Дипломная работа: Особливості економічного зростання Сполучених Штат Америки в сучасних умовах
Надра Сполучених Штатів дуже багаті на корисні копалини, запаси яких принципово можуть забезпечити потреби країн майже повністю. Значними поклади вугілля, нафти й газу. За запасами вугілля США посідають друге місце у світі, газу – третє, нафти – одинадцяте. Вугілля США навіть експортують у великій кількості. Щодо нафти, то половину потреб в неї країна імпортує; справа в тому, що експлуатуються тільки високорентабельні родовища, а інш консервуються. Така ж ситуація і з газом. Маючи великі запаси палива, Сполучен Штати досить легко перенесли нафтову кризу початку 70‑х років минулого століття; різке підвищення цін на нафту підняло рентабельність багатьох родовищ, які раніше були законсервовані [22, c. 42–49].
Великі родовища металевих копалин, особливо залізної (5 місце у світі) та мідної (1 місце у світі) руд. Проте деякі з них вона імпортує в значній кількості: це олово, нікель, хроміти, марганець. До речі, для нашо марганцевої промисловості американський ринок був би дуже до речі, якби Україн вдалося б на нього пробитися.
США мають значні ресурси деревини. За покритою лісом територією вони посідають четверте місце у світі (після Росії, Бразилії та Канади), за запасами деревини – третє (після Росії та Бразилії), а за її вивозом (розробкою) перше. Втім, власної деревини Сполученим Штатам не вистачає й тому значну частину імпортують, переважно з Канади.
Загалом США добре забезпечені різноманітними природними ресурсами, це дозволяє їм здійснювати гнучку політику на світових ринках сировини. Свого часу саме корисні копалини стали підґрунтям створення славнозвісних монополій Моргана (вугілля та залізна руда), Рокфеллера (нафта), Меллона (кольорові метали, нафта). Незважаючи на те, що США мають великі запаси мінеральної сировини, вони мпортують у значній кількості, оскільки потреби американської промисловост в сировині не задовольняються місцевими запасами. Справа не в тому, що своїх запасів мало, а в тому, що імпортна сировина часто дешевша. Американські ТНК намагаються встановити контроль над розробкою найцінніших родовищ корисних копалин, особливо в країнах, які розвиваються. До 70‑х років минулого століття сім велетенських нафтових компаній («Сім сестер», серед яких одна англо-голандська, одна англійська, інші американські) контролювали практично весь нафтовий ринок, аж поки організація ОПЕК не порушила світове панування цієї олігополії.
З переходом від індустріальної до постіндустріальної стад розвитку значення природних ресурсів в економіці знижується. Проте тривалий час добра забезпеченість Сполучених Штатів основними видами сировини сприяла зростанню їх економічної могутності. Крім того, є ресурси, значенні яких не тільки не падає, а навіть збільшується з часом. До них належать агрокліматичн ресурси, якими США забезпечені краще будь-якої іншої країни. Водночас Із загальним зниженням металомісткості виробництва зростає потреба в рідкісних металах для електроніки й ракетно-космічної техніки, а СПІА мають запаси багатьох з них [30, c. 457–459].
Геополітичні фактори економічного розвитку США обумовлюються особливостями їх географічного положення й історичною орієнтацією на групу розвинутих країн, до якої належать і вони самі.
Географічне положення США відігравало і відіграє суттєву роль в сторії країни. Відокремленість широкими просторами океанів від Європи Далекого Сходу – регіонів неспокійних в політичному відношенні тривалий час – надала Сполученим Штатам безпеку від іноземної навали практично увесь час їх існування після здобуття незалежності. Сама перемога в боротьбі за незалежність над англійцями в значній мірі стала можливою через те, що Англії було важко вести воєнні дії у віддаленій країні. Протягом двох світових воєн жодна ворожа бомба не впала на територію США (якщо не враховувати епізод з Пірл-Харбором), хоч Сполучені Штати брали активну участь у воєнних діях, але – на чужій території. Європа протягом XX століття двічі лежала в руїнах, тоді як економіка США не тільки не постраждала, але й зміцніла за рахунок військових поставок воюючим сторонам. Протягом Першої світової війни експорт США тільки в країни Антанти збільшився в 4 рази. Військові поставки стимулювали розвиток промисловості. В 1920 р. на США припадало 85% світового виробництва автомобілів, 66% видобутку нафти, 60% виплавки алюмінію, 40% чавуну й сталі. Золоті запаси США суттєво поповнилися. Обсяг промислового виробництва збільшився у 2,6 рази [45, c. 124–127].
