Реферат: Церковне християнство

12

католицьких. Навіть католикам Китаю дозволялося поклонятися Конфуцію, вшанову-вати за китайським звичаєм своїх предків тощо.

               На відміну від інших напрямів у християнстві, католицизм має міжнародний центр управління — Ватикан і главу католицької церкви — папу Римського, що обирається довічно. Ще в 756 р. на невеликій території сучасної Італії виникла церковна держа­ва — папська область. Вона проіснувала до 1870 р., коли в процесі об'єднання Італії її було включено до Італійської держави. Після першої світової війни папство вступило в союз з існую­чим в Італії режимом. Пій XI (1922— 1939) у 1929 р. уклав з уря­дом Муссоліні Латеранські угоди, згідно з якими відроджувала­ся папська держава — Ватикан.

              Ватикан — самостійна держава на території Італії, розташована на Ватиканському горбі, де знаходиться собор святого Павла, два папських палаци, резиденція папи, і   замок «святого ангела» (церковна тюрма).  Глава держави Ватикан обирається з кардиналів — вищих пред­ставників духівництва — на колегії (конклаві) кардиналів. Папа відмовляється від свого імені і приймає нове. Збори кардиналів відбуваються в надзвичайних випадках, в основному для виборів нового папи.

               Ієрархія католицької церкви спирається на сувору централіза­цію і безумовну підлеглість нижчих церковних органів вищим. Очолюється католицька ієрархія «Священною колегією карди­налів». Кардинал — це вища духовна особа після папи.  Кар­диналів призначає папа. Постійною установою Ватикану є дер­жавний секретаріат. Він відає дипломатичними відносинами з країнами, з якими Ватикан має стосунки. 

              Ордени ченців мають особливі статути. Створені для посилен­ня впливу католицької церкви, вони мають суворо централізо­вану структуру. Ордени очолюють «генерали», «генеральні магістри», котрим підпорядковуються «провінціали» (провінціальні пріори), «магістри», а останнім — абати і конвентуальні пріори. Над цими особами — генеральний капітул, тобто зібрання керів­ників різних рангів, що збирається раз на кілька років. Ордени підпорядковуються безпосередньо папі Римському . Одним з перших католицьких ор­денів є орден бенедиктинців, заснований в Італії в VI ст. Бенедиктом Нурійським. Особливим впливом орден користувався в Х—ХІ ст. Сьогодні бенедиктинці існують у ряді країн Європи і Америки, мають свої школи й університети, періодичні видан­ня. В XI—XIII ст. з'являється багато чернецьких орденів.

              Серед чернецьких орденів важливе місце належить так званим жебрацьким орденам: францисканському, заснованому у XVIII ст. святим Франциском; Доміні-канському. Ордени кармелітів, августинців повинні відмовитися від особистого майна і жити на подаяння. Заснований Франциском Асизьким орден францисканців отримав ряд привілеїв від папи — право проповіді і звершення таїнств, вільного викладення в ун­іверситетах.   Орден доміні­канців, або «братів проповідників», заснований у 1215 р. Домініком був покликаний розгорнути боротьбу проти середньо­вічної єресі, насамперед проти альбігойців — учасників єретич­ного руху XII—XIII ст. у Франції, спрямованого проти панівного становища католицької церкви в економічному й духовному житті середньовічного міста.

              У 1534 р. виник орден єзуїтів (товариство Ісуса), заснований Ігнатієм Лойолою (1491—1556) для боротьби з Реформацією, який є однією з войовничих організацій католицької церкви. Орден здійснював непримиренну боротьбу проти єресей, переслідував учених, боровся з вільнодумством, складав індекс заборонених книг, активно сприяв закріпленню необмеженої папської влади.

               Єзуїти крім трьох чернецьких обітниць (безшлюбність, послух, бідність) дають зарок абсолютної покори папі Римському. Вони навіть в думках не можуть піддавати сумніву вимоги папи. У статуті ордену записано,- що щоб не помилитися в

13

житті, необ­хідно біле називати чорним, якщо того вимагає церква. На ос­нові цього положення орден єзуїтів розробив норми моралі. В їх основі лежать принципи:

                1) пробабілізм — кожний вчинок людини можна вважати мо­ральним, якщо він може бути виправданий посиланням на Свя­щенне писання;

                2) право помилки в думці — дає змогу виправдати такі діяння, що засуджуються (клятвовідступництво, хибна присяга). Тут вже посиланням на Священне писання виправдатися не можна. Якщо  єзуїт у думці скаже слово «нон» («ні») перед хибною присягою, то він перед Богом буде чистим;

               3) принцип керівного наміру — всякий аморальний вчинок може бути виправданий, якщо він здійснюється задля високої мети, інтересів церкви.

