Дипломная работа: Мюнхенська змова та її вплив на геополітичну ситуацію в Європі
Якими б не були справжні наміри чехів стосовно автономії для Словаччини, вперті та вправні угорські зусилля 1918 та 1919 років, спрямовані на утримання , так само, як шанобливість, в якій словацькі селяни продовжували перебувати щодо своїх колишніх угорських хазяїв (напівлякливе очікування їхнього повернення будь-якої миті), швидко переконали Прагу в тому, що автономія не була здійсненою політичного пропозицією. Підтримані чисельно малим, але культурно просунутим контингентом словацьких прихильників централізації, переважно з словацької лютеранської меншини, чехи спритно та оптимістично визнали "відповідальність'' їхньої "місії" та надіслали своїх жандармів, своїх бюрократів, своїх вчителів, своїх суддів (так само, як своїх збирачів податків та вербувальників новобранців), аби заступити попередніх угорців в Словаччині. І коли ці експедитори модернізації стикнулися з неприязним ставленням неминуче налаштованого традиційно словацького селянства до "безбожних" незваних гостей, засмучені та роздратовані чехи дійшли висновку (так само неминуче}, що словаки вперті, темні люди, які знаходяться під впливом духовенства.
Оскільки лише купка чиновників старої Угорщини, які перебували в словацьких районах, 1918 року лишилися слугувати новій чехословацькій державі, оскільки словацька інтелігенція тоді була ще невелика, чехи були зобов'язан заповнитиІ адміністративну нішу. Вони розпросторили та "словакувли освітню систему, захищаючи в такий спосіб словаків від мадяризації та рішуче скорочуючи рівень їхньої неписьменності. Словацька преса та словацька культурна діяльність заохочувалися, участь у виборах демократизувалася, соціальне законодавство популяризувалося, адміністрація була чесною, земельна реформа корисною, міста демографічно демадяризувалися й словакувалися. І все ж словаки обурювалися очсвид ним опікуванням, нерідкою нетактовністю і величезною кількістю чеських бюрократів, що заполонили цілу країну, аби втілювати ц програми. На 1930 рік у Словаччині перебувало 100 274 "іммігрантів" (виключаючи військовим персонал), з яких 21 828 чоловік працювали в державній адміністрації і у вільних професіях. Хоча словаки отримували доступ у ці служби настільки швидко, наскільки освітня система готувала їх, чехи не йшли звідти і, отже, викликали обурення, як надмірні та паразитичні. Нерідко стверджувалося (особливо серед вчителів), що дише другосортні фахівці їхали з розвинених Богемії та Моравії до "нужденних місць" у бідній Словаччині ( Карпатській Русі).
Словаки мали також економічні невдоволення: їхня зародкова промисловість більше не отримувала субсидій з старої Угорщини та захисту від богемської та моравсько-сілезької конкуренції, яка тоді чимало зруйнувала в цій промисловості, а їхнє гірське населення більше не мало традиційного доступу на угорські долини для сезонної сільськогосподарської роботи. Чехословацьк податкові норми були вищі у колишніх угорських, ніж у колишніх австрійських областях, аж поки дві податкові реформи не уніфікували все це 1929 року. Хоча державні служби в Словаччині отримували субсидії з чеських та німецьких районів хоча празька влада інвестувала значний "соціальний накладний капітал" в нові залізниці, автостради та електромережі в Словаччині, прогалина між рівнями життя чехів і словаків все ж зростала у міжвоєнний період, великою мірою внаслідок значно більшої народжуваності в Словаччині. На 1937 рік доход на душу населення в Словаччині складав лише половину цього показника в Богемії та Моравії—Сілезії. Втім, досить дивно, що менше словаків хали з своїх перенаселених і бідних країв до багатших і перспективніших західних областей, ніж чехів у протилежному напрямі. Більшість словаків були мало зацікавлені у використанні сприятливих економічних можливостей, відкритих для них у республіці в цілому і віддавали перевагу культурній ізоляції та політичній автономії вдома. Вони навідруб нехтували офіційною теорією "чехословацько нації", і "централісти" серед них зневажалися, як політичн релігійні зрадники. В свою чергу, чехи віддавали перевагу роботі з більш космополітичною словацькою протестантською меншиною, яка в такий спосіб досягала помітності в громадському та політичному життя, непропорційної їхній малій кількості, але показової в сенсі їхньої високої освіченості. Поки Глінка був таким чином більш автентичним голосом словацької нації, когорта Шробара, Ходжі тощо мала дійсну урядову владу.