Друга світова війна надала нового імпульсу розвиткові економіки США. Спочатку Америка постачала продукцію обом воюючим сторонам, що було дуже прибутковим для американського бізнесу. Після вступу США у війну поставки (в значній мірі за ленд-лізом) зосередилися на країнах антигітлерівської коаліції. Виробничі потужності промисловості за роки війни збільшилися на третину. На 32% збільшилося виробництво сільськогосподарської продукції. В 1945 р. частка США у світовому виробництві (без урахування соціалістичних країн) виросла до 60%, частка у світовому експорті – до 40%.
Після закінчення війни США вийшли єдиною з розвинутих держав, чия економіка суттєво зміцнилася. Сполучені Штати отримали нагоду взяти участь у відбудові зруйнованої економіки, в першу чергу, західноєвропейських країн. За «Планом Маршала» в країни Європи надійшла економічна допомога у вигляді американських кредитів та інвестицій, безкоштовних поставок товарів. Західна Європа була економічно відроджена у відносно короткий термін, не в останню чергу, завдяки цій допомозі. Економічний і політичний вплив на західноєвропейські країни внаслідок «Плану Маршала» суттєво зміцнів. І хоч надалі частка США у світовій економіці знизилася, їх політичний авторитет залишився непохитним серед розвинутих країн.
Геополітична ситуація США визначає їх геополітичну стратегію. В перші десятиліття після здобуття незалежності увага американських політичних кіл і бізнесменів була привернута до американських континентів – як на північ від США, так і на південь. В 1823 р. президент Монро в посланн до Конгресу заявив, що США не допустять втручання Європи у справи американських країн і створення тут нових колоній. Це послання здобуло назву «доктрини Монро», яку звичайно формулювали словами «Америка для американців». Реальне втілення «доктрини Монро» у життя означало зміцнення економічних і політичних ' позицій США в Латинській Америці та територіальне розширення самих Сполучених Штатів. Останн досягалося як силою, так і на «комерційних засадах». Внаслідок війни з Мексикою США приєднали величезну територію, яка складає сьогоднішні штати Каліфорнію, Неваду, Арізону, Нью-Мексико, Юту, Колорадо, Техас. Інші землі куплені за золото: у Франції – Луїзіана, у Іспанії – Флорида, в Англії – Орегон, у Рос Аляска. Перед початком XX століття США економічно панували практично повністю в Північній Америці; капітал США мав тут переваги перед європейським, хоч відчував певну конкуренцію з англійським та французьким.
Завоювавши міцні позиції на американських континентах, США у своїй політичній стратегії повертають увагу до Європи. До Першої світової війни Сполучені Штати дотримувалися певного нейтралітету щодо європейських політичних справ, дотримуючись «політики ізоляціонізму». Із вступом США (в 1917 р.) у війну їх політичні орієнтири змінилися. Посилюється їх економічне проникнення в Європу, міцніють зв'язки між американськими та європейськими монополіями. США відігравали активну роль в антигітлерівській коаліції, й після закінчення Другої світової війни вони стали беззаперечним політичним лідером всього Західного світу. Організаційно їх лідерство виявилося у створенні НАТО, згодом ОЕСР, де авторитет США беззаперечний. Слід мати на увазі, що американський народ має переважно європейське коріння; за культурою й конфесійне США тяжіють до Західної Європи. З іншого боку, європейці сприймають американців як споріднений народ, і це полегшує економічне, політичне й культурне проникнення США до країн Європи, на відміну від країн Азії (особливо Японії й Китаю) та Африки. В економічному плані США та Європейський Союз виступають на міжнародних ринках, з одного боку, як конкуренти, але з іншого боку, – як партнери, що спільно діють у складних ситуаціях. Посилення зацікавленості США в економічних політичних контактах з Європою не означає послаблення їх інтересу до країн Північної й Південної Америки. Ще в 1890 р. під егідою США було утворено Міжнародний союз американських республік. В 1948 р. його замінила Організація американських держав (ОАД), яка сполучає 36 країн обох американських континентів. Хоч ОАД є, в основному, політичною організацією, проте серед головних напрямків її діяльності є й економічні.
