Реферат: Церковне християнство
Нехристиянські джерела
Автори І ст. не згадують про християнство, до нас дійшло багато творів іудейських письменників Йосифа Флавія і Філона Александрійського. Вони розробляли питання історії Палестини та іудаїзму і не могли б промовчати про нову релігію, якби в євангельському оповіданні про Ісуса Христа та в розповідях про його чудеса була хоча б крихітка історичної істини. Правда, в «чудейських древностях» Флавія говориться про Ісуса Христа як про Бога, про його чудеса, смерть і воскресіння. Але місце, як установлено наукою, є вставкою якогось благочестивого християнського переписувача. Воно не могло належати самому Флавію, бо він був правовірним іудеєм і не міг говорити про Ісуса як про Бога. До того ж увесь уривок аж ніяк не пов'язаний ані з попереднім, ані з наступним оповіданням і є чисто механічною вставкою. Проте твори цих письменників мають велике значення для передісторії християнства. Автори новозавітних євангелій брали у Й.Флавія майже всі дані про історію Палестини в І ст. Докладно описана Флавієм чудейська війна 66-73 рр. проти римлян яка багато в чому визначила антиримську спрямованість автора «Одкровення Іоанна». Твори Філона використовувались авторами інших новозавітних писань. Так само стоїть справа і з римським філософом Сенекою, він жодним словом не згадує християн, але розвинуті ним філософські ідеї широко запозичалися отцями церкви. Таким чином, хоча письменники І ст. і не повідомляють нічого про нову релігію, проте дані, що містяться в їхніх творах, свідчать, як створювався грунт для виникнення і поширення християнства.
Зате греко-римські автори наступного століття (Пліній Молодший, Таціт, Светоній, Лукіан і, головним чином, Цельс) повідомляють чимало важливих, хоча й уривчастих, відомостей про християн і християнство. Місце в рукопису «Анналів» Таціта на відміну від вставки у творі Флавія не можна без застереження вважати вставкою, тому що тон щодо християн відзначається ворожістю, чого і слід чекати від представника староримської традиції. Тут йдеться про гоніння на християн в 64 р. в Римі і про Христа, страченого за Понтія Пілата. Це місце, проте, сповнене суперечностей і не доводить історичності Ісуса. Відомості про Христа Таціт, мабуть, одержав від християн у Кількії, де він на початку П ст. був намісником.
8
Більш повні відомості про християн відображені в листуванні Плінія Молодшого з імператором Траяном (початок II ст.). Вони стосуються християнських общин у Віфінії (північно-західне узбережжя Малої Азії). Траян рекомендує Плінію карати осіб, викритих в тому, що вони християни, якщо вони не відмовляться від своєї віри.
Значно більше відомостей про християн у творах Лукіана і Цельса, датованих другою половиною II ст. Перший з них скептично ставився до всіх видів релігійних забобонів, як язичеських, так і християнських. У творі «Про кончину Перегріна» він описує життя одного пройдисвіта, котрий у своєму бурхливому житті був «і пророком, і главою громади, і керівником зібрань» у християн. Перегрій, за словами Лукіана, не тільки тлумачив «святі» книги християн, але й складав багато з них. Знущаючись над легковір'ям християн, Лукіан висловлює співчуття простакам, обдуреним Перегріном. Книга Цельса «Правдиве слово» присвячена критиці християнства. Цельс, як Пліній і Лукіан, вважав християнство марновірством, не гідним освіченої людини. Він зазначав, що упорядники Євангелія «три, чотири і багато разів переробляють перший запис Євангелія, щоб мати можливість заперечити викриття». Його обурює та обставина, що християни «не хочуть ні давати, ні прийняти пояснення про те, у що вірують. Вони відбуваються фразами: «не випробовуй, а віруй», «віра твоя спасе тебе». Працю Цельса було знищено церковниками, однак численні виписки з його книги збереглися у християнського автора III ст. Орігена, який написав твір «Проти Цельса».
