Дипломная работа: Ісламський фундаменталізм на Близькому Сході
Дипломная работа: Ісламський фундаменталізм на Близькому Сході
Дипломна робота
ІСЛАМСЬКИЙ ФУНДАМЕНТАЛІЗМ НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ
Зміст
Вступ
Розділ І. Ідейно-політична характеристика та передумови активізац сламського фундаменталізму в 70-х роках
Розділ ІІ. Місце ісламського фундаменталізму в суспільно-політичному житті арабських країн Близького Сходу
Розділ ІІІ. Міжнародні аспекти активізації ісламського фундаменталізму на Близькому Сході
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Додаток № 1
Додаток № 2
Додаток № 2
У 70-х — на початку 80-х років ХХ століття в мусульманських країнах Близького Сходу стало особливо помітним прагнення цілого ряду політичних сил використовувати традиційні релігійні фактори з метою дентифікації та самоствердження. Зростання ролі ісламських гасел можна чітко прослідкувати в різноманітних областях життя більшості арабських країн цього регіону — як в сфері ідеології, соціального i внутрішньополітичного розвитку, так i в їх зовнішній політиці та міжнародних відносинах. Виступаючи в рол певної «об’єктивної» ідейно-духовної i світоглядної парадигми, іслам став активно впроваджуватись у політичну практику мусульманських суспільств. Відбувся, так званий, процес «політизації ісламу» або «ісламізації політики». Наслідком цього був вихід на політичну арену в 70-х роках ісламського руху, котрий стали визначати як «ісламський фундаменталізм».
Для позначення ідейно-політичної течії в сламі термін «ісламський фундаменталізм» стали активно використовувати у науковій та публіцистичній літературі на початку 80-х років.
Активізація ісламського фундаменталізму на Близькому Сході, та й в інших регіонах мусульманського світу, в 70- роках стала свого роду «викликом» процесам модернізації та секуляризації, які відбувалися в цих країнах. Вона ще раз засвідчила ту величезну роль, яку відіграють традиційні релігійні фактори в житті народів та суспільств Сходу. Крім цього, сламський фундаменталізм мав значний вплив на розвиток руху «ісламсько солідарності», що був виявом прагнення мусульманських країн утвердитись в системі глобальних міжнародних відносин. Його ідеологи були ініціаторами створення «третьої світової теорії», проголосивши своє прагнення до нового світового порядку, побудованого на принципах ісламу.
У 90-х роках ісламський фундаменталізм, набув якісно нового значення, ставши явищем глобального масштабу, про що свідчать події в Алжирі, Судані, Афганістані, Пакистані, середньоазіатських країнах колишнього СРСР. А діяльність ісламських терористичних угрупувань стала одним з основних факторів дестабілізації сучасного міжнародного становища.
Тому, зважаючи на все вищесказане, видається доцільним ще раз звернутися до подій 70-х — початку 80-х років у мусульманських країнах Близького Сходу, проаналізувати передумови, характер та основні наслідки активізації тут ісламського фундаменталізму.
Проблематика, якій присвячена дана робота, викликала широкий інтерес у науковців — істориків, політологів, соціологів, філософів — на зламі 70-х — 80-х років, коли, в результаті ісламської революц в Ірані 1979 року, до влади в цій країні прийшло шиїтське духовенство. Найбільшу активність у вивченні процесу «політизації ісламу» виявили радянські та американські вчені, що пояснюється як потужними сходознавчими школами, що снували в СРСР та США, так i актуальністю цієї теми для двох країн в зв’язку з х стратегічними інтересами в регіоні Близького та Середнього Сходу.
Після розпаду СРСР, в 90-х роках, сламський фундаменталізм залишився однією з центральних проблем як російської, так i американської орієнталістики. А для російських вчених вона навіть набула внутрішньополітичного значення, в зв’язку з активізацією ісламських фундаменталістів на території самої Росії.