               Єзуїтський орден відрізняється від інших орденів тим, що не вимагає від своїх членів жити в монастирях і носити монастир­ський одяг. Вони можуть бути таємними членами ордену.

               Установи Ватикану включають у себе 9 конгрегацій (об'єднань);З трибунали й декілька Секретаріатів. Конгрегації — своєрідні міністерства, які очолюються групою кардиналів (3—4 чол.) і главою — префектом.

              Серед них найважливішими є: 1) конгрегація священної канце­лярії; 2) конгрегація пропаганди віри — веде місіонерську діяльність головним чином у країнах Азії та Африки. Це найзаможніша кон­грегація, яка отримує дотації від правлячих кіл: бізнес­мени-католики, представники інших релігійних напрямків (наприклад, баптисти) подають значну матеріальну допомогу.

                Сучасне католицтво. За майже тисячоліття свого існування ка­толицтвом накопичено значний досвід пристосування своїх інсти­тутів, ідеології та форм діяльності до соціально-економічних, політичних та культурних умов суспільства, що змінюються. Католицтво успішно «вписалося» в індустріальне і постіндустріальне суспільство. Пристосовування церкви до умов зрілого капіталізму було за­початковано папою Львом XIII в енцикліці «Про нові речі», що була, власне, першою соціальною енциклікою. В ній сформу­льовано ставлення католицької церкви до нових реальностей, що склались в індустріальному суспільстві наприкінці XIX — на початку XX сторіччя з засудженням класової боротьби, проголо­шенням приватної власності та її недоторканості; йшлося також про заступництво церкви щодо осіб найманої праці тощо.

                 Нові соціальні реалії, що склалися в середині XX ст., відбули­ся в діяльності папи Іоанна XXIII.  Папа виступив за заборону ядерної зброї, в підтримку спільних дій на захист миру віруючих і невіруючих.  Поза увагою католицької церкви не лишається і сім'я. Сучасне католицтво — впливова сила в світі. Вивчення його діяльності конче необхідне для розуміння нашого сьогодення.

          У сучасній церкві панує надто великий консерватизм. Церковні власті Риму, здається, більше схильні до повернення у добрі старі часи, ніж до реаль­ного розуміння ситуації сучасного світу і людства. Ми не досягли ще синтезу між істинною духовністю і реальною відповідаль­ністю перед світом, якому загрожує катастрофа. Не будемо, од­нак, забувати про те, що церква — це цілий світ, що вона об'єд­нує сотні мільйонів віруючих. Для багатьох з них релігійний ідеал продовжує залишатися найвищою духовною культурною цінністю, і в ньому вони втілюють свої земні прагнення. На порозі третього тисячоліття серед католиків постійно зростає прагнення до вироблення найширшої платформи для об'єднан­ня всіх людей доброї волі на основі загальнолюдських цінностей для врятування і збагачення духовної культури людства».

14

Протестантизм

              Протестантизм — найбільш гнучка й витончена форма хрис­тиянства. Особливості ідеології та орієнтації сучасного протес­тантизму зумовлені історією його виникнення і подальшого роз­витку.

                 Християнство ніколи не було однорідним, у ньому постійно виникали ворожі одна одній церкви, групи. Відбувалося це тому, що християнські ідеї неоднаково проникали в різні соціальні верстви, виступаючи як ідеологічне оформлення їх класових та політичних позицій. Починаючи з XVI ст,, дрібні прояви опозиції католицькій церкві злилися в могутній потік, який охопив Європу, що зумовило появу нового напряму християнства — протестантизму.

               Це було у XVI ст. — епоху Реформації, епоху, коли на арену боротьби виходив новий клас буржуазії, для якого рамки фео­дального ладу стали надто тісними. В той час римсько-като­лицька церква була великим центром феодальної системи, дог­мати якої відігравали роль священного запинала феодалізму, феодальних виробничих відносин. Католицька церква була і найзаможнішим землевласником, їй належало не менше трьох час­тин усіх земельних володінь в католицьких країнах. Буржуазія, піднімаючись на боротьбу проти феодалізму, неминуче повинна була виступити й проти католицької церкви. Перший акт бур­жуазної революції було розіграно у формі релігійної війни, ос­кільки почуття і свідомість мас були в цілому вигодовані духов­ною їжею, яку їм пропонувала церква. І тому історичний рух, змістом якого був перехід від феодалізму до капіталізму, пови­нен був набути релігійного забарвлення. Саме в цей період роз­винулася «протестантська єресь» на противагу феодальному ка­толицизму.

