Дипломная работа: Особливості економічного зростання Сполучених Штат Америки в сучасних умовах
Реалізація цієї ініціативи лежить у руслі загального курсу американської адміністрації на лібералізацію міжнародної торгівлі. Вигоди цього курсу для всіх учасників глобальної економіки підтверджуються дослідженнями фахівців Всесвітнього банку. Відповідно до їхніх оцінок, повне скасування всіх тарифів, експортних субсидій і субсидій національним виробникам товарів приведе до збільшення середньорічного світового доходу на 355 млрд. дол. При цьому 52% додаткових доходів одержать країни із середнім рівнем доходів (від 755 до 9 266 дол. на душу населення по класифікації Всесвітнього банку) і низьким рівнем доходів (менш 755 дол. на душу населення). Відповідно до інших розрахунків Всесвітнього банку, зниження на одну третину існуючих тарифів у торгівл промисловими й сільськогосподарськими товарами й послугами підвищить середньорічні доходи американської родини із чотирьох чоловік на 2500 доларів [34, c. 97–99].
На думку Білого дому, нові повноваження президента дозволять прискорити торговельні переговори із країнами, що розвиваються, насамперед із країнами Латинської Америки й країнами – членами Південноафриканського митного союзу (Ботсвана, Лесото, Намібія, ПАР, Свазіленд). Повноваження по стимулюванню торгівлі будуть сприяти прогресу в підготовці Всеамериканської угоди про вільну торгівлю, що, як передбачається, буде підписано 34-а країнами.
Друга велика ініціатива адміністрації в сфері стимулювання росту глобально економіки складається у відкритті фінансового «Рахунку для рішення проблем нового тисячоріччя». Рахунок призначений для надання фінансової допомоги країнам, що розвиваються, здійснюючим, на думку міжнародних фінансових організацій й американських фондів по захисту демократичних воль, економічн реформи з метою підвищення темпів росту й ліквідації бідності. Протягом найближчих трьох років завдяки відкриттю цього рахунку фінансова допомога США країнам, що розвиваються, збільшиться на 5 млрд. дол., або на 50% у порівнянн з рівнем 2002 року.
Передбачається, що фінансуватися із цього рахунку будуть головним чином країни, що розвиваються, що дотримують три ключових принципи забезпечення економічного росту економіки – гарантування економічної волі, керування за допомогою законів й інвестування в людину. Оцінка дотримання цих принципів буде здійснюватися шляхом порівняння ряду показників, зазначених у таблиці.
Дуже важливим представляється той факт, що допомога буде виявлятися у формі грантів, а не кредитів, а тому не буде збільшуватися борговий тягар країн-реципієнтів.
Третя ініціатива американської адміністрації в сфері стимулювання росту глобальної економіки пропонує реформувати багатобічні банки розвитку, включаючи Всесвітній банк. На думку Білого дому, у цей час ці банки недостатньо сприяють росту країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою. При розподілі економічної допомоги банки розвитку повинні наголошувати на підвищення продуктивності національних економік країн-реципієнтів. Цього можна досягти, фінансуючи впровадження інновацій у розвиток приватного сектора, вимірюючи результати фінансової допомоги, надаючи фінансові ресурси у форм безоплатних субсидій, а не позик. На думку Сполучених Штатів, фінансова допомога повинна надаватися насамперед приватному сектору економіки, а не державному сектору країн, що розвиваються, де нерідко має місце широкомасштабне злодійство.
Пропозиції по реформуванню цієї сфери глобальної економіки зводяться до необхідності поліпшення кількісних оцінок надаваної допомоги, моніторингу, керуванню розподілом фінансових ресурсів.
На думку адміністрації США, практична реалізація політики по стимулюванню економічного росту в країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою допоможе відновити приплив інвестицій у держави з низьким середнім рівнем доходів. Чистий приплив міжнародного приватного капіталу, що становив в 1992–1997 р. 150 млрд. дол. у год. в 1998–2000 р. зменшився до 50 млрд. дол. у рік. Відновлення припливу іноземних інвестицій у країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою допоможе створити нові високопродуктивні робочі місця, буде сприяти підвищенню якості життя в цих державах. А це, у свою чергу, позитивно відіб'ється на стані світової економіки й буде сприяти росту глобального попиту на американські товари й послуги.
