Контрольная работа: Національні меншини на Рівненщині

Зацікавленість поміщика, щоб 33 німецькі колоністи оселилися на цих мало пристосованих для землеробства землях на березі р. Горинь видно з цього документа дуже добре, так як німці селилися біля боліт і в низинах річок. (місцеві жителі не вміли обробляти ці землі, до того ж вони були значно дешевшими). Територія їхнього поселення починалася від мосту на Баламутці при с. Задвір» я, йшла через урочище Полянка, Ведмеже, Любе, Рожани, Заграда, Орловиці по млин села Удрицька під Божково-Поляною, від Підгалля до Ставка. Вацлав Борейко погоджувався відстрочити на три роки збирання з колоністів податків, а також виплатити кожній німецькій сім» ї для налагоджування господарства суму, рівнозначну 200 гульденам сріблом.

Однак у цьому контракті були визначені досить високі стягнення за будівництво дренажних систем та гребель на Горині. Це було майже забороною. Зусилля поселенців обробити тут землю та виростити врожай були марними через щорічн розливи цієї ріки. Вони вимушені були після десяти років піти далі на Східну Україну. Іншим німцям, які оселилися на цьому місці в 1828, вдалося змінити цей пункт в контракті. Ці колоністи згідно з ревізькими реєстрами Рівненського повітового казначейства, Острізького та Рівненського повітових судів, Рівненського пристава 1-го стану залишили також згадку про колонії Хотенка та Фрідріхсдорф (Соломка), що була біля Тучина. В судових справах за 1828–1888 рр. збереглися угоди на купівлю землі німецькими поселенцями в районі Висоцька та звичайні громадянські справи, де ідеться про німців-колоністів Карлсвальде, Карлсдорфа не подалік Острога, Олександрії (колонія Пухова), Мочулок.

Культурне життя та освіта волинських Німців зосереджувалась навколо церкви. В 1888 р. була відкрита лютеранська церква в Тучині. У 1907 р. починає діяти Лютеранська церква в Рівному. При тучинській церкві діяло 42 канторальні школи, при Рівненській – 40, а всього на Волині їх було 400. У кінці ХІХ ст. політика російського уряду стосовно німецьких поселенців значно змінилася. Після підписання австро-німецької угоди в 1879 р. та оформлення в 1882 р. Троїстого союзу, спрямованого, головним чином проти Російської імперії, царський уряд 3-ма указами, починаючи з 1887 р., забороняє німецьким поселенцям купівлю землі на Волині, а з 1890 р. активно проводить політику русифікації. Колоністам заборонялося навчати своїх дітей в канторальних школах німецькою мовою. (детальніше закон описується нижче).

На початку ХХ ст., коли в польській Конституції від 17.03.1921 р. в статт 110 вказувалося, що кожна національна меншина може організовувати свої власн школи на рідній мові. Так загальнообов'язкове навчання в німецьких школах тривало 7 років. Заняття були платні, але діти з великих сімей від плати звільнялись. Уроки проводились на двох мовах: польській і німецькій. Викладачі були родом із Волині, Галичини. Сілезії, Центральної Польщі. В позаурочний час також була цікава і різноманітна програма: екскурсії на природу, відвідування хворих людей, організовували концерти для батьків, тощо. В зимові місяці, більшість вчителів безкоштовно і з великим успіхом, навчали дорослих арифметиці, читанню письму. Це були ті люди, які під час заслання в Сибір і в післявоєнні роки не змогли відвідувати школу. Для кращої роботи німецьких шкіл було створено «Німецьку шкільну службу Волині». З її ініціативи були створені вчительські об» єднання. Служба також проводила велику роботу по вдосконаленню кваліфікації вчителів, організовувались драматичні і хорові гуртки та оркестри, це все свідчить про високий рівень культури, який поступово підвищувався з самого початку переселення і до ХХ ст.

