Курсовая работа: Методика підготовки борців до змагань
Через чотири роки в Москві, на іграх XXII Олімпіади, наші спортсмени знову підтвердили свою відмінну підготовку: борці -"класики" стали володарями п`яти золотих, двох срібних і однієї бронзової медалей, а борці вільного стилю — семи золотих, срібної і бронзової нагород.
Відомими спортсменами стають найбільш сміливі, настирливі й завзяті. Що ж спонукає хлопців оволодівати борцівськими прийомами, вступати до секцій боротьби? Насамперед природне бажання помірятися силами, виявити найспритнішого. А як це краще зробити? Звичайно, під час борцівськнх поєдинків.
Іноді доводиться спостерігати таку картину: не знаючи ані правил, ан прийомів боротьби, підлітки самотужки оволодівають окремими технічними діями, борються, як вміють.
Прагнення молодої людини до пізнання, самоствердження самовдосконалення слід всіляко підтримувати й заохочувати, і допомогти в цьому має вчитель фізичної культури під час реалізації відповідного розділу комплексної програми Фізичного виховання як на уроках, так і під час позакласної робот.
Учні мають усвідомити, що спортивна боротьба справляє на них неабиякий вплив. Так, у герці на килимі доводиться долати опір суперника, який прагне перемогти. Але хіба можна побороти його, якщо немає сили? Боротьба розвиває цю фізичну якість. Зустрівшись із фізично сильним суперником, однією силою з ним не впоратися. Потрібна неабияка спритність. Боротьба вдосконалює й цю якість. Залежно від віку борців кожен спортивний двобій триває лише 4—6 хв (звичайно, якщо жодному з них не вдається достроково покласти суперника на лопатки). Під час поєдинку необхідно весь час атакувати, стримувати натиск суперника, долати опір. Напруження, що виникає під час двобою, може витримати лише витривалий, отож, розвивається й витривалість На розгадування задуму суперника, оцінювання обставин і прийняття необхідного рішення в поєдинку, який протікає бурхливо, у борця є лише частка секунди. Отже, йому потрібні миттєва реакція й неабияка кмітливість. Боротьба розвиває і швидкість реакції, і точність мислення.
Мінливі обставини двобою удосконалюють не тільки фізичні, а й морально-вольові якості: боягуз не зможе досягти успіху в поєдинку на борцівському килимі. Активні дії під час борцівського герцю сприяють також вихованню цілеспрямованості, наполегливості в досягненні поставленої мети, сили волі, "чоловічого характеру" і благородства [4, 10].
Навіть короткий перелік фізичних і морально-вольових якостей, умінь навичок, розвиткові яких сприяє спортивна боротьба, свідчить про її корисність для виховання майбутнього воїна, якому, щоб оволодіти складною військовою технікою, потрібні і сила, і спритність, і витривалість, і працелюбність, кмітливість, і вміння, не розгублюючись, знаходити правильне рішення у складній обстановці сучасного бою.
2. Підготовка борців до змагань
2.1 Основні тенденції в методиці підготовки борців
Методика підготовки спортсменів повинна цілком відповідати вимогам змагань. Змінюються правила змагань - настільки ж оперативно повинні вноситися корективи й у методику підготовки до них.
У боротьбі вільної і класичний за 30 років тривалість сутички скоротилася з 20 до 6 хв. При цьому сутичка була розбита на два періоди по 3 хв із хвилинним відпочинком, що ще більш підвищило її напруженість. У дзюдо усього лише за десятиліття тривалість фінальної сутички скоротилася з 10 до 5 хв.
Вимоги до підвищення показовості й активності спортсменів у двобоях знайшли відображення в правилах змагань з боротьби вільної, класичної і самбо. При цьому в обов'язки суддів входить активізація боротьби в сутичці. При недостатньо енергійному втіленні в життя цього пункту правил арбітр може бути відсторонений від подальшого суддівства.
Неодноразово обговорювалася проблема скорочення тривалості міжнародних турнірів з боротьби вільної, класичної з 3 днів для кожної вагової категор (на Олімпійських іграх — 4 дні) до 1—2. Однак такі нововведення торкаються всіх сторін підготовки, тому більшість фахівців вважають їх несвоєчасними.
