Курсовая работа: Проблеми ринку праці і зайнятості в перехідній економіці України
Таблиця побудована за даними Держкомстату України
Підприємства, збільшуючи обсяги виробництва, поступово зменшують кількість працюючих в умовах вимушеної неповної зайнятості. Скорочення часткового безробіття, яке розпочалося у 2000 p., набуло значних темпів у 2001 р. і збереглося у 2002-2003 pp. Темпи його зменшились у 2004 та 2005 рр.
Поліпшення ситуації відчули представники всіх без винятку вікових груп, але найбільше скоротилося безробіття серед молоді [7].
Характерною ознакою українського безробіття є безумовна відсутність будь-яких виявів тендерної дискримінації[1].
Тривалість причини безробіття. Понад половина безробітних в Україні не мають роботи більше 1 року. Такий високий рівень, характерний для більшості країн з перехідною економікою, наслідком недостатньо динамічного розвитку економіки, невисокої мобільност робочої сили та загальної негнучкості ринку праці. Цілком імовірно, що дається взнаки також поширення незареєстрованої зайнятості.
Основними причинами втрати роботи залишаються звільнення за власним бажанням, з економічних причин (у зв'язку з реорганізацією, ліквідацією виробництва, скороченням чисельності або штату працівників підприємств, установ, організацій), неможливість знайти роботу після закінчення навчального закладу.
Зневірені. Активне вжиття заходів щодо стабілізації соціально-економічної ситуації в країні обумовило залучення до складу економічно активного населення осіб, які раніше не пропонували свою робочу силу на ринку праці через відсутність надії знайти роботу. Після 2001 р. спостерігається помітне зменшення чисельності осіб, які припинили пошук роботи у зв'язку з втратою надії на працевлаштування, як у містах, так і в селах України.
Допомога по безробіттю. Стандарти тривалості надання допомоги по безробіттю в Україні цілком відповідають загальноєвропейським, зафіксованим Конвенцією Міжнародно організації праці № 102 "Мінімальні норми соціального забезпечення", але рівень цієї допомоги є невиправдано низьким. І хоча протягом 2000-2005 pp. середній розмір допомоги по безробіттю істотно збільшився він є нижчий за прожитковий мінімум.
Такий рівень не компенсує у прийнятних межах втраченого доходу, а отже не забезпечу необхідного соціального захисту безробітних і є однією з причин того, що більшість з них не реєструється у центрах зайнятості.
На позитивну оцінку заслуговує істотне збільшення частки виплат допомоги по безробіттю, що надається авансом для відкриття власної справи. Всього за 2005 р. таку допомогу отримали 39,2 тис. осіб, які завдяки цьому зайнялися (на умовах самозайнятост чи підприємництва) фермерством, птахівництвом, тепличним господарством, торгівлею, пошиттям одягу, автосервісом, транспортними послугами тощо. Але з огляду на 2,8 мільйона осіб, які отримали соціальні послуги та матеріальне забезпечення протягом року, ця група є надто малою [20].
Поряд з безумовними позитивними зрушеннями останніх 3 років у сфері безробіття існують серйозні проблеми: високий рівень і значна частка у складі безробітних осіб, які не мають роботи понад 1 рік; низький рівень соціального захисту безробітних.
Особливу стурбованість викликає рівень безробіття в сільському господарстві. Так, рівень безробіття в сільській місцевості традиційно був нижчим ніж в місті до 2000р. (див. рис.1).
Рис. 1 Рівень зареєстрованого безробіття за типом поселення
Джерело: Державна служба зайнятості
Однак в 2000р. рівень безробіття в сільській місцевості перевищив середнє значення по Україні. Це було зумовлено, в першу чергу, реформуванням аграрного сектора: в цілому по країні в цьому році вивільнення зросло на 6%, а в сільському господарств більше ніж в 3 рази. Незважаючи на це, лише 12-17% незайнятих громадян прожива на селі [23].
Згідно з наявною нформацією, основні причини звернень селян до центрів зайнятості – низький рівень доходів, отриманих від обробітку землі, відсутність ринків збуту власно продукції, низька платня за здану сільськогосподарську продукцію, недостатньо розвинута інфраструктура села.
Наведені причини безробіття на селі є одноразово докором українським законодавцям, фахівцям з аграрної економіки, органам місцевого самоврядування, широким верствам нтелігенції за недосконалість організаційно-економічної та освітньо-професійної роботи на селі. Законом України “Про особисте селянське господарство” основні напрями діяльності останнього визначені. В ньому окреслені також напрями і форми підтримки особистих селянських господарств, але переважно вони мають “розмитий ” характер. Так, наприклад, органи виконавчо влади та місцевого самоврядування повинні сприяти в організації кредитних спілок, сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, надан нженерно-технічних, ветеринарних, агрономічних, зоотехнічних та інших послуг. Однак, як конкретно виглядатиме надання цих послуг, хто несе за це персональну відповідальність і т.д. чітко не визначено .
Що стосується членів особистих селянських господарств, то до категорії зайнятих, згідно з названим законом, зараховується населення в разі, якщо робота в цьому господарств основною і розрахунковий місячний дохід на одного члена дорівнює або перевищує розмір мінімальної заробітної плати.
Таке визначення зайнятості, на нашу думку, – одне з найслабших місць Закону України “Про особисте селянське господарство”, бо воно орієнтує не на інтенсивну сільськогосподарську діяльність, а на пошуки мотивів її применшення. Адже величина доходів у сільському господарстві часто детермінується не розмірами земельної площі, а інтенсивністю господарювання, характером спеціалізації, товарності виробництва тощо. Це знали давно, ще на рубежі ХІХ – ХХ ст. велися з того приводу дискусії між економістами-аграрниками. На селі ніколи не браку відсталих господарств, власники яких можуть апелювати до влади за відповідними компенсаціями. Такі компенсації можуть стати оплатою відсталості. Між тим, ус економічні механізми повинні стимулювати інноваційність, у тому числі і в сільському господарстві [12, c.73].
З того погляду Закон України “Про особисте сільське господарство” вимагає додаткового економічного наповнення і конкретизації. Добре, що він передбачає соціальні, пенсійні та нші гарантії для селян. Однак потрібно пам’ятати, що селянство за господарською поведінкою та економічною ініціативою не є однорідною верствою. Цей аспект потрібно мати на увазі, трактуючи селянське господарство у контекст зайнятості та соціального захисту селян. Останній величезною мірою залежить передусім від модернізації селянського господарства, виходячи з вимог ринково економіки.
2. Стан та завдання щодо вдосконалення організаційно-економічного механізму регулювання зайнятості в Україні
2.1 Доходи від трудово діяльності
Ключовою проблемою залишається досягнення суспільна прийнятного рівня, структури, диференціації доходів від трудової діяльності, передусім заробітної плати. Низький рівень трудових доходів та їх невиправдана диференціація неминуче призводять до кризи мотивац трудової діяльності, наслідком якої стає низька трудова активність, неповне використання трудового потенціалу, зниження ролі праці та її повне чи часткове виключення з основних життєвих цінностей.
Економічне зростання створило об'єктивні передумови для підвищення реальних доходів населення, передусім заробітної плати, збільшення її частки у сукупних доходах населення. Проте загальний рівень доходів у країні залишається вкрай низьким, насамперед через низькі стандарти оплати праці.
Загальн тенденції заробітної плати. З жовтня 2000 р. відбувається безперервне зростання реальної заробітної плати, а з січня 2001 р. щомісячні темпи зростання стосовно рівня відповідного місяця попереднього року стабільно перевищують 110%.
Стабільне зростання номінальної та реальної заробітної плати, позитивні зміни у структур доходів населення сприяли підвищенню мотиваційного потенціалу оплати праці, виконанню заробітною платою своїх основних функцій за ринкової системи господарювання [7, c.315].
Високе податкове навантаження (включаючи внески на соціальне страхування) обумовлює поширення практики виплати незареєстрованої заробітної плати, що ускладнює аналіз фактичних тенденцій рівнів оплати праці та визначення платоспроможност працюючого населення. Виходячи з непрямих оцінок (динаміки продажу дорого побутової техніки, автомобілів, будівництва житла за кошти населення, збільшення обсягів внесків населення у комерційних банках тощо), можна дійти висновку, що рівень доходів протягом 2000-2005 pp. зріс значно більше, ніж; це віддзеркалюють офіційні дані статистики.
Втім не слід переоцінювати досягнуті результати. Залишаються низькими, невідповідними загальносвітовій практиці показники, що характеризують частку заробітної плати у ВВП та собівартості продукції. У ВВП частка заробітної плати останніми роками становила 45%, тоді як у країнах Європейського Співтовариства у середньому 65%. У собівартості продукції частка витрат на оплату праці становить близько 11%, тоді як у більшості країн Європейського Співтовариства цей показник склада 30-35% [8, c.55].
Рівень та склад доходів населення. Безумовно, позитивною є тенденція збільшення питомої ваги заробітної плати у сукупних та грошових доходах населення. Проте, незважаючи на позитивну динаміку доходів від трудової діяльності, їхній рівень залишається низьким і не забезпечує розширене відтворення робочої сили. У грудні 2005 р. 49,7% працюючих отримували заробітну плату нижчу за прожитковий мінімум для працездатної особи [22]. Дедалі більша частина ВВП перерозподіляється через бюджет та позабюджетні фонди, про що свідчить зростання у доходах населення пенсій та інших соціальних трансфертів. Велике значення в бюджетах домогосподарств мають натуральні доходи, натомість не виконують належної ролі ринкові складові - прибутки від підприємницько діяльності, операцій з нерухомістю та цінними паперами.
Диференціація заробітної плати. Незадовільними були і залишаються міжгалузеві співвідношення у рівнях оплати праці. Діапазон цих співвідношень у 2005 р. (5 до 1) свідчить про те, що рівень заробітної плати значною мірою визначається належністю до певної сфери економічної діяльності, а не формується під впливом загальновизнаних світовою практикою чинників, якими є кількість, якість та результати праці. Відповідно до специфіки регіональних економічних комплексів зберігаються і висок міжрегіональні відмінності у рівнях заробітної плати. За 2005 р. амплітуда коливань становила 100% від середнього по країні рівня: від 394,18 грн. на Тернопільщині до 760,77 грн. у Києві. Це створює складні проблеми у забезпеченні національних стандартів рівня життя населення окремих регіонів, у подоланні бідності та становленні середнього класу в країні.
Суперечливими та такими, що не відповідають принципу рівної оплати за рівну працю, міжкваліфікаційні (міжпосадові) співвідношення: у галузях з низькою заробітною платою фактично спостерігається зрівнялівка (сільське господарство, галуз бюджетної сфери). Так, у грудні 2005 р. понад 1000 грн. було нараховано лише 1,3% працівників сільського господарства, 3,3% освітян, 1,1% зайнятих в охорон здоров'я та соціальній допомозі. Водночас у галузях з високою оплатою (авіаційний та водний транспорт, допоміжні транспортні послуги, виробництво коксу та продуктів нафтопереробки, інші монополісти, фінансова діяльність) міжкваліфікаційні співвідношення у рівнях оплати праці істотно перевищують відповідні європейські стандарти [22, 23].
Заборгованість по виплаті заробітної плати. Зберігаються значні борги із виплати заробітної плати. За станом на 1 січня 2005 р. їх сума становила 1,9 млрд. грн., причому 62,2% ц суми припадає на промисловість (де 19,3% працівників великих і середніх підприємств своєчасно не отримують зарплату) [22].
Таким чином, заробітна плата в Україні досі є надто низькою для виконання нею своїх основних функцій; її міжгалузева диференціація є надто високою, а міжкваліфікаційні розбіжност - надмірними у галузях з високою оплатою праці й такими, що межують із зрівнялівкою, у галузях з низькою заробітною платою; зберігаються значні борги по виплаті заробітної плати, сконцентровані переважно в реальному сектор економіки, зокрема у промисловості.