Вище наведені факти свідчать, що німецькі колонії на Волині у другій половині ХІХ століття являли собою замкнуті територіально-адміністративні одиниці. Причому ця замкнутість підкріплювалась майже повним незнанням ні української, н російської мови і суспільним вживанням німецької, приналежністю до іншого віросповідання (колоністи в абсолютній більшості були лютеранами), своєрідністю сторичних традицій повсякденного побуту, моралі і культури. Замкнутост колоністського життя сприяло і те, що розселялись німці переважно на орендних землях окремими поселеннями і довгий час не підлягали існуючій системі територіально-адміністративного нагляду з боку місцевих органів влади та поліції. Територіальні німецьк колонії часто були розкидані на значній відстані одна від другої і в таких глухих та важкодоступних місцях, що про їхнє місце розташування знав хіба що власник землі та місцеві селяни.

З поміж різних факторів, що сприяли збереженню волинськими німцями своєї етнічно своєрідності, немаловажну роль відігравала система громадського самоврядування, головне призначення якої зводилось до збереження замкненості внутрішнього життя німецьких поселень. Очолював цю систему староста – «шульц». Ця посада була виборною. Він мав фактично всю повноту влади в колонії. Він представляв її у стосунках з місцевою владою. А так, як німці на Волині переважно орендували поміщицьку землю, то шульц був посередником між колоністами-орендаторами власником землі. Слідкував за вчасною сплатою оренди і податків, за виконанням повинностей, за внутрішнім порядком в колоніях. Саме вони у більшості випадків були суддями і розпорядниками у внутрішніх справах колонії.

Слід звернути увагу й на те, що в німецьких колоніях постійно підтримувався дух германізму. Головну роль в цьому відігравала школа та церква. Однак немало значили і зв'язки з самою Німеччиною. Були випадки, коли окремі колоністи призивного віку відлучались до Німеччини для проходження військової служби. Існували і спеціальні організації, через які колоністам надсилали портрети німецьких імператорів, листи та брошури пангерманського змісту, надавалися грошові субсидії для відкриття та функціонування шкіл, а вчителям та пасторам на так зване «лютеранське місіонерство». Тому не дивно, що багато хто з колоністів не приховував своїх симпатій до Німеччини та Бісмарка. У доповіді волинського губернатора за 1889 р. вказувалось, що були випадки, коли вони погрожували помстою Бісмарка та німецького війська, якщо воно вступить у Волинську губернію.

Відособленост та консерватизму життя в німецьких колоніях сприяла і урядова пільга, якою колоністи-чоловіки звільнялись від військової повинності і тим самим мали можливість уникнути інших національних, мовних і соціальних впливів, які після закінчення служби могли бути перенесені в цивільне життя колоністських общин і, в якійсь мірі, порушити встановлені в них норми і правила повсякденного співжиття. Взагалі вся система господарювання в німецьких колоніях була побудована так, щоб забезпечити себе всіма необхідними засобами виробництва, предметами побуту і продуктами харчування якнайповніше і тим самим звести до мінімуму соціально-економічні контакти з місцевим населенням. Таким чином, німецьк колонії на Волині у ІІ пол. ХІХ ст. Тривалий час залишались майже абсолютно відособленими від існуючого навколо них суспільного життя поселеннями, в яких панувала німецька мова, лютеранська релігія і мораль, дух германізму і власна система самоврядування.

Така самостійність і замкнутість німецьких поселень з часом стала непокоїти царськ власті і органи державної влади почали приймати певні законодавчі акти, з метою нтеграції німців у систему російського територіально-адміністративного устрою та російського суспільного життя.

Перш спроби були зроблені ще в 60-ті роки ХІХ ст., коли згідно з законом 1864 р ноземців зобов'язували приймати російське підданство, та у 1866 р., коли над селянами та колоністами встановлювалось спільне управління. Правда волинські німці все це проігнорували.

Невдоволення хвилювання серед колоністів викликав закон від 1.01 1864 р.

про загальну військову повинність, цей закон першим в якійсь мірі дав можливість хоча б тимчасового впливу іншого соціального середовища на певну частину чоловічого населення німецьких колоній. Однак більш впливовими були закони, прийняті у 80-ті ХІХ ст.

14.03.1887 р. з» явився закон, за яким у 22-х Зх. та губерніях іноземним підданим заборонялось придбання права власності на нерухоме майно поза міським поселеннями. У випадку непідкорення статтям цього закону перед багатьма волинськими німцями, які стали власниками земельних наділів і залишились у австрійському чи прусському підданстві постала загроза конфіскації землі. Тому більшість із них вимушена була прийняти російське підданство, тобто офіційно стати громадянами Росії. Відтепер на них в повній мірі поширювались всі права і обов'язки, передбачені російським законодавством.