Традиційна проблема американської економіки – високий рівень споживання й, як результат цього, недостатній рівень заощаджень. У період економічного підйому 90‑х років частка заощаджень у валовому національному продукті мала тенденцію до підвищення, – за 1995–1998 р. вона виросла з 16,9 до 18,8%. Однак уже в 1999 р. частка заощаджень у ВНП зменшилася до 18,4%, а в 2000 р. скоротилася до 18,1%. За перші три квартали 2001 р. частка заощаджень у ВВП зменшилася до 17,2%. В умовах недоліку заощаджень основний тягар фінансування росту американської економіки лягає на закордонних інвесторів [36, c. 245–248].
Економічний ріст США в 90-і роки, як й у попередні десятиліття, забезпечувався саме іноземними прямими інвестиціями, а не внутрішніми заощадженнями. На частку резидентів в 1997–2000 р. доводилося менш 25% валових прямих інвестицій.
Для Сполучених Штатів закордонний капітал стає способом заповнення негативної різниці, що існує між доступними в країні заощадженнями, іноземною валютою, урядовими доходами й технологіями, і планованим рівнем цих ресурсів, необхідним для досягнення намічених показників економічного росту. Для аналізу різниці між внутрішніми заощадженнями й інвестиціями звичайно використається модель економічного росту Харрода-Домара, відповідно до якої існує прямий взаємозв'язок між рівнем заощаджень у країні (S) і темпом росту ВВП (G) відповідно до рівняння G = s/ k, де k – відношення капіталу, що інвестується до ВВП. Якщо планований темп росту ВВП (G) дорівнює 5% щорічно й відношення капіталу до ВВП дорівнює 4, тоді необхідний рівень заощаджень дорівнює 20%. Якщо внутрішні заощадження становлять тільки 17% ВВП, тоді недолік заощаджень становить 3% ВВП. Якщо країна може заповнити цей недолік іноземними фінансовими ресурсами, то тоді намічений темп росту, імовірно, буде досягнутий. Таким чином, найбільш важливий внесок іноземних інвестицій у національний розвиток – це хня роль у заповненні недоліку ресурсів між наміченими інвестиціями й місцевими заощадженнями [29, c. 145–148].
Теорії міжнародних інвестицій передбачають безліч пояснень явищу міжстраново міграції капіталу. Різниця в процентній ставці й рівні ризику, різний рівень оподатковування, мотив міжнародної диверсифікованості, недостатня кореляція між національними заощадженнями й інвестиціями, абсолютна різниця між експортом й мпортом, ділові цикли, різниця в транзакціонних витратах, економія на масштаб й т. п. можуть зіграти ключову роль при ухваленні рішення про розміщення капіталу за кордоном. І все-таки основними мотивами здійснення закордонних капіталовкладень є очікування підвищеної в порівнянні з альтернативними об'єктами інвестування норми прибутковості й мінімізація ризиків втрати вкладених ресурсів. Саме ці фактори забезпечують пріоритет американсько економіки як найбільш вигідної й безпечної для розміщення інвестицій.
Як відомо, показник випереджального росту зовнішньої торгівлі в порівнянні з ростом ВВП завжди виступав традиційною ознакою інтернаціоналізац світового господарства. Не применшуючи ролі міжнародної торгівлі, треба, однак, відзначити, що в останнє десятиліття міжнародні потоки інвестиційного капіталу грали не менш, якщо не більше значну роль у процесі глобалізації економіки. В 1993–1996 р. темпи росту притягнутих прямих інвестицій у світовій економіці збільшувалися щорічно в середньому на 20,2%. В 1997–2004 р. середньорічні темпи росту прямих інвестицій зросли до 30,8%[3, c. 56–67]. Звідси можна зробити висновок, що в сучасних умовах розширення масштабів переливу міжнародного інвестиційного капіталу стає ключовим фактором глобалізації економіки. На відміну від портфельних інвестицій прямі інвестиц становлять стабільний кістяк будь-якого національного господарського комплексу. Саме навколо них розвертається основна конкурентна боротьба на світових ринках капіталів.