               Виступаючи проти церкви як невід'ємного інституту феодаліз­му, ідеологи протестантизму заперечували богослужбову прак­тику католицької церкви, ті догматичні положення, на яких вона грунтувалася. Свої ж реформи протестанти обгрунтували «дійсним прочитанням священного писання» (Біблії), яке вони оголосили єдиним авторитетом у питаннях віри.

               Людина для протестантизму — уже не є ланкою в ланцюзі надособистісної спільності. Індивідуалізація, характерна для буржуазної епохи, є перебудовою релігійних уявлень, в якій людина зі своєю індивідуальною своєрідністю змогла б включитись у ситуацію релігійного переживання. 

               Зазнала змін у протестантизмі і сама ідея Бога. З погляду про­тестантської ідеології, Бог існує тому, що він потрібен людині, котра в нього вірить. «У що віриш, те й маєш» — ось формула протестантів. Найбільш значними на­прямами у протестан-тизмі, що виникли в XVI ст., були люте­ранство і кальвінізм.

               Лютеранство. Одним з перших кроків реформаторського руху був виступ у 1517 р. німецького ченця Мартіна Лютера (1483-1546) проти влади римських пап і торгівлі індульгенціями. Од­ним з центральних догматів протестантизму стало вчення Люте­ра про спасіння душі за допомогою віри у спокутну жертву Христа. Лютер твердив, що людина може врятувати душу тільки зав­дяки особистій вірі, яка безпосередньо дарується їй Богом. Та­ким чином, він виступав проти претензій католицького духо­венства щодо контролю віри і совісті на правах посередника між людьми і Богом. Було висунуто вимогу скасування відособлено­го стану священиків, усунення чернецтва, римської курії, тобто всієї ієрархії, яка дорого коштує. Було відкинуто й авторитет папських декретів та послань, рішень соборів. Єдиним автори­тетом у питаннях віри було визнано «священне писання», право тлумачити яке надавалося кожному віруючому.

15

 

               Кальвінізм. На початку XVI ст. виник ще один різновид ре­форматорського руху — кальвінізм. Жан Кальвін, який виступив проти католицизму, очолив реформаторський рух. Головні ідеї свого вчення він виклав у працях «Повчання в християнській вірі» та «Церковні настанови». Одним з головних догматів каль­вінізму є вчення про «абсолютне приречення»: ще до «створен­ня світу» Бог, начебто, визначив долю людей, одним — рай, іншим — пекло, і ніякі зусилля людей, ніякі «добрі справи» не зможуть змінити того вироку. 

              Кальвінізм, стоячи на позиціях консерватизму у розв'язанні докорінних соціально-політичних проблем сучасності, підкрес­лює всемогутність Бога і нікчемність людини. Вчення найрадикальніше реформувало християнський культ і церковну органі­зацію. Майже всі зовнішні атрибути католицького культу — ікони, свічки тощо — було скасовано, основне місце у богослужінні посіли читання та коментування Біблії, співи псалмів. Керівна роль в общинах відводилася пресвітерам — старшинам і пропо­відникам, які й спрямували релігійне життя общини.

               Так проходила Реформація в Німеччині та Швейцарії. В Англії, на відміну від інших європейських країн, вона розпочалася з ініціативи правлячих кіл. У 1534 р. англійський парламент про­голосив незалежність церкви від папи, а Генріха VIII її главою. Церковні відносини з Ватиканом було розірвано, закрито всі монастирі, а їхнє майно конфісковано. В 1549 р. введено моли­товник, скасовано безшлюбність духовенства; проте католицькі догмати та обряди було збережено.

               З часом вплив протестантизму на англійську церкву посилив­ся, що призвело до розмежування її з католицизмом. В 1571 р., у період правління Єлизавети І, парламент прийняв англійський «символ віри» із 39 статей, де заперечувалися католицький дог­мат про чистилище, практика індульгенцій, папська влада, по­клоніння іконам, святим, безшлюбність духовенства. Англійська церква прийняла протестантські догмати про виправдання вірою і «священне писання» як єдині джерела віри, заперечення вчен­ня католицизму про індульгенцію, поклоніння іконам. Але при цьому визнавався католицький догмат про рятівну силу церкви, церкву як необхідного посередника для врятування людей, за­лишився недоторканим єпископат. Таким чином, англійська церква еклектично поєднала в собі протестантські та католицькі догмати. Вона є прикладом компромісного варіанту протестан­тизму, якого було досягнуто внаслідок тривалої боротьби англійської королівської влади проти політичних та економічних домагань папського двору.