Як відзначали i американські, i радянськ науковці, їм не вдалося передбачити i спрогнозувати «спалах» в 70-х роках сламського фундаменталізму на Близькому Сході, що ще раз засвідчило про недооцінку як західними, так i радянськими сходознавцями специфіки традиційних суспільств Сходу.
Пізніші дослідження яскраво виявили дв тенденції у підході до вивчення даної теми. Якщо американські та західноєвропейські спеціалісти намагалися всебічно розглянути проблему сламського фундаменталізму, можливо з деякими акцентами на культурно-цивілізаційних моментах, то радянські вчені абсолютизували роль соціально-економічних факторів у виникненні та розвитку ісламського фундаменталізму. Це, зрештою, можна пояснити особливими умовами існування суспільних наук у СРСР, коли власне наукові дослідження потрібно було пристосовувати до ідеологічної доктрини правлячого режиму. Однак, незважаючи на таке становище, радянське сходознавство внесло значний вклад у вивчення дано проблеми.
При написанні роботи була використана як радянська наукова література, так i зарубіжна — англомовна та польська, за певної переваги радянських досліджень, що пояснюється їх більшою доступністю. Крім цього було частково опрацьовано сучасні російські публікації, в основному в періодичних виданнях. На жаль, доводиться констатувати майже повну відсутність, за винятком декількох статей у періодиці, вивчення даної проблеми в сучасній українській орієнталістиці, поясненням чому може бути тільки зародження українського сходознавства як такого.
З усієї сукупності використаної літератури варто охарактеризувати ряд найбільш цікавих та змістовних робіт i публікацій. У першу чергу хочеться відмітити фундаментальне видання Оксфордського університету — «The Oxford Encyclopedia of the Modern Islamic World» в 4-х томах[1], де висвітленню різних аспектів ісламського фундаменталізму присвячено близько 20 статей. У них знайшли відображення як ідеологія фундаменталізму, так i його політична практика. Такий же ґрунтовний підхід відзначає книгу Й. Шімон «Political Dictionary of the Arab World»[2], де проблему ісламського фундаменталізму розглянуто на широкому фоні внутрішньополітичного та міжнародного життя арабських країн.
Важливе значення для створення цілісного уявлення про досліджувану проблему мали збірники реферативних оглядів — «Ислам и политика в странах зарубежного Востока»[3], «Эволюция исламской традиции в освободившихся странах Востока»[4]. У них було викладено погляди багатьох західних вчених, які в тій чи іншій мір займалися вивченням активізації ісламського фундаменталізму.
Друга половина 80-х — початок 90-х років ознаменувалися цілим рядом як колективних, так i персональних праць радянських вчених, які в умовах демократизації в значній мірі уникли ідеологічного навантаження в своїх наукових розробках. Серед них, зокрема, можна назвати колективну монографію «Ислам в современной политике стран Востока»[5], яка комплексним дослідженням впливу релігійних чинників на суспільне та політичне життя мусульманських країн.
Особливо варто відзначити книги А. Ігнатенко «Халифы без халифата»[6] та А. Коровікова «Исламский экстремизм в арабских странах»[7]. Ці роботи є одними з найбільш змістовних у радянській історіографії та характеризуються аналітичним підходом до досліджуваної тематики.
Міжнародні аспекти активізації ісламського фундаменталізму знайшли відображення в колективній роботі англійських істориків «Arab-Israel Conflict and Conciliation»[8], де вони розглядаються в контексті «палестинської проблеми»[9]. Цій же тем присвячена монографія А. Кудрявцева «Исламский мир и палестинская проблема»[10], в якій автор детально прослідковує та аналізує роль ісламських фундаменталістів у палестинському русі опору.
