Курсовая работа: Теорія документно-інформаційних потоків
Інш ознаки структурування ДП та М належать до формальних і відбивають видові, мовні, географічні, видавничі характеристики документів, технологічн особливості носіїв інформації та її документування.
Видова структура - це співвідношення у ДП та М документів різних видів. Наприклад, у 1998 р. видова структура ДП видань України мала так особливості: авторефератів дисертацій - 2601 назва, що становить 25,8% ДП некнижкових видань; образотворчих видань - 222 назви (2,2%); нотних видань - 26 назв (0,2%); 844 назви журналів та продовжуваних видань (8,4%); 2509 газет (24,9%).
Мовна структура ДП та М - це співвідношення кількост документів, опублікованих певними мовами. Так, у вітчизняному ДП книг політичної тематики у 1998 р. видання українською мовою склали 85,2%, російською мовою -13,9%, англійською мовою - 0,3%, двома мовами - російсько-українською - 0,6%.
Географічна структура ДП та М - це розподіл документів за місцем видання. Наприклад, географічна структура вітчизняного ДП політично тематики за 1998 р. представлена 20 містами України. Майже 90% складають документи, видані у Києві (70,9%), Львові (11%) та Харкові (4,8%). Аналіз показників географічної структури ДП книг і брошур України за 1998 р. дозволя зробити висновок, що книговидавнича діяльність найрозвиненіша у Київській (там видано 50,3% загального ДП), Харківській (9,7%) та Донецькій (8,6%) областях. Одночасно в кризовому становищі перебувають книговидавці Херсонської (видано 0,02% річного обсягу загального ДП книг і брошур) та Миколаївської (0,03%) областей.
Видавнича структура ДП та М - це кількісне співвідношення документів за ознакою належності до видавничих установ, до яких входять державні й приватні видавництва, органи державної влади та управління, вищ навчальні заклади, науково-дослідні установи та ін. Уміння орієнтуватися в сукупності видавничих установ та їх продукції дозволяє правильно, оперативно, повно комплектувати документні фонди, розшукувати потрібні користувачам нов видання.
Авторська структура ДП та М - це співвідношення документів за ознакою наукових колективів чи індивідуальних авторів. В залежності від основного профілю розробок первинні наукові колективи (кафедри, лабораторії, відділи, інститути та ін.) поділяються на дві групи: перша - профільн колективи, тобто ті, чия діяльність повністю укладається в межі комплексно наукової проблеми; друга - непрофільні, які крім даної проблеми проводять сво основні дослідження і розробки по інших напрямах. Вивчення організаційно-фірменної та авторської структури результативне, тому що дозволя визначити коло наукових шкіл та їх лідерів, перелік авторів, яких найчастіше цитують та ін.
Хронологічна структура ДП та М - це співвідношення документів за роком видання. її вивчення результативне при встановленні рівня та швидкост оновлення або старіння документів у документних системах.
ДП та М можна структурувати за будь-якими формальними ознаками документних класифікацій, визначаючи співвідношення документів, що відрізняються знаковою природою інформації, способом документування, матеріальною конструкцією документів, призначеністю для сприйняття інформації користувачем та ін. Так, останнім часом у ДП та М зростає питома вага електронних документів, що свідчить про активне впровадження новітніх інформаційних технологій у сферу документних комунікацій.
У документалістиці поширені інші ознаки структурування ДП: за рівнями та спрямованістю функціонування відокремлюють вхідні, вихідні та внутрішні потоки; за складністю напрямів ДП поділяють на два види: симплексний (спрямований від одного створювача до одного користувача) та мультиплексний (від кількох створювачів до одного або кількох користувачів).
Таким чином, ДП та М як системні об'єкти мають структуру, що відображає концентрацію та розсіювання документів, їх кількісне зростання і старіння залежно від конкретних ознак: належності документів конкретним авторам, темам, місцю та року видання тощо. З появою нових наукових напрямів, носіїв, засобів документування інформації та ін. інновацій, що відбуваються в інфосфері, структура ДП та М змінюється. Наприклад, у розвинутих країнах світу в 1990-х рр. електронні форми інформування про нові публікації та доставки їх копій користувачам змінили співвідношення основних видів наукових документів у потоці: швидко зростає кількість наукових журналів на оптичних носіях, збільшується питома вага публікацій з проблем нових інформаційних технологій та н.
Стеження за змінами структури ДП та М дозволяє прогнозувати закономірності розвитку документних комунікацій суспільства, здійснювати науково обґрунтоване управління документними системами. Існує велика кількість визначень соціально комунікації. Найчастіше зустрічається таке, в якому соціальна комунікація розглядається як передача інформації, ідей, емоцій (завдяки знакам і символам), як процес,що пов’язує окремі частини соціальних систем одне з одним [5]. Соціальна комунікація у процесі реалізації вирішує такі взаємопов’язан завдання, як інтеграція окремих людей у соціальні групи або спільноти, а спільноти – в цілісну систему суспільства;внутрішню діференціацію суспільства, відокремлення і відособлення суспільства й окремих його груп один від одного, що приводить до більш глибокого усвідомлення ними своєї специфіки та функцій [2, с. 7]. Громадянське суспільство потребує розвинутих й обґрунтованих комунікаційних стратегій і тактик, які допоможуть, по-перше, задовольнити потреби суспільства в якісній та оперативній інформації, а по-друге, забезпечать суспільство, окремі організації і групи людей максимально повними й вичерпними відомостями про діяльність усіх (владних і невладних) структур у суспільстві, нададуть можливість усім суб’єктам комунікації довести свою соціальну значущість, завоювати довіру до своєї діяльності й дістати підтримку з боку громадськості для успішного виконання своїх функцій. Відносна стабільність демократичних суспільств певною мірою пояснюється тим, що в них забезпечується одна з найважливіших потреб сучасного людства – вчасно отримувати об’єктивну, неупереджену, повну і достовірну інформацію. Інформація невід’ємною складовою процесу комунікації як окремих індивідів, так і цілих спільнот.
Тут слід згадати, що одним із найпоширеніших тверджень сучасності є визнання того, що в епоху інформаційного суспільства отримання, споживання, створення поширення інформації є домінантною ознакою сучасного життя. Інформація справля величезний вплив на людину. Все це передбачає широке використання інформаційних технологій у будь-якій сфері задля формування громадської думки, яка є важливим чинником побудови в державі громадянських відносин.
Одним з джерел отримання такої інформації та фактором впливу на формування громадської думки частіше за все стають ЗМІ. Система взаємовідносин між засобами масової комунікації і суспільством може вивчатися з різних боків. Центральним стає питання: на яких принципах засоби масової комунікац функціонують у конкретних політико-економічних і культурно-історичних умовах. Суспільні комунікації не обмежуються лише засобами масової інформації. Саме потребами соціуму в регулюванні суспільно важливих сфер діяльності та соціальних відносин зумовлене формування соціального інституту паблік рилейшнз в Україні.
Паблік рилейшнз як особлива управлінська діяльність спрямована на формування й підтримку ефективної системи публічних комунікаційно-інформаційних зусиль соціальних суб’єктів, що забезпечують оптимізацію його взаємодії з громадськістю. "Щоб задовольнити свої потреби, індивіди і соціальні групи налагоджують і постійно підтримують взаємозв’язки" [1], тому що налагодження контактів і підтримання добрих відносин із громадськістю набувають особливого значення в умовах демократизації суспільного життя в Україні та виходу на міжнародну арену як суверенної і незалежної держави. Аналізуючи соціальну комунікацію як основну складову розвитку суспільства в постіндустріальний період, можна виділити принципи її функціонування, дотримання яких є основною умовою побудови громадянського суспільства в Україні. По-перше, треба зрозуміти, що комунікація починається зі створення клімату довіри. Такий клімат формується завдяки зусиллям будь-якої організації, компаніїї, підприємсва або владних структур, які підкреслюють і підтверджують свої прагнення служити інтересам громадськості. Люди повинні їм (або тим, хто виступає на їх підтримку) довіряти, поважати їх як компетентне джерело з того чи іншого питання. По-друге, зміст комунікаційних зусиль повинен бути узгодженим з реальною ситуацією, відповідати їй. І тут слід зазначити, що як би вміло і професійно не використовувалися засоби масової інформації, вони лише доповнюють повсякденне життя, думки та дії людей [5, с. 205]. Контекст ситуації має давати можливість брати участь у подіях і реагувати на комунікативні зусилля. Це означає, що ефективна соціальна комунікація потребує сприятливого соціального клімату, у формуванні якого безумовно беруть участь і засоби масово нформації. По-третє, повідомлення повинні мати значення для громадськості, вони мають відповідати системі її цінностей, бути релевантними ситуації. По-четверте, комунікація – це нескінченний процес, який мусить тривати постійно, тому що недостатність інформації завжди призводить до поширення неправдивих відомостей, чуток та пліток, які через невідповідність реальній ситуації викликають неадекватну реакцію з боку реципієнтів, уводять їх в оману та спричиняють непередбачувані наслідки.
Соціальна нформація є найбільш складним видом інформації; це найвища форма упорядкованого відображення дійсності, властивого тільки людині як суспільній стоті, наділеній свідомістю і мовою. З одного боку, інформація та інформаційн процеси підпорядковуються розвитку суспільства й окремих соціальних груп та особистостей; з іншого – в сучасному суспільстві в умовах інформаційного вибуху широкого упровадження ЗМІ в суспільне життя дедалі зростає вплив інформац на розвиток різних сфер людської діяльності. Виокремлюючись у самостійну підсистему з всього інформаційного процесу, інформація, трансльована через ЗМІ, не тільки виконує функцію формування душі людини, а поступово стає самостійною суспільною силою, потужною зброєю в боротьбі за громадянське суспільство.
3. Розкрити сутність закону документаційного супроводу соціальних комунікацій
Головною умовою існування та розвитку суспільства є соціально-комунікативна діяльність. Без спілкування, обміну інформацією між індивідами не можливі інтелектуальна еволюція людства, розвиток виробництва, спадкоємність суспільних відносин, збагачення соціальної пам'яті, нові досягнення матеріального і духовного життя. Сучасні дослідники соціогенезу доводять, що соціальна комунікація - це глибинний базис матеріального виробництва та необхідний фактор прогресу будь-якого виду суспільного устрою.
Найважливішою підсистемою соціальних комунікацій є документна комунікація (ДК) - процеси засоби обміну інформацією у суспільстві за допомогою документів. Вона забезпечує рух соціальної інформації у часі і просторі шляхом створення, зберігання та розповсюдження документів. ДК виникла на певному етап соціального прогресу людства і нині охоплює всі сфери суспільного життя.
Існу декілька підходів щодо глобального характеру ДК. Так, закон документаційного супроводу соціальних комунікацій, сформульований Ю.М. Столяровим, доводить, що кожна соціальна комунікація обов'язково опосередковується документом, і всі соціальні інститути за своєю сутністю документними, оскільки кожен з них зайнятий або виробництвом, або транспортуванням, або одержанням, обробкою та зберіганням документа, наданням його користувачам та ін. Наприклад, органи державної влади - це соціальний нститут по виробленню законодавчих документів, банківська сфера також суто документна інституція, оскільки всі фінансові операції супроводжуються документами та ін.
Тенденц глобального розповсюдження документів знайшли відбиття в новітніх метатеоріях, які вводять до наукового обігу поняття "документне середовище ноосфери (сфери розуму)", "документальна пам'ять ноосфери", "інфосфера" та ін. Автори цих понять доводять, що простір, в якому функціонують документи, постійно розширюється. Документи дедалі активніше "завойовують" не лише наземний простір, але й підземний, водний, навколоземний, космічний. Це відбувається внаслідок постійного розширення масштабів пізнавальної діяльності людей, перш за все на основі інформації, набутої при проведенні інструментальних досліджень поверхні, надр та атмосфери Землі, океанів, космосу, мікросвіту. Поширенню середовища функціонування ДК сприяє також інформатизація суспільства, яка охоплює всі сторони сучасного суспільного життя - виробництво, кредитно-фінансову сферу, постачання, управління, науку, освіту та зумовлює зростання обсягів техніко-економічної, фінансової, технологічної, наукової, іншої документованої інформації, що циркулює в межах підприємств та організацій, між ними та між різними країнами. Впровадження новітніх інформаційних технологій, удосконалення засобів документування та розповсюджування інформації постійно розширюють документне середовище ноосфери та збагачують документі ресурси суспільства.
Розглянувши особливості функціонування біологічної, психічної і соціальної пам'яті, варто зауважити, що поняття пам'яті взагалі є надзвичайно важливою категорією. Особливого значення воно набуває при розгляді комунікаційних процесів у контекст дослідження такого складного, багатовимірного, неоднозначного і водночас такого важливого поняття, як суспільна свідомість.
Найпоширенішим тлумачення суспільної свідомості як сукупності поглядів і настанов, що характеризують ставлення людей до держави, партій, суспільно-політичних організацій, цінностей і цілей розвитку, традицій і норм суспільного життя тощо [44].
Суспільна свідомість є сукупністю раціональних і емоційно-чутливих, теоретичних емпіричних, ціннісних та нормативних, свідомих і підсвідомих уявлень суб'єктів щодо подій, явищ і тенденцій, пов'язаних з питаннями функціонування.
Якщо розглядати цю проблему глобально, то можна виокремити такі сфери суспільно свідомості:
суспільні науки (теорії, концепції, гіпотези);
суспільно-політичні ідеології (соціально-політичні цінності, доктрини, ідеали, програми, гасла);
соціальну психологію (суспільно-політичні відчуття, настрої, думки, воля, спрямованість тощо).
Проаналізуємо структуру суспільної свідомості (рис. 6).
Свідомість віддзеркаленням реалій буття: рівнів розвитку продуктивних сил, особливостей суспільно-політичної структури та систем суспільних відносин, рівня освіти й культури.
Психічну основу суспільної свідомості становлять знання, емоції та оцінки, нтелектуальні структури, мислительні опера ції, орієнтовані на сферу суспільних відносин та інститутів, соціальних норм, ролей, процесів. У всіх психічних компонентах суспільної свідомості відбивається духовно опанований, засвоєний світ політичної, економічної та соціальної сфер суспільства.
Суспільна діяльність предметна. її предметами виступають відносини, інститути, норми, цінності, позиції, ролі, статуси, ідеологічні гасла та програми, в яких втілюється і функціонує публічна влада організованого в державу суспільства. Але ця діяльність — похідна суспільної свідомості. За психічним механізмом вона дентична процесу віддзеркалення в суспільній свідомості суспільної сфери.
Суспільна свідомість виникає у процесі практично-діяльнісного засвоєння людьми соціально культури станового суспільства. Спосіб організації діяльності у сфері політики, економіки та духовній сфері (її суб'єкти, цілі, напрями, засоби й методи реалізації) впливає на "анатомію" суспільної свідомості, яка виника з розшарування суспільства на класи, із загострення боротьби між ними за владу. Отже, суспільна свідомість — свідомість класова, і це є її важливою соціально-історичною ознакою.
Відповідно до цього виокремлюють суспільну свідомість рабовласників і рабів, феодалів селян, буржуазії і робітників. Проте її структура не обмежується таким поділом.
По-перше, суспільна свідомість класів не є рафінованою і монолітною. Вона формується під впливом складних матеріальних, політичних, ідеологічних залежностей і чинників у межах відповідної суспільно-економічної формації.
По-друге, суспільство поділяється не лише на класи. Його структура надто не проста складається з великої кількості різноманітних суспільних груп, які можуть суттєво відрізнятися, а відтак мати цілком несхожу суспільну свідомість. Отже, крім класів суспільства, носіями суспільної свідомості тощо є також групи людей, які об'єднуються на професійній, політичній, етнічній, конфесійній, демографічній та іншій основі.
З огляду на викладене, зазначимо, що є масова, групова й індивідуальна свідомість. Співвідношення між свідомістю суспільства, групи, індивіда можна схарактеризувати за допомогою схем "загальне — особливе — одиничне" та "ціле — частина".
Загальна свідомість інтегрує групові й індивідуальні свідомості, формує і регулює функціонування останніх.
У цьому аспекті суспільна свідомість є нормативною, оскільки "примушує", регулює суспільну поведінку так би мовити неформально (на відміну від регулювальної сили законодавства).
Формування суспільної свідомості — це непростий, арифметичний процес складання індивідуальних свідомостей громадян. Під час співвіднесення "одиниць" свідомост такі елементи виокремлюються, у певний спосіб кристалізуються і складаються в систему, що є ядром суспільної свідомості.
Взаємне перетворення безлічі індивідуальних свідомостей на суспільну і навпаки здійснюється завдяки соціальній комунікації (обміну соціальною інформацією). У такому вимірі суспільна свідомість відбивається у пізнавальній діяльності, результатом якої є отримання інформації про сутність суспільної сфери, законів, зв'язків з іншими сферами життя суспільства.
Пізнання світу відбувається на буденному та науково-теоретичному рівнях; при цьому зазначені процеси розвиваються одночасно.
Буденний (емпіричний) рівень суспільної свідомості фіксує переважно зовнішні аспекти подій і явищ, що відбуваються на поверхні суспільного життя (суспільно-політичних відносин, інститутів). У ньому концентрується багатий життєвий досвід учасників соціальної комунікації та взаємодії.
Буденна суспільно-практична свідомість створює інформаційну базу для узагальнень, на основі яких синтезуються суспільно-теоретичні моделі. Носіями буденно суспільної свідомості є раціонально мислячі члени суспільства.
Науково-теоретична суспільна свідомість виходить на рівень узагальнень, аналізу механізмів управління суспільною сферою суспільства. Такий рівень суспільної свідомості не загальнодоступним. Він характерний для специфічної, висококваліфіковано діяльності соціальних мислителів (ідеологів, науковців та ін.). Суттю теоретично соціальної діяльності є дослідження місця політики, економіки та духовної сфери суспільства, сутності й форм її виявів у публічній владі, державності тощо.
Науково-теоретична й буденна суспільна свідомість співвідносяться не тільки як такі, що перебувають на різних рівнях пізнання світу. Вони пов'язані також функцією залежності, в якій практичні утворення окреслюють межі теоретичних конструкцій.
Однак науково-теоретична суспільна свідомість, перебуваючи в залежності від буденно (емпіричної) суспільної свідомості, не детермінується останньою цілковито й однозначно. Проблема полягає в умінні, волі й таланті протистояти певному впливу буденної свідомості на теоретичну, віддаючи належне сутності та специфіці виявів емпіричної масової свідомості.
Розглянувши основні види суспільної свідомості, варто навести й два основні типи суспільно свідомості: державну (етатизм) і антидержавну (анархізм) [44].
Етатистський тип суспільної свідомості випливає з того, що інтереси держави є найвищими, вона має бути монополістом публічної влади і добродійником (найвидатніш представники цієї концепції — Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Г. Гегель.
На відміну від етатистського, анархістський тип суспільної свідомост характеризується несприйняттям усіх соціальних, політико-юридичних норм держави й суспільства. Політична влада вважається злом, а держава — експлуататором ворогом свободи (провідні ідеологи цієї концепції — П. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін).
Класифікуючи типи суспільної свідомості, користуються й такими параметрами, як централізм—децентралізм.
Наведемо централістську типологію суспільної свідомості:
комуно-соціалістична — характеризується концентрацією власності; крайній ступінь — економічне безправ'я;
монархічна — характеризується концентрацією влади, владним авторитаризмом; крайній ступінь — тиранія;
націоналістична — характеризується родовим, вузькогруповим світосприйманням; крайній ступінь — шовінізм.
Децентралістська типологія суспільної свідомості:
ліберальна — розподіл власності; крайній ступінь — монополізм;
анархістська — розподіл влади, владна децентралізація; крайній ступінь — повне безвладдя;
нтернаціональна — позародове, загальногромадянське світосприйняття; крайній ступінь — імперський космополітизм.
Надзвичайно важливим поняттям для розуміння проблем суспільної свідомості є поняття ментальності, що характеризує глибинний рівень колективної та індивідуально свідомості, враховуючи й підсвідомий її компонент.
Інакше кажучи, під ментальністю розуміють соціально-психологічні характеристики людини, етносу, класу, іншої великої соціальної групи, що виявляються у способ та характері мислення, світовідчутті, соціальних і психічних настановах та поведінці.
Ментальність формується під впливом соціокультурних чинників: традицій, культури, соціально-політичних структур та інститутів суспільства. Однак і сама ментальність є чинником формування суспільної свідомості та джерелом культурно-історичної динаміки.
Якщо суспільна свідомість є регулятором поведінки суб'єктів суспільного життя, то ментальність є внутрішньою характеристикою нації, соціальної або демографічно групи.
Важливою ознакою ментальності та культури взагалі є національний характер, який дослідники розглядають через призму історико-культурних традицій, суспільно-політичної практики та індивідуального способу думання. За аналогією з індивідуальним національний характер можна було б тлумачити як комплекс типових зразків поведінки, що регулюють поведінку нації упродовж тривалого часу.
Підсумовуючи, зазначимо, що соціально-психологічна культура суспільства є важливим чинником механізмом соціалізації, а відтак і регенерації та розвитку суспільної сфери суспільства.
Невід'ємною складовою суспільної свідомості є соціальна психологія (рис. 7).
Соціальна психологія складається із свідомих (раціональних) і позасвідомих (ірраціональних) елементів. Завдяки цьому вона поєднує логіку соціальної взаємодії з логікою нстинктів, рефлективність (свідоме відображення дійсності) та рефлекторність (безсвідома форма мислення).
Оскільки психологія охоплює як соціальні, так і фізіологічні механізми відновлення почуттів і емоцій, можна сказати, що до соціальної психології належать:
спеціалізовані почуття та емоції, пов'язані з відображенням інтересів людини формуванням мотивів її суспільної діяльності (соціальний аспект);
ндивідуально-психічні властивості (пам'ять, воля, мислительні здібності);
біохімічні та біофізіологічні механізми, зумовлені генетичними властивостями ндивіда (збудження, спадковість, нервові закінчення), які виявляються в темпераменті, демографічних, вікових, статевих та інших характеристиках.
Роль рраціональних елементів зростає, якщо людина не має (або не хоче мати) достатньо об'єктивної інформації, менше розуміє суть і причини суспільних подій. А за певних умов фізіологічні почуття (голод, страх) взагалі можуть витіснити раціональні форми оцінювання та регуляції поведінки. Звідси радикальні політичні дії: революції, бунти, заколоти.
Відомо багато прикладів, коли соціальні або національні почуття під страхом зовнішньо агресії, етнічної чи конфесійної "чистки" здатні об'єднати людей, переборовши вплив ірраціональних механізмів.
Історія має чимало фактів, коли правителі спеціально збуджували ірраціональні емоції й почуття з метою мобілізації підтримки власних ідеологічних доктрин.
З огляду на викладене можна по-іншому оцінити нічні факельні ходи, монументальну архітектуру державних установ, пишні політичні ритуали, орієнтовані на почуття юрби. Проблеми цієї самої "старовинної" (після сім'ї) соціально групи досліджували Г. Лебон, Г. Тард, В. Бехтерев [44].
Особливе значення для соціальної психології має розгляд індивідуальних і групових (великих і малих) форм суспільної свідомості, аналіз яких дає серйозне підґрунтя для адекватного оцінювання ситуації та вмотивованого ухвалення політичних рішень.
Варто також виокремити функції соціальної психології: пізнавальну (філософи скажуть гносеологічну), адаптаційну та мотиваційну.
Пізнавальна функція соціальної психології полягає в можливості не лише доповнення суспільними почуттями інформації, отриманої раціонально-логічним шляхом, а заміни її під час вибору людиною своєї політичної позиції. Особливо яскраво це виявляється в разі зміни суспільно-політичних парадигм, кардинальних замін провідних цінностей.
Адаптаційна функція соціальної психології передбачає забезпечення пристосування суб'єкта соціальної сфери (насамперед людини) до навколишнього середовища.
Розрізняють три типи адаптації (пристосування) людини до навколишнього середовища:
конформність (сприйняття встановлених порядків);
інноваційність (збереження активності й самостійності людини);
ритуалізм (символічна, некритична позиція людини).
Мотиваційна функція соціальної психології полягає в перенесенні соціально-політичних цілей і намірів з сфери свідомості у сферу суспільної поведінки.
Розглянемо форми суспільної поведінки.
За характером участі:
відкрит (вибори, демонстрації, пікети);
закрит (ухиляння від виконання громадських і політичних обов'язків).
За відповідністю "правилам гри": нормативні (орієнтація на панівн принципи); девіантні (ухиляння від виконання панівних принципів).
За рівнем творчості:
традиційн (що постійно відтворюються);
інноваційн (творчі). Підсумовуючи зауважимо, що аналіз поняття суспільної свідомост втрачає сенс без розгляду особливостей соціальної комунікації у будь-якому суспільстві. Соціальна комунікація пронизує всі структури суспільства і є, по суті, становим хребтом, інформаційною кровоносною системою суспільного життя.
4. Обгрунтувати несиміотичність понять "документний" та "документальний
Терміни "документний" та "документальний" мають різне змістове навантаження. За Ю. М. Столяровим, "документний" - тобто " складається з документів", або має безпосереднє відношення до документа, як до фізичного об"єкта, а "документальний" означає " підтверджений документом, достовірний". Але й нині в багатьох спеціальних виданнях як синоніми вживають прикметники " документальний". Наприклад, " Терминологический словарь по бибилиотечному делу и смежным отраслям" (1995 р.) визначає термін "первинний документний потік" як організовану чисельність первинних документів, що функціонують у соціальному середовищі. Таке визначення потоку змістовно відповідає терміну " документний", а саме його необхідно використовувати відносно багатьох явищ і процесів, опсередкованих документом – фондів, масивів, комунікацій та ін. Функціонування документно комунікації у суспільстві потребує створення спеціалізованих документних систем, що забезпечують цикл життєдіяльності документів, тобто їх виробництво транспортування, зберігання та використання. Перший досвід класифікації цих систем належать Ю.М. Столярову, який поділяє їх на генералізаційні (де створюють та виробляють документи – авторські колективи, наукові, навчальні заклади, видавництва, редакції засобів масової і нформації, типографії, теле – та радіокомпанії, студії звукозапису, фото та кіностудії. Документ являє собою відносно самостійну систему завдяки наявності власних ознак властивостей, що обумовлюють його різницю чи схожість з іншими матеріальними об’єктами. Ознака відображає внутрішню прикмету по якій (частіше сукупност яких) можна віднести той чи інший об’єкт до документа. На відміну від ознаки, властивість відображає якісну, тобто внутрішню належну документну відмінність. Документ характеризується наявністю всіх властивостей одночасно (різна лише ступінь їх виявлення), а набір ознак в кожному випадку індивідуальний.
Література
1. Cоляник А.А. Документні потоки та масиви. Х. 2007. – 85 с.
2. Васильченко М.П., Кушнаренко Н.М., Мільман В.А. Бібліотечні фонди: навч. посіб.-С. 49-129.
3. Столяров Ю.Н. Библиотечный фонд: Учебник .- М., 2008.-275 с.
4. Швецова-Водка Г.М. Типологія документа: Навч. посіб. – К., 2008. – С. 6-25.
5. Лабушевська Л. Наукометрічні методи оцінки галузевого документального інформаційного потоку // Вісник Книжкової палати. 2004 - №7.-С.19-21.
6. Друк України (1991 –1996 рр.): стат. Зб. /Кн. Палата України. – К., 1998.-48с.
7. Кулешов С.Г. Вступ до інформатики: Навч. посіб. – К., 1999. – С. 53-57.
8. Василик М.А. Наука о коммуникации или теория коммуникации? К проблеме теоретической идентификации / М.А. Василик // Актуальные проблемы теории коммуникации: сб. науч. тр. – СПб. : Изд-во СПбГПУ, 2004. – С. 4–11.