              У Шотландії реформаторський дух проходив під прапором каль­вінізму. Його представником став англійський богослов Джон Нокс (1505—1572). Реформація була пов'язана з боротьбою про­ти династії Стюартів. Відомо, що в кінці 60-х років XVI ст. Ма­рія Стюарт, спираючись на католицьку знать і підтримку з боку папства, зазнала поразки. У Шотландії утворилася пресвітері­анська церква, яка визнавала єдиновладдя Христа в общині віру­ючих та рівні права всіх її членів. Було скасовано сан єпископа і збережено пресвітерство в дусі кальвінізму. В кінці XVI — на початку XVII ст., в Англії виникає буржуазна опозиція абсолютистському режи­мові, поширюється кальвінізм, прихильників якого на­зивали пуританами. Радикаль­не крило пуритан цілком заперечувало принцип державної цер­кви, що кожна окремо взята община повинна бути вільною у виборі віросповідання. Одна з головних вимог — пе­ребудова церкви на основі конгрегації. Активізація демократич­них елементів призвела до виникнення релігійних сект конгрегаціоналістів, баптистів, квакерів та ін

              Можна зробити висновок, що головними напрямами у проте­стантизмі були і залишаються лютеранство, кальвінізм, англі­канство, що виникли в період Реформації. Всі інші протестантські утворення відображають лише основні принципи цих течій.

16

                       В  середині  XIX  ст.   протестантизм   проникає  в Росію ( бап­тизм, адвентизм,

євангелізм). У ЗО—40-х рр. XX ст., у зв'язку із входженням західних українських і білоруських земель, Буко­вини, прибалтійських держав до складу Радянського Союзу, виникло ще кілька видів  протестантизму (лютерани, реформа­тори, ієговісти, п'яти-десятники та ін.), що стали проникати далі на схід.

              У наш час налічується більш як 344 мли. протестантів, об'єд­наних у Всесвітню раду церков, яку було створено 1943 р. На території колишнього СРСР існують такі протестантські церкви і секти: лютеранська в Естонії і Латвії, найбільша — Естонська євангельська церква на чолі з архієпископом; кальвіністи і реформатори (в Закарпатті); євангельські християни-баптисти; ад­вентисти, п'ятидесятники, свідки ієгови, менноніти.

              Догматичні особливості принципів протестантизму: врятуван­ня власною вірою, пастирство всіх віруючих, винятковий авто­ритет «священного писання» — являють собою релігійне утвер­дження буржуазного способу життя. В протестантизмі значно спрощено культ: скасовано облачення священиків, коштовне оздоблення церкви, дзвони, вівтарі, ікони. Не поклоняються мощам святих, скасовано багато свят, спеціальних служб, пов'я­заних із вшануванням святих.

              Типовою протестантською церквою є церква євангельських християн-баптистів. З неї виділились адвентисти, п'ятидесятни­ки, а з адвентизму, в свою чергу, єговізм. Секта євангельських християн-баптистів (ЄХБ) створена в 1944—1947 рр. внаслідок об'єднання організації баптистів з євангельськими християнами та громадами п'ятидесятників. Пізніше, у 1963 р., до її об'єднання увійшла частина громад братських меннонітів. У жовтні 1963 р. відбувся Всесоюзний з'їзд ЄХБ, котрий ухвалив основні прин­ципи віросповідання.

              Догматика. Біблія — основний засіб, за допомогою якого Бог нібито домагається спасіння людей. Біблія протиставляється людському знанню. Го­ловна увага відводиться Новому завіту. Сучасний баптизм тлумачить Євангеліє у своїх власних інтересах. Людина одержує порятунок і виправдання від Бога не власними ділами, а через віру в жертву, принесену Христом на Голгофському хресті. Але врятовує тільки Бог, бо без божої допомоги не може з'явитися віра в серцях людей.