2.2 Інституційно-організаційне та правове забезпечення функціонування ринку праці
За останн десятиріччя в основному було створено необхідну інфраструктуру ринку праці. Безпосередньо політику ринку праці в країні формують Міністерство праці та соціальної політики, його регіональні структури. З метою реалізації тако політики через механізм трипартизму було створено Раду національного партнерства. Проте цей орган багато в чому має декоративний характер і не забезпечує необхідну роль галузевих угод та колективних договорів.
До складу нфраструктури ринку праці входять органи, які формують попит на робочу силу. Це передусім структури галузевих органів управління та місцеві органи влади. Неузгодженість їхньої діяльності призводить насамперед до галузевих територіальних диспропорцій ринку праці, до формування регіонального безробіття, нераціональності існуючої структури зайнятості.
Переорієнтація державної політики на повний ринок праці (регулювання освітньо-професійно підготовки робочої сили відповідно до потреб економіки та ринку праці; регулювання зайнятості населення та трудової міграції; регулювання сфери безробіття) здійснюється з 1999 р. - через реалізацію Указу Президента України від 03.08.99 р. "Про основні напрями розвитку трудового потенціалу на період до 2010 року".
Регулювання пропозиції робочої сили, забезпечення її належної якості здійснюють центри професійної підготовки та перепідготовки кадрів, заклади професійно-освітньо підготовки, вищі навчальні заклади, Державний комітет України у справах національностей і міграцій, структури, діяльність яких спрямована на зростання економічної активності осіб з особливими потребами (інвалідів, жінок з малолітніми дітьми тощо). Надзвичайно важливим компонентом їхньої діяльност має стати узгодженість масштабів підготовки робочої сили за професіями з перспективними потребами економіки. Варто досконало вивчити і адаптувати до українських умов досвід ФРН у цій сфері. Регулювання мобільності, зокрема територіальної мобільності, робочої сили, потребує залучення регіональних владних структур у частині впливу на розвиток ринку житла [8, c.114-115].
Своєчасним надходженням інформації до споживачів робочої сили та її носіїв займаються центри зайнятості населення. За роки створення мережі центрів (а нині їх в Україні 674) вдалося значною мірою забезпечити їх необхідною технікою, підготувати кадри. Наслідки цього для безробітних відчутні. Так, якщо у 1995 р. послугами служби зайнятості користувався кожен одинадцятий безробітний, то у 2005 р. - кожен другий. Протягом 2005 р. працевлаштоване 44,3% незайнятих громадян, які скористалися послугами служби, у т. ч. 30,9% - на умовах постійної зайнятості. Діяльність центрів, як і соціальний захист безробітних, фінансується переважно з коштів Фонду сприяння зайнятості населення, керівництво яким здійснюється на тристоронніх засадах. Дуже важливо забезпечити повну прозорість витрат коштів Фонду та максимально ефективне їх використання, адже його річний бюджет становить 1,5 млрд. грн. Зокрема, необхідно звільнити Фонд від виконання невластивих йому функцій: виплати допомоги незастрахованим особам і фінансування створення нових робочих місць.
Контроль за дотриманням законодавства здійснює Державний комітет з нагляду за охороною праці.
Формування правового поля функціонування ринку праці протягом тривалого періоду, частково на баз законів, успадкованих від принципово іншої системи, призвело до низки ускладнень. Норми законів, орієнтованих на ринкову систему (зокрема Закону України "Про зайнятість населення"), суперечать нормам законодавчих актів, розроблених ще за радянських часів та відповідно орієнтованих на стандарти та норми адміністративно-планової економічної системи (передусім Кодексу законів про працю). Крім того, не всі реалії сьогодення враховують навіть закони, прийняті вже у незалежній Україні. Наприклад, правова колізія, пов'язана із набуттям статусу безробітного особами, які володіють засобами виробництва (передусім землею), але не можуть бути працевлаштовані у сектор найманої праці, призводить до проблем соціального захисту численної категор населення і порушує принципи соціальної справедливості. Підвищення якост робочої сили насамперед пов'язується з відновленням та вдосконаленням системи професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації зайнятого населення. Для цього, зокрема, необхідно прийняти Закон України "Про професійний розвиток персоналу на виробництві" [8, c.117].
