Дипломная работа: Археологія Закарпаття

Пізніше роботи провадились у 1653-1656 рр. Із трьох боків фортеця оточена вирубаним у скелі ровом, а з четвертого, північно-східного, – урвищем. Ширина рову – 15-20 м, глибина 5-10 м.

Найбільш перебудови виконали у другій половині XVIII ст., коли мури вже втратили сво первісне військове значення. Тоді міст замінили звичайним насипом. Головний замковий палац, побудований у стилі ренесансу, нараховує загалом сорок приміщень. У внутрішньому дворі зберігся 32-метровий колодязь. Раніше на бастіонах розташовувалась артилерія, яка тримала під обстрілом підступи до фортеці. На жаль, військові лихоліття і пізніші перебудови призвели до того, що сьогодні від первинного внутрішнього декору замку залишились лише окрем фрагменти в одній з аркад галерей. Це розписи на світську тематику, виконані в талійській техніці сґрафіто. Гарне враження залишають пізніші розписи, що збереглись в одній з кімнат замку. У середині ХІХ ст., за часів перебування в замку греко-католицької семінарії, це приміщення перетворили на каплицю та прийомну ректор.

Міцн мури замку були б нічим, якби не особливості життя його власників. Після того, як навесні 1241 року Ужгород та фортецю здобули монголо-татарські загони хана Сабудая, почалась історія його перебудови. Першим це зробив надорішпан (палатин) Аба Омодей, якому наприкінці XIII ст. угорський король Андраш III подарував місто і фортецю за вірну службу.

Однак, найдовше – бо майже 370 років – власниками замку був рід Другетів (1322-1691). З правлінням одного з них – графа Другета – пов’язують моторошну легенду про Білу Діву. За переказами, вона була його дочкою. Під час ворожої облоги військами польського князя Ю. Любомирського, дівчина закохалась у молодого шляхтича, який разом з иншими послами провадив переговори. Почуття було тако сили, що вона розповіла чужинцю про всі стратегічні таємниці замку. Очевидно молодик повівся не зовсім шляхетно, бо батько таки довідався про зраду доньки наказав замурувати її живцем в одній із стін фортеці. Кажуть, з того часу, особливо у вітряні ночі, приміщення фортеці наповнюються чудернацькими відголосами, подібними на стогін.

На подвір’ї перед фортецею є залишки фундаментів найдавнішої у місті церкви Св. Юрія. Перша згадка про неї походить з 1248 р. Коли володарями замку стали талійські феодали Другети, вони перетворили храм на родинну усипальницю. У XVI ст. його перебудували і розширили. Саме у цій святині 24 квітня 1646 року за активної участи графині Анни Другет і під керівництвом Петра Парфенія було укладено унію Православної Церкви з престолом Св. Петра. Її підписали православні священики і еґерський єпископ Ю. Якушич. У 1728 р сталась велика пожежа, храм згорів, а у 1762 р. його розібрали остаточно. У 1996 р. громада Ужгорода великим зібранням відзначила річницю укладення унії.

У 1644 р. Ужгородський замок пробували здобути війська трансільванського володаря Дьордя І Ракоці. На чолі війська стояв його каштелян Янош Баллінг. Тодішній пан Ужгорода Янош Другет у страху перед переважаючими силами ворога втік до Польщі, а оборону залишив на відповідальність свого каштеляна. Фортецю втримати не вдалось, а її залога незабаром присягнула на вірність новому власнику. У 1679 1684 роках замок знову брали штурмом. Цього разу війська Імре Текел керівника иншого антигабсбурзького і антикатолицького повстання.

У червні 1703 року військо повстанців-куруців, яке очолив трансільванський князь Ференц II Ракоці, підійшло до Ужгорода. Попри швидке опанування містом, арм не вдалось з наскоку здобути фортецю. Невеликий австрійський гарнізон добре захищався. Лише за допомогою новоприбулих військових загонів, у число яких входили і верховинці на чолі з Іваном Бецою, Ференц II Ракоці 24 лютого 1704 року прийняв капітуляцію замкового гарнізону.

До речі, з постаттю видатного полководця і політичного діяча Ференца ІІ Ракоц пов’язано кілька цікавих історій. Кажуть, що в першому переможному бою проти австрійців у вирішальний момент до нього підлетів сокіл, що приніс у дзьоб шаблю. Турул, а саме так тюркською звучить назва цього птаха, і сьогодні в замку. Згідно з легендою, саме цей птах вважається батьком прародичів угорського народу.