Скандал навколо Туки 1928—1929 років став у пригоді поміркованим словацьким популістам. Характерно, що Глінка, після впертого підтримування Туки через суд і вимоги замінити ім'я Туки на чолі партійного списку кандидатів в кошицькому районі на наступних парламентських виборах, потім скинув його, коли результати виборів 1929 року виявили, що ця кандидатура зашкодила популістам. Кошице відкинуло Туку, і Словаччина в цілому дала партії Глінки значно менше голосів, ніж 1925 р .
Ця розрядка атмосфери, на жаль, не знешкодила напад депресії, яка завдала Словаччині особливо суворих економічних ускладнень (зокрема, внаслідок чехословацько-угорської торговельної війни), і загострила рух за автономію. Не лише сам Глінка став різкішим у 1930-ті роки, а ще радикальпіша генерація висунулася в керівництво його партії. Менш провінційні іі більш тоталітарні, ніж він, ці молоді "наступісти" (від їхнього журналу "Наступ") атакували як зовнішню, так і внутрішню політику празької влади, наполягаючи на словацькій солідарності з нацистською Німеччиною та фашистською Італією, і врешті-решт вимагали цілковитої незалежності — не просто автономії - від чеського краю. За кілька днів перед своєю смертю 16 серпня 1938 року Глінка знову порадив своєму народові шукати конституційну трансформацію, яка могла б якось зберегти республіку і водночас надати в ній автономію Словаччині; втім, від часу аншлюсу Австрії до Німеччини в середині березня він насправді підірвав цю часто проголошувану мету, синхронізувавши тісніше тактику своєї Словацько народної партії з тими судетськими німецькими генлейністами, які згодом перейшли на службу до нацистської Німеччини.
Область на крайньому сході — Карпатська Русь висувала перед чехословацькою владою проблеми, часто аналогічні проблемам Словаччини. Втім, тут зобов'язання подарувати автономію було і юридичним, і моральним. Не лише Масарик 1918 року дав це зобов'язання перед американськими карпаторосами, але підписанням міжнародного Договору про захист меншин 10 вересня 1919 року Чехосдоваччина знову зобов'язалася надати широку автономію і особливі іституц самоврядування Карпатській Русі. Ця обіцянка була урочисто повторена в конституції 29 лютою 1920 року. Жодне з цин офіційних зобов’язаннь ніколи не було офіційно дезавуйовано, хоча повноваження Жатковича в Америці були не кращі, ніж пізніше ті спірні повноваження американських словаків, які підписали Піттсбурзку угоду, але вони обома не поважалися, допоки законпро обмеження влади не був скасований 26 червня 1937 року, а остаточно потрапив під тиск мюнхенської катастрофи 8 жовтня 1938 року. Прага періодично пояснювала цю тривалу відстрочку, посилаючися на надзвичайну відсталість та бідність області. Справді, Карпатська Русь була одним з найпримітивніших куточків Східпо-Центрально Європи, але не більше у І920-ті та 1930-ті роки, ніж у 1918 і 1919 роках, коли Масарик і Бенеш спокушали автономією, наче принадою, карпаторосів і мирну конференцію аби переконати їх приєднати область до Чехословаччини. Не лише відсталість Карпатської Русі як такої була чеським мотивом для відстрочення виконання зобов'язань щодо автономії, Прагу також бентежила специфічно політична "відсталість" сильних руйнівних тенденцій — комуністичної, української, москвофільської та найтривожнішої, мадярофільської. Це були т тенденції, які спричиняли турботу про те, щоб автономія не могла бути несумісною з цілісністю республіки ("стаття, що містить застереження" Договору про захист меншин).
Справді, карпатороси протягом сторіч виявляли, що сліпа вірність їхнім угорським хазяям є часто характеристикою злиденного експлуатованого селянства у закарублих “феодальних” відносинах. Як із словаками, більшість їхньо потенційної еліти була мадяризована, і саме серед багатьох карпаторуських ммігрантів в Америці радше, ніж вдома, народжувалася національна свідомість.
Набутки від міжвоєнної чехословацької влади і претензії до неї у карпаторосів знов-таки аналогічні тим, що мали словаки. Неймовірна передвоєнна неписьменність була радикально скорочена, а комунальні послуги розвивалися значно фінансувалися чехами. Але інший бік цієї монети був знову проблематичний: симбіозні економічні відносини з передвоєнною Угорщиною були болісно перервані; зростання місцевого населення поглинало очікувані переваги від земельної реформи (навряд чи прорахунок Праги); і численна, патерналістська, чесна, але байдужа чеська бюрократія заповнювала область. Тут також місцеві відділення або філії центральних чехословацьких політичних партій розвивали статистичну, але ілюзорну перевагу над автономістами. Якщо карпатороси в цілому завдавали Празі менше клопоту, ніж словаки, це траплялося тому, що вони були менше кількісно, бідніші, менше національно свідомі і менше об'єднані і тому що вони визнавали, що чеське опікунство було кращим, ніж сучасне угорське, польське і румунське поводження з меншинами. Як тут не згадати, що саме в Чехословаччині українська еміграція могла творити своє політичне життя без будь-яких перешкод і український вільний університет досить довго існував у Празі.