У сучасному світі практично не залишилося країн, не залучених у процеси міжнародного інвестиційного співробітництва. Стало вже аксіомою, що стійкий економічний розвиток неможливо без ефективної участі в світогосподарських процесах, у тому числі без активного використання переваг від залучення прямих інвестицій з-за кордону.
В останні роки особливо високими темпами збільшувався приплив прямих іноземних інвестицій у розвинені країни. В 1998 р. приплив прямих ноземних інвестицій у розвинені країни склав 483 млрд. дол., в 1999 р. він збільшився до 830 млрд., а в 2004 р. перевищив 1 трлн. доларів. Основним реципієнтом прямих іноземних інвестицій продовжують залишатися Сполучені Штати (287,7 млрд. дол. в 2004 р.) [4, c. 76–79].
В останні десятиліття в більшості країн стали активно зніматися обмеження на рух капіталів, що існували після введення в 1944 р. Бреттон-Вудської системи валютного контролю. У зв'язку з ростом масштабів діяльності багатонаціональних корпорацій, з посиленням міжнародної конкуренц проблема найбільш ефективного додатка фінансових ресурсів придбала особливу актуальність, що привело до лібералізації світової фінансової системи. У цей же період у різних країнах були створені потужні інтеграційні угруповання (НАФТА, Європейський Союз, АСЕАН й ін.), усередині яких переміщення фінансових трудових ресурсів стало практично повністю вільним.
Для США, зокрема, особливе значення має Північноамериканська угода про свободу торгівлі (НАФТА), укладене в 1993 р. між США, Канадою й Мексикою. Оскільки НАФТА показує досить високу ефективність регіонально кооперації, інші країни Латинської Америки й існуючі тут регіональні об'єднання (МЕРКОСУР, Андский пакт й ін.) намагаються приєднатися до цієї організації.
Інтеграційні процеси, що розвиваються в глобальній економіці, відбиттям об'єктивної тенденції інтернаціоналізації господарського життя, природного прагнення націй до економічного зближення й співробітництва. Поглиблення інтеграційних процесів і створення регіональних торговельних блоків у глобальній економіці веде до того, що конкуренція за залучення прямих ноземних інвестицій наростає не тільки на макрорівні, тобто між окремими державами. Конкурентна боротьба за залучення національних і закордонних прямих нвестицій усе більше зміщається на мікрорівень, вона ведеться між окремими районами або штатами, які в силу різних причин прагнуть більш активно використати зовнішній фактор у своєму внутрішньому економічному розвитку. Таким чином, в останні роки намітилася тенденція свого роду регіоналізації прямих нвестицій, їхньої концентрації в місцях найбільш сприятливого й ефективного додатка. На початку третього тисячоріччя залучення й розміщення іноземних нвестицій стало звичайною, рутинною роботою для адміністрації й на федеральному, на регіональному, і на місцевому рівні.
Міжнародна міграція капіталу між країнами й регіонами полегшується тим, що за останні десять років одержали широке поширення уніфіковані форми державного регулювання інвестиційних процесів. Вони втримуються як у двосторонніх міждержавних угодах про захист і заохочення капітальних вкладень, так й у багатобічних домовленостях, що діють у рамках СОТ й інших міжнародних економічних організацій.
Крім міждержавних об'єднань іде активний процес міжнародних злиттів і поглинань на рівні приватного капіталу, викуп пакетів акцій компаній за рубежем. У багатьох випадках внутрішніх фінансових ресурсів тієї або іншо компанії окремої країни не вистачає для масованих капіталовкладень у нов проекти. Прикладів таких міжнародних злиттів в останні десять років безліч. Так, наприклад, відбулося кілька великих злиттів американських і канадських видавничих компаній, компаній в області зв'язку. Американські компанії зв'язку, зокрема, АТ&Т, «Саутвестерн белл» й ін., придбали пакети акцій телефонно компанії м. Ліми в Перу. У свою чергу є чимало прикладів, коли європейськ японські компанії викуповують частину капіталу американських конкурентів.
Особливо вражаючі міжнародні злиття кінця 90‑х років: об'єднання американських і німецьких, американських й японських автомобільних концернів, інтеграція корпорацій різних країн в окремих проектах в авіаційній промисловості.
