Реферат: Архівні фонди НАН України як джерело з вивчення розвитку української академічної історичної науки (1944–1956)
На підставі виявлених документів з’ясовано, що новий статут АН УРСР, прийнятий 6 лютого 1945 р., не сприяв децентралізації Академ наук у часи повоєнної відбудови. За документами вищих партійних органів встановлено, що з кінця 1944 р. поновилась практика систематичного їх втручання в роботу історичних установ задля відстеження та контролювання їх науково роботи. З цією метою було штучно створено міф про небезпеку поширення так званого українського буржуазного націоналізму, в т. ч. в українській науці. Вже у 1945 р. вищі партійно-радянські органи висловили недовіру директору Інституту археології Л.М. Славіну, якого невдовзі було звільнено з цієї посади. У 1946 р. з розгортанням наступу на історичну школу М.С. Грушевського було ліквідовано Львівський відділ Інституту історії України.
За директивними документами вищих партійних органів встановлено, що своєрідним апогеєм партійного диктату в академічній історичній науці стало прийняття постанови ЦК КП(б)У від 29 серпня 1947 р. про незадовільну роботу Інституту історії України, в якій у брутальній форм піддавались критиці наукові праці співробітників установи. Даною постановою вищі партійні органи визначили напрям роботи академічних історичних установ на наступні роки. Готувалась подібна постанова ЦК КП(б)У, проект якої зберігається в ЦДАГО України і щодо діяльност Інституту археології. Впродовж 1945–1947 рр. ЦК КП(б)У провів 5 спеціальних нарад істориків, на яких здійснювалось ідеологічне “перевиховання співробітників Інституту історії України.
Аналіз виявлених в архівах установ НАН України документів дає підставу стверджувати, що Президія АН УРСР в цей час регулярними доповідними записками інформувала ЦК КП(б)У про внесення будь-яких, навіть незначних, змін до структури історичних установ, їх тематичних планів, про проведення конференцій, а також стан підготовки наукового кадрового складу.
Внаслідок політичного тиску у 1947 р. з посади директора Інституту історії України було усунуто чл.-кор. М.Н. Петровського як такого, який “…не здатний мобілізувати колектив на виконання постанов ЦК КП(б)У”. У 1954 р. з політичних мотивів були звільнені директор Інституту археології П.П. Єфіменко та завідуючі відділами первісної археології та слов’янської археології – В.М. Даниленко та В.А. Богусевич. Комісію по істор Вітчизняної війни на Україні у зв’язку з виконанням важливих завдань, зокрема партійних, очолювали співробітники апарату ЦК КП(б)У К.З. Литвин та І.Д. Назаренко. Інститут суспільних наук, починаючи з 1951 р., постійно піддавався критиці у зв’язку з недостатнім контролем над структурними підрозділами, в т. ч. відділом сторії України та відділом археології.
Смерть Сталіна у 1953 р. стала поштовхом для розгортання нових досліджень з історії України, проте ідеологічний диктат в сторичній науці залишався значним. Так, ЦК КПРС схвалив прийняття “Тез про 300-річне возз’єднання України з Росією (1654–1954 рр.)” – спеціально директиви, яка своїм змістом була покликана показати історичну спільність українського та російського народів.
Документи науково-організаційного характеру свідчать про те, що до ускладнення роботи академічних історичних установ, особливо у 1940-х роках, спричинило їх скрутне матеріальне становище, а саме: гостра нестача наукового обладнання, робочих приміщень та житлових помешкань для наукових співробітників. Досить часто у перші повоєнні роки за рахунок установ суспільно-гуманітарного профілю відбувалось додаткове фінансування тих установ, які відігравали важливу роль у відбудові народного господарства республіки. Так, у 1945 р. річний бюджет Інституту історії України складав лише 566,6 тис. крб., Інституту археології – 593,6 тис. крб., Комісії по історії Вітчизняно війни на Україні – 638,1 тис. крб., в той час як бюджет Фізико-технічного нституту був на рівні 1678,6 тис. крб. Всі перелічені чинники часто ставали причиною реорганізації та реструктуризації окремих історичних установ. Так, у 1946 р. через нестачу коштів та відсутність матеріально-технічної бази не змогли налагодити повноцінну наукову роботу і тому були ліквідовані Одеський та Харківський відділи Інституту археології. У 1952 р. через недостатн фінансування втратив статус самостійної наукової установи Державний історичний заповідник “Ольвія”, і його було повторно включено до Інституту археології. Лише у середині 1950-х років рівень фінансування академічних установ сторичного профілю досяг належного рівня. Приміром, річний кошторис витрат Інституту історії на 1956 р. вже складав 1958,5 тис. крб.; втім, він все ще значно поступався за обсягом кошторисам академічних інститутів природничого або технічного профілю.