З кінця XX століття значні зусилля США спрямовують на досягнення економічної інтеграції в межах Північної Америки. В 1994 р. була утворена Північноамериканська угода про вільну торгівлю – НАФТА, до якої увійшли США, Канада й Мексика. НАФТА має великий природно-ресурсний, людський, виробничий фінансовий потенціал. Вже сьогодні економічні відносини між країнами цього згуртування дуже інтенсивні. В США реалізується 80% експорту Канади і 70% Мексики. В Канаді реалізується 23% експорту США, в Мексиці – 14%. В імпорті США Канада посідає перше місце – до 20%[41, c. 654–655].
З утворенням вільної торгівлі для американських товарів і капіталів широко відкриваються ринки Мексики й Канади. Американські фірми матимуть більш вільний доступ до багатьох мінеральних ресурсів і деревини Канади, до мексикансько нафти. Дешева робоча сила в Мексиці сприяє притоку сюди споживчий ринок США для продукції своєї легкої промисловості та сільськогосподарської продукції. Привабливим для мексиканців є ринок робочої сили в США; проте поки що існують обмеження на пересування робочої сили в межах НАФТА. Механізм утворення зони вільної торгівлі в Північній Америці передбачає: доступ до ринків; лібералізацію інвестиційної діяльності; гарантії на підприємницьку діяльність; узгодження стандартів. Протягом 15 років мають бути ліквідовані всі торговельн й інвестиційні перешкоди між країнами НАФТА, митні податки усунені.
Поки що НАФТА інтегрує тільки країни Північної Америки. Але вже багато латиноамериканських політиків розглядають можливість приєднання до ц організації. Існує план утворення великої зони вільної торгівлі у складі всіх (або більшості) країн обох американських континентів. Він цілком реальний, оскільки практично для всіх латиноамериканських країн США є не просто головним торговельним партнером: Сполучені Штати імпортують в багатьох випадках понад половину їхнього експорту. Монополії США контролюють найважливіші сектори економіки цих країн, є їх головним інвестором. В 1994 р. Організація американських держав прийняла «Декларацію про принципи партнерства в цілях розвитку й процвітання: демократія, вільна торгівля і стійкий розвиток в Америці». Згідно з Декларацією, вирішено утворити зону вільної торгівлі, яка б охоплювала всі американські держави; процес формування зони передбачається в основному завершити у 2006 році.
Участь США в інтеграційних процесах не обмежується тільки Америкою. Третім за значенням регіоном (після Європи й обох Америк), який входить в коло стратегічних інтересів США, є Азіатсько-Тихоокеанський (АТР). Тут збігаються інтереси ще таких держав, як Японія, Китай, Росія й Австралія. АТР відрізняється прискореною динамікою економічного розвитку, великими людськими й природними ресурсами; він має добрі перспективи перетворитися на могутній центр світової економіки. Цим пояснюється зацікавленість США нтегруватися в економічні процеси АТР. В 1989 р. була ухвалена угода про утворення Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС), до складу якого входять 22 держави, в тому числі США, які мають найбільший вплив на роботу цієї організації. США також є членом організації «План Коломбо», яка утворена (в 1960 р.) для надання допомоги країнам Південної, Центрально Південно-Східної Азії.
Інтеграція США у світову економіку здійснюється також у форм участі в різноманітних регіональних банках та фондах. Так, США є членом Міжамериканського банку розвитку, що цілком зрозуміло. Але водночас вони членом Азіатського банку розвитку, Африканського банку розвитку та Європейського банку реконструкції й розвитку. Участь США в цих банках, де вони відіграють далеко не останню роль, підсилює їх вплив на відповідні регіони.
Найсильніші позиції США в економіці обох Американських континентів, де, як вже говорилося, вони панують практично у всіх секторах. Підвищується їх економічна роль в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, де вони мають давнє суперництво з боку Японії, а тепер вже і Китаю. Щодо Африки, то тут поки що перевага на боці країн Європейського Союзу, особливо Великої Британії та Франції.
