав основи його сучасної доктрини. Її визначальними рисами стали — проголошення тотального характеру ісламських цінностей i прагнення пристосувати реал сучасного життя до норм первісного ісламу.

Сімдесяті роки характеризувалися радикалізацією ісламського фундаменталізму та широким застосуванням його послідовниками насильницьких методів боротьби за політичну владу. У цей час фундаменталістські організації стали найбільш значною опозиційною силою в арабських країнах Близького Сходу, орієнтованою на перманентний конфлікт з правлячими режимами. Однак, екстремістський характер більшості акцій ісламських фундаменталістів, неадекватне сприйняття ними сучасного світу i свого місця в ньому, переоцінка своїх можливостей не дозволили ісламістам прийти до влади в державах Близького Сходу. Але загроза, яку вони становили для пануючих еліт, змусила останніх піти на значні поступки їхнім вимогам i сприяти посиленню сламізації суспільного та політичного життя у власних країнах.

На міжнародній арені діяльність ісламських фундаменталістів була менш значною, ніж у внутрішньополітичному житті, але й тут їх активність була помітною i сприяла посиленню руху «ісламсько солідарності» та загостренню проблеми близькосхідного конфлікту. Ісламісти виступили за ревізію міжнародного устрою i створення на основі ідей панісламізму єдиної всемусульманської держави — халіфату, яка мала стати, поряд з ліберальним Заходом та комуністичним Сходом, «третьою силою» в систем міжнародних відносин, причому основною формою її відносин зрештою світу мав бути джихад — священна війна проти невірних. Така ідеологія заклала основи для пізнішого поширення міжнародного тероризму під ісламськими гаслами.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8