Завдяки порівняльному аналізу документів директивного та науково-організаційного характеру вдалось встановити, що у перші повоєнн роки доволі гострим було питання підготовки та забезпечення науковими кадрами сторичних установ. Низька чисельність вчених-істориків серед загальної маси науковців АН УРСР у перші повоєнні роки пояснюється низкою причин. По-перше, дались взнаки довоєнні репресії представників суспільних наук; по-друге, значна кількість вчених-гуманітаріїв загинули в роки війни; по-третє, багатьох учених-істориків у перші повоєнні роки було звільнено з наукових посад внаслідок звинувачень ідеологічного характеру. З’ясовано, що у 1944–1956 рр. кількість наукових відділів у структурі Інституту історії складала 5–7 одиниць, серед яких: відділи історії феодалізму, історії капіталізму, істор радянського періоду, відділ археографії, відділ історії СРСР та загально сторії, відділ історіографії і фондів, відділ історії країн народно демократії та ін. До структури Інституту археології в цей час входило від 4 до 9 підрозділів, зокрема: відділ первісної археології, відділ скіфо-сарматсько археології, відділ слов’янської археології, Кримський відділ давньо середньовічної археології тощо. У складі Комісії по історії Вітчизняної війни на Україні впродовж 1945–1947 рр. діяли 6 відділів, а у 1947–1950 рр. – 4 відділи та 3 сектори, зокрема: відділ окупаційного режиму та воєнної економіки, військово-партизанський відділ, відділ хроніки і бібліографії, воєнний сектор, партизанський сектор та сектор персоналій героїв. В Інституті суспільних наук у 1951–1956 рр. історичними дослідженнями займались лише відділ історії України та відділ археології. Державний заповідник “Ольвія”, що в 1946–1951 рр. існував у статусі самостійної установи, не мав структурного поділу.
За виявленими в архівах установ НАН України документами встановлено, що сукупна кількість докторів наук, які працювали в сторичних установах у досліджуваний період, не перевищувала 10 % від загально чисельності наукових працівників, а кількість кандидатів наук була у межах від 30 % у 1940-х рр., до 70 % у 1950-х рр. Аспіранти та молодші наукові співробітники профільних установ, які працювали над кандидатськими дисертаціями, досить часто не захищались у встановлені терміни. Крім того, історична наука за кадровим складом на той час порівняно з іншими комплексними науками була найгірше представлена в Академії наук. Все ж, незважаючи на кадрові скорочення в Академії наук на початку 1950-х рр., окремим історичним установам впродовж досліджуваного періоду вдалось збільшити свій науковий кадровий склад щонайменше втричі. Внаслідок реструктуризації та розширення тематики наукових досліджень Інститут історії України за постановою Ради Міністрів УРСР від 2 березня 1953 р. було перейменовано в Інститут історії. Загальна ж кількість науковців Інституту історії та Інституту археології за 1944–1956 рр. зросла відповідно з 19 до 61 та з 22 до 43 співробітників. У цей період в історичних установах працювали такі відомі історики, як: чл.-кор. М.Н. Петровський, чл.-кор. С.В. Юшков, К.Г. Гуслистий, І.П. Крип’якевич, Ф.П. Шевченко, а також археологи: акад. П.П. Єфіменко, чл.-кор. Л.М. Славін, М.Я. Рудинський та інші, які збагатили історичну науку своїми дослідженнями.
Четвертий розділ “Науково-дослідна робота академічних історичних установ”, що складається з чотирьох підрозділів, присвячений вивченню напрямів науково-дослідної роботи історичних установ на основі документів, які утворились в результаті їх діяльності та відклались в архівах НАН України.
Завдяки аналізу наукової документації з’ясовано, що кількісні показники виконання історичними установами наукових досліджень (кількість виконаних тем, проведених експедицій, опублікованих наукових праць) у перші повоєнні роки були незначними. Так, спільний науковий доробок установ історичного профілю у 1945 р. складав близько 90 опублікованих праць – здебільшого науково-популярних статей. Нестача науковців, слабка матеріально-технічна база та надмірний ідеологічний контроль не дозволяли повноцінно забезпечити виконання низки наукових завдань. Свідченням цього є доволі часті випадки затримки виконання наукових тем та їх зняття з річних тематичних планів історичних установ. Поряд з цим відбулось різке згорання тематики щодо вивчення яскравих сторінок українсько національної історії, яка була актуальною в часи Другої світової війни. Інститут історії України вже в перші повоєнні роки остаточно перетворюється на своєрідний “рупор” марксистсько-ленінського тлумачення української історії.
Документи науково-організаційного та науково-дослідного характеру свідчать про те, що починаючи з 1947 р. перед науковцями історичних установ було поставлено завдання щодо розробки синтетичних наукових робіт (курсів), в основу яких покладалась марксистсько-ленінська методологія історичної науки. Так, впродовж 1947–1953 рр. провідною для Інституту історії була тема з підготовки “Короткого курсу історії УРСР”; Інститут археології у 1947–1956 рр. працював над виконанням теми “Підсумки історико-археологічного дослідження на територ УРСР”; Комісія по історії Вітчизняної війни на Україні у 1945–1950 рр. виконувала тему “Україна в період Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу (1941–1945)”. Втім, жодна з названих наукових тем не була виконана у запланований термін внаслідок тривалого рецензування та постійного втручання вищих партійних органів у роботу цих установ.
Окрім узагальнюючих курсів, структурні підрозділи історичних установ паралельно працювали над створенням спеціальних наукових розвідок. За документами архівних фондів установ НАН України з’ясовано, що досить важливим моментом науково-дослідної роботи Інституту історії в цей час було вивчення проблем формування давньоруської народності, історії суспільно-політичних рухів та класово боротьби, історії робітничого класу, доведення провідної ролі Комуністично партії у досягненні перемог на воєнному, господарчому та культурному фронтах. З цією метою Інститут історії розробляв наукові теми для підготовки відповідних монографій, брошур та збірників документів. На початку 1950-х років актуальним стає питання з’ясування взаємозв’язків братніх російського та українського народів у визвольній війні проти Польщі, у боротьбі проти самодержавства, у боротьбі з нацизмом, а також здійснення науково-дослідної роботи “у світл геніальних праць товариша Сталіна”. Перед колективом відділу історії України Інституту суспільних наук, починаючи з 1951 р., були поставлені “почесн завдання вести непримиренну боротьбу з проявами буржуазного націоналізму безрідного” космополітизму, широко вивчати минуле, показати соціальн перетворення, розквіт радянської української культури і підйом добробуту трудящих західних областей УРСР. Водночас історики в умовах ідеологічного диктату зовсім не мали змоги вивчати такі теми, як формування українсько державності за часів Української Народної Республіки, опір українського народу насильницькій радянізації України тощо.
Інститут археології у повоєнний період, окрім вивчення основних епох давньої істор України (палеоліту, мезоліту та неоліту), досліджував питання етногенезу східних слов’ян та мав своїми розробками доводити ідею спільного походження трьох братніх народів. Досить вагомим напрямом науково-дослідної роботи Інституту археології, Державного заповідника “Ольвія” та відділу археолог Інституту суспільних наук була експедиційна діяльність. Встановлено, що у 1944–1956 рр. даними установами було проведено близько 300 археологічних експедицій по дослідженню пам’яток матеріальної культури різних епох давньої історії. Втім, обсяги накопичення археологічного матеріалу значно випереджали його теоретичне узагальнення.
Комісія по сторії Вітчизняної війни на Україні в 1945–1950 рр. проводила активну роботу зі збирання архівних документів з метою створення та подальшого використання документальної бази. Так, співробітниками Комісії впродовж зазначеного періоду було упорядковано та складено описи на 4255 архівних справ, систематизовано 1200 листівок, 3964 топографічні карти, взято на облік центральн республіканські газети за 1941–1943 рр. та складено картотеку на 419 стенограм спогадів учасників війни. У зв’язку з нетривалим часом існування установи науковий доробок склав лише 46 наукових та науково-популярних праць загальним обсягом 149 друк. арк.
Зі зміцненням матеріально-технічної бази, а також кількісним і якісним зростанням наукового кадрового складу історичних установ упродовж 1950-х років відбулася значна активізація їх науково-дослідної роботи. Приміром, у 1956 р. академічними сторичними установами було підготовлено майже 200 наукових праць (монографій, курсів, збірників документів, наукових та популярних статей) загальним обсягом понад 300 друк. арк.
Науково-організаційна документація свідчить про те, що невід’ємною складовою наукової діяльност академічних установ історичного профілю в цей час була науково-популяризаторська робота, яка здійснювалась шляхом підготовки відповідних праць, читання лекцій в різних організаціях та проведення екскурсій. Разом з тим, ці установи організовували проведення наукових конференцій і сесій, а також надавали значну методичну допомогу музеям і різним відомствам. Встановлено, що науковцями цих установ у 1944–1956 рр. було підготовлено 914 науково-популярних праць, прочитано близько 7 тис. лекцій та проведено 1666 екскурсій.
ВИСНОВКИ
1. З’ясовано, що видані на сьогодні наукові праці, як стосуються питань повоєнного розвитку академічної історичної науки, не можуть претендувати на їх вичерпне висвітлення, оскільки дослідники не проводили комплексного джерелознавчого аналізу діяльності всіх історичних установ, що снували в системі АН УРСР у 1944–1956 рр.
2. У процесі вивчення документального масиву НАН України досліджено комплекс 16 архівних фондів, які утворились в результат діяльності академічних історичних установ та відомих учених – істориків археологів за означений період і налічують майже 1000 архівних справ. Також з’ясовано і окреслено основні групи джерельних масивів історичних установ та відомих учених, які забезпечують достатньо вичерпне вивчення питання розвитку академічної історичної науки в повоєнний період.
3. З’ясовано, що в архіві Президії НАН України, наукових архівах історичних установ, а також у ЦДАВО України і ЦДАГО України відклався значний масив документів, серед яких листування академічних установ з Президією АН УРСР та іншими установами щодо організації науково-дослідно роботи, їх річні плани та звіти, документи з особового складу, фінансового та матеріально-технічного забезпечення. Дані документи повною мірою відображають організацію наукової діяльності історичних установ та дають можливість встановити їх науковий доробок.
4. У фондах особового походження видатних учених сториків і археологів відклалась значна кількість рукописних та машинописних варіантів наукових праць, які виконувались у контексті науково-дослідних робіт установ історичного профілю, а тому є важливими при вивченні напрямів наукових досліджень цих установ. Такі документи значною мірою розкривають сутність суб’єктивно оцінки вченим тієї чи іншої проблеми. Доповнюють інформацію про розвиток сторичної науки в АН УРСР документи з громадської та науково-педагогічно діяльності вчених. Важливою групою документів, що містять фонди особового походження відомих учених, є епістолярна спадщина, яка дає змогу повніше дослідити наукові зв’язки як між окремими вченими, так і академічних історичних установ з різними відомствами. Серед зібраних ученими документів вказаних особових фондів міститься значна кількість джерел, що безпосередньо стосуються діяльності історичних установ.
5. За підсумками проведеного джерелознавчого аналізу документів директивного характеру вищих партійно-радянських органів, які комплексно відклались в ЦДАВО України і ЦДАГО України та частково в архіві Президії НАН України і архівах академічних сторичних установ, з’ясовано ключові моменти ідеологічного впливу держави на сторичну науку в 1944–1956 рр. Зокрема, встановлено, що у повоєнний період відбулось поновлення та різке посилення ідеологічного диктату партійно-радянських органів на українську історичну науку, в першу чергу, на академічну, задля остаточного її одержавлення та перетворення на допоміжний засіб в утвердженні ідеології сталінізму.