У жовтні того ж року спецзаконом уряду всі школи в німецьких колоніях були підпорядковані міністерству народної освіти. Законом передбачалось перевести викладання всіх предметів, крім закону Божого, на російську мову. Саме так влада почала русифікацію підростаючого покоління німецьких колоністів. Однак найбільш дієвим у боротьбі проти німецької замкнутості був закон від 15.06.1888 р. щодо облаштування побуту іноземних поселенців, які поселились у Київський, Подільській та Волинській губерніях. Згідно цього закону всі німці, незалежно від підданства, причислялись до місцевих міщанських та селянських громад. Всі колон включались до складу тих волостей, в межах яких вони знаходились підпорядковувались місцевому волосному начальству та поліції. Посадові особи німецьких поселень обов'язково затверджувались мировими посередниками і тільки тоді мали право виконувати свої функції. Німці отримали навіть право бути обраними до органів волосного правління, за винятком посад волосного старшини писаря. Закон зобов'язував колоністів

виконувати колоністів всі казенні, земські та мирські повинності на рівні з селянами. Фактично цей закон руйнував існуючу форму громадського самоврядування в німецьких колоніях Волині і повністю включав їх в російську систему місцевого територіально-адміністративного управління.

Про те що керівництво краю намагалось контролювати хід виконання закону 1888 р. та своїх розпоряджень з цього приводу свідчить той факт що вже в літку 1891 р. за дорученням графа Ігнатьєва чиновник з особливих доручень Покровський зробив у деяких колоніях на Волині, зокрема і в Ровенському повіті, фактичну перевірку, щодо втілення в життя вищезгаданого закону. За матеріалами перевірки були дані спеціальні вказівки мировим посередникам для посилення контролю та нагляду за цим питанням. Але замкнутість поступово зникала і процеси, започатковані у ІІ пол. 80-х рр. ХІХ ст. були підкріплені рядом інших законодавчих актів у 90-х роках, та на початку ХХ ст. І зворотного ходу не мали.

Не зважаючи на налагоджене господарство, організацію нім.-колоністів на Волині, будь-якого впливу на її економіку вони не мали. В порівнянні з високо розвинутими в сільськогосподарському відношенні саратовськими нім-колоніями волинські були досить незначними.

У цей період починається виїзд німців з Рівненщини в США, Курляндію, Пруссію, на Кавказ. Ще більше німців покинуло свої оселі на Волині в 1906–1907 рр. Внаслідок впровадження Столипінської аграрної реформи. Згідно з нею орендування нім-колоністами стало майже не можливим. Якщо в 1904 р. до Тутчинської лютерансько філії належало 12739 німців-лютеран, а до Рівненської в 1905 р. – 10 тис., то в 1906–1907 рр. їх залишилось тут відповідно – 380 та 546 чол.

З поч. війни 1914 р. частина колоністів була інтернована до Сибіру та на Урал, частина змогла виїхати в інші країни. А деякі залишилися на своєму господарстві, і настільки злилися з місцевим населенням, що навіть пішли до війська та воювали проти Німеччини.

Останній раз зустрічаємо згадку про волинських німецьких колоністів на Рівненщині в деяких архівних документах 1921–1939 рр. В одному з тих документів за 1932 р. наводяться такі дані: «…Найбільше скупчення німецьких колоністів є в гмінах Межиріцькій, Клеванській, Тучинській, Олександрійській. Найкраще становище господарства у нім-колоністів Тучинської гміни. У Клеванській гміні, зокрема в колонії Мочулки, проживають 86 нім. Родин, однак вони не вважаються багатими, тому що посідають переважно піщані грунти, менш родючі, однак їх матеріальний стан є достатнім, бо, крім господ-ва, вони ще працують в лісництві і в той спосіб забезпечують себе…. Кризова ситуація на них не впливає. В інших місцевостях проживає незначна кількість німців, але їх господарства в доброму стані і не чути, щоб з їхнього боку були якісь незадоволення сучасною загальною кризою…» (ДАРО, ф. 86, 2, од. Зб. 547, арк. 26.).

