Дипломная работа: Управління корпоративною власністю підприємства
Відповідь на це питання є неоднозначною, тому що, якщо говорити про те, що всі дії уряду треба оцінювати через критерій ефективності, відповідь буде “ні”. Уряд має набагато більше інших цілей і завдань, ніж максимізація ефективності ресурсів. Ефективність ресурсів може бути однією з цілей уряду, проте це не єдина мета не обов’язково головна. Питання індивідуальної справедливості можуть бути не менш важливими, ніж цілі регіональної справедливості або міркування соціально політики, безпеки тощо. Якщо судити про дії уряду лише на підставі ефективност та заявляти, що ефективність має диктувати урядові, що робити, а що ні, це означатиме відкидання всіх інших законних урядових цілей.
З іншого боку, якщо управління державним сектором у такий спосіб, як це робиться в приватному, означає, що уряд мусить прагнути робити все якнайефективніше, тоді відповідь на питання про управління державним сектором так само, як і приватним, буде “так”. Немає жодних підстав для того, щоб уряд, роблячи щось, витрачав більше, ніж приватний сектор на таку ж діяльність. Але в більшості країн світу буває саме так. Ось чому передання урядових послуг за контрактом приватному секторов підтримують багато спостерігачів і вважають способом економії коштів скорочення урядових витрат. Ось чому варто зважити на використання критерію оцінки адміністративної діяльності державних управлінців так само, як це робиться в приватному секторі.
Коли економісти говорять про ефективність, вони фактично розглядають два різних її типи. Перший, так звана ефективність розподілу, стосується загального розподілу суспільних ресурсів на конкурентні цілі. Іншими словами, ефективність розподілу означає, що ми вироблятимемо: автомобілі, школи, автостради, аеропорти, сорочки чи пиво. Ефективність розподілу спрямована на виробництво комбінації усіх можливих товарів і послуг у такий спосіб, щоб їх розмаїття та кількість, після того як будуть вичерпані всі можливості торгівлі, були такими, що максимізують добробут суспільства. Деякі товари ринки не можуть виробляти, а інші – не можуть виробляти ефективно. У таких випадках так званої “неспроможності ринку уряд має перебрати на себе виробництво необхідної кількості таких товарів чи послуг для максимізації суспільного добробуту. Якщо ринки певною мірою не досконалі, наприклад, якщо вони монополістичні або олігополістичні (чи є монопсоністичними або олігопсоністичними), тоді уряд має виправити недоліки ринку й забезпечити належну ефективність. Але в цілому ефективність розподілу є тим, що ринки можуть забезпечити краще, ніж уряди. Ринки це роблять через використання цін на усі вхідні ресурси і продукцію, коли ціни визначають всі економічні агенти, котрі діють у власних егоїстичних інтересах збільшення прибутку. Перехід від цього до максимізації добробуту суспільства вимагає припущення про те, що встановлені ринком ціни відбивають відносну суспільну цінність. Якщо це не так, наприклад, якщо суспільство має набір цінностей, який робить міркування неефективності деколи пріоритетнішими, ніж міркування ефективності, тоді ринки, навіть у разі ринкової неспроможності та недосконалості, можуть не забезпечити суспільству досягнення його максимального добробуту, і тут уряд має відіграти свою роль. Але при цьому ринкова система, скоригована, за необхідності, урядовими інтервенціями, загалом ліпше забезпечує ефективність розподілу, ніж уряд, що діє сам по собі [14, c. 87-92].
Другий тип ефективності – це те, що ми називаємо технічною ефективністю. Це виробництво певної кількості товарів або послуг за найнижчою ціною й забезпечення найбільшого можливого прибутку. Це те, що роблять приватні корпорації. І це та ефективність, досягнення якої урядові варто прагнути. Це не означає, що ця ефективність є найпріоритетнішою серед інших завдань уряду. Це просто означає, що все, що робить уряд, треба робити з якнайменшим витрачанням ресурсів.
Не вдаючись до численних деталей, варто прокоментувати, як усі ці питання вписуються в український контекст.
По-перше, в Україн все ще немає комплексної правової структури корпоративного управління, що потужно впливає на гальмування розвитку ринків цінних паперів в Україні та диверсифікації корпоративної власності. Водночас приватизація, що вже відбулась, на думку Пивоварського, найкраще спрацьовує в сенсі управління тоді, коли призводить до концентрації, а не до розпорошення власності. У цих двох аргументах немає суперечності, бо коли немає комплексної правової структури корпоративного управління, це робить концентрацію власності ефективнішою, оскільки це єдиний, або принаймні найліпший, спосіб, у який власники можуть гарантувати управління фірмами в їхніх інтересах.
По-друге, в Україні є потреба в широкомасштабній корпоративній перебудові, яку уряд ма здійснити. Частково це пов’язано з продовженням (або тим, що немає) приватизації, а частково – зі способом, у який нині її здійснюють. Частково це тому, що уряд ще й досі не вважає корпоративну перебудову необхідною.
По-третє, прям ноземні інвестиції в Україні за період незалежності є дуже малими. Принаймн частково це спричинено невпевненістю міжнародної інвестиційної громади у верховенстві права в Україні та поширеною думкою про те, що закони або невідповідні, або застосовуються волюнтаристські підходи до бізнесу в Україн [20, c. 61].
По-четверте, певний прогрес, досягнутий у деяких із цих сфер, частково зумовлений бажанням просуватись до членства в ЄС, але попереду ще дуже багато роботи.
Корпоративна діяльність в умовах глобалізації інформаційної економіки набуває нових форм, як зумовлюють виникнення додаткових інструментів не тільки макроекономічного впливу, але й внутрішнього корпоративного управління. Глобальні тенденц нтернаціоналізації капіталопотоків та виробництва, лібералізації зовнішньо торгівлі, а також концентрації капіталів поставили корпоративну діяльність у епіцентр світового економічного розвитку. Відповідно до цього концепція корпоративного управління як сучасної цілісної системи взаємовідносин між акціонерами (власниками) корпорацій, їхніми менеджерами (виконавчими органами), кредиторами, найманими працівниками, державою та суспільством у цілому виникла набула повсюдного розвитку.
Проблемним питанням корпоративного управління присвячені праці багатьох вчених-економістів. Слід звернути увагу на те, що єдиного підходу щодо визначення корпоративного управління в сучасних реаліях інформаційної економіки немає. Існують різні думки щодо проблематики корпоративізму як такої, поняття корпорацій, сутності корпоративного управління тощо.
У зв’язку з цим виникає необхідність не тільки розглянути такі важливі поняття, як корпоративізм та корпорація, але також і визначити зміст сучасних підходів до корпоративного управління, систематизувати погляди різних спеціалістів з цього питання.
Передусім зазначимо, що корпоративізм – це співволодіння власністю товариства або партнерські, договірні відносини при задоволенні особистих і суспільних нтересів. У цьому зв’язку, як зазначає О. Сохацька, корпоративізм компромісним господарюванням з метою забезпечення балансу інтересів[1, с. 24].
З огляду на викладене вище виникає необхідність уточнення самого поняття корпорації. Як правило, воно трактується як сукупність осіб, що об’єдналися для досягнення загальної мети. Визначення поняття корпорації наводить Д. Розенберг: «Корпорація це організація, що поставила перед собою визначені цілі, діє для суспільного блага, має певні права, є юридичною особою, діє на постійній основі та несе відповідальність» [2, с. 105]. Юридично-організаційні аспекти життєдіяльност корпоративних структур поглиблено вивчали С. Мочерний, О. Устенко, С. Чоботар, які визначали поняття корпорації як найдосконалішу форму організац підприємств, що існує переважно у вигляді відкритого акціонерного товариства, засновники якого формують акціонерний капітал шляхом об’єднання власних ресурсів через механізм випуску і продажу цінних паперів (передусім акцій), а співвласники несуть обмежену відповідальність [3, с. 108].