Сучасні правила міжнародних змагань спрямовані на інтенсифікацію змагальної діяльності. Більшість тренерів і ведучих борців світу не змогли за короткий час вирішити проблему сполучення високого темпу сутички і збереження при цьому результативності технічних дій і їхньої розмаїтості.
Найбільше успішно в нових умовах виступали спортсмени, що домоглися скорочення тривалості тактичної підготовки до виконання прийомів, а також фаз підходу, відриву (збивання). Це дозволило їм більш гнучко будувати тактику проведення сутички, тому що скорочення часу виконання ведучих фаз улюблених прийомів дає можливість ефективно виконувати їх не тільки в перші хвилини бою, але і наприкінці її, коли стомлення сповільнює відповідні дії суперника.
Іншим аспектом проблеми інтенсифікації сутички є необхідність у дуже короткий час оцінити ситуацію, "пробити" захист суперника й успішно провести улюблений прийом. Усе це вимагає рішення багатьох питань у тактику реалізації "коронних" прийомів, а також висуває необхідність розробки методики тренування, яка повною мірою відповідає новим вимогам правил змагань.
Ці тенденції були викликані не стільки правилами змагань (вони саме призивали до різнобічної техніки і видовищної боротьби), скільки голим раціоналізмом тренерів: замість творчих пошуків можливостей скоротити час підготовки складних прийомів вони попросту виключили їх з арсеналу. Але це був не кращий шлях вирішення проблеми проведення складних прийомів у рамках ліміту часу на їх підготовку. Збідніння арсеналу дозволило підвищити надійність вузького кола простих технічних прийомів, але призвело до зниження здатності вести комбінаційну боротьбу, а це утруднило реалізацію прийомів у сутичках з досвідченими суперниками.
Як бачимо, прогресивні правила міжнародних змагань пред'явили до тренерів високі і різнобічні вимоги, на які ні вони, ні вчені не змогли швидко дати правильну відповідь. За короткий час не удалося розробити вичерпних рекомендацій зі зміни методики тренування відповідно до принципово нових вимог змагань. Фахівці не припускали, що скорочення часу сутички з 9 до 6 хв потребуватиме настільки істотної перебудови методики тренування.
Треба було кілька років для того, щоб переосмислити використовувану в практиці методику тренування, внести в неї необхідні зміни, переглянути критерії добору для участі у відповідальних внутрішньосоюзних і міжнародних турнірах [12, 5].
Чемпіонат світу 1985 р. у цьому плані став поворотним пунктом. Він показав, що спортсмени і тренери серйозно зайнялися пошуком резервів проведення прийомів, високо оцінюваних суддями (3—4 бали). Усе більше число спортсменів у класичній боротьбі демонстрували кидки прогином і через спину в стійці, кидки прогином захватом тулуба ззаду чи зворотнім захопленням тулуба в партері. У вільній боротьбі все частіше в стійці проводилися кидки через плече (млин), кидки через спину, неодноразово робилися спроби виконання кидка прогином захопленням руки і тулуба. У партері, крім перевороту накатом, спортсмени всі частіше прибігали до інших різноманітних переворотів — захопленням руки на ключ, перехресним захопленням гомілок, захопленням стегна і шиї і т.п. І це не надбання окремих спортсменів, а масове явище, що дозволяє сподіватися, що ліміт часу при підготовці прийомів в сутичці вже не сковує творчість, не звужу технічний арсенал до примітивізму.
Таким чином, у рішенні принципів активності і показовості в класичній вільній боротьбі намітилася визначена позитивна тенденція, що може бути реалізована.
М. Ерциган (1986) вважає, що для підвищення майстерності ведучих борців національних збірних команд (ефективне проведення прийомів у змаганнях у високому темпі) необхідно переглянути роботу насамперед з юнаками і молоддю, скорочуючи при навчанні час підготовки кидків. Це можливо лише при вивченн вдосконаленню складних технічних дій у сполученні з декількома варіантами підготовчих дій, а також при включенні цих прийомів до комбінації з помилковими атаками й ншими прийомами.
