Курсовая работа: Економічна характеристика країн Третього світу. Нові тенденції розвитку

З огляду на обмеженість фінансових ресурсів вкладення здійснюються переважно у збанкрутілі компані. Це свідчить про готовність фірм НІК запропонувати стратегії, здатні вивести такі компанії з кризи.

Очевидний генетичний взаємозв'язок НІК. Протягом повоєнної доби відбувалося наслідування ідей та стратегій національно розбудови між НІК різних "хвиль". Дослідники назвали такий процес "ефектом перелітних гусей". Наступна "хвиля" наслідувала нститути, політику, технології попередньої, одночасно адаптуючи їх до власних умов. Якщо для країн першої та другої "хвиль" характерною була висока роль держави в індустріалізації, то для країн третьої "хвилі" - лібералізація і розвиток приватного сектора. Це пояснюється тим, що зростання у них фактично спричинене ззовні - внаслідок значних прямих іноземних інвестицій, переважно від інших НІК. Це забезпечило швидкий успіх реформ, проте стало однією з причин валютно-фінансової кризи, що розпочалася у 1997р.

Виходячи з розуміння необхідності пріоритетного розвитку об'єктів економічної стратегії держави, уряди НІК, для здійснення успішної розбудовчої стратегії, приділяли особливу увагу створенню сприятливого економічного клімату. Завдяки інституційним реформам (демонополізація, конверсія військових виробництв, земельна реформа, реформа системи взаємовідносин роботодавців з робітниками) сформувалися численні економічн суб'єкти, потенційно здатні до ринкової конкурентної боротьби. Оскільки механізми координації виявилися недостатньо дієвими, було створено інституційн основи економіки узгоджень - ради з вирішення завдань економічних стратег тактики, зорієнтовані на національні інтереси, налагоджено широкий обмін нформацією між державою та приватним сектором. У рамках формальних та неформальних консультативних рад конкуруючі фірми можуть обмінюватися нформацією, знижуючи тим самим непродуктивні конкурентні витрати. На відміну від поширених у світі лобістських структур, такі ради зробили правила ринково поведінки та економічну політику держави прозорішими та зрозумілішими для всіх учасників економічного процесу. За їхнього сприяння проводилися конкурси між фірмами, правила яких створювалися самими фірмами. Незважаючи на те, що в міру вдосконалення ринкового середовища функції таких рад переходять у дорадчі, вони нині відіграють роль представників інтересів бізнесу в урядових структурах. Діє мережа спільних інститутів держави і приватного капіталу з вироблення стратегічних планів розвитку. Відбуваються постійні консультації державних органів з приватним сектором, йому надається широкий спектр інформаційних послуг.

Для забезпечення економічних суб'єктів потенціалом економічного зростання та реальними коштами для ведення конкурентної боротьби було створено мережу інститутів зростання - банків розвитку, фінансових корпорацій, органів із стимулювання малого підприємництва, великих промислово-торговельних груп.

Ще однією особливiстю інституційної структури НIК система взаємозв'язків мiж сучасними великими i традицiйними малими пiдприємствами. Зокрема, у Південній Кореї існує спеціальне законодавство з сприяння субконтрактним зв'язкам. У такий спосіб відбувається вдосконалення системи об'єктів економічної стратегії великих корпорацій, що позитивно вплива на структуру суспільної системи у цілому. Це збільшує прогнозованість розвитку країн і сприяє національному консенсусу. Останній, наприклад, у Південній Кореї, Тайвані знайшов відображення у розробці довготермінових планів соціально-економічного розвитку. Усвідомлюючи неминучу викривленість процесів конкуренції в нерозвиненому ринковому середовищі та спираючись на корпоративність національної свідомості, автори стратегій розбудови НІК зробили ставку на поєднання конкуренції та корпоративної поведінки (обмін інформацією між приватними економічними суб'єктами, координацію бізнес-планів, спільне нвестування), створили для цього відповідні інституційні структури.

Реалізовуючи зазначені заходи, урядам НІК вдалося у короткий термін виробити раціональні стратегії приватних економічних суб'єктів. Завдяки цьому головними орієнтирами їхньої діяльності стало не отримання поточних надприбутків, а стратегічний розвиток та оволодіння ринками. Це, у свою чергу, мало значний стабілізуючий ефект, оскільки економічні суб'єкти розробляють стратегічні плани лише на основі стабільності економіки, забезпечення якої стало одним з їхніх першочергових інтересів.