У грудні 1939 року всі нім-колоністи, які проживали на Волині, були виселені в Німеччину, так як на думку Радянської. влади це було небезпечно. За даними 1 січня 1941 року в Рівненський області залишилось 5699 німців, тобто 0,5% від усього населення області, яке складало 1139807 чоловік.

Майже 70 років пройшло від тоді, як німці залишили Рівненську землю, і 2 століття, як перші колоністи поселилися на ній. Але пам'ять про ті часи коли вони й корінне населення були добрими сусідами та тимчасовими співвітчизниками живе й сьогодні. Ще й досі на Рівненщині можна побачити багато покинутих і напів – зруйнованих вітряків, які є своєрідними нагадуванням про перебування тут німців-колоністів. Старожили зберегли добру пам'ять про цих господарів.

4. Польська національна меншина

Польське населення заселило волинські землі кілька віків тому назад під час колонізації. Крім великих землевласників тут проживала дрібна шляхта, селянство.

Масове заселення Волині поляками почалося у ІІ пол. ХVІ ст. після укладення Люблінсько унії. Характерним розселення поляків була діаспора – розпорошене розселення окремими етно-релігійними громадами в межа суцільного масиву українського населення, яке стало об'єктом польської колонізації. Такий тип колонізац обумовлювався передусім її соціальним характером.

Польськ феодали, скориставшись занепадом Київської Русі, захопили землі Зх. Правобережної України, тоді й почали іммігрувати сюди, як вказано вище, різн верстви населення, польський уряд щедрою рукою роздавав спустошені війнами, епідеміями земельні масиви Правобережжя шляхті і великим магнатам.

Приєднання Правобережної України до Росії суттєво не змінило становища польських феодалів та шляхти. римо-католицької церкви. Багатовіковий гніт, під яким перебували українськ землі політика панівної верхівки феодальної Польщі, спрямована на полонізацію українського населення й ослаблення його опору соціальному і релігійному гнобленню проголошення Люблінської та Берестейської уній, призвели до того. що значна частина

українського за походженням населення України та Правобережжя примусово полонізувалося. Але за свідченням багатьох документів можна сказати що проти панського

гніту воював і польський народ нижчої верстви, тобто, у антифеодальній і національно-визвольній боротьбі українського народу брали участь і поляки. З цього можна зробити висновок, що можливо польські і українські селяни жили мирно і тихо, не зважаючи на різні релігійні погляди.

У середині ХІХ ст. (1857) римо-католицьке населення Волинської губернії нараховувало всього 172866 чол., у тому числі поляків 167866 чол., українців 4829.

На Волині у 50-х рр. ХІХ ст. з» являється і діє значна кількість товариств, організацій і громадських закладів польського спрямування. Багаторічне проживання поляків серед українського не могло не вплинути на їх. Трохи більше 40% поляків подавали під час згаданого перепису польську мову як свою рідну. Весь побут, будівлі майже нічим не відрізнялися від місцевого українського населення. Відносини між обома етнічними групами характеризувалися як добросусідські, позбавлені напруження і конфлікт.

Політика царського уряду щодо польського населення зазнала значних змін після повстання (1863), що співпало з визволенням від кріпацької залежності і руйнування поміщицького землеволодіння. Все це вплинуло на етнічну структуру населення Волинсько губернії та цього розселення.

Політичним фактором регулювання народонаселення західних губерній імперії стало особливе законодавство Росії (обмежувальні закони) Конфіскація значної кількост польських землеволодінь і виселення учасників повстання призвело до помітного спаду в економічному житті краю

Газета «Києвлянин» надрукувала офіційні дані за 1880 р. щодо російського польського землеволодіння у краї, роблячи висновок про значну видозміну поземельної власності завдяки енергійним заходам після 1864 р. Російське землеволодіння порівняно з польським у Волинській губернії знаходилося у такому становищі, вираженому в процентному відношенні: на 100 маєтків -41,08: на 100 десятин землі -34,05

За переписом 1897 р. польське населення на Волині залишалося чисельним складало 6% всіх жителів губернії. Переважаючим місцем проживання залишалася смуга губернії – Рівненський, Луцький,…, Дубенський і Острозький. Перепис проводився за ознакою мови. Не викликає сумніву, що коли б перепис визначав національну незалежність, то число осіб, які назвали б себе поляками, було б набагато більшим.

