Дипломная работа: Археологія Закарпаття

У 1458 р ігуменом монастиря був монах Лука, з якого почалось літописання святині. Спочатку монастирська церква була дерев’яною. У 1657 р. загони князя Ю. Любомирського зруйнували її разом з монастирем. Однак, святиню відбудували. У 1661 р. єпископ Зейкан віддав розпорядження про початок будівництва кам’яно церкви. Роботи провадив майстер зі Львова Стефан П’яменс. Планування і оздобу виконали у візантійському стилі. Монастир був частково зруйнований під час повстання Ференца ІІ Ракоці. Монастирська церква простояла до 1826 р., коли через поганий стан її розібрали. Сучасний її вигляд належить до кінця XVIII початку ХІХ ст. Будівництво здійснювалось під керівництвом архітектора Дмитра Даца. У 1862 р. монастир знову горів, однак через три роки реконструкцію все ж було закінчено. У 1906 р. художник Ю. Віраґ, котрий вступив до чину Св. Василія, упродовж трьох років розробив креслення іконостасу і вівтарів розмалював стіни і плафон церкви композиціями «Проповіді св. Мефодія» «Славословіє».

Монастир завжди провадив серед населення велику просвітницьку роботу. Святиня була залишається важливим осередком культури і мистецтва. У минулому монастирська бібліотека налічувала понад шість тисяч книг. Вони надходили зі Львова, Острога, Києва. До сьогодні на терені Закарпаття зберігається багато цінних примірників слов’янської писемности. Між ними і знамените «Закарпатське Євангеліє» (1401 р.).

Инша сторінка в житті монастиря настала після початку Другої світової війни. За часів окупації краю гортистами, монахи-василiяни через свою чітку проукраїнську поставу зазнали великих переслідувань. Неугодних ченців спровадили за меж Закарпаття, а деяких заарештували. З-поміж них і настоятеля о. А. Станканця, мукачівського ігумена о. А. Мондика. Дев’ятеро ченців було інтерновано на територію Румунії. На цьому лиха не закінчились. Після приходу совєтсько влади, в ніч з 21 на 22 березня 1947 р. до монастиря увірвались працівники НКВС. Монахи були заарештовані, а їхнє місце посіли іноки Московського патріархату.[23,с.16-19]

ЧИНАДІЄВЕ

Перш відомості про Чинадієве походять з ХІІІ ст. Тоді його назва звучала як Сент Міклош. Сьогоднішні мешканці Чинадієвого звичні до приїжджих гостей і привітно налаштовані. Вони охоче допомагають мандрівнику у пошуках місцевих пам’яток. У центрі селища збереглись залишки укріпленого палацу XIV-XV ст., збудованого бароном П. Перені. На відміну від більшости фортець закарпатського краю, ця не мала суто оборонного значення і радше була свідком частих міжусобних конфліктів. У 1657 році її серйозно пошкодили польські війська. Під час нацистсько окупації замок перетворили на в’язницю. Сьогодні будівля приватизована і новий господар намагається вдихнути життя у старі мури. Цікаво, що у 1900 р. з нагоди одруження своєї дочки граф Ф. Шьонборн запропонував людям збудувати для них на вибір нову церкву чи школу. Громада обрала школу.

Головними туристичними принадами Чинадієвого все ж справедливо вважають мисливський палац родини Шьонборнів-Бухгаймів. Палац будували як літню і мисливську відпочинкову резиденцію (арх. З. Грессерсон) на замовлення графа Ервіна Фрідріха Шьонборна. Найбільше він послужив графу Фрідріху-Карлу Шьонборну-Бухгайму. До нашого часу будівля збереглась із незначними зовнішніми і внутрішніми змінами. Будинок п’ятикутний, масивний, з двома кутовими круглими триярусними вежами. Стіни виконано без надмірних архітектурних деталей. По периметру замку, над вікнами другого поверху, розташовано декоративні стрільниці. Додатковою оздобою можна вважати численні комини будівлі. Розповідають, що раніше у будинку існували два підземних ходи, які сполучали приміщення першого поверху. В архітектурі палацу втілено цікаву ідею. Кількість його вікон – 365 – відповідає кількості днів у році; 52 кімнати – кількості тижнів, а 12 входів – кількості місяців. Оригінально запланували і ставок. Він передає обриси тогочасних кордонів Угорщини.