Існування інших меншин, таких як угорська і польська, породжувало значно більше проблем ніж нечисленна українська. Угорська меншина яка розселялась по всій довжині кордону з Угощиною на землях південних Словаччини і Карпатсько Русі, представляла небезпеку для чехословацької державності лише в тому, що угорці в цих землях складали значний відсоток серед вищих класів: заможних буржуа, чиновників ще австроугорської формації і землевласників, і тому вони значно більше ніж бідне місцеве населення могло впливати на політичний клімат цих територій.
До того ж, угорці ніяк не могли змиритись з тим, що словаки, яких вони довгий час не вважали навіть окремою етнічною групою, отримали в Чехословаччин статус державної нації(принаймі її частини), а угорці які в управлінні Австрійською мперією були народом-партнером німецьких господарів.
Крім того по сусідству з Чехословаччиною існувала суттєво обпатрана Угорська держава, яка аж ніяк не була проти повернення своїх колишніх володіннь тому протиставляла себе усім сусідам: Чехословаччині, Румунії і Югославії. Це не було вигаданою загрозою адже режим Горті після Мюнхена все ж таки урвав суттєвий шматок території Чехословаччини, а пізніше так само повівся і з Румунією.
Польська проблема у Чехословаччині виникла після приєднання до неї району Тєшина. Стратегічний район, тоді мало не став причиною війни між двоиа новими державами, проте й пізніше вони не дійшли злагоди, це й стало причиною того, що Польща – союзниця Чехословаччини по Малій Антанті, не пропустила нагоди відібрати Тєшин. Власне й польське населення Сілезії ставилося до Чехословацької держави доволі прохолодно, особливо після того як внаслідок адміністративної реформи цей регіон було об’єднано з Моравією в одну із чотирьох створених областей: Богемії, Моравії, Словаччини і Карпатської Рус (1927 р.).
1.3Аналіз впливу німецького чинника на державотворчі процеси.
Одним із найголовніших факторів, що негативно вплинули на долю Чехословаччини був німецький. Німецька меншина в Чехословаччині зіграла цю роль як через власний пронімецький характер, так і через ряд прорахунків як допустила празька влада у відносинах з ними.
Німці з’явилися у Чехії дуже давно. Ще з часів Великоморавської держави німців цікавили ці землі. Коли сформувалася власне Чеська держава, німецька Священна Римська Імперія майже відразу зробила її своїм васалом, але тоді Чехія не зазнавала якого не будь німецького впливу, залишаючись етнічно однорідною державою. Проникнення німців у чеські та словацькі землі особливо активно розпочалося у XIII-XIV столітті, коли чеський та угорський королі почали дбати про розвиток ремесел та торгівлі. Так чеський король Пржемислав, так само як і угорський і, між іншим, галицько-волинський князь Данило Романович, почали запрошувати німецьких ремісників та купців у сво володіння, щоб збільшити прибутки від міжнародної торгівлі. У Чехію німці їхали також і як шахтарі, на чеські рудники(чеське срібло було одним із найякісніших). У XIV столітті у Чехії правила власне німецька династія Люксембургів, яка продовжила закликати німців у чеські землі. Вже у період австрійського панування німецьке дворянство отримувало землі відібрані у чехів внаслідок Тридцятирічної війни.
У імперії Габсбургів німці були титульною нацією, і тому відносились до входження у Чехословацьку державу вороже. Як зазначалося раніше, націоналізм судетських німців уже був особливо нестямний та інтенсивний у XIX сторіччі – набагато більший, наприклад, ніж у габсбурзьких альпійських німців. У двадцятому сторіччі їхня молодість тривала у традиціях Вандерфогель, тримаючись містично-органіцистичної, романтично реакційної ідеології і заперечувала раціоналізм, та індустріалізм. Цілеспрямовано базований на естетичному та моральному несхваленні сучасної урбаністичної культури, цей “бюндіше” підхід вироблений для сприятливості нацистської ідеології, з одного боку, тимчасом, як з другого проступало певне первісне елітарне презирство до “вульгарност плебейських мас, які просякували вглиб і вшир нацистський політичний рух наприкінці 1920-х та на початку 1930-х років.