У 1685 р. новим правителем Ужанського комітату став полковник граф Міклош Берчені. Замок дістався йому у спадок після смерти першої дружини. Граф і його друга дружина – красуня Крістіна Чакі, перетворили фортецю із оборонної на розкішну резиденцію. Після ремонту стін і приміщень нова господиня перевезла до замку велику частину свого посагу. Фортеця наповнилась картинами, дорогими меблями, килимами. Замок став улюбленим місцем зустрічей місцевої богеми. Попри велику різницю у віці (майже 20 р.), шлюб цієї пари вважали просто зразковим. Витонченість і ерудованість Крістіни доповнював граф, який знав кілька мов цікавився політикою. Під час угорського повстання М. Берчені одразу ж став на бік повстанців. Він провадив активну дипломатичну діяльність. У замку побували посли Франції, Росії і Польщі. На замовлення графа хорватський архітектор на прізвище Стубіч провів останню перебудову фортеці. На жаль, після поразки повстання М. Берчені був змушений емігрувати до Туреччини. Вірна дружина вирушила на вигнання разом з чоловіком.

Тим часом, місто, а з ним і залога фортеці, переживали важкі часи. У 1710 р. Ужгород, як і значну частину Закарпаття, охопила епідемія чуми. Окрім того, військові негаразди значно ослабили позиції повстанців, адже 15 травня 1711 року вони зазнали остаточної поразки. Урядові війська увійшли в Ужгород гарнізон фортеці склав зброю. З того часу замок почав відігравати у житті міста другорядну роль. Після того, як у 1715 р. М. Берчені відмовився від амністії, яку йому запропонував австрійський уряд, аж до 1762 року у замку розташовувався австрійський гарнізон. Військові частково знищили його внутрішню оздобу, перетворивши приміщення на звичайні казарми. Шість десятиліть по тому мператриця Марія Терезія, яку в краї називали «матір’ю русинів», передала вс споруди греко-католицькому єпископату, який перенесли з Мукачевого. Спершу фортецю планували зробити резиденцією єпископа. Однак, кошторис перебудови виявився надто великим, і у її приміщеннях відкрили духовну семінарію. Вона проіснувала до літа 1945 р., коли совєтська влада, розпочавши ліквідацію Греко-Католицької Церкви на теренах Закарпаття, перетворила фортецю на військові казарми, а з 1947 р. передала під експозицію Закарпатського сторико-краєзнавчого музею.

Після відвідання замку і скансену, до центру міста найзручніше можна дістатись, пройшовши вниз вулицею Капітульною. Раніше вона називалась Замковою. Тут переважно мешкали ремісники і прислуга. Однак, одразу після того, як на вулиц розташувалася будівля дорадчого органу єпископа – Капітули, та численн церковні споруди, вона змінила свою назву. Після переїзду єпископа в инше місце навколишні будинки продовжували займати священики, перетворивши околицю на своєрідну греко-католицьку дільницю.

Другою за значенням архітектурною пам’яткою Ужгорода вважають Кафедральний Хрестовоздвиженський Греко-Католицький собор та Єпископську резиденцію. Історія будівництва собору почалась тоді, коли правитель Янош Х Другет запросив до Ужгорода у 1640 р. чернечий орден єзуїтів. Він щедро наділив монахів землею і видав багато грошей на будівництво святині. За це ченці зобов’язались молитись за свого доброчинця. Попри різні пригоди і труднощі, а також смерть у 1645 р. самого Яноша Другета, його дружина, хорватка за походженням, Анна Якушич зробила все можливе, щоб у 1646 р. святиня була готова до урочистого відкриття. Спочатку колегіальна церква Воздвиження Чесного Хреста була невеликою. У 1732-1740 рр. її перебудували у стилі бароко. У 1773 р., після едикту папи Климента XIV про ліквідацію чернечого ордену єзуїтів, монахи залишили Ужгород. Після недовгого поневіряння приміщення храму передали у власність греко-католицької єпархії. Архітектор Ф. Гілебранд до 1779 р. закінчив його перебудову як кафедрального собору. Саме тоді в інтер’єрі з’явився теперішній вівтар (майстер Франциск Тек, 1799 р.) та инші предмети декору. Імператриця Марія Терезія щедро доклалась до підтримки святині, подарувавши єпископу Андрію Бачинському дорогі шати і предмети церковного вжитку. Саме на її честь відбулось освячення храму 15 жовтня 1780 р. – у день народження монаршої особи. Над додатковим оздобленням храму почергово працювали єпископ Василь Попович (1846 р.), художник Фердинанд Видра. Найбільші зміни було впроваджено з ніціативи єпископа Івана Пастелія. У 1812 р. велика гроза пошкодила одну з дзвіниць. Попри те, до 1877 р. роботи під керівництвом архітектора Ласло Фабр були завершені. Зовнішні зміни у вигляді прибудованих коринфських колон годинників на вежах наблизили будівлю до стилю пізнього бароко. У 1939 р. над оздобою плафону «Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста» і шести круглих фресок «Отці церкви» працював відомий закарпатський художник Йосип Бокшай, який водночас є автором вітражів у вікні захристії і виконаної у сецесійному стил каплиці єпископа.