Краса й архітектурна довершеність оселі була її щастям, приваблювала численних гостей друзів родини. Повоєнна історія маєтку – це процес його перетворення на курорт. За совєтських часів тут відкрили санаторій «Карпати», який працю сьогодні. Нові господарі не залишили надто багато від його внутрішньої оздоби, знищивши довершеність і витонченість. Залишки вишуканого інтер’єру можна побачити в одній із зал санаторію та окремих музеях Закарпаття.[15,с.50-55]

БЕРЕГОВЕ

Цілком природно і вірно, що своє рідне місто ми вважаємо центром світу. Палоці Горват Лайош Берегове часто називають «Українською Угорщиною». Довший час провадились переговори про створення окремого угорського національного району. Мандрівник може наштовхнутись тут на проблему комунікації з місцевими жителями. Більшість мешканців, особливо старше покоління, послуговується виключно угорською орієнтується на угорський час.

Місто розкинулось на мальовничому березі річки Верке, поблизу гірських пагорбів, вкритих виноградниками. За припущеннями письменника П. Ференца, колись ці земл становили прикордоння Римської імперії. Сумнівна, але гарна легенда, впроваджена до літератури Міхаєм Томпою (1817-1868), розповідає, що місто постало на тому місці, де мітичний пастух на ім’я Сас знайшов у ямі, яку розрили під час бійки двоє биків, сім корит золота і вирішив збудувати храм.

Перш згадки про місто походять з 1063 р. Після смерти короля Бейли І (1046-1061) його володіння були поділені між його трьома синами. Від імені останнього з них Ламперта, поселення назвали Вілла Ламперті. Дата заснування міста дискутується. Одні дослідники вказують на 1063 р. Згідно инших відомостей, початок йде з 1141 р., коли король переселив сюди саксів, і тому місто отримало назву Лампертхаза. У 1241 р. поселення зруйнували татари. Для підтримки колоністів, у 1247 р. жителі отримали від короля Бейли IV статус королівського міста і тимчасове звільнення від податків. Розквіт припав на період правління короля Людвіга Великого і королеви Ержебет. Після чергового запрошення на ц терени переселенців з Саксонії число їх настільки швидко зросло, що в 1504 р. місто вже мало назву Берегсас. Разом з иншими, жителі тяжко пережили поразку короля Лайоша ІІ під Могачем. Юнацькі роки у Мукачевому і Береговому провів майбутній польський король Стефан Баторій. Пізніше ці землі отримав у власність трансільванський князь Габор Бетлен. У 1657 р., як помсту за війну, яку проти Польщі провадив Дьордь Ракоці ІІ, місто спалили війська князя Ю. Любомирського.

22 травня 1703 р. на центральній площі міста кріпак із с. Тарпа Тамаш Есе розгорнув знамено анти-австрійського повстання куруців під проводом Ференца ІІ Ракоці. На прапорі було написано «Cum Deo pro Patria et Libertate» («З Богом за Вітчизну і Свободу»). 24 травня 1703 року у поблизькому селищі Вилок повстал здобули блискучу перемогу над австрійськими військами. На місці, де відбулась битва, на лівому березі Тиси, встановили великий пам’ятник загиблим героям. Після поразки повстання Берегсас передали у власність графа Карла Шьонборна-Бухгайма. Епідемії тифу і дизентерії зменшили кількість населення, тому було запрошено нових переселенців зі Швабії.

Місцеве населення активно долучилось до революції 1848-1849 рр. У 1869 році місто отримало право обирати депутатський корпус на чолі з бургомістром. У 1880 р. у Берегсасі сталася величезна пожежа, яка розпочалась біля будівлі комітатського управління і знищила практично все. Сім’я місцевого лікаря Ліннера взяла величезні грошові позики під заставу своїх виноградників і місто «одягли у камінь». Вулиці виклали бруківкою і обладнали гасовими ліхтарями. У 1919 р. ця тиха провінція знову спричинила міжнародний скандал. У місті створили Угорську Червону армію. Влади Румунії й Чехословаччини, намагаючись не допустити поширення революційних ідей, зайняли ці території. Після підписання Сен-Жерменського миру місто стало частиною Чехословацької республіки. Саме тод Берегсас і отримав теперішню назву Берегове.

Друга світова війна завдала мешканцям чимало лиха. Особливо постраждала єврейська громада. Сумний знак, встановлений на будинку, де стояла синагога, а зараз розташовано будинок культури, свідчить, що у 1941 році 250 місцевих євреїв були арештовані й видані німцям на території окупованої Польщі. А у квітні 1944-го решту осіб єврейської національности (близько восьми тисяч осіб) поліца загнали в ґетто на території місцевої цегельні. Усе їхнє майно конфіскували, а людей відправили до концтабору. З 1946 р., після приходу совєтської влади, сталінський режим, бажаючи помститись місцевим угорцям як союзникам Гітлера, провів репресії серед мирного населення. Значну кількість чоловіків-угорців вивезли на примусові роботи у віддалені частини Совєтського Союзу. Лише через багато років вони змогли повернутись на батьківщину. У 1990 р. було проведено референдум про перейменування міста на Берегсас. Однак це рішення не знайшло підтримки в українському парламенті.

