Курсовая работа: Основні етапи еволюції ідеї громадянського суспільства
Наступним кроком розвитку теорії громадянського суспільства можна вважати теорію Ш.-Л. Монтеск’є. Він писав, що громадянське суспільство результатом історичного розвитку суспільства – четвертим щаблем розвитку після природного стану, сім’ї, героїчного часу. Громадянське суспільство, за Ш.-Л. Монтеск’є, є суспільством ворожнечі людей, а для подолання і нейтралізації ц ворожнечі необхідна держава [12]. Державність, відтак, внутрішньо притаманна громадянському суспільству, однак не тотожна йому. Ш.-Л. Монтеск’є розглядає громадянське суспільство як важливий запобіжник сваволі й диктатури, громадянські і державні закони називає, тим часом, взаємозалежними. Ж.-Ж. Руссо вважає громадянським суспільство, перетворене суспільним договором на державу. Він практично ототожню громадянське суспільство з державою [13].
Але сама концепія індивідуалізму, розроблена Т.Гоббсом, Дж.Локком, Ж.-Ж.Руссо, Ш.-Л.Монтеск’є та ін., ставила питання про свободу особистості як громадянина суспільства, незалежного від держави. Внаслідок цього традиційна концепція, особливо з другої половини XVIII ст. почала переглядатись. Це вже виразнише стало відображатись в традиції, представленої С.Пуфендорфом, І.Кантом, В. фон Гумбольтом та ін. слід зазначити, що ця традиція випливала з визнання факту існування суспільства вже в природньому стані. Отже, держава приходить не на зміну суспільству, а покликана керувати ним, держава – це нструмент суспільства, за допомогою якого вона актуалізує себе. Ця ідея особливо чітко простежується в роботах шотландського вченого ХVІІІ ст. А.Фергюсона.
Поступово формується уявлення про те, що держава, яка надмірно розростається, стає на перешкjді вільного волевиявлення окремого ндивіда в реалізації його потенційних можливостей [14]. І. Кант драматизує ситуацію утворення громадянського суспільства. На відміну від Ж.-Ж. Руссо, він вважа людину від природи швидше злою, аніж доброю. Недружність, марнославство, жадібність поєднуються в людині з прагненням до згоди, тому громадянське суспільство стає єдиним шляхом узгодження свободи одного зі свободою іншого. Основними, до того ж апріорними, тобто до-досвідними принципами, на яких базується громадянське суспільство, є, за І. Кантом, свобода члена суспільства як людини, рівність його з іншими як підданого, а також самостійність члена суспільства як громадянина. Ця самостійність грунтується на самоврядності людського розуму та на незалежності сумління кожної людини [15]. Отже, сутність громадянського суспільства, за І. Кантом, полягає в можливості прийняття свідомого відповідального рішення кожним громадянином.
Інші ж вчені і мислителі ХІХ ст. надто велику свободу громадянського суспільства стали розглядати як чинник поляризації суспільного життя та інтенсифікації конфліктів і, відповідно, закликали до більш жорстокого державного регулювання і контролю. Тема «Держава проти громадянського суспільства» проходить в працях І.Бентама, Ж.Сисмонді та ін. і набуває більш-менш завершену форму у Л. фон Штейна та В.Ф.Г.Гегеля [16].
На відміну від більшості своїх попередників, Г. Гегель розглядає громадянське суспільство як таке, що перебуває не „під державою”, а поруч з нею. Обгрунтовуючи свою думку, він звертається вже не до автономност прийняття рішень (як це робить І. Кант), а до економічної незалежност громадян. Громадянське суспільство є системою індивідів, котрі своєю працею не лише задовольняють власні потреби, але й потреби інших. Ця ідея близька до уявлень про сучасну демократію як таку, чия економічна сила базується на внесках співгромадян – в тому числі й через податки. Громадянин, який платить податки, має право вимагати від держави звіту за їх використання і впливу на вироблення державних рішень.
За Г. Гегелем, держава уособлює спільну волю громадян, тод як громадянське суспільство репрезентує розмаїття приватних інтересів. До державної сфери Г. Гегель відносить урядову владу, адміністрацію, а до громадянської – поліційну і судову владу. «Якщо держава втручається у справи громадянського суспільства, наприклад, доручаючи армії виконання поліційних функцій або втручаючись у судові рішення, то вона, тим самим, виступає проти суспільства» [17].