З шести бічних вівтарів два прикрашені образам роботи Бокшая («Пресвята Богородиця»). Вівтар «Святе Серце Христове» виконав Юлій Віраґ. На свято Воздвиження у 1926 р. були посвячені три нові дзвони, вилиті фірмою «Акорд». Влітку 1928 р. провели оновлення обох веж і позолотили хрести. Ще раніше у лівій вежі встановили дзвін «Іван» вагою в одну тону, а у правій – тритонний дзвін. Після ліквідації Греко-Католицької Церкви храм було передано Православній Церкві. За часів совєтської влади багато пам’ятних таблиць зруйнували, поховання пограбували. Лише 7 січня 1991 р. після кількарічно боротьби храм повернувся до давніх господарів.

Зараз у криптах храму спочиває багато достойників Греко-Католицької Церкви. 28 червня 2003 р. тут перепоховали мощі єпископа Теодора Ромжі. Після приєднання Закарпаття до СССР влада змушувала його зректись віри, однак владика рішуче відмовлявся. Тоді на нього вчинили замах, інсценізований під автомобільну аварію. Однак, єпископ вижив. Вже у лікарні, за особистим розпорядженням найвищого керівництва, до нього підіслали «медсестру», яка за допомогою отрути кураре вбила його. У 2001 р. під час свого візиту в Україну папа Іван Павло ІІ беатифікував Теодора Ромжу як мученика за віру.[13,с.32-35]

Поряд з Кафедральним храмом стоїть будинок Єпископської резиденції. Його будівництво розпочалось за рішенням Яноша Х Другета майже водночас із церквою. Фундамент заклали у 1641 р. Тут розташовувалась єзуїтська колегія і школа – перший вищий навчальний заклад Закарпаття. За своїм освітянським значенням його порівнюють з знаменитою Києво-Могилянською академією. У 1644 і 1685 рр., коли ворож війська плюндрували місто, важкі випробування випали і на долю колегії. Однак, кожного разу її відбудовували. У 1773 р. будівлю колегії передали державній скарбниці і вона стояла пусткою. 1 серпня 1775 р. вже новий власник Мукачівська греко-католицька єпархія перейняла приміщення і цінну бібліотеку. З часом резиденція була багато оздоблена (арх. Лука Фабрі, 1878 р.) і вражала відвідувачів своїм інтер’єром. У її приміщенні відбувались важливі події. Одне з останніх оновлень будівлі і прилеглої до неї території проводилось у 1937 р. будівельником Дезидерієм Боніславським за проєктом Еміліана Еґреші.

Окрему цінність становила бібліотека колегії з 1858 книг. Єпископ Андрій Бачинський оточив її особливою турботою і постійно поповнював. Перед Першою світовою війною збірка налічувала понад 20000 томів. У 1949 р. приміщення будівл займали органи НКВС. Пізніше бібліотеку передали Ужгородському державному університетові.

Будівля колишнього ужгородського Жупанату (пл. Жупанацька, 3) збудована у 1809 р. Ї фасад і досі прикрашений гербом комітату. Раніше тут містилась міська адміністрація. Будинок, збудований у формі літери «П», був свідком велико кількости знаменних подій. У його приміщенні прийняли рішення про вуличне освітлення міста, а 10 лютого 1878 р. член Ужанського культурного товариства Лойок Зекань продемонстрував присутнім дію телефонного апарату. Не оминули стін жупанату і найважливіші політичні події. У 1848-1849 рр. він став одним з центрів угорської національної революції. У 1919 р. тут відбулось засідання Русько Народної Ради, де ухвалили рішення про приєднання краю до Чехословаччини. 9 травня 1920 р. у будинку оголосили про створення товариства «Просвіта». Григорій Жаткович – перший губернатор Закарпаття з 1919 по 1921 рр., також урядував у цьому будинку. Зараз приміщення використовують як музей творів видатного художника Йосипа Бокшая та инших митців краю.