Значний вклад у висвітлення зовнішньополітичної доктрини фундаменталізму внесли Н. Жданов — «Исламская концепция миропорядка»[11], та Р. Шаріпова «Панисламизм сегодня»[12]. А російський сходознавець Д. Малишева розглянула міжнародну діяльність сламських фундаменталістів на фоні арабо-ізраїльської боротьби на Близькому Сході[13] та у порівнянні з етно-релігійними конфліктами в інших частинах планети[14].
Роботи російських ісламознавців 90-х років представлені в основному публікаціями в науковій періодиці. Їх характерною рисою є розгляд ісламського фундаменталізму в контексті сучасних проблем Росії. Цим, зокрема, відзначаються статті А. Сагадєєва[15], Р. Ланди[16], Д. Трофімова[17].
Джерельна база досліджувальної теми достатньо обширна, однак, внаслідок обмеженого доступу, було використано лише декілька з джерел.
Безумовно, одним з найважливіших, священна книга ісламу — Коран. Оскільки звертання до принципів первісного сламу лежить в основі ідеологічних концепцій фундаменталізму, то зрозуміло, що всі суспільні, політичні та етичні доктрини теоретиків фундаменталізму рунтуються на їх відповідності догмам i приписам Корану. При написанні роботи було використано російський переклад цієї книги, здійснений академіком І. Крачковським[18].
Важливе значення мали також дві роботи «батька» пакистанських фундаменталістів Абу Аля аль-Маудуді: «Життєва місія пророка»[19] та «Спосіб життя в ісламі»[20]. Обидві праці, що приємно відзначити, були видані у Львові в 1995 році під егідою міжнародного руху ісламської молоді. Саме аль-Маудуді мав вирішальний вплив на формування поглядів Саїда Кутба, ідеолога того покоління ісламських фундаменталістів, яке вийшло на політичну арену в 70-х роках.
Оскільки висвітлення всіх питань даної теми вимагає більш значного обсягу роботи, то головну увагу було зосереджено на таких аспектах проблеми:
розкрити основний зміст ідеологічних доктрин ісламського фундаменталізму;
показати специфіку та місце фундаменталізму в суспільно-політичних системах країн Близького Сходу та на міжнародній арені;
розглянути та проаналізувати найбільш відомі політичні акції ісламських фундаменталістів на Близькому Сході в 70-х на початку 80-х років.
При написанні роботи в основу дослідження активізації ісламського фундаменталізму було покладено проблемно-тематичний принцип, який дозволяє представити повну i цілісну картину даного явища при збереженні динаміки його розвитку.
Варто зазначити, що досліджується виключно фундаменталізм сунітського напрямку, оскільки він є домінуючим в арабських країнах Близького Сходу. Крім цього, шиїтський фундаменталізм в цьому регіон дуже тісно пов’язаний, як ідеологічно, так і організаційно з ісламським режимом в Ірані, а це вимагало б висвітлення цілого комплексу нових проблем, як виходять за межі даної роботи. Основну увагу було присвячено діяльност сламських фундаменталістів в Єгипті, Сирії та Саудівській Аравії, оскільки в цих країнах вони проявили найбільшу активність і події, що тут відбувалися, мали визначальний вплив на ситуацію у всьому близькосхідному регіоні.
Після ІІ Світової війни мусульманськ країни Близького Сходу стали на шлях самостійного політичного розвитку. Уже з перших років свого існування їх правлячі режими почали використовувати в офіційних ідеологіях ісламські положення і символи з метою більш ефективного досягнення національної, соціальної та державної консолідації народів цих країн. Це стало можливим внаслідок того, що для суспільної свідомості на Сход залишалися характерними релігійні стереотипи мислення.
У зв'язку з цим в політиці арабських країн слам набув якісно нових функцій. Перш за все він сприяв легітимізац політичної влади. Визначальна роль ісламу була зафіксована вже в єгипетській конституції 1956 року, одночасно як і в принципах союзу між Єгиптом, Сирією та Іраком в 1963 році. Алжирська конституція 1963 року оголосила іслам державною релігією[21].