Таким чином, із свідчень нехристиянських письменників випливає, що нова релігія почала поширюватися не раніше початку II ст., і лише в другій половині цього століття вона почала привертати увагу язичеських письменників. Мовчання про християнство у творах авторів І ст. не було випадковим. Християнські секти того часу були такі незначні, що письменники не знали про їх існування. Звідси випливає, що євангельське оповідання про чудеса, що їх робили і Ісус, і апостоли, було лише благочестивою вигадкою християнських письменників. Археологічні розкопки, що здійснювалися у всіх місцях, де можна було передбачити існування ранньохристиянських общин, від Риму до Палестини, не дали у І ст. ніяких слідів таких общин. У римських катакомбах найдавніші дані про християн належать до другої чверті II ст. Тим самим часом датуються найбільш ранні знахідки християнських папірусів у Єгипті.
Розкол християнства
Головною причиною розколу були особливості соціально-економічного та соціально-політичного становища церкви на заході та сході Європи. На заході феодальні відносини розвивалися досить швидко, існувала політична роздробленість, римський папа (так став називати себе глава римської патріархії) та його церковне оточення були політичне самостійними і незалежними. На сході ці феодальні відносини розвивалися повільно, існувала політична централізація, константинопольський патріарх та його церковне оточення були політичне несамостійними, залежними від світських властей. Другою важливою причиною розколу була боротьба римського папи та константинопольського патріарха за владу над усією християнською церквою.
Процес розгалуження офіційного християнства був тривалим. Різниця у соціально-економічному і соціально-політичному становищі церкви на заході та сході Європи привела до появи відмінностей у віровченні та обрядовості. Вже в IX ст. відбувалася гостра богословська полеміка між західним та східним духівництвом, яка закінчилася розривом відносин між римським папою і константинопольським
9
патріархом. Однак невдовзі папа та патріарх пішли на примирення. Повторний і вже остаточний розрив відбувся у 1054 р., коли папа і патріарх взаємно відлучили один одного від церкви і оголосили анафему. Після цього римська церква почала називатися католицькою (від грецької «вселенський, всеохоплюючий»), а константинопольська та александрійська, антиохійська і єрусалимська, які підтримували її, ортодоксальними. Православ'я — одне з відгалужень християнства, що дістало оформлення після розколу церкви в 1054 р. на Східну та Західну. На відміну від католицизму православ'я не має єдиного церковного центру, що об'єднував би віруючих у масштабі планети. Історично склалося так, що перші християнські центри, котрі в майбутньому перебрали контроль над діяльністю віруючих на значних територіях, формувалися як самостійні церковні утворення. Згодом, з розпадом Римської імперії, такі центри визначилися в Александрії, Антіохії, Константинополі та Єрусалимі. Відцентрові сили, що діяли у Візантії, прискорили ослаблення , взаємозалежності між вказаними територіями.
Початок християнства на Україні
Християнство поширювалося на Україні ще задовго до княжіння Володимира Великого. Вже біля 860 р. мали охреститися Аскольд і Дір, що ходили великим походом на Царьгород. Українське населення не противилося християнській вірі. Вже за Ігоря 944 р. стояла в Києві церква св.Іллі й частина княжої дружини була християнська. Ігорева дружина Ольга також прийняла християнство, але не могла приєднати до нової віри сина Святослава. Він сказав, що його дружина буде сміятися з нього. Володимир Великий не тільки сам прийняв християнство, але й намагався зробити його вірою цілої держави. За наказом князя всі без винятку хрестилися.
Володимир у перший по хрещенні день наказав скидати ідолів, рубати й палити. Статую Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра — дванадцять чоловік били його залізом. Кинули фігуру до ріки й князь наказав: «Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його». І Перун поплив Дніпром і затримався далеко за порогами, в місці, що називалося пізніше Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви або божниці, як їх часом називали. Краса й велич нових святинь поволі згладжувала пам'ять про давню, просту віру. Проповідниками християнства спочатку були чужинці, греки або болгари. Інколи це були крайні аскети, що виглядом своїм викликали тривогу, як наприклад, митрополит Іван Скопець, що приїхав із Царьгорода 1089 р. Пізніше духовенство почали обирати з місцевих людей, із шкіл, що заснували Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Першим митрополитом з місцевого роду був Іларіон, славний проповідник і надворний священик Ярослава Мудрого, висвячений 1051 р. Вдруге 1147 р. без погодження з Царьгородом, висвятили на митрополита Клима Смолятича. Це теж учений книжник і філософ. Собор єпископів посвятив його мощами св.Климентія, що в Києві були у великій пошані. Це були спроби визволити українську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але пізніше царьгородський патріархат відновив своє право присилати митрополитів до Києва.
