Реферат: Тероризм як проблема світового масштабу
Світовому співтовариству відомі ініціативи й позиція України стосовно ядерної зброї та випробувань. Так, виступаючи на ІІ конференції, присвяченій сприянню щодо прискорення набрання чинності Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань, який проходив 11—13 листопада 1996 р. в штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку, тодішній український міністр закордонних справ Анатолій Зленко відзначив, що країна прикладом послідовної та зваженої політики в сфері ядерного роззброєння нерозповсюдження ядерної зброї. Також Україна закликала світове співтовариство дотримуватися мораторію на ядерні випробування. У цій сфері до України ніколи претензій не було. Проте з мирним атомом у нашій країні проблеми є. МАГАТЕ, що визначає міжнародні стандарти ядерної безпеки, назвало держави колишнього СРСР регіоном, де немає адекватного контролю над ядерними матеріалами. Російськ нформаційні агентства, чомусь забувши про свою батьківщину, це повідомлення нтерпретували в слоган «МАГАТЕ внесло Україну в список ядерно-небезпечних країн». Як відомо, Україна, Росія, Молдова й Болгарія 1997 р. підписали Угоду про транспортування ядерних відходів. Молдова відмовилася ратифікувати цю угоду, і відходи переправляються Дунаєм в Одеську область. Болгарія таким чином транспортує свої ядерні відходи в Росію для подальшого поховання й переробки. На сьогодні через Україну вже пройшли два поїзди з ядерними відходами; щороку через нашу територію мають проходити три-чотири небезпечні вантажі з Болгарії. Можна зрозуміти занепокоєння Партії зелених України (голова — В.Кононов) щодо відсутності гласності в питанні транзиту ядерних відходів через територію країни й розвитку інфраструктури ядерної енергетики загалом. Якщо на другу частину питання поки що не може відповісти ніхто, то на першу — відповідно до Оргуської конвенції (про право на повну екологічну інформацію), має право одержати відповідь кожен громадянин України.
Ніяк ядерні об’єкти не повинні будуватися чи ввозитися в країну без попередження населення й місцевої влади. Сьогодні немає інформації про: надійність контейнерів і вагонів для перевезення ядерних відходів; про охорону вагонів; суму, отриману Україною за небезпечний транзит, і про те, скільки одержать ті українськ регіони, через які проходять вагони з ядерними відходами. Україна не ма альтернативи розвитку ядерної енергетики, а це вимагає на першому етап добудування двох блоків Хмельницької та Рівненської АЕС. Навіть в умовах мінімального фінансування необхідно проводити певні дослідження в цій сфері. Можна тільки сподіватися на жорсткий контроль над ядерними об’єктами в країні з боку Держатомрегулювання України, який після багатьох перетворень знову почав функціонувати.
Попередження, виявлення і контроль виключать можливість ядерного тероризму.
Боротьба з незаконними поставками ядерних і радіоактивних матеріалів є надзвичайно складним завданням урядів у багатьох напрямах, і уряди несуть перед світовим співтовариством відповідальність за недопущення контрабанди й несанкціонованого використання, володіння й переміщення цих матеріалів через свою територію та кордони. Національна система попередження включає виконання міжнародних договорів і конвенцій; розробку, ухвалення й виконання національного законодавства в сфері поводження з ядерними й радіоактивними матеріалами; запровадження систем обліку ядерних матеріалів, ліцензування й видачу спеціальних дозволів на роботу з джерелами радіації; контроль над експортно-імпортними операціями; відповідну роботу правоохоронних органів, розвідки; прикордонний контроль. Також потрібен комплекс заходів для обмеження й ліквідації наслідків можливих актів ядерного тероризму. Окремо необхідно виділити питання фізичного захисту ядерних об’єктів, що є найважливішим для держав, які мають атомні станції (див. нижче).