Процес глобалізації, що розгортається у нас на очах, поступово зменшує значення регіональних пріоритетів. Сполучені Штати, які очолюють цей процес, вже виходять за межі регіональних впливів на щаблі всесвітнього простору. Якщо колись стратегічні інтереси США обмежувалися лише Америкою, потім Європою, АТР, то сьогодні сферою їх стратегічних інтересів є земна куля в цілому. Про це відверто заявляють американські політики, і про це свідчать активні дії США у віддалених точках (Ірак, Югославія, Афганістан). Така позиція США викликає невдоволення багатьох політичних діячів у різних країнах. Проте, як вже говорилося, в глобалізаційному процесі Сполучені Штати є локомотивом, який тягне за собою світову економіку і через це формує і світову політику.
2.2 Зовнішні фактори зростання американської економіки в епоху глобалізації
Поточна динаміка й перспективи господарського росту в американській економіці дуже важливі не тільки для підвищення «якості життя» громадян цієї країни. В умовах глобалізації темпи економічного росту в США й перспективи розвитку американської економіки в дуже великому ступені визначають короткострокові тенденції розвитку фінансових ринків країн Європейського Союзу, Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Латинської Америки. Але особливо опукло динаміка господарського росту США проявляється на фінансових ринках, що розвиваються.
Нинішнє лідерство США в глобальній економіці забезпечується в значній мірі масштабами й високим платоспроможним попитом внутріамериканського ринку. Висока ємність внутрішнього ринку забезпечує США унікальне місце у світовій економіці. Досягнутий рівень ВВП США (12280 млрд. дол. в 2005 р.) означає, що США щорічно витрачають більше будь-якої іншої країни на поточне споживання й інвестиції. Це є потужним стимулом для інших країн боротися за свою нішу на внутріамериканському ринку [28, c. 89–92].
У цілому безсумнівно, що глобалізація економіки багато в чому сприятливо впливає на економічний розвиток Сполучених Штатів і на рівень життя населення. Разом з тим процеси глобалізації породжують чимало неоднозначних соціально-економічних наслідків і проблем і вимагають відповідних мір суспільства й держави по їхньому подоланню.
Зокрема, цілком реальної є погроза раптових масштабних змін у потоках капіталів. Це наочно виявилося після терористичних актів 11 вересня 2001 р., коли почався відтік портфельних інвестицій з американської економіки. Для США глобалізація проявляється й у зростаючому торговельному дефіциті, що має не тільки позитивні наслідки у вигляді дешевого імпорту, але й сприяє збільшенню дефіциту платіжного балансу й викликає ріст зовнішньої заборгованості. Зниження темпів економічного росту в країнах Євросоюзу, Японії, державах АТР сприя зменшенню попиту на американські товари й послуги на світових ринках й, таким чином, стримує ріст ВВП Сполучених Штатів.
Прагнучи підсилити переваги глобалізації й мінімізувати її негативн наслідки, адміністрація США намагається стимулювати ріст світової економіки, особливо в тих сферах, де це відповідає американським інтересам.
З метою практичного стимулювання економічного росту глобально економіки (а це у зв'язку з уповільненням темпів господарського росту дуже важливо для економіки США) адміністрація Сполучених Штатів в 2002 р. почала три важливі ініціативи в сфері міжнародних економічних відносин.
Перша ініціатива полягала в тім, що у відповідність із Законом про торгівлю 2002 р. президент США одержав від Конгресу повноваження вести переговори й містити угоди з іншими країнами в області лібералізації торгівлі в спрощеному режимі. Це дає президентові право гарантувати іноземним урядам, з якими Сполучені Штати ведуть переговори про торгівлю, що укладена торговельна угода буде ратифікована (або, навпаки, не буде ратифікована) Конгресом без внесення яких-небудь змін. Конгрес при цьому зберігає своє конституційне право регулювати зовнішню торгівлю, а адміністрація бере на себе зобов'язання частіше консультуватися з конгресменами й сенаторами з питань, що ставиться до торговельних переговорів.