Роль уряду в НІК можна порівняти з каталізатором: сила його впливу залежала не від фінансової могутності, а насамперед від пріоритетів внутрішньої політики (освіта, розвиток інфраструктури, сприяння налагодженню нституційних схем). Дієвість механізмів реалізації цих заходів забезпечувалася використанням досвіду країн-попередниць та адаптивністю державної політики. Останнє було можливим завдяки системі взаємодії економічних суб'єктів та мереж нститутів співпраці держави з приватними економічними суб'єктами, їхніми корпоративними організаціями. Завданням держави стало не заміщення, а доповнення ринків, збільшення їхньої ефективності, підтримка фінансово стабільності, забезпечення максимально сприятливих умов для приватних нвестицій та соціальної стабільності.

Наведена стратегія реалізовуватиметься лише за умов сильної державної влади. Тому специфiчною рисою формування НIК було iснування в бiльшостi з них тоталiтарних полiтичних режимiв. Слід зазначити, що тоталітаризм у цих країнах суттєво відрізняється від європейського, позитивно впливає на досягнення суспільної згоди. Моделі "патерналістського авторитаризму", що практикувалася у НІК, властиві етичні обмеження прагматизму влади, технократичний ідеал, що полягає у наявності чесної та освічено еліти, конфуціанське прагнення до політики суспільної злагоди, ідеологія економічного зростання. Дослідники зазначають високий рівень витрат на освіту в НІК. Систему освіти було зорієнтовано на прискорене подолання неграмотності, що мало на меті підвищення кваліфікації робітників та покращення дитячої освіти, надавало системі стратегічної орієнтації. Заохочувалися та субсидувалися освітні програми на підприємствах. Значна увага приділялася вивченню зарубіжного досвіду і запозиченню знань.

У Південній Кореї після демократичних реформ спостерігалося збільшення вдвічі витрат виробництва протягом двох років, що призвело до зменшення його конкурентоспроможності й викликало потребу в активізації внутрішніх інвестицій на реконструкцію виробництв, диверсифікацію підвищення якості експорту [42].

Отже, крiм економiчних і політичних чинникiв, не останню роль у розвитку НIК вiдiграли і соцiокультурнi фактори як елемент порівняльних переваг у міжнародній конкуренції. Урядам цих країн вдалося поєднати у своїй економічній стратегії раціоналізм та прагматизм західно цивілізації з традиційними колективістськими світоглядними позиціями конфуціанської етики. Завдяки цьому сформувалася ідеологія економічного зростання, відбулося об'єднання зусиль нації навколо цієї мети. Втілення у життя цієї стратегії сприяло розвитку національних традицій підприємництва та ділової культури, заснованих на самодисципліні, довірі та відповідальності, розподілі результатів зростання між усіма членами суспільства, на підвищенн освітнього рівня та зміцненні технологічної й інженерної культури. На зміцнення національної консолідації також вплинули "довічний найм", використаний деякими НІК з досвіду Японії, та система оплати праці, за яко заробітна платня робітників безпосередньо залежала від успіхів, досягнутих фірмою минулого року. Це сформувало специфічну мотиваційну систему, що стала основою східноазіатської моделі "економічного дива".

Однією з нових економічних країн деякі фахівц вважають Туреччину. Адже її динамічний економічний розвиток має спільні риси з НІК. Так, до початку 80-хроків у Туреччині зберігалася значна частка державного сектора - від 50% до 75% [1, c.94]. Власне, саме урядом було зроблено першу значну інвестицію у розвиток національного машинобудування - створення у 1950р. Державної корпорації з машинобудування та хімічної промисловості. Перш приватні інвестиції у цій галузі було здійснено лише через 10 років. Половина всіх вкладень у 60-80-хроках були державними [7, с.144]. Державними або під контролем уряду були великі банки, що дозволяло утримувати низькі процентн ставки. Проводилася активна політика державного патерналізму - протекціонізм, сільськогосподарські дотації, обмеження припливу іноземних капіталів, підтримка розвитку профспілок. Здійснювалося стратегічне планування. Відповідно до Першого п'ятирічного плану розвитку з 1963р. було проголошено стратегію мпортозаміщуючої індустріалізації. Результати стратегії 60-70-хроків були позитивними. Середній темп зростання ВНП становив 7%, а промислового виробництва - 9% на рік. Загалом створено передумови для ефективної ринково економіки. Однак на відміну від НІК, у Туреччині не відбулося вчасно переорієнтації економічної стратегії. Проблема валютних надходжень вирішувалася за рахунок припливу короткотермінових капіталів та продажу природних ресурсів на тлі ресурсного буму 70-х. Питома вага експорту у ВВП залишалася невисокою, а стратегія імпортозаміщення не сприяла зменшенню залежності від імпорту внаслідок ввезення комплектуючих. Тому накопичення структурних проблем та скорочення попиту на сировинні ресурси другої половини 70-х спричинили серйозну економічну кризу в країні.