Незаконний оборот розщеплюваних і радіоактивних матеріалів загрожує національній безпеці, здоров’ю населення й екології всіх країн світу. Тож потрібно підвищити світов стандарти й норми фізичного захисту; вдосконалити юридичну базу попередження й виявлення таких випадків; розширити застосування запобіжних заходів; сприяти співробітництву та обміну інформацією між державами, міжнародними організаціями; обновити з урахуванням сьогоднішніх реалій антитерористичне законодавство. Фізичний захист як перша лінія оборони Єдиним міжнародним стандартом фізичного захисту є Конвенція про фізичний захист ядерних матеріалів від 1980 р. і відповідні загальні рекомендації МАГАТЕ. Національна система фізичного захисту повинна бути спрямованою на забезпечення безпеки в сфер використання ядерної енергії, на захист від протиправних дій і незаконного обороту радіоактивних матеріалів. Будівництво системи фізичного захисту АЕС зазвичай починається з визначення кола і ролей організацій, відповідальних за безпеку. Потім проводиться аналіз життєво важливих елементів АЕС і можливих методів та шляхів їх ураження; складається список критичного устаткування. Власне систему охорони АЕС забезпечує система інженерних бар’єрів, технічн засоби й персонал станцій. Наступним кроком є створення так званої модел базової загрози, що ґрунтується на аналізі внутрішніх і зовнішніх загроз, терористичної, кримінальної й антиядерної діяльності угруповань усередин країни й за кордоном (тактика, зброя, спорядження, розмір терористичної групи), які можуть вдатися до спроб несанкціонованого вилучення ядерних матеріалів або диверсії. Все це разом і є загальнодержавною моделлю ядерної загрози. На жаль, в Україні таку модель не створено. Оскільки для цієї роботи необхідно задіяти спеціальні служби й відомства, то цим було б доцільно зайнятися Рад національної безпеки та оборони України, покликаній координувати й контролювати діяльність органів виконавчої влади в сфері національної безпеки. Сьогодні в Україні в сфері ядерної безпеки завдяки міжнародній підтримці вдалося досягти багато чого. Проте для вирішення виниклих сьогодні нових завдань необхідна чітка та злагоджена робота всіх відомств, відповідальних за цю сферу. Найважливішим і водночас найскладнішим питанням є ресурсне забезпечення і, передусім, фінансування. Тут потрібно не тільки сподіватися на допомогу Заходу, а й щороку передбачати в держбюджеті необхідні суми.
2. Об’єднання міжнародних зусиль у боротьбі проти тероризму
В умовах глобалізації міжнародних відносин боротьба з тероризмом тільки в національних рамках виявляється малоефективною. Потрібні об’єднані зусилля держав на парламентському, урядовому та суспільному рівнях. Експерти визнали як одну з провідних політику НАТО в боротьбі із сучасним тероризмом, основні напрями яко були започатковані на Паризькому саміті в листопаді 2002 року.
Сьогодні з міжнародним тероризмом необхідно боротися не аматорськими, а комплексними методами – на системному, міжнародному рівні. Нині стало цілком зрозуміло, що не тільки одна країна не може самотужки протистояти такому явищу, як тероризм, а й групи країн. Постала необхідність координації зусиль на рівні міжнародних організацій. НАТО у цьому розумінні є найефективнішим механізмом боротьби з міжнародним тероризмом.
Настав час утворити певну структуру швидкого реагування, яка б налічувала кілька десятків тисяч солдат і була добре підготовлена, сучасно озброєна та працювала на випередження, не допускаючи будь-яких проявів тероризму. Ця структура покликана убезпечувати населення від терористичних акцій та заходів, які призводять сьогодні до загибелі десятків тисяч людей.
Міжнародний тероризм – це форма силового зіткнення цивілізацій в умовах глобалізованого світу. Передусім ідеться про протистояння іудейської та мусульмансько цивілізацій як найбільш радикальних і агресивних. У цю боротьбу втягується християнська цивілізація, особливо її католицька та протестантська гілки. Втім, православні народи також не залишилися осторонь, найпаче враховуючи розширення зони військових конфліктів на іракську територію. У війні в Іраку беруть участь військові контингенти з православних країн, зокрема Болгарії та України. Не можна забувати і про інтереси таких цивілізацій, як буддійська чи архаїчно-природних культів, характерна для країн Африки і деяких ареалів Аз та Латинської Америки.