К. Маркс вважав громадянське суспільство середовищем, у якому відбуваються революційні зміни, що призведуть до відмирання держави. Держава, за К. Марксом, неспроможна змінюватися, оскільки виражає інтереси лише одного (панівного) класу, тоді як у громадянському суспільстві репрезентовано інтереси усіх суспільних класів. Втім, К. Маркс вважав, що громадянське суспільство – це нституція, притаманна суспільствам, у яких залишаються суттєві суспільн суперечності, в тому числі й пов’язані з приватною власністю. В суспільств комуністичному зникне потреба примусу одних членів суспільства з боку інших, отже – зникне держава. Але водночас зникне й громадянське суспільство, оскільки воно базується на приватній власності [18]. Такий висновок логічний для гегельянця, адже громадянське суспільство поняттям „парним” з поняттям держави (правової держави); отже, зі зникненням однієї „пари” зникає й інша, даючи початок новій суперечності або ж долаючись у вищій єдності. Для К. Маркса такою єдністю був комунізм, для Г. Гегеля абсолютний дух [19].
Тлумачення громадянського суспільства як особливої недержавної сфери соціального організму мало широке розповсюдження в Європі завдяки А. де Токвілю. Становлення суспільства та громадянського суспільства Токвіль пов’язував з формуванням обшини, що представляє собою інститут, який з’являється раніше держави та незалежно від неї. Громадянське суспільство, на відміну від держави, - це сфера для якої характерні не примус, а добровільний вибір, авторитет моралі, а не влади; але плодотворність їх взаємодії буде при умові, що держава буде демократичною. У зв’язку із цим він акцентує увагу на велику роль особливого соціального інституту – політичних асоціацій, які, за Токвілем, не входять у склад громадянського суспільства, але й не є частиною державного апарату, а є засобом їх взаємодії. Громадянські та політичн організації сприяють взаємному розвитку. Тобто вчений не виключає політичний початок із сфери громадянського суспільства. Як бачимо, Токвіль не тільки не протиставляє громадянське та політичне суспільство, але й вважає їх взаємодію необхідною для істинної демократії [20].
Отже, в подальшому дослідження громадянського суспільства та його зв’язок з державою розвивалися в рамках локківської, гегелівської та токвілевської традицій. При цьому локківська традиція сприяла формуванню політичного та юридичного аналізу, гегелівська – загальнометодологічних підходів до проблеми, токвілевська ж традиція служить теоретичною та практичною основою для досліджень конкретно структури громадянського суспільства, тобто надає проблемі соціологічного виміру [21].
В цілому формування різних варіантів концепцій громадянського суспільства в Новий час нерозривно пов’язане з формуванням ідеї індивідуально свободи, самоцінності кожної окремої особи. Отже, аналіз цих традицій дозволяє визначити загальні принципи, якими вони об’єднані. Це, по-перше, принцип, згідно якому всі людські істоти по своїй природі є вільними та рівними перед законом особистостями. По-друге, це принцип законності, відповідно з яким закони, що визначають реальну сферу свободи окремих індивідів, мають універсальне значення. По-третє, це принцип свободи, стосовно вираження своїх потреб та дій в особистих інтересах у рамках існуючої законності, а також гарантовані законом та відповідними інститутами право створювати добровільні об’єднання. По-четверте, це захищенна державою свобода придбання власності та роспорядження нею. І, наприкінці, по-п’яте, - наявність механізмів, які стабілізують відносини між громадянським суспільством та державою і надають суспільству необхідний рівень захищенності від державного втручання.
Таким чином можна зробити висновок, що термін «громадянське суспільство» можна знайти у античних мислітелів, в літературі європейського Середньовіччя, в трактатах Нового часу. Вихідні категорії для осмислення змісту громадянського суспільства займані з обіходу Давньої Греції («politia») та Давнього Риму («societas civilis»). В глибинах суспільства Середньовіччя вже визрівали суб’єкти майбутнього громадянського суспільства. Але і за часів античності і у Середньовіччі громадянське суспільство ототожнювалось із політичним. Від ХVІІ ст. політична та соціально-філософська думка характеризуться тим, що мислител вже не ототожнюють громадянське суспільство з існуючою державою або реальною формою державного управління. Навпаки, вони відзначають, що в дійсності реальна держава найчастіше пригнічує громадянське суспільство.
Проаналізован нами підходи показують, що громадянське суспільство було історично представлене як найрозумніше та найдоцільніше влаштування людського буття. Йшлося про новий етап розвитку цивілізаці, новий виток суспільного прогресу, який мав отримати відповідне офіційне призначеня та вираження. І на основі аналізу еволюц поглядів щодо даного феномену можемо виділити основні характерні риси цього етапу:
1) розвиток громадянського суспільства був пов’язаний з падінням станово-феодального ладу, з виникненням капіталістичних виробчих відносин;
2) громадянське суспільство виникає на певному етапі суспільного розвитку і пов’язане з історичними формами; воно є силою, яка разом з державою становить діалектичну дність;
3) у межах громадянського суспільства невпинно зростає значення людини, що перетворлюється з підданого на громадянина, як особистість.
Громадянське суспільство, таким чином, називається так не тому, що воно складається з громадян, а тому, що створює певні умови для громадян.
Розділ ІІ
Сучасн дослідження громадянського суспільства
1. Сутність громадянського суспільства
Протягом більшої частини ХХ ст. проблема громадянського суспільства не отримала належного розвитку не тільки в нашій країні, але й на Заході. Професор Каліфорнійського університету Дж.Александер зазначає, що спад інтересу до ц проблематики, пов’язаний з безоглядним втручанням держави, її тоталітарних режимів у сферу приватного життя громадян. Отже, концепція громадянського суспільства стає непопулярною.
Відновлення нтересу до проблематики громадянського суспільства відзначається у 70–80-х рр. ХХ ст. Загальна причина такого інтересу полягає в протесті проти одержавлення суспільства та засилля в ньому владних структур. Центр ваги в дослідженні соціальних проблем переноситься на дослідження демократичних цінностей, на аналіз проблем громадянського суспільства [22].
У 1980-ті роки з’явилося нове трактування поняття «громадянське суспільство», пов’язане з іменами таких політичних діячів та вчених, як В.Гавел, Дж.Кін, Е.Арато, У.Уейр. Формулюють своє розумміння громадянського суспільства російські та вітчизняні вчені – К. Гаджиєв, А.Мігранян, В.Ступішин, Ю.Васильчук, І.Кравченко та ін. Отже, виникло багато різних визначень даного феномену, у кожному з яких акцентувався певний аспект. Узагалюнюючи вс підходи, громадянське суспільство можна визначити як сукупність позадержавних суспільних відносин та інститутів, що надають людині можливість реалізувати свої громадянські права, яка виражає різні потреби, інтереси та цінності членів суспільства.
З-поміж багатоманітності ідей у теоретичному розвитку громадянського суспільства, за великим рахунком, можна вирізнити два напрямки. Перший: громадянське суспільство – це особлива позадержавна сфера соціуму. Другий: громадянське суспільсвто розглядається як відповідний вид соціуму, дентифікується з державою, взятою загалом. При цьому під державою маються на увазі саме владні політичні структури .
У мететодологічному контексті найпродуктивнішим є такий підхід: громадянське суспільство є основою держави, його становлення пов’язане зі становленням правової, соціальної, демократичної держави. Громадянське суспільство – суспільство зрілих громадян із високим рівнем політично культури, що спільно з державою створює розвинені правові відносини. Громадянське суспільство – це суспільство вільних громадян, яке вільне від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага. Дійове й сильне громадянське суспільство врівноважує енергію влади, яка без стримувальних факторів може перейти у стан агресії. Суть громадянського суспільства, зрештою полягає в забеспеченні законних прав людини. Особа в такому суспільстві має гарантоване право вільного вибору нею тих чи інших форм економічного й політичного буття, деології, світогляду, а також можливість вільно висловлювати свої думки.
Зрештою, громадянське суспільство можна уявити як своєрідний соціальний простір, де люди взаємоюіють як незалежні від держави ндивіди. Що розвиненіше громадянське суспільство, то більше підстав для снування демократичних режимів [23].