Варто враховувати, що для освоєння комбінаційного стилю потрібно 3—4 роки, у той час як освоєння переводів і переворотів накатом у класичній боротьбі, переводів захопленням однієї чи двох ніг у стійці і 1—2 перевороти у партері у вільної досить для відносно швидкого досягнення успіхів у групі юнаків молоді. Але перебудувати виступ таких борців на використання комбінаційного стилю в групі дорослих практично неможливо, тому що вони не мають "школи", тобто необхідного набору технічних дій, що дозволяє комбінувати їх у сутичці. Таким чином, легкість досягнення високих результатів у юнацькі роки потім обертається невиправними втратами в групі дорослих.
Якщо у вільній і класичній боротьбі недоліки в технічній підготовленост якоюсь мірою можуть бути заповнені високою спеціальною фізичною підготовленістю, то в дзюдо це практично неможливо. Таким чином, відставання в розмаїтості й ефективності технічного арсеналу дзюдоїстів не дозволя розраховувати на переконливі перемоги в командному заліку на чемпіонатах світу на завоювання золотих медалей на Олімпійських іграх.
Досвід роботи ведучих тренерів країни свідчить, що в підготовц обдарованих дзюдоїстів не слід копіювати техніку кращих японських спортсменів. Необхідно освоювати арсенал прийомів, біомеханічна структура яких цілком відповідає індивідуальним особливостям борців.
Це дозволяє створювати еталонну техніку виконання окремих прийомів. У відповідності з цим принципом формувався технічний арсенал чемпіона світу 1975 р. і Олімпіади 1976 р. В. Невзорова, чемпіона світу 1985 р. Ю. Соколова.
Якщо до 1976 р. основним резервом росту майстерності борців було підвищення обсягу тренувального навантаження, то в даний час цей показник втратив ведуче значення.
У видах спорту з циклічною структурою (легка атлетика, плавання й ін.) даний процес завершився вже в 70-і роки, тому що подальший механічний ріст обсягу не приводив до підвищення результатів.
Перехід більшості ведучих борців країни до кінця 80-х років на триразов тренування протягом дня практично вичерпав резерви подальшого підвищення обсягу навантаження. Крім того, до цього часу стали очевидні і деякі негативні сторони використання великого обсягу тренувальної роботи: уповільнення темпів росту швидкісно-силової підготовленості, підвищення небезпеки перенапруги серцево-судинної і нервово-м'язової систем, травми опорно-рухового апарата. Усе це веде до скорочення термінів збереження вищих спортивних досягнень у результат вичерпання адаптаційних можливостей організму.
Акцент у підготовці змістився на інтенсивність. Про цьому дуже точно сказав відомий фахівець з легкої атлетики Тоні Нетт: "Убиває не дистанція, а темп". Сам по собі обсяг формує лише першу, базову, ступінь підготовки, після чого потрібно використання тренувальних режимів, близьких по нтенсивності і структурі засобів до змагальної діяльності. Інтенсифікація підготовки відбулася не тільки в боротьбі, але й в інших видах спорту.
До кінця 80-х років у теорії спортивної боротьби нагромадилася настільки велика кількість фактичного матеріалу, що осмислити його без застосування методів теорії керування виявилося нерозв'язною задачею. Тому на кафедр боротьби ГЦОЛІФК під керівництвом Г. С. Туманяна й у відділі спортивних диноборств ВНІІФК. під керівництвом А. А. Новикова почалися інтенсивн розробки питань навчання і тренування з використанням сучасних методів, а також створення діагностичних комплексів і тренажерних стендів, що дозволяють оцінити основні сторони підготовленості борців у процесі змагальної і тренувально діяльності. Особливо пильна увага зверталася на оцінку адаптаційних резервів ведучих борців при підготовці до відповідальних змагань і розробку модельних характеристик підготовленості з метою своєчасної корекції тренувального процесу.
Це дозволило переглянути окремі положення теорії і методики тренування в зв'язку з інтенсифікацією змагальної діяльності. Більшість фахівців прийшли до висновку про необхідність розробки системи управління підготовкою висококваліфікованих борців. Основою розроблювальної системи є усунення неузгодженостей між модельними показниками і поточними характеристиками на рівні змазань, різних сторін підготовленості і психофізіологічного стану. Були зроблені лише перш кроки в створенні трирівневої функціональної системи керування [12, 8].
Можна припустити, що формування стилю боротьби, на основі генетично обумовленої схильності до розвитку окремих фізичних якостей і функціональних можливостей, дозволить спрямовано впливати на учбово-тренувальний процес.
Саме розвиток ведучих якостей робить спортсмена яскравою особистістю в спорті. Тому необхідно прагнути до індивідуалізації підготовки юних борців уже на 2— 3 -му році навчання, розділяючи їх по схильності до згасання активност суперника за допомогою техніки, швидкісно-вольових якостей чи темпу. Це дозволяє вибірково впливати на окремі сторони підготовленості таким чином, щоб поряд з "школою" забезпечити формування стилю боротьби, який найбільш відповідає здібностям спортсмена. В ідеальному випадку результатом тако підготовки може бути формування борців, що сполучать ефективну і різноманітну техніку з високим рівнем витривалості.
При переході в групу юніорів індивідуалізація підготовки повинна проводитися ще більш цілеспрямовано, тому що нав'язування навіть дуже обдарованому спортсмену стилю певного виду діяльності, не властивого його схильності, приводить до виховання пересічного борця, не здатного до високих досягнень.
У фізичній підготовці борців вищих розрядів в останні роки все більша увага приділяється удосконалюванню швидкісно-силових якостей і спеціально витривалості. При цьому ведуча роль належить спеціально підготовчим вправам засобам власне боротьби, серед яких виділяються тренувальні сутички різного характеру. На етапах передзмагальної підготовки загально розвиваючі засоби використовуються переважно з метою переключення й активного відпочинку, практично втрачаючи розвиваючий характер. Їхнє значення достатнє велике лише на підготовчому періоді й у тренуванні юних борців.
Розробка тренажерів, що дозволяють удосконалювати ведучі ланки улюблених прийомів, що визначають результативність спортсмена в турнірі, у боротьбі почата відносно недавно. Але вже перші результати, отримані на тренажері конструкції В. А. Мороза, показують їх велику перспективність. Подібні установки дозволяють сполучати швидкісно-силову підготовку з розвитком силової витривалості в специфічних умовах. Тим самим досягнутий рівень швидкісно-силової підготовленості найбільш повно реалізується при проведенні прийомів, чого неможливо домогтися при використанні традиційних вправ зі штангою гирями.
На початку 80-х років у теорії спортивного тренування були переосмислен багато положень, що вважалися раніше непорушними. Установлено, що традиційний підхід до виборчого розвитку окремих якостей у висококваліфікованих спортсменів засобами загальнофізичної підготовки зручний лише для теоретичного аналізу. На практиці тренери зіткнулися з великими труднощами при реалізації досягнутого приросту швидкості, сили чи витривалості в специфічних умовах. Так, після 2—3-місячні підготовки з обтяженнями метальникам був потрібно тривалий час, щоб поліпшити результати у вправах.
Вивчення цих факторів дозволило прийти до наступного висновку: чим вище рівень підготовленості спортсменів, тим більше спеціалізованою повинна бути хня підготовка. При цьому в окремих випадках прогрес у видах спорту, що вимагають високої витривалості, залежить від швидкісно-силової підготовленості. Було встановлено, що рівень максимального споживання кисню (МСК) у найсильніших бігунів 30-х років і сучасних спортсменів відрізняється незначно, у той час як результати в сучасних бігунів незрівнянно вищі.
Аналіз підготовки видатних спортсменів світу дозволив зробити висновок, що на визначеному етапі роботи над витривалістю прогрес результатів залежить від ефективності швидкісно-силової роботи, тому що підняти рівень споживання кисню значно вище досягнутого рівня практично неможливо.
У боротьбі, як і в інших видах спорту, на передзмагальних етапах найбільш ефективна централізована підготовка в умовах конкуренції близьких за рівнем майстерності спортсменів. У цьому випадку в сутичках змагального характеру великі фізичні навантаження сполучаються зі значною емоційною напругою, що приводить до більш занчного стомлення, стимулюючи адаптаційні процеси в період відновлення працездатності.
На заключних етапах передзмагальної підготовки ведучим борцям потрібно виконати великий обсяг роботи з удосконалювання технічних дій в умовах, наближених до змагальних. З цією метою підбираються спаринги-партнери, здатн відтворити манеру боротьби і технічний арсенал основних суперників [12, 11].