Таблиця 3

Деякі індикатори економіки Туреччини (темпи зростання, %) [39]

З січня 1980р. було розпочато широкомасштабну Програму економічної стабілізації. Вона включала такі заходи, як: заморожування заробітної платні, жорстку фінансово-кредитну політику, зменшення витрат на державний сектор економіки, податкову реформу; стратегію збільшення експорту та перехід від імпортозаміщення до експорторієнтованої індустріалізації, розширення інших каналів надходження валюти, залучення іноземних капіталів; структурну перебудову економіки, лібералізацію імпорту, стимулювання інвестицій у конкурентоспроможні галузі, заохочення злиття підприємств; реорганізацію державного сектора та приватизацію частини державних підприємств; розвиток банківської системи, стимулювання нагромадження, розширення ринку капіталів [39]. Відбулося скорочення переліку цін, що затверджувалися Радою міністрів. Серед товарів, ціни на які встановлювалися адміністративно, залишилися базові: електроенергія, вугілля, хімічні добрива, послуги залізничного транспорту тощо. Зберігся такий метод цінового контролю як термінові дозволи на імпорт товарів. Лише за 1980-1983рр. експорт з Туреччини збільшився вдвічі. Інфляція скоротилася з 110% до 30%. Середній темп зростання ВВП при цьому не зменшився . Було здійснено девальвацію ліри відразу на 33% та передбачено наступн девальвації протягом 80-хроків на 10-15% за рік.

Незважаючи на антиінфляційні заходи, Туреччина продовжувала реалізовувати промислову політику. У 1980р. було збільшено пільги з оподаткування підприємств, що здійснюють інвестиції відповідно до планів економічного розвитку. З 1985р. було запроваджено стягнення податку на додану вартість. Однак інвестиційні товари від нього звільнялися. У тому ж роц впроваджено систему стимулювання інвестицій. Збільшувалися податкові пільги, надавалися вибіркові експортні кредити, виплачувалися експортні премії, експортери отримували валютні асигнування на імпорт необхідних компонентів, розвивалася система експортного страхування. З другої половини 80-хроків частка промисловості у ВНП вже переважала частку сільського господарства.

Процеси приватизації, що розпочалися в Туреччині після 1984р., були повільними. Поширювалася оренда підприємств. Офіційно проголошувався поступовий вихід держави зі сфер діяльності, що можуть існувати за рахунок приватних капіталовкладень. Першочергову увагу держава приділяла розвитку енергетики, водопостачання, доріг та промислової інфраструктури. Із середини 80-х відбувалося пожвавлення приватних інвестицій, що збільшилися у 1985р. на 10,9%, у 1986р. - на 11,6%, у 1987р.- на 15,9%. До 1988р. частка державних інвестицій у загальних вкладеннях в основний капітал скоротилася до 48,3% [30, c.64].

Важливу роль в інвестиційному процесі відігравали позабюджетні фонди- Фонд громадської участі, Житловий фонд, Фонд стабілізац цін, Фонд заохочення експорту. Через них у 1987р. здійснювалося 10,3% державних нвестицій [30, c.191]. Спеціальні податки, збори, націнки на імпортні товари стали джерелами надходження коштів до цих фондів.

Слід зауважити, що внаслідок надмірної лібералізації у 1981р. реальна процентна ставка зросла до 20%, що викликало фінансову кризу. Ця політика призвела до відпливу дрібних капіталів до банків, великих - до посередницького бізнесу. Суттєво збільшилася кількість банкірських контор, що працювали із заощадженнями. Відбувалося зростання експорту капіталу. Грошов рестрикції спричинили крах ряду банкірських контор. Необхідність виплати компенсацій призвела до підвищення дефіциту консолідованого бюджету до 2,6% ВВП. Тому з 1982р. було посилено регулюючі функції Центрального банку, зменшено обмеження щодо допуску іноземних банків на внутрішній ринок. У 1983р. функц визначення процентних ставок було передано Раді міністрів, через рік частину з них передано Центробанку. Пом'якшено процеси санації, зокрема було дозволено конверсію заборгованості підприємства перед банком в акції підприємства. Контроль за банківською системою полегшувався завдяки частці державно власності у цьому секторі, що була високою. З 1984р. знову розпочалося зростання державних витрат.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9