Быстрый поиск

Дипломная работа: Мюнхенська змова та її вплив на геополітичну ситуацію в Європі

Зміст

Вступ

Розділ І. Аналіз суспільно-політичної ситуації у Чехословаччин напередодні Мюнхенської трагедії

1.1Оцінка політичних процесів суспільного розвитку держави

1.2Особливості етнонаціональної ситуації в країні

1.3Аналіз впливу німецького чинника на державотворчі процеси

Розділ ІІ .Чехословаччина у європейській політиці в 1935-38 рр.

2.1. Геополітичні реалії у Європі в другій половин 30-х рр.

2.2. ЧСР у системі міжнародних відносин

2.3. Мюнхенська змова – вердикт для Чехословаччини

Розділ ІІІ. Результати Мюнхенської конференції

3.1. Анексія прикордонних територій країнами сусідами

3.2. Протекторат Богемії та Моравії

3.3. “Незалежна” Словаччина

3.4. Автономія і “незалежність” Карпатської України

Розділ IV. Міжнародна політика після Мюнхена

Висновки

Література

Додатки

Вступ.

В історії Європи знайдеться немало жахливих і трагічних епізодів. Майже кожна країна мала в своїй історії події які народ хотів би назавжди забути. Особливо це стосується народів Східної Європи яким довелося витерпіти чи не найбільші біди. Двадцяте сторіччя принесло більше бід для людства ніж будь-яке інше: дві світові війни, низка геноцидів, тривале існування тоталітарних режимів, це лише короткий перелік всіх бід які спіткали наш світ.

Однією з таких трагічних подій стала Мюнхенська змова, яка не тільки стала катастрофою для, до того суверенної Чехословаччини, але й поставила всю систему політично рівноваги в Європі зокрема, і у світі загалом. Сама назва цієї події звучить для нас доволі негативно, саме таке забарвлення вона отримала від характеру тих домовленостей, яких було досягнуто в столиці Баварії у вересневі дні 1938 р.

Щоб зрозуміти чому стало можливим таке ігнорування національним суверенітетом окремої країни треба проаналізувати весь той спектр політичних та економічних процесів, як керували життям людства на окремо взятому етапі, 30-х рр. ХХ століття. Чому державу з найрозвиненішою у всій Східній Європі економікою, найдемократичнішою найліберальнішою політичною культурою, спіткало таке лихо? На це питання вже понад шість десятиліть ламають собі голови історики і політики.

Вся домюнхенська сторія Чехословаччини являється своєрідним прологом до Мюнхенської трагедії та катастрофи 15 березня 1939р. коли залишки незалежності були втрачені. В ній слід і шукати причини такої безвольної капітуляції зовнішньому нажимові.

Також можна шукати причини Мюнхена у розвитку зовнішньополітичної ситуації в Європі 30-х рр., коли колишні союзники по Антанті вибрали самостійну політику, яка не зв’язувала їх більше якимись гарантіями іншим державам. Такої помилки допустилися Великобританія і Франція, які після 1918р. стали гарантами статус-кво у Східно-Центральній Європі, тому їх прямим обов’язком було збереження незалежності нових незалежних держав: Польщі, Румунії, Югославії та, тієї ж, Чехословаччини. щодо самих цих держав, слід підкреслити що більшість з них були синтетичними дітищами Версальської системи, поза якою їх існування ставало затрудненим і навіть ставилось під сумнів. Так зібрані докупи окрем слов’янські землі Югославії та Чехословаччини не тільки мали різний рівень економічного та політичного розвитку, але й здебільшого належали до різних цивілізаційних спільнот – східної та західної, православної та католицької( у випадку з Югославією – до західної: Хорватія та Словенія, православної: Сербія, Чорногорія та Македонія, і до ісламської: Боснія).

Які б не були причини трагедії Чехословаччини все ж, головним питанням являється який характер мали ці події, чим вони можуть допомогти в майбутньому.

Щодо сторіографії Мюнхенської змови вона не дуже відрізняється від власне сторіографії історії Чехословаччини цього періоду. Серед всіх робіт присвячених цій тематиці можна виділити кілька варіантів підходів.

Так радянська сторіографія у цьому питанні, як і у багатьох інших дуже залежить від деологічної зашореності. При розгляді подій Мюнхена радянські історики деалізують позицію СРСР, і стверджують, що саме Радянська держава готова була захищати Чехословаччину будь-якою ціною, при чому замовчують причини тако готовності, інтереси СРСР в регіоні були постійними – експорт революц встановлення гегемонії хоча б в цьому регіоні, якщо не у цілій Європі. Серед сториків цієї школи можна згадати Борисова А.Ю., Волкова В.К та ін.