Сенс розвитку будь-якої цивілізації визначає її ставлення до людського життя. Найбільш утилітарний підхід до цього питання існує в мусульманській цивілізації, що розглядає жертву з боку носіїв мусульманських цінностей і, тим паче, представників інших цивілізацій, як нормальне, повсякчасне явище. Особливо активно таку лінію проводять радикальні мусульманські угруповання. Тому міжнародний тероризм став знаряддям саме в руках мусульманської цивілізації у боротьбі за чільне місце у світовій спільноті та світовому господарстві. а також заради посилення своїх позицій. Ситуація, що виникла у світі після 11 вересня 2001 року, підштовхує світову спільноту до вироблення закону стосовно такого нового виду конфліктів ХХІ століття, як війна з тероризмом. Національна стратегія захисту Сполучених Штатів (The National Defense Strategy of the United States) відкривається промовистим твердженням — «Америка є нацією на війні». Далі йде розшифрування цього твердження: «сьогоднішня війна — проти терористичних екстремістських мереж, включно з їхніми державними й недержавними прихильниками». Цій війні було дано багато визначень — «війна з тероризмом», «глобальна війна з тероризмом» або навіть «тривала війна». Все це, по-суті, означає одне: використання військової чи іншої сили для ураження терористів скрізь, де їх буде виявлено. У Сполучених Штатах є визнання факту війни з тероризмом політичних та юридичних наслідків. Власне, що це — «війна взагалі», «нова форма воєнних дій» чи «протистояння зі світом тероризму»? Це справді війна у межах наявної юридичної структури — чи, як її визначив президент США Джордж Буш у меморандумі Білого дому від 7 лютого 2002 року, «нова парадигма»? «Цю нову парадигму вводимо не ми, а терористи. Вона потребує нового трактування законів війни, яке при тому було б сумісне з женевськими принципами», зазначається у меморандумі. Чи не означає це таке: президент Буш вважає, що традиційний закон збройного конфлікту (який часто кваліфікується у США як «закон війни» й відповідно ілюструється чотирма угодами 1949 року в Женеві) не витримав випробування ХХІ століттям і потребує змін або корекції? Якщо це справді «нове трактування» американською стороною, то дуже важливо, аби воно вписувалося й координувалося з міжнародною відповіддю на тероризм як на явище, яке останнім часом набуває глобального поширення у світі. Традиційно й відповідно до практики багатьох останніх років, тероризм визначався як насамперед внутрішня проблема, стримування якої покладалося на внутрішні закони. Дії терористів, що, як, наприклад, у випадку з «Аль-Каїдою», давно вже набули міжнародних масштабів, не можуть трактуватися як звичайні злочини, які слід розглядати у світлі внутрішніх законів тієї чи іншої країни. Таким чином, поста необхідність розширення закладених у міжнародне право рамок збройного конфлікту. Очевидно, що одна країна, хоч би якою вона була могутньою, не уповноважена одноосібно чинити правосуддя від імені міжнародної спільноти. В ситуацій, яка склалася нині, можливо, є сенс створити авторитетний Міжнародний антитерористичний трибунал, який би мав чітко виписані повноваження судити притягувати до відповідальності злочинців зі світового терористичного нтернаціоналу?
Проте якщо ми говоримо про зміну парадигми трактування законів війни з тероризмом, то чи не варто одночасно виписати відповідні закони, котрі б сприяли захистов жертв, які опинилися в зоні конфлікту, викликаного діями терористів? Не підлягає сумнівові, що необхідна зміна парадигми, відповідно до якої мали б враховуватися законні права цивільного населення, що завжди найбільше стражда від непримиренного протистояння задіяних у конфліктах сторін. Передусім повинно йтися про конфлікти, аналогічні іракському: на території цієї країни щодня від рук ісламських екстремістів гинуть десятки безневинних людей, а держава не ма сили протистояти нападам терористів. Напевно, має бути визначено, що коли внутрішнє насильство досягає рівня «збройного конфлікту», то у війні з терористами можуть застосовуватися методи і засоби, які є адекватною відповіддю на посилення загрози з боку терористичних угруповань. Бо якщо у мирні часи відносини між державою та її опонентами повністю регулюються законами, що захищають права людини, то підвищення внутрішнього насильства до рівня «збройного конфлікту» переводить ситуацію у зовсім іншу площину. У площину, де неможливо повністю гарантувати права людини і її захист від осіб, котрі за ніщо мають життя своїх співвітчизників і ведуть неприкриту війну проти цивільного населення, свідомо удаючись до найбільш варварських методів винищення мирних людей. І якщо донедавна терористичні дії в основному поширювались у межах контексту національної внутрішньої боротьби, то глобалізація тероризму підштовхнула терористів із Близького Сходу розширити свої дії поза межі їхніх власних територій і здійснювати свої напади й на теренах Європи.