В ці часи при церкві жив не тільки сам священик, але й численний церковний причет — люди, які виконували при церкві якісь обов'язки аби церква прийняла їх під свій захист. Називали їх також церковними людьми і вони не підлягали світському судові; судив їх єпископ. В церковному уставі Володимира Великого вони перелічені:
ігумен, піп, диякон, попадя, той хто в криласі: ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічець, прощеник, задушний чоловік, прибічник, сліпець, хромець тощо.
10
Духовні чини часто переходили з роду в рід і утримувалися в тих самих родинах: сини священика ставали також священиками. Попович, що не вчився і не висвятився на попа, лишався ізгоєм, людиною без стану. Для письменного духовенства вимагали звичайно невеликої освіти: вміння тільки читати й писати та знати церковні обряди.
Католицизм
Католицизм є одним із напрямів у християнстві, який виник внаслідок першого великого розколу в християнстві в 1054 р. Католицизм поширений переважно в Західній (Франція, Бельгія, Італія, Португалія) та Східній (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Литва, частково Латвія і західні області України) Європі, у переважній більшості країн Південної Америки; його сповідує майже половина віруючих Північної Америки. В Азії, Африці також є католики, але вплив католицизму тут незначний.
Католицизм має багато спільного з православ'ям і водночас відрізняється від інших напрямів у християнстві системою віровчення, культу, своєрідними засобами пристосування до стрімкої зміни соціальної діяльності і нової релігійної свідомості. Католицизм доповнив «Символ віри» новими догматами. Католицизму притаманні догмати християнства, але він має й специфічні риси, особливості, котрих не знає православна церква. Що це за особливості?
Основним догматом католицької церкви, що відрізняє її від інших течій у християнстві, є догмат про непогрішимість папи Римського. Він полягає у тому, що папа Римський, який виступає з амвона з тих чи інших питань віри і моралі, є непогрішимим. Прийняття цього догмата папство домагалося протягом сторіч, але добилося тільки в 1870 р., коли його було прийнято католицьким Вселенським Собором у Ватикані.
Ведучи боротьбу за духовну та світську владу, папи йшли на численні союзи з королями, користувалися опікою могутніх феодалів, невпинно примножували свої багатства і посилювали політичний вплив.
Наступний догмат католицизму — це догмат про «чистилище», прийнятий у 1439 р. на Флорентійському соборі. Вчення про «чистилище» полягає в тому, що душа людини після смерті потрапляє в «чистилище» — місце між пеклом і раєм, має змогу очиститися від гріхів і в подальшому переходити в пекло чи рай. Очищення душ здійснюється шляхом різноманітних випробувань. Рідні та близькі покійного за допомогою молитов і внесків на користь церкви можуть полегшити випробування душі, що перебуває в «чистилищі». Доля душі визначалася, таким чином, не тільки поведінкою людини в земному житті, а й матеріальними можливостями близьких покійного. Дуже важливим положенням католицизму є теза про особливу роль духівництва, що людина не може заслужити Божої милості самостійно, без допомоги духівництва, яке має значні переваги перед мирянами і повинно мати надзвичайні права і привілеї. Зокрема, католицьке віровчення забороняє віруючим читати Біблію, оскільки це є виключним правом духівництва. Католицизм вважає канонічною лише Біблію, яка написана латинською мовою, якою не володіє переважна частина віруючих.