Поступово виникають умови для трансформації дихотомії «громадянське суспільство - держава» у більш складну конструкцію. Ідея громадянського суспільства отримує своє практичне втілення в системі стійких, загальноприйнятих уявлень про це суспільство. На цій стадії посилюються так ознаки та фактори, як раціонально-критичне відношення до соціальної реальності, плюралізм вірувань, ідей, думок та ін. Ідея громадянського суспільства вже не теоретичною конструкцією. Виникають різні форми реального громадянського суспільства. У справжній час вже мало хто ототожнює громадянське суспільство з державою, хоча б й правовою, оскільки в такому випадку громадянське суспільство втрачає свій зміст. Тепер громадянське суспільство виконує функцію пов’язуючо ланки між індивідом та державою, «приватною» та «публічною» сферами, особистим та загальним інтересом.
Так, наприклад, велику увагу розробці іде громадянського суспільства в цьому напрямку приділяли американські соціологи Р.Нісбет та П.Бергер. Вони також підкреслювали особливе значення та важливість посередницьких структур: церкви, сім’ї, общини, добровільних об’єднань – у якості посередника між індивідом та державою. Вони пропонували політичним нститутам усіляко захищати та допомогати посередницьким структурам та використовувати х де тільки можливо [24].
Економічну основу громадянського суспільства мають становити відносини ринкового характеру. Його формуванню передує становлення різноманітних форм власності з перевагою приватного капіталу. Регульована ринкова інфраструктура спричиняє ділову активність, заповзятливість людей, створює передумови плідної роботи. Наявність власності стає умовою свободи особистості в громадянському суспільстві. Але слід мати на увазі, що свобода без правових меж здатна зруйнувати саме громадянське суспільство.
У політичній сфері громадянське суспільство ма забеспечувати усім своїм громадянам вільну участь у державних і громадських справах. Держава і громадяни, за наявності закону і рівності перед ним, мають певний загальний інтерес і реалізують його. Тобто створюється демократична правова держава, в якій ці інтереси реалізуються на основі міжнародно визнаних норм. У такій державі виключається дискримінація за національно-етнічними, політичними, релігійними, статевовіковими ознаками. Забеспечується надійний законодавчий захист особистості й гідності громадянина, тобто: недоторканість його житла й майна, вільний вибір професії, визначення місця проживання, пересування по країні та за її межами, таємниці листування, телефонних розмов та інших видів сучасного спілкування, свобода слова, друку та інформації. Реалізується вільне самовизначення людини в її світоглядних і духовних нтересах, а також всебічний захист громадянських прав з боку судових органів громадянських організацій.
Щодо соціальної та духовної сфер, то в них громадянське суспільство спирається на якнайширшу соціальну структуру, яка постійно змінюється й удосконалюється. У ній встановлюються взаємини, пов’язані з індивідуальним вибором, політичними та культурними ціннісними орієнтаціями. Завдяки реалізації різнопланових інтересів забеспечується культурно-політичний плюралізм, важливий для нормального функціонування громадянського суспільства [25].
Громадянське суспільство набирає вигляду сукупності суспільних відносин (економічних, соціальних, політичних, духовних), формальних, а також неформальних структур, які задовольняють спектр потреб реалізують інтереси індивідів або їх груп, що адекватні досягнутому рівню суспільного розвитку.
Чим вищою є організація громадянського суспільства, тим повніше виявляється його єдність, інтегративність, соборність, що упорядковує, підсилює різноманітні індивідуальні, групові, організаційн центри. Не кожну сукупність людей на певній території можна назвати громадянським суспільством, а лише таку, члени якої об’єднані спільними нтересами і між собою, і з деяким цілим, що може бути спільною метою або джерелом життєдіяльності даної спільноти. Потенційна самоорганізація індивіда народжується в єдності, яка онтологічно передує автономії в соіальному бутті. Інакше кажучи, громадянському суспільству властиве органічне співіснування різноманітних соціальних сил, інститутів, організацій, зацікавлених груп, об’єднаних загальним потягом до спільного життя. Визнання самоцінності особи перед суспільством, іншими його членами.