Вирішуючи це питання, особи й міжнародні організації, котрі належать до західного світу, потрапили в класичну пастку штампів та навішаних ярликів. Пастка ця не нова, але дуже комфортна для тих, хто освоює виділені ресурси на певну проблему чи якесь завдання. Річ у тому, що, аналізуючи факти, які лежать в основі ситуації, що склалася, бачимо: хоч військові дії в боротьбі з тероризмом були досить успішними, свої можливості вони вже вичерпали. Оскільки війна — це збройне протистояння і є лише частиною заходів та засобів, які можна застосовувати для вирішення якихось проблем. Якщо про це говорить президент США Джордж Буш, то, очевидно, він як політик, що змушений говорити дуже простими для пересічного громадянина фразами, у принципі має рацію, називаючи зазначене протистояння війною з тероризмом. Але коли про війну з тероризмом говорять люди, котр професійно досліджують цей процес, — вони або не компетентні, або вводять громадськість в оману. Конфлікт, який виник у протистоянні з тероризмом, не коректно називати війною. Бо це є конфлікт, протистояння, комплекс різноманітних конфронтаційних дій. І тільки невелика надводна частина айсберга протистояння може ідентифікуватися як війна. Військовими методами це питання принципово не можливо вирішити. Тому загальмувалися процеси розв’язання проблеми у Афганістані й Іраку, і таким чином вони гальмуватимуться скрізь по світу.
Військов завершили розгром воєнізованих формувань противника, й сьогодні у Іраку та в Афганістані мали б працювати зовсім інші фахівці. Меншою мірою — спеціалісти військової поліції, яка зараз практично повністю взяла на себе всі функц забезпечення безпеки в Іраку, а більшою мірою — спецслужби. Проте набагато важливіша робота зі створення нової структури. Тобто нової системи: міс суспільства, ідеології й політики. Ці речі набагато складніші, можливо — не такі очевидні, але це саме те, чого конче бракує нині. Якщо продовжувати протистояння силами військових (зокрема військової поліції), то це призведе до того, що ті ж таки військові — а вони вже запитують себе, що ж робити далі, можуть запропонувати інший вихід — встановлення військової диктатури. Власне, ншого виходу вони просто не можуть запропонувати, оскільки їм не відомі інш засоби для стабілізації ситуації.
Гадаю, саме з цієї точки зору вивчають зазначену проблему багато аналітичних західних центрів. Але є обставина, яка заважає політикам і можновладцям усього світу прислухатися чи використовувати думки й розробки людей, котрі розуміють справжні причини і справжні моделі того, що реально відбувається. Дуже чітко змалював картину, подібну до сьогоднішньої, Еріх Марія Ремарк в епізоді, де він описує спостереження нелегального емігранта лікаря, котрий перебуває за кількасот метрів від споруди Ліги націй і бачить, як приїжджають і від’їжджають щасливі й дуже багато вбрані у розкішні костюми, хутра та прикраси аристократичні пани та пані, що їх супроводжують. Вони вирішують світов проблеми, а тим часом війна вже йде у Європі. Ремарк геніально окреслив це не з погляду соціального маргінала, а з погляду політичного вигнанця антивоєнного, антиагресивного напряму, який добре розуміє причини конфлікту. До чого це призвело, ми знаємо. Історія нам показала, що було запущено вкрай спустошливу і жорстоку війну, якої могло й не бути. Причина — цим гарно і багато вбраним панам, які не були наївними чи недалекими, просто було некомфортно, невигідно вирішувати нов завдання новими методами. І визнати, що поза їхнім вузько корпоративним світом снують проблеми, про які вони не хотіли й чути. Оскільки були повністю зациклені на вирішенні своїх кар’єрних політичних питань, захоплені бажанням розширювати бізнесові горизонти і примножувати фінансові здобутки й намаганням узяти від життя все, що давало їхнє привілейоване становище в суспільстві.