Найважливішим інвестором в американську економіку продовжу залишатися Великобританія, компанії якої активно вкладають капітали в нафтову й хімічну промисловість, машинобудування, харчову індустрію. Високий ступінь економічної взаємозалежності між країнами проявляється в тім, що Великобританія займає приблизно таке ж місце в американських прямих інвестиціях за кордоном (18%), яке англійські інвестиції займають у загальному обсязі прямих іноземних капіталовкладень в економіку США.
Динаміка галузевої структури англійських прямих інвестицій у США свідчить про її кардинальні зміни в останні десятиліття. Якщо на початку 1960‑х років більше 40% інвестицій було сконцентровано в страхуванні, то в 1998 р. частка цього сектора зменшилася до 9%. Одночасно частка обробної промисловост зросла до 42%. На обробну промисловість разом з нафтової доводиться 60% всіх англійських інвестицій [15, c. 176–189].
Протягом останніх двох десятиліть при збереженні лідируючих позицій традиційних західноєвропейських інвесторів відбулися деякі зрушення в структурі інвестицій на користь Японії, що є самим динамічним інвестором на американському ринку. Протягом останніх десятиліть у прямих інвестиціях японських компаній на американському ринку стійко зростала частка обробно промисловості. Якщо наприкінці 60‑х років Японії належали, як правило, торговельні підприємства по обслуговуванню експорту материнських компаній; то вже в 70‑х роках японці робили в США телевізори, тканини, а також харчову, хімічну продукцію, в 80‑х – автомобілі й іншу складну машинобудівну продукцію. Наприкінці 90‑х років на японські підприємства доводилося 16% продукції, зробленої іноземними небанківськими підприємствами в США; 16% зайнятих на них; 25% експорту й 38% імпорту цих підприємств [39, c. 234–237].
Виробнича діяльність японських компаній у США тісно пов'язана з торговельними відносинами між двома країнами. На частку японських філій небанківського сектора в США доводиться 52% усього американського товарного експорту в Японію – це найвищий показник серед 28 найбільших торговельних партнерів США. Для порівняння: частка західноєвропейських філій небанківського сектора в загальній сумі товарного експорту зі США в країни Західної Європи становить 16,9%. Для провідних інвесторів у США – Великобританії й Нідерландів цей показник ще менше: відповідно 14,8 й 16,27%[1, c. 54–58].
Переплетіння торгово-економічних інтересів із прямими інвестиціями японських компаній у США носить ще більш яскраво виражений характер у сфер американського імпорту товарів з Японії, 80% якого доводиться на японськ підприємства небанківського сектора в США (у порівнянні з 30% у середньому для ноземних підприємств у США).
На третьому місці за обсягом іноземних прямих інвестицій у США Нідерланди (11,9% загальної суми). Нідерланди традиційно вкладають в американську економіку більше прямих інвестицій, чим США в голландську економіку. Динаміка голландських вкладень свідчить про те, що в другій половині 70‑х років вони перевищили навіть обсяг прямих англійських вкладень, але згодом знову поступилися роль лідера Великобританії, а потім й Японії.
Значна частина прямих капіталовкладень у США здійснюється «Ройал Датч Шелл» й «Юнилевер», «Филипс», АКЗО. У сферу діяльності «Шелл ойл» (контрольовано «Ройал Датч Шелл») входить розвідка, видобуток і переробка нафти й природного газу, а також виробництво нафтохімічної продукції. Серед найбільших володінь англо-голландського концерну «Юнилевер» у США – «Левер бразерз», «Томас Дж. Линтон», «Юзен продакт».
На відміну від американських прямих інвестицій у Нідерландах, зосереджених у сфері фінансів (більше половини загального обсягу), основною сферою діяльності голландських компаній у США є обробна промисловість (35% загального обсягу прямих інвестицій) і нафтова (15%). З галузей обробно промисловості виділяються хімічна й машинобудування. На них доводиться 52% прямих вкладень голландських компаній в американську обробну промисловість. У порівнянні з іншими іноземними інвесторами в США, по обсязі вкладень у машинобудування голландські компанії уступають тільки японським і німецьким; а в хімічній індустрії – англійським, німецьким, швейцарським, французьким.