Площа Ференца ІІ Ракоці остаточно сформувалась на початку ХХ ст. Колись вона була огороджена двометровою стіною з бійницями і мала назву Ярмаркової. До числа найцікавіших пам’яток належить римо-католицький Костел Воздвиження Чесного Хреста – одна з найкращих пам’яток сакральної готики. Його початки сягають 1418 р. Окрім військових дій, ця будівля постраждала у 1565 р. від прихильників протестантського напрямку. Грабували храм і турки, і татари. Сьогодні за рахунок подовженого нефу і характерного вівтаря, вежі-дзвіниці і численних контрфорсів храм робить гарне враження. Його внутрішня оздоба органічна. За рахунок вдалого проєкту храм використовує гру світла на стінах для підсилення естетичного ефекту. Південний портал виглядає багатшим за рахунок дрібнішо профіліровки. Під час будівництва костелу у його північну стіну вмурували дв капітелі, що, як припускають, могли належати до иншої святині. Одна з них прикрашена головою людини, инша – левом, що лежить. Багато фраґментів мають чіткі ознаки романського стилю, що є великою рідкістю для инших теренів сучасної України. У 1657 р. святиня була пограбована військами князя Ю. Любомирського. У 1686 р. під час угорського повстання його охопила пожежа. У 1839 р. проведено часткову перебудову під керівництвом арх. Альберта Тіхлера. Остання реставрація проводилась у 1975-1978 рр. На подвір’ї встановлено цікавий пам’ятник королю Св. Іштвану.

Графський палац (1629 р.) Габора Бетлена споруджено на місці колишнього католицького монастиря, знищеного реформаторами. Це невелика, одноповерхова споруда з мезоніном, збудована в бароковому стилі. Фасад прикрашають шість колон і напис «Бетлен, 1629». Підвал під основною спорудою зберіг початкову ґотичну стелю. Свого часу під написом був ще й герб родини Бетлен. На жаль, поза окремими елементами її зовнішнього декору від давньої величі залишилось небагато.

Повернувшись на площу пл. Ференца Ракоці ІІ, зупинимось на хвилину перед будівлею колишнього касино Берегівської жупи, що була збудована у 1841 р. і стала центром місцевого культурного життя. Перший будинок постав за ініціативи Томаша Етвеша, а сьогоднішня сецесійна кам’яниця (1912 р.) – це наслідок творчости архітектора Дюли Бешенського. Саме тоді площа отримала кам’яне покриття, а перед Другою світовою війною її засадили японськими вишнями – сакурами. Особливо популярними були літературні вечори, на одному з яких був присутній відомий угорський письменник Жігмонт Моріц. На жаль, у червні 2005 р. дах будинку було пошкоджено сильною пожежею.

На перетині пл. Л. Кошута, 1 і пл. Героїв варто оглянути збудовану в псевдоготичному стилі Церкву Реформатів. Як дослідив місцевий краєзнавець Ласлов Зубанич, храм був побудований у час поширення на терени Закарпаття кальвінізму. Цей напрямок протестантизму і сьогодні має найбільшу громаду вірників саме у Береговому. Один з перших її священиків – Балаж Радан, став жертвою нападу католиків. Після численних перебудов і змін ХVIII ст. у 1775 р. він був перебудований і набув сучасного вигляду. 2 травня 1918 р. храм знову згорів. Лише у 1921 р. відлили нові дзвони, а навесні 1922 р. храм відбудували, встановивши новий орган фірми «Рігер». Загалом місцева протестантська громада налічує близько 4500 осіб.

Навпроти церкви стоїть домінуюча на площі будівля збудованого у 1908-1909 рр. за проєктом Ференца Яблонського і будівничих Іштвана і Ференца Копасів – будинок Жупного суду. Совєтська влада перетворила приміщення суду на завод точної механіки, допровадивши до майже цілковитої руйнації. Площу було перейменовано на пл. Визволення, а потім В. Лєніна. Лише у 1993 р. вона змінила свою назву, про що свідчить пам’ятна таблиця на стіні будівлі колишнього суду. У 1909-1910 рр. поряд з Жупним судом постав престижний готель «Роял».