Відомо що в Україні місцеве населення завжди вважало. що кожен католик – поляк. В той же час багато католиків, що розмовляли українською мовою (5, 05% від загальної кількост українців). Осіб римо-католицького віросповідання нараховувалося у губерн 298170.

Розподіл польського населення за станами вказував на його привілейоване становища. Серед спадкового дворянства поляки становили по губернії найвищій відсоток (9,838) 26,47% поляків належало до стану міщан, 54,68% до стану селян. Останній продовжував поповнюватися за рахунок ще однієї хвилі польської імміграції у Волинську губернію з Привіслянського краю у 80–90-ті рр. ХІХ ст. Переселялися поляки цілими сім» ями, про що свідчила приблизно однакова кількість чоловічого і жіночого населення серед переселенців. Уродженці Привіслянського краю складали 44,7% всіх поляків, що народилися поза межами Волинської губернії.

Відповідно до станового розподілу, найбільша група польського населення Волині (107559) займалася землеробством. Поширеним видом занять була також приватна служба, 4% польського населення отримувало прибутки з капіталів і нерухомості, стільки ж жило за рахунок родичів.

Четверта частина (25,53%) поляків губернії, була писемною, з них 2/3 опанували грамотою на російській мові. Більшість учнів римо-католицького віросповідання опанували основами знань в учбових закладах Міністерства народної освіти, внутрішніх справ та мператриці Марії.

Стосунки між польськими населенням та іншими етнічними спільностями впливали з економічних інтересів. але значний відбиток на них складало державне законодавство та звичаєве право.

В ході революційних подій 1917–1920 рр. польські заможні класи втратили всю свою власність. Згідно Ризького мирного договору частина Волині відійшла до Польщі. За переписом 1926 р., на радянській частині Волині поляків проживало: Волинська округа -86,6 тис. чол. (12,5% від усіх жителів) У соціальному плані це були переважно селяни, колишня дрібна шляхта. яка нічим не відрізнялася від селянства, робітників. Поляків відрізняло хіба-що римо-католицьке віровизнання. У 1927 р. тут діяло майже 100 костьолів, а в них 60 священників.

З метою якнайшвидшої радянізації польського населення більшовицька влада паралельно з відомою українізацією розгорнула широкомасштабну роботу серед національних меншин. У місцях компактного проживання поляків були створені національн сільради і польський національний район з центром у Мархлевську (тепер Довбиш). У містах і селах існували польські школи і класи, інші навчальні заклади, культосвітн установи. На рідній мові видавалися окремі газети і додатки до українських в округах і районах. З посиленням сталінізму в країні у трагічні 30-ті роки, поляки були піддані жорстоким репресіям. Особливо брутально ком. влада розправилась з польським населенням на Волині, оскільки воно проживало в прикордонних районах і до нього ставилися з недовірою і підозрою. У 1935–1936 рр. звідси в Сх. Області України і до Казахстану депортували більше 60 тис. поляків. Тисяч людей польської національності сталінські кати розстріляли на місті, звинувачуючи їх у шпигунстві, контрреволюційній роботі, участі у неіснуючій насправді «Польській військовій організації».

До кінця 30-х рр. були розформовані всі польські національно-адміністративн одиниці, ліквідовано школи та інші культоосвітні установи, ще раніше закрит всі костьоли, а духовних діячів розстріляли або вивезли. Загалом в той час постраждав не тільки польський народ, гірку долю зазнали як інші національн меншини так і корінні українці…

Але на сьогоднішній день в Україні існують всі можливості для розвитку як культурного так і духовного життя.