Новітня сторіографія України та Росії поки що не в повній мірі звільнилась від деології минулого, але вже у багатьох українських, а ще більше, у російських роботах помітний новий більш об’єктивний підхід. Серед російських істориків можна згадати: В. Гусєва, Серапіонову Є.П., та ін. Українська історична література, поки що доступна не в такій мірі, хоча можливо це вина не істориків, а видавців.

На відміну від радянської історичної науки, західна ніколи не залежала від одного підходу, однієї ідеології. Тому й західна література багатша на різноманітні позиції. У сторичному есе Пола Джонсона “Сучасність”, помітна не тільки своєрідна манера викладу матеріалу – у дечому схожа на потік свідомості у літераторів, але й цікаві ідеї про причини та характер всієї міжвоєнної історії, тут переплітаються як причини матеріальні, так і психологічні, у його істор однакову вагу мають і Гітлер, і Фройд. Праця Джозефа Ротшильда Східно-Центральна Європа між двома світовими вінами” хоча й не стосується лише Чехословаччини, теж дає матеріал для роздумів, так причини появи на світ тако держави як Чехословаччина, тут є причинами її загибелі, як і в інших. Чехословацьких, чи точніше чеських істориків можна зараховувати як до західної, так і до радянської історіографії, тому що більшість робіт і тут були написан в комуністичні часи, серед істориків доби соціалізму можна виділити Вацлава Крала, який хоча й з властивими марксистському підходові помилками, все ж найґрунтовніше висвітив тему Мюнхена дві його праці присвячені передумовам та ходові Мюнхенської конференції: “План Зет”, та “Дні які потрясли Чехословаччину”, є найкращими джерелами для вивчення цієї проблеми, з поправкою на ідеологію. Сучасні історики Чеської держави, намагаються менше приділяти уваги таким болючим сторінкам минулого, до того ж у травні 2004р. Чехія стане сусідом Німеччини у єдиному Європейському домі.

Також як до західних, так і до східних істориків можна віднести історика-публіциста українського походження В.Суворова(Різуна), який вже багато років перебуває у еміграції. У його книгах(їх важко назвати історичними працями): “Криголам”, День”М”, та “Остання Республіка”, детально розглядається передвоєнна ситуація, в тому числі і Мюнхенські події, як підготовка Радянського Союзу до широкомасштабної війна на Заході, там стверджується, що СРСР не мав ніякого бажання рятувати Чехословаччину і Польщу, навіть більше він прагнув прийняти участь у їх розділі.

Сучасним сторикам залишається багато роботи над цією тематикою, проблема існує не тільки через чисто наукові, але й через людські фактори: адже ще живі свідки тих подій які не можуть зрозуміти, які ж саме причини того, що Чехословацька держава – настільки сильна зовні, зазнала поразки ще до початку справжньо боротьби. Чому Великобританія і Франція віддали Чехословаччину на поталу Гітлерові, хоча вона була найдемократичнішою і найрозвинутішою державою регіону, прикриваючись демагогією збереження миру і стабільності, а через рік вступили у війну захищаючи далеко не демократичну Польщу? Чому ж ці держави не спробували зупинити Гітлера тоді коли він ще не досяг найбільшої могутності? Чому дали Німеччині шанс посилитись за рахунок країн окупованих в мирний час?

Розділ І. Аналіз суспільно-політичної ситуації у Чехословаччині напередодні Мюнхенсько трагедії.

1.1. Оцінка політичних процесів суспільного розвитку держави.