Католицька догматика встановлює необхідність систематичної сповіді віруючих перед духівництвом. Кожен католик повинен мати свого духівника і регулярно звітувати йому про свої думки і вчинки; без систематичної сповіді спасіння неможливе. Завдяки цій вимозі католицьке духівництво проникає в особисте життя
11
віруючих, кожний крок яких перебуває під контролем ксьондза або монаха. Систематична сповідь, таким чином, дозволяє католицькій церкві мати значний вплив на суспільство, особливо на жінок.
Серед релігійних положень католицької церкви є й таке: немовби Христос, Богоматір і святі мають таку велику кількість заслуг, що їх вистачить для забезпечення потойбічного блаженства всьому існуючому і майбутньому людству. Весь цей запас «добрих» справ Бог надав у розпорядження католицької церкви;вона за своїм розсудом може виділити певну частину цих «добрих» справ віруючим для спокутування гріхів і особистого спасіння, але за це віруючі повинні платити церкві. Продажем Божественної благодаті «відав» спеціальний трибунал при папі. Там за гроші можна було отримати індульгенцію — папську грамоту, котра давала віруючим відпущення гріхів або визначала час, протягом якого можна було грішити.
Багато своєрідного є і в католицькому культі. Широко використовуються засоби емоційного впливу на почуття віруючих. Пишність і урочистість притаманні католицькому культу,богослужіння супроводжується органною музикою, сольними та хоровими співами. Богослужіння в католицькому культі ведеться латинською мовою, незрозумілою більшості віруючих. Надзвичайно велику роль у католицтві відіграє культ Богородиці, або мадонни. Християнство запозичило цей культ у більш древніх релігій, де Богородиця шанувалась як Богиня-мати, Богиня родючості. В християнській релігії Богородиця була перетворена в міфічну діву Марію, що народила від «святого духа» дитину Ісуса, сина Божого. В католицтві шанування Богородиці піднесено до догмата, а її культ до певної міри навіть відсунув на другий план культ Бога-отця і самого Христа. Культ Мадонни допомагає католицтву впливати на мільйони віруючих жінок. Католицька церква навіює жінкам, що в діві Марії вони мають свою заступницю перед Богом, що Мадонна може допомогти їм у всіх життєвих труднощах.
На третьому Вселенському Соборі (Ефес, 431 р.) відбулося визнання Марії Богородицею, а в 1854 р. було прийнято догмат про її «непорочне зачаття» та тілесне вознесіння на небо.
Значного поширення в католицизмі поряд із вшануванням Богородиці набуває культ святих, поклоніння реліквіям та мощам. За час існування католицької церкви було проголошено близько 20 тис. «святих» і майже 200 тис. «блаженних». Папа Пій XI оголосив за 17 років свого понтифікату 34 «святих» і 496 «блаженних», а Пій XII проголошував кожного року в середньому по 5 «святих» і 40 «блаженних».
Католицька ідеологія надзвичайно рухома. Це яскраво проявилося в рішеннях другого Ватиканського собору, який переглянув чимало уявлень, що перестали відповідати завданню збереження релігії. На Соборі внаслідок чотирирічних суперечок прийнято 16 документів, котрі розкривають суть сучасного католицького модернізму. В Їх числі необхідно виділити чотири «Конституції»: «Про літургію», «Про церкву», «Про одкровення» , «Тринадцяту схему», а також дев'ять декретів: про екуменізм, про пастирський обов'язок єпископів, про східні католицькі церкви, про чернецтво та ін.
Соборна конституція про літургію дозволяє спрощення багатьох обрядів і пристосування їх до особливостей місцевих умов. Зокрема, було дозволено частину меси проводити не латинню, а місцевою мовою з використанням національної музики. Конституція рекомендує більше часу відводити проповідям, а богослужіння проводити декілька разів на день, щоб особи, зайняті на виробництві, могли відвідати їх у зручний час. Собор виніс рекомендації щодо включення до католицького культу елементів місцевих релігій, зближення з іншими християнськими церквами, визнання таїнств і обрядів, здійснених над католиками в інших християнських конфесіях. Зокрема, визнано дійсним хрещення католиків у православних храмах, а православних — у