Особливий аспект аналізу корпоративної діяльності пов’язаний з управлінськими технологіями, згідно з якими, власне, і здійснюється керівництво діяльністю цих структур. Так, можна погодитися с Б. Чубом, який визначає поняття корпорації як акціонерного товариства чи товариства з обмеженою відповідальністю або товариства з додатковою відповідальністю, управління якою здійснюється через складну централізовану систему органів і учасники якої стосовно неї здійснюють нвестиційну діяльність з метою отримання дивідендів, і така участь породжує в них сукупність корпоративних прав [4, с. 184].
На практиц корпорації організовуються у формі акціонерного товариства, яке характеризується чотирма характеристиками: корпоративною формою бізнесу, самостійністю корпорації як юридичної особи, обмеженою відповідальністю кожного акціонера, можливістю передачі акцій іншим особам, централізованим управлінням корпорацією.
У сучасних умовах нформаційної економіки особливо актуальною є проблема вироблення системи взаємостосунків між управлінцями компанії та її власниками.
Виходячи із зазначеного, доцільно розглянути найбільш поширені точки зору щодо сутност поняття «корпоративне управління». Так, поняття «корпоративного управління», у найбільш загальному значенні, як зазначає В. Гриньова, походить від англійського «corporate governance», що в буквальному перекладі означає «корпоративне правління» або «корпоративний уряд». Відповідно до цього термін «корпоративне управління» досить часто розглядається саме як процес організації діяльност вищих керівних органів корпорації [5, с. 39].
Існують специфічні підходи, які тяжіють до юридично-правової оцінки діяльност корпорацій та організації корпоративного управління. Наприклад, на думку К. Маєра, корпоративне управління є саме організаційною угодою, за якою певна компанія репрезентує та обслуговує інтереси власних інвесторів. Така угода може охоплювати різні аспекти діяльності корпорації – організацію роботи вищих керівних органів, систему мотивації персоналу, процедуру банкрутства тощо. До того ж необхідність такої угоди випливає, з точки зору К. Маєра, в основному з розмежування права власності від процесу управління сучасним акціонерним товариством [6, с. 25]. Автор погоджується з цією думкою у частині того, що основна функція корпоративного управління повинна забезпечувати діяльність компанії в інтересах колективних акціонерів, які здійснюють її фінансування. Водночас зазначимо, що певним спрощенням було б зводити зміст корпоративно діяльності лише до її юридичних, навіть інституційних аспектів. Таке зауваження можна віднести і до позиції фахівців Міжнародної фінансової корпорації, як визначають корпоративне управління як систему виборних та призначених органів акціонерного товариства, яка управляє ним, відбиває баланс інтересів його власників і спрямована на отримання максимально можливого прибутку від усіх видів діяльності товариства в межах чинного законодавства [7; 8, с. 90]. Разом з тим, цій підхід також відрізняється певною механістичністю, у ньому браку посилань на ті реальні цілі та пріоритети господарської діяльності, дотримання яких, власне і відрізняє структури корпоративного типу від будь-яких інших. Адже корпоративне управління слід розглядати не як просту сукупність юридичних, організаційних норм і правил, у рамках яких функціонує певна корпорація, але як систему економічних, навіть соціально-економічних відносин, на базі яких будуються стосунки як між усіма учасниками конкретної структури, так і між такими учасниками і зовнішніми агентами, суб’єктами інституційного регулювання.
Ряд авторів трактують проблематику корпоративного управління з позицій організаційно-управлінсько бази функціонування корпорацій. Так, Є. Коротков визначає корпоративне управління як «управління, побудоване на пріоритетах інтересів акціонерів та хній ролі у розвитку корпорації, управління, що враховує реалізацію прав власності, передбачає взаємодію акціонерів, побудоване на стратегії розвитку корпорації в цілому, нарешті, це управління, яке породжує корпоративну культуру, тобто має комплекс загальних традицій, установок, принципів поведінки» [9]. Більш «прагматичний» аспект діяльності корпорацій визначає Д. Уорті, відповідно до якого корпоративне управління є сумою зобов’язань, найбільш принциповими серед яких є виділення проблем корпоративного управління, питань законності корпоративної влади, корпоративної підзвітності, з’ясування того, перед ким і за що корпорація має відповідальність, хто і за якими нормами повинен нею управляти [10]. До такої ж думки, фактично схиляється В. Євтушевський, який розглядає корпоративне управління як «процеси регулювання власником руху його корпоративних прав з метою отримання прибутку, управління корпоративним підприємством, відшкодування витрат через отримання частки майна при його ліквідації» [11, с. 317].
З іншого боку, заслуговує на увагу визначення Світового банку [12], за яким корпоративне управління розглядається водночас і як таке, що поєднує, крім практики господарювання в приватному секторі, й норми законодавства, нормативні акти, які створює держава в особі своїх компетентних інститутів. Такий механізм дозволяє корпораціям залучати фінансові та кадрові ресурси, ефективно здійснювати господарську діяльність «під опікою» інститутів офіційної влади, користуючись результатами соціальної політики держави (у сфері освіти, охорони здоров’я, науки та ін.). За допомогою внутрішнього управління корпорації продовжують власне функціонування, накопичуючи довгострокову економічну вартість шляхом підвищення вартості акцій та дотримуючись при цьому інтересів акціонерів суспільства загалом [13, с. 24].
Важливим аспектом аналізу проблематики корпоративного управління є виявлення внутрішньої логіки побудови взаємин між елементами, підрозділами корпоративної структури, уточнення повноважень і управлінських функцій відповідних суб’єктів. Найбільш повно сутність корпоративного управління визначено у спеціальному документі, який схвалено Організацією економічного співробітництва та розвитку (вона об’єдну 30 країн з розвиненою ринковою економікою [14]).
Проаналізувавши детально низку наведених визначень та підходів, можна зробити висновок, що наявні думки та трактування поняття «корпоративне управління» досить широко охоплює всю сферу розглядуваного явища. Водночас ігноруються властиві для нього внутрішні методи регулювання корпоративних відносин, а також відповідні ним способи та шляхи розв’язання корпоративних конфліктів в акціонерному товаристві. У цьому зв’язку в економічній літературі інколи виділяють інше поняття – корпоративний менеджмент, який, як вважається, більшою мірою, ніж корпоративне управління, зосереджений на механізмах ведення бізнесу. Навіть снує думка про те, що якщо під терміном «корпоративний менеджмент» розуміється діяльність професійних фахівців під час проведення ділових операцій, то поняття корпоративне управління є набагато ширшим і означає взаємодію безлічі осіб організацій, що мають відношення до різних аспектів функціонування фірми. До того ж «корпоративне управління знаходиться на більш високому рівні керівництва компанією, ніж менеджмент», а у конкретному управлінському аспекті «перетин функцій корпоративного управління і менеджменту має місце тільки при розробц стратегії розвитку компанії» [15].
Таким чином, узагальнюючи погляди багатьох спеціалістів, які розглядають проблематику корпоративного управління, зокрема в контексті інформаційної економіки, можна зробити такі висновки. Сутність корпоративного управління полягає в тому, що воно є, з одного боку, цілеспрямованою діяльністю системи виборних та призначених органів, через яку спрямовуються і контролюються товариства, а з ншого, – системою правил та поведінки між зацікавленими особами з метою максимізації прибутку, зростання капіталізації товариства та підвищення його конкурентоспроможності. При цьому функція держави полягає у належному контрол за відповідними процесами корпоративної діяльності з точки зору дотримання комерційними структурами норм соціальної відповідальності перед суспільством.
У гносеологічному значенні, наукові праці, які присвячуються корпоративному управлінню, можна поділити на такі три групи.
Перша група передбачає розгляд механізму корпоративного управління через інструментарій агентських затрат. Центральне місце у цьому спектрі теорій посідає агентська теорія (agency theory), яка апелює до логіки англо-американської системи корпоративного управління та презюмує, що взаємини власників та менеджерів корпорацій базуються на тому факті, що інвестори передають функції контролю менеджерам і сплачують їм кошти як своїм агентам.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