Поряд з жупанатом височіє будівля Реформатської (Кальвіністської) церкви, яка увінчана восьмикутною булавою. Після численних дискусій між католиками реформатами останні отримали у 1767 р. можливість заснувати власну громаду. 1789 р. імператор Йосиф ІІ дозволив побудувати храм. Будівлю виконано у псевдоготичному стилі і завершено у 1796 р. У 1854 р. проведено останню велику реконструкцію.

Щоб вповні відчути неповторну атмосферу передвоєнного міста, варто, спустившись з гори, вийти на вулицю О. Довженка, яка ще в 20-30-х рр. за планом чеської влади забудована оригінальними і водночас функціональними будинками у стил знаменитого конструктивізму. Дійшовши до Народної площі, можна оглянути колишній будинок Народної ради (арх. А. Крупка). Сьогодні це будівля обласно держадміністрації. Звідси залишається лише кілька кроків до Набережно Незалежности, яка допровадить нас до Пішохідного мосту. Як повноцінна вулиця вона існує лише з 1923 року, коли розпочались роботи з регуляції течії річки у межах Ужгорода. Це дало змогу вивільнити на правобережжі значні площ заболочених земель і віддати їх під забудову. Частину грошей на цю реконструкцію чеській владі виділив французький уряд Ж. Клемансо. Перша назва набережної була на честь одного з найбільш відомих художників Підкарпатсько Руси – I. Рошковича. У совєтські часи її перейменували на Ленінградську. Нинішня назва нарешті майже аполітична.

До цікавих споруд Набережної Незалежности відносять будівлю колишньої чесько жандармерії, де зараз розмістився медичний факультет Ужгородського національного університету, приміщення Національного банку (1934-1936 рр.) (вул. Пушкіна, 1), збудованого у стилі пізнього конструктивізму з цікавими скульптурними формами, і будинок колишньої угорської гімназії для хлопців, виконаний в 1912 р. у еклектичному стилі (зараз ЗОШ ім. Т. Шевченка). Окрасою набережної є найдовша в Европі (2,2 км) липова алея, яку було висаджено ще у 1928 році.

У свій час на набережній було встановлено монумент совєтським солдатам. Ужгородц з гумором стверджують, що його розібрали через особливість композиції, у якій один з вояків експресивно цілив гранатою у бік місцевого комітету комуністично партії. Зараз на набережній є пам’ятник А. Волошину.

Ужгородськ мости –- Пішохідний, Підвісний, Підзамковий, Залізничний, Радванський, Об’їзний та Боздочиський – це не лише важлива система міських комунікацій. Більшість з них збудовані вже у ХХ ст. Однак, деякі віддавна є цікавою частиною історії. Спокійний на перший погляд Уж у давнину розливався кількома рукавами настільки потужно, що фактично припиняв рух між право- та лівобережними дільницями. Саме тому близько 1333 р. була здійснена спроба впорядкувати і приборкати русло річки. Перша згадка про міст в Ужгороді належить до 1320 р. А у 1631 р. у міст снувало вже принаймні два великих мости. За підтримання їх технічного стану відповідали власники, однак ремонти здійснювались за кошти, отримані з податку городян і перевізників. Митниця стояла біля кам’яного Пішохідного мосту з боку сучасної площі Є. Фенцика. За часів самоврядности мито вибирала вже державна скарбниця. Так тривало аж до 30 вересня 1907 р., коли плату скасували.

Повен одвічна і найбільша природна проблема Закарпаття. Инколи стихія була тако сили, що цілковито руйнувала мости, і тоді, попри великий ризик, людей і товари доводилось перевозити на човнах. Саме під час повені 1893 р. дерев’яний Пішохідний міст був знищений. Більша частина сьогоднішніх транспортних мостів споруджені або перебудовані після Другої світової війни.

Найбільш знаменитий з мостів – Пішохідний, є одним з улюблених місць відпочинку мешканців і гостей Ужгорода. Потрапити до нього можна вулицею Корзо або з вулиці А. Волошина через Театральний провулок. Дільниця між сучасними вул. Волошина та площею була розбудована коштами чеського взуттєвого короля Баті. Упритул до готелю «Корона» стояв його будинок з гарною крамницею. Зараз тут магазин «Барвінок». У цих околицях чудові краєвиди і гарна атмосфера. За умови, якщо вода під мостом не замутнена через дощі, що пройшли у горах, можна помилуватись фореллю, що инколи навіть вискакує на поверхню плеса.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9