Середньовічне королівство Богемія, спадкове осереддя модерної Чехословаччини, розвинулося в об’єднану державу за часів, коли не лише Німеччина та Італія, але навіть Франція та Іспанія були ще роз’єднані та внутрішньо подрібнені. Географічн фактори, сприятливі й несприятливі, внесли в цей давній і, можливо, передчасний розвиток детально розроблену Богемську сутність. Пасма гір(Судети, Висок Татри, Рудні та Богемські) утворювали природні кордони і водночас прикривали країну. В свою чергу, етнічна гоеграфія репреззентувала Богемію як найзахідніший слов’янський виступ посеред навколишніх німців (З другого боку, пропагандисти її меншини судетських німців стверджують, що Богемія історично політично є настільки ж німецькою, наскільки будь-яка інша частина колишньо Священної Римської імперії, де саме чехи були невеликою, терпимою меншиною. Що ж до використаного тут стосовно історії до 1918 року терміну “Богемія”, то він власне розраховувався, аби визначити історичні області Богемської корони власне Богемію, Моравію та Сілезію (Зокрема, південну Сілезію після війн 1740-63 років). Стосовно розвитку після 1918 року він використовуватиметься, аби визначити лише названою першою крайню західну область нової Чехословаччини.). Посилення таких географічних внесків у формування богемської державності та богемської свідомості були певними сторичними випробовуваннями, серед яких най тривалішими були гуситські війни п’ятнадцятого століття та їхні відлуння. Інтерпретовані наступними поколіннями національних лідерів, вони спонукали в чехах самовідтворення,як невеликої, але впертої нації, яка навчила всю Європу чеснотам релігійної свободи, духовно дності та соціальної рівності і була обдарована бойовою мужністю, але віддала перевагу лідерам за інтелектуальною і етичною, радше ніж військовою та політичною відмінністю. Нехай так, але гуситські війни також, на жаль, перенапружили середньовічну Богемію та ізолювали її в Європі, таким чином призвівши до остаточної поразки і всмоктування і всмоктування в імперію Габсбургів. Цей процес був завершений надзвичайно руйнівною Тридцятирічною війною 1618-48 років.

У цій Габсбурзькій імперії Богемія займала аномальне місце: економічно вона була найцінніша, але політично найбільш підозрілою з володінь правителів. До того ж, Богемія була центральна і життєздатна радше, ніж периферійна і витратна, з точки зору перспектив імперської влади, а економічні ресурси в руках її чесько людності поступалися лише ресурсам німецьких суб’єктів Габсбургів друго половини 19 сторіччя. Отже, центральна влада у Відні періодично висловлювалася відносно толерантно щодо чеських прагнень. За це вона звинувачувалася німецькими суб’єктами імперії, особливо судетськими німцями, які мешкали вздовж меж Богемії і чий націоналізм тим часом зріс до такої небезпечної расистсько сили, що вони були вірнішими пангерманському народові, ніж династ Габсбургів(Термін “судетські німці”, поширюваний нацистами, з’явився і вперше був використаний 1902 року на сторінках тижневика “Дойче Фольксботе” депутатом Францом Єссером. Хоча власне Судетські гори займають лише частині Богемії, населені німцями(північно-східний сектор), цей термін врешті-решт став традиційно вживатися щодо усіх німців міжвоєнних Богемії та Моравії-Сілезії, а з 1945 року так само вживався щодо німців, які раніше мешкали у Словаччині та Карпатській Русі, що відтоді отримали назву Карпатендойче. Початок німецьких поселень в Богемії датується розвиненим середньовіччям, коли німці прибули сюди як гірники та бюргери. Їхня колонізація дуже поширилася після поглинання Богемії Габсбурзькими монархами).

Територіальна консолідація Чехословаччини та делімітація її кордонів, яка включала області та регіони різного культурного та історичного розвитку, була наслідком надзвичайно складних дипломатичних маневрів. Попри енергійний розвиток націоналізму протягом півстоліття до початку Першої світової війни 1914 року чехи загалом не переймалися концепцією цілковито незалежної чеської держави, не кажучи вже про чехословацьку державу. З остраху, що розпад Австро-Угорщини міг би лише спричинити їхнє введення до складу Великої Німеччини, прагнення чехів були спрямовані на федералістські реформи імперії, які нададуть суттєвий рівень автономії для чехів. Отже, їхня діяльність у Габсбурзькій імперії мала іншу гостроту, ніж, скажімо, діяльність поляків-пілсудчиків у Російській імперії. Втім, усе це стрімко змінювалося в перебігу світової війни; наприкінці її чехи не лише мали зобов’язання Антанти щодо їхньої незалежної держави, але, завдяки поєднанню вдалої дипломатії та талану, вони спромоглися вийти з наступно Паризької мирної конференції із задоволенням майже всіх своїх територіальних вимог. Їхня держава включала не лише цілісні історичні чеські землі Богемії та Моравії, але також словацькі та карпаторуські території Угорщини, які не входили до складу давнього Богемського королівства, так само як найцінніша частина герцогства Тєшин(Цешин, Тешен) у Сілезії. Це герцогство, хоч і справд у давнину знаходилося під середньовічною богемською короною, на початку двадцятого сторіччя було переважно польським з етнічного боку.