5. Чеська національна меншина

Із достовірних джерел відомо, що перша група чеських селян, яка складалася із 17 сімей, прибула у Волинську губернію відразу після придушення царськими військами польського повстання у 1863 р. І заснувала поселення Людгарівку в Дубенському повіті. Перші переселенці числом 15000 осіб виїхали з сво батьківщини в Росію в 1870 році, та побачили замість орної землі величезн лісі. Мусили різати дерева, спалювали пеньки, переорювати землю. На перших порах чехам-емігрантам довелося зазнати неабияких злигоднів, та попри труднощ виснажливу працю, не впадали у відчай. допомагали один одному. Всього на Волині у 1886 р. вже було 70 чеських поселень

У 1867 році в Москві відбувся Слов'янській з'їзд (були всі крім поляків). Російській цар звернувся з відозвою до чехів переселятися на територію Волинської губерн пообіцявши їм орну землю, хорошу заробітну плату, пільгові податки. Взагал переселення чехів на українські землі було вигідним як для Росії так і для чехів. Цар хотів використати їхні знання для господарського піднесення одного з найвідсталіших європейських частин краю. Чехи ж свою чергу намагалися звільнитися з під впливу династії Габзбургів.

Чеськ поселенці займалися переважно сільським господарством. У рільництві вони застосовували передові для того часу технології: травопільні сівозміни, угноювали ґрунти, раціонально обробляли поля. Вирощували жито, пшеницю, овес, ячмінь, хміль, цукрові буряки, розводили сади. Крім того серед них були майстри таких професій як шевці, кравці, муляри, столяри, умілі підприємці. З ім'ям чехів-переселенців зв'язане виникнення багатьох пивоварних заводів на Волині, (особливо охоче купували в Києві, Москві, Петербурзі, Одесі – Глинське пиво). У Здолбунові брати Єленіки в 1884 році побудували цементний завод, який за добу давав 20 – 25 бочок цементу. У Дубному було представництво головного уповноваженого тодішньої Російської імперії заводів землеробських машин Ф. Виттерле. Праця чехів давала хороші результати. На Волинській землі виросли села: Глинськ, Мирогоща, Семидуби, Купичів, Ульбарів, Молодаво, Лудхорда, Страклів, Московщина, Підгайці, Копча, Озеряни, Квасилів, Княгинин, Теремно, Ніва. Боратин, Малин, Миротин, новостав і багато інших. Своєрідні будинки чеських поселенців (довгасті будівлі, які поділялися на дві частини – для людей і для худоби) ми можемо зустріти і в наш час. Чеські села були прикладом. Чехи підняли сільське господарство та культуру на Волині.

Цар Олександр ІІ дав чехам право мати свій уряд і він з» явився у Дубні. По селах відкрили свої школи. Районна школа була у Здолбунові де навчалося 1400 дітей. У Рівному був учительській уряд, який звався «кураторіум». Його метою був розвиток шкільної та подальшої освіти, піднесення культурно-освітнього рівня чеського народу. З їх діяльністю була пов'язана робота чеських бібліотек, як знаходилися: в Дубенському повіті – 7, у Рівненському – 5, одна – в Здолбунові. Чеські поселенці охоче створювали театральні гуртки, оркестри, хори, гімнастичні групи. У багатьох селах, містечках діяли чеські клуби. Здолбунівський мав назву «Чеська бесіда». В них організовувались маскаради, вокально-музичні, літературні вечори з танцями, різного роду товариські ігри, залучення ректорів, тощо. Чехи зарекомендували себе здібними музикантами та кмітливими організаторами різноманітних розваг. Особливої уваги заслуговує фізкультурна організація «Сокіл», яка була започаткована в 1911 році. Її мета – заняття фізичною культурою та виховання дисципліни, згуртованості, особливо відповідальності за вчинки, почуття обов'язку перед суспільством, виховання почуття національної гідності. Досить розгалуженим було товариство пожежно охорони, осередки якого знаходились майже в кожному населеному пункті, де жили чехи. Меті виховання чеської гідності служили чеські видання: політичний громадський тижневик «Hlas Volyne», «Родинний календар волинських чехів»

Щодо реліг то практично нічого не відомо. Але на думку краєзнавця-дослідника Й.І. Дупея, у с. Квасилів чехи були двох віросповідань – старокатоликі та чеське братство. У с. Глинськ переважали чехи римо-католицького віросповідання Однак тут проживало 17 сімей. За молитовний будинок слугував один із класів школи

Наприкінц 70-х і на поч. 80-х років серед чехів не без участі православних ієрархів розгортається рух за православ'я