Потрібно відзначити, що з усіх східних релігій в ісламі зв'язок релігії і політики завжди найбільш виразно проявлявся не тільки у сфері соціальних відносин та ідеології, але й в державній структурі. Це пояснюється декількома чинниками.
По-перше, іслам закріпив сам факт створення централізованої держави в арабів та відобразив тенденцію об'єднання окремих племен у складі єдиного цілого (причому держава та релігійна община-умма — на перших порах співпадали).
Важливе значення мало також те, що саме пророк Мохаммед, засновник нової релігії, глава релігійної общини, яка перетворилася в державу, став політичним главою держави, втілюючи неподільність духовних релігійних та світських політичних функцій.
Крім цього іслам сприяв формуванню у народів, які сповідують його, певної духовної та соціальної однорідності. Загальні ісламські стереотипи домінують в соціальній психології мусульманських народів. Серед своєрідних етнонаціональних традицій багато таких, які склалися під впливом ісламу, а ісламські цінності часто є органічною частиною національної культурної спадщини[22].
Таким чином, і в другій половині ХХ століття іслам продовжував виступати не тільки в якості певного віровчення, але й символом світоглядної соціокультурної та національної своєрідност політичної легітимності.
У 70-ті роки ісламський світ, і зокрема суспільна свідомість мусульман, здійснив якісний стрибок у порівнянні хоча б з декількома попередніми десятиліттями. У великій кількості країн іслам набув нового, більш значимого суспільно-політичного і духовного статусу в різних сферах суспільної життєдіяльності. Відбувся, так званий процес «ісламізац політики» та «політизації ісламу». Переважна більшість правлячих режимів мусульманських країн Сходу, і близькосхідних зокрема, стали підкріплювати свою внутрішню та зовнішню політику релігійними положеннями. Лояльні до держави релігійні діячі почали теологічно обґрунтовувати політичні гасла, як висувалися урядом. А опозиційні до нього релігійно-політичні організац виступили з власними програмами перебудови суспільства на принципах ісламу. Як зазначає сучасний американський політолог С. Гантінґтон: «Ісламське відродження у тій чи іншій формі відбулося у всіх мусульманських країнах. Воно майже усюди стало найкрупнішим соціальним, культурним та інтелектуальним рухом, а у багатьох країнах його ідеї істотно впливають на політику... Там, де ісламськ сили не визначають політику уряду, вони обов'язково стають головною, якщо не диною опозиційною силою.»[23].
Весь комплекс явищ, пов'язаних з посиленням в 70-ті роки активності різноманітних сил, котрі виступили під гаслом ісламу, складний і багатофакторний процес. Важко виділити єдиний критерій для його означення. Тому цей феномен було названо цілим рядом термінів: «ісламський бум», «ісламська хвиля», «реісламізація», «мусульманське оновлення», «відродження ісламу». Проте, найбільшого посилення набув саме останній термін. Російський вчений Н.В. Жданов умовно визначає період формування «ісламського відродження» межами 1969-1979 років: 1969 рік — створення Організації Ісламська Конференція, 1979 рік — прихід до влади в Ірані шиїтського духовенства[24].
Такої ж думки дотримується професор істор Чиказького університету Д. Пайпс. Він, зокрема, пише: «Перемога на початку 1979 року антишахського руху в Ірані стала кульмінаційним пунктом цілого десятиліття зростання політичної активності під прапором ісламу.»[25]. Ця активізація сламу у сфері політичних відносин, вважає Д. Пайпс, проходила по трьох основних напрямках:
1) державний іслам — використання ісламу як легітимізуючого фактору в державній політиці ряду країн;
2) неортодоксальний іслам — який відзначають спроби перетворення його в спосіб життя на основі повернення до «чистого» сламу епохи Пророка і чотирьох «праведних» халіфів VІІ століття (ваххабізм у Саудівській Аравії, ідеологія «Братів-мусульман»);
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