Цікаво й імпозантно виглядає дещо віддалене від центру міста приміщення Українсько гімназії, де пам’ятні таблиці на її фасаді засвідчують, що свого часу тут працювали такі видатні науковці і педагоги, як В. Пачковський, Ф. Потушняк, Томаш Міхай і Ліннер Берталан.[36,с.11-15]

ВИНОГРАДІВ

Тут кочові мадяри в доломанах, Напіврусини в збиваннях-сукманах Лаштують спритно паклі тютюну, Балакають про турків та війну.

Петро Мідянка Серед усіх районів Закарпаття, Виноградівський – найтепліший і ма добрі умови для господарської діяльности. Тому не дивно, що віддавна тут мешкали люди. Уже наприкінці І тисячоліття до н.е. тут жили фракiйцi-даки, котрі витіснили племена кельтів. Вони збудували на берегах річок оборонн поселення. Найбільшого розквіту ця держава сягнула за царів Буребiсти Децебала. Легіони римського імператора Марка Ульпiя Траяна (98-117 р.), розгромивши ці племена, зруйнували одне з найбільших городищ, яке знаходилось поблизу сучасного села Мала Копаня.

Від початку Х ст. свою владу над цими землями встановили угорці. Севлюш – саме так звучала назва Виноградова, відомого ще й під назвою Угочей. Однак, статус повноцінного міста воно отримало лише у 1262 р. з рук короля Стефана V. Королівська грамота надавала мешканцям громадянські свободи, право обрання радою старости (судді), священика; встановлено щотижневий торг і ярмарок, який у святкові дні був без податку. Додатково жителі звільнялись від митного податку по річці Тиса, податків з будівництва млинів, вилову риби і полювання у лісах. За такі привілеї городяни сплачували королю єдиний податок у день святого Мартина. З часом позиції жителів стали настільки сильними, що вони самостійно видавали дозвіл на оселення магната на їх теренах. Система привілеїв отримала назву «Севлюшське право». Багато инших міст прагнули отримати такі ж привілеї. У 1329 р. король Карл Роберт надав місту маґдебурзьке право. Виноградів швидко перетворювався на важливий торговий і культурний центр. Сюди прибувають громадські діячі, буяє життя. Саме на території Виноградівщини священик-просвітник Бенедек Ком’яті уперше переклав угорською мовою Євангеліє. А у приміщенні теперішньої школи №3 1 травня 1892 р. дав свій перший концерт майбутній відомий угорський композитор і громадський діяч Бейла Барток. Турбувались жителі і про облаштування міста. Одразу при головній дорозі, при вході до школи 3 є ліхтар, який засвідчує, що газове освітлення у Виноградові запровадили ще у 1898 р.

Перш згадки про Виноградівський замок зустрічаються у 903 р. у «Хроніці» Аноніма. Дехто з істориків схильний вважати, що тут тривалий час міг перебувати озброєний підрозділ, що відповідав за безпеку вантажів із сіллю, які перевозили по р. Тиса. Старі плани замку дають підстави припускати, що його почали будувати ще у XIV ст. Доводилось зустрічати відомості, що замок спланував феодал Беке Боршо у 1307 році. У 1399 р. король Жиґмунт Люксембурзький (1386-1437) передав фортецю у власність барону П. Перені. На місці дерев’яного укріплення новий господар звів кам’яну твердиню. Одним з архітекторів фортец був Арістотель Фіораванті. На головній брамі тоді викарбували герб, річку, рибу головну вежу фортеці. На жаль, у битві під Магочем Габор Перені загинув. Певний час фортеця належала ченцям-францисканцям, які перетворили її на монастир. Тоді тут зберігались мощі св. Й. Капістрана (1386-1456) – бернардинського ченця, канонізованого папою Бенедиктом XIII у 1724 р. Невтомний проповідник хрестового походу проти єретиків і турків, цей монах самотужки зібрав 60-тисячне військо і воював проти турків на теренах Угорщини. У період реформації, Янош Перені перейшов на бік протестантів і розпочав утиски монастиря. У 1672 р. фортеця серйозно постраждала від військових дій і з того часу не відбудовувалась.

Недалеко від центру міста, на вул. Копаницькій, у глибині решток старовинного парку, який розбили у 1848 р., стоїть невелика двоповерхова будівля. Це колишній палац баронів Перені, збудований у XIV ст. Упродовж віків його неодноразово переплановували і зараз у зовнішньому декорі домінують риси, характерні для стилю бароко. На фасаді зберігся рельєфний герб роду Перені. Урочисто монументальности будівлі колись надали цікавий дах і кутові вежі, завершен барочними баштами. На жаль, сьогодні від цих оздоб залишились лише окрем фрагменти. Зараз у приміщенні палацу розташовується районний відділ освіти. Праворуч від входу, на фасаді можемо побачити пам’ятну дошку, встановлену на честь Жігмонда Перені.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9