Це було визначним досягненням, заслуга за яке припадає на невелике(і спершу навряд чи представницьке) тріо чеських і словацьких вигнанців: Томаша Масарика, Едварда Бенеша та Мілана Штефаника. Вони досягли помітних успіхів, переконуючи лідерів держав Антанти в тому, що заміна Австро-Угорщини кількома незалежними національними державами була не лише неминучою, але також бажаною, виходячи з перспектив Антанти та загальноєвропейських. Тільки протягом одного-двох останніх років війни чеська громадська думка, яку вкрай дратували втрати, втома, урядова софістика та зростання підозри, що військові цілі Троїстого союзу були ворожі навіть поміркованим національним прагненням слов’янським народам Східно-Центральної Європи, дійшла розуміння та схвалення радикальної, незалежно налаштованої діяльності Масарика та його групи на Заході. Втім, саме в останній тиждень жовтня 1918 року, коли імперська влада була справд зруйнована, група провідних чеських політиків, які відбула з Праги для консультацій з лідерами-вигнанцями в Женеві. Перервала свою подорож у Відні для переговорів з тоді вже безвладними габсбурзькими офіційними особами. Вчинивши так, вони продемонстрували міцність цього традиційного тяжіння до чеської політично свідомості.

Вимоги Чехословаччини, представлені Антанті в Парижі 1919 року, ґрунтувалися на двох радикально відмінних, справді несумісних принципах:

а) історичн кордони, спрямовані проти судетських німців та польського націоналізму в Богемії, Моравії та чеській Сілезії;

б) національність, спрямована проти історичних кордонів Угорщини в Словаччині та Карпатській Русі. Не лише ця суперечність руйнує логіку справи чехів, але їхня моральна репутація ушкоджувалася очевидною брутальністю проти поляків у Тешен в січні 1919 року. Їхня політична добропристойність була згодом підірвана невиразними воєнними діями проти угорських частин Бела Куна у Словаччині в травні того ж року. Агресивність і слабкість – завжди сумнівне поєднання. До того ж, влітку 1919 року мирна конференція в Парижі взяла до відома заяву бурхливого словацького лідера отця Андрея Глінки про те, що стосунки між чехами словаками – “державної нації” у новій республіці – були аж ніяк не сердечними, як досі твердили чеські представники. Таким чином, хоча лідери Антанти вирішили погодитися з різними чеськими вимогами і підтвердити їх, відчувалося, що одразу після того вони вже почали скептично ставитися до довготривало життєздатності цих нових територіальних упорядкувань.

Саме для захисту сторичних богемсько-моравських кордонів чехи мали перш за все боронитися проти руху судетських німців за відмежування та подальше “усиновлення” Австрією та Великою Німеччиною. Приблизно три з чвертю мільйони німців (найбільша подібна громада фольксдойче у будь-якій ненімецькій державі) сторіччями розселялася в круговій зоні гірських територій всередині кільця цих кордонів і були надзвичайно свідомі того факту, що раніше вони були домінуючою нацією. Нин вони наполягали, майже одностайно в усьому внутріполітичному спектрі, на тому, щоб застосовувався вільсонівський принцип самовизначення народів і щоб за ними визнавалося право вийти з нової Чехословаччини. 29 жовтня 1918 року, через день після проголошення незалежної Чехословацької республіки, богемсько-німецьк депутати старого імперського Рейхсрату у Відні проголосили “Дойчбьохмен областю Австрії, а наступного дня їхні моравські та сілезькі співвітчизники так само проголосили “Судетенланд” австрійською областю. Тимчасові уряди цих двох начебто областей були засновані у Ліберці(Рейхенбергу) та Опаві(Троппау), повторні звернення щодо підтвердження повноважень були надіслані президену Вільсону. При перегляді того факту, що західні та північні райони цих самопроголошених областей межували радше з німецьким Рейхом (Баварія, Саксонія, прусська Сілезія), ніж з Австрією, від якої вони відокремлювалися просторими материнськими чеськими землями, з’ясувалося, що кінцевим присвоєнням після цих проголошень було попереднє власне входження Австрії до складу Великої Німеччини. Цим присвоєнням поділилася нова Австрійська національна тимчасова асамблея, коли вона і схвалила вірність тих богемсько-моравських німців, і 12 листопада проголосила Австрію “складовою частиною німецької республіки”. В такий спосіб Відень виявив волю, але цьому бракувало сили, аби допомогти судетським німцям уникнути включення до складу Чехословаччини.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11