              Баптизм приваблює людей своїми моральними нормами, вра­ховує те, що для віруючих релігія завжди виступала, як наука життя, як витлумачення їхнього життєвого досвіду, певна концепція прак­тичної діяльності і поведінки людей. В моралі баптистів можна виділити питання про зміст життя, норми моральності, правила поведінки. Проповідується ідея богоданності моралі і амораль­ності безбожників. Баптисти підтримують віровчення про три­єдиного бога, вірять у спокусливу місію Христа, його друге при­шестя, в страшний суд. Баптисти вважають, що за всі їхні гріхи перед Богом і людьми уже поніс кару Христос, а їм залишається лише вірити в нього і таким чином «очиститися». Кілька разів на тиждень, обов'язково в неділю, баптисти зби­раються в молитовних будинках, де проголошуються колективні молитви, лунають релігійні гімни, нерідко в супроводі музичних інструментів. Раз на місяць, в першу неділю, відбувається при­чащання всіх членів общини (хлібопереломлення), або вечеря любові. Обряд хрещення відправляється над дорослими після відповідної релігійної підготовки і символізує «духовне відрод­ження» і прийняття до общини. Баптисти заперечують хрещен­ня немовлят, вважаючи, що ті не мають віри, у дорослого ж бо є віра і свобода вибору. Він свідомо обирає релігію. Не вважаються таїнствами хрещення і хлібо-переломлення. Зміст життя баптисти вважають у врятуванні і досягненні бла­женства в раю. Баптисти відзначають усі християнські свята, пов'язані з іменем Христа, а також одруження, похорони, дні народження членів общини. Людина, що потрапила в баптист­ську   общину,   поступово   втрачає   зв'язок   із   зовнішнім   світом.   Все,   що

17

відбувається поза общиною, вважається гріховним. Життя баптиста чітко регламентоване. Увесь свій вільний час він при­свячує пропаганді Біблії, баптистським зборам. Він віддає на користь общин значну частину свого заробітку, йому не реко­мендується одружуватися з людьми іншої віри, а тим більше — з невіруючими.

              Зберігаючи основи віровчення про культи, запозичені з баптизму, адвентисти акцентують увагу на очікуванні другого пришестя (адвентус) Ісуса Христа і заперечують безсмертя душі. Обов'язковим для членів секти є внесення десятини в касу общини. Адвентисти ведуть активну місіонерську діяльність. Для них характерні «санітарна реформа», котра вимагає від віруючо­го піклуватися про власне здоров'я, оскільки згідно з адвентистськими уявленнями тіло — «посуд божий». Адвентисти по­діляються на кілька угруповань. Найчисленнішими серед них є послідовники «пророчиці» Олени Уайт, які визнають щонедільне свято суботи (адвентисти сьомого дня). У наш час близько половини членів усіх общин адвентистів проживають в Україні, здебільшого в Чернівецькій, Черкаській, Вінницькій областях. Єдиного організаційного центру адвентисти не мають.

               П'ятидесятники вірять у можливість сходження до них свято­го духа і безпосереднього спілкування з Богом, з надією одержа­ти від нього  дари святого духа: здібності до вивчення інших мов, пророкування, зцілення. Збори п'ятидесятників суп­роводжуються явищами масового релігійного екстазу, завдають шкоди здоров'ю. Общини п'ятидесятників нині існують в Ук­раїні, в Білорусії, Молдові, Казахстані, різних областях Росії.

             Ієговісти визнають єдиного бога Ієгову і готуються до армагеддону — кінця світу. Це одна з крайніх форм сектантства. В 1931 р. секта зареєструвалася під назвою “Товариство свідків Ієгови». «Свідки Ієгови»  діють, головним чином, на Україні, в Молдові, на Північному Кавказі, в Іркутській області та Красноярському краї. Більшість з них підпорядкована Бруклінському центру в США.

                 Відомий протестантський релігійний філософ Р.Нібур вважає, що причини гріха кореняться у волі людей. Людина — істота смер­тна, земна, але володіє свідомістю, волею, бажанням бути по­дібною до Бога, відмовляється підкоритися волі Бога, що вияв­ляється у її прагненні «втілити себе у вічності», будь-що потрапи­ти в історію.  Особливе місце серед релігійних поглядів на мир посідають хіліастичні концепції. Хіліазм — релігійне вчення про тисячолітнє «царство Боже» на Землі, яке нібито передує кінцю світу. Релігія використовує тут потяг людей до справедливості і загальної рівності, обіцяє царство миру десь у невизначеному майбутньо­му, що залежить від надприродних сил. Бога, поширює думку, що люди самі по собі безсилі у боротьбі з оточуючим їх соціаль­ним злом.  Хіліастичне вчення, як і традиційний релігійний пацифізм, прирікає людей на пасивне чекання миру, не може задовольни­ти інтереси і бажання віруючих, які прагнуть до більш активної діяльності на користь миру.

 

18

Література

1. Лубський В.І. “РЕЛІГІЄЗНАВСТВО”    Київ “Вілбор” 1997 р.

2.  Каутский К.І. “ІСТОРІЯ ХРИСТИЯНСТВА”   М.1990 р.