Вже згадувалося про події кінця 1918 року у німецьких провінціях Дойчбьохмену”, коли лише військове втручання дозволило чехам зайняти ці землі. Німецьке населення Богемії і Моравії довго не сприймало реальності і не приймало участі у політичному житті, вважаючи її зрадою своїх національних нтересів.
Як вже згадувалось таке становище врешті-решт було подолане і німецьк партії почали активну діяльність. Так звані “активістські” партії, до яких слід віднести: Аrbeitsgemeinschaft (Асоціацію заради роботи), Християнсько-соціальну партію, Bund der Landwirte(Ліга фермерів), соціал-демократичну партію; почали постійно входити у ту чи іншу урядову коаліцію. Фактично в той час німці спробували стати політичними партнерами чехів в управлінні державою, і слід визнати що це їм майже вдалося. Тоді було поширене переконання, що краще влаштуватись у ненімецькій, але благополучній буржуазній Чехословаччині, аніж бідувати у майже комуністичній Німеччин початку 1920-х років. Проте у цій чесько-німецькій коаліції явно бракувало згоди, і чехи і німці всіляко намагалися обдурити один одного. Показовими для підходу націоналістів з судетських німців до Чехословаччини були наступн зауваження двох їхніх лідерів. 27 жовтня 1922 ріжу д-р Рудольф Лодгман фон Ауен на засіданні Палати депутатів заявив: "Той, хто не вірить, що найвищий обов'язок німецьких депутатів - це вчинити державну зраду проти цієї країни, помиляється". А 1921 року д-р Лехнерт говорив новобранцям чехословацько армії з судетських німців: "Ваша свідомість потребує не турбуватися, приймаючи фальшиву клятву на вірність. Ви можете обманювати та ошукувати (bellugen und betrugen) цю державу як завгодно, оскільки ми не вважаємо її закони зобов’язуючими.
Ось такими були чесько-німецькі відносини в 20-30 рр., до того як ця міна сповільненої дії була підірвана нацистськи орієнтованою партією Конрада Гейнлейна.
Судетське відгалуження нацистського руху, Німецька націонал-соціалістична робітнича партія (ННСРП) протягом 1920-х років вела відносно стабільне політичне існування; від неї було обрано п’ять, сім і вісім депутатів на трьох чехословацьких парламентських виборах упродовж цього десятиріччя і вона справд здійснювала менш “відрубний” та більш “автономістський” стиль пропаганди, ніж старша, класична Націоналістична партія. Під час депресії вона стрімко зростала, спочатку за рахунок націоналістичних, а згодом “активістських буржуазних партій, а врешті-решт навіть за рахунок комуністів та німецьких соціал-демократів. Це зростання супроводжувалося несамовитою внутрішньою боротьбою проти елітаристського, корпоративістського “бюндіше” молодіжного руху, на який вже посилалися, сутичками що йщли за сприяння чехословацько влади (можливо, ненавмисного) внаслідок заборони як зрадницьких деяких німецьких напівмілітарних “культурних” організацій(наприклад, Фолькспортвербанд, Студентбунд), в яких ця наці-бюндіш боротьба була шаленою.
З часом, коли пил деякою мірою осів, і в жовтні 1933 року багато старих лідерів обох груп були або ув’язнені чехами, або втекли до Рейху, нацистські та націоналістичні партії саморозпустилися, аби уникнути репресій з боку поліції, відносно невідомий, досі порівняно аполітичний інструктор з гімнастики Конрад Гейнлейн заснував Студендойче Хейматфронт як, на загальну думку, надлегальне місце зібрань всіх етнічно налаштованих судетських німців. Походження Гейнлейна з турнвербанда, гімнастичного руху, робило його спочатку ближчим до бюндіше, ніж до нацистської орієнтації, і він більше опікувався, ніж останні, збереженням особливого культурного характеру судетського германства в більшому Шіксалсгемейншафті. Харизма Гітлера та субсидії від Рейху трансформували його на слухняного пішака в зарубіжній політиці Берліна наприкінці 1930-х років, нагородою йому було призначення Рейхсштаттгалтером(регентом) Судетського краю після Мюнхена; але з’ясувалося, що він ніколи небув особливим судетським фаворитом нацистів у Рейху, який надавав перевагу набагато радикальнішому та зловіснішому Карлу-Герману Франку, державному секретареві та шефу поліції СС у протектораті Богемії і Моравії під час Другої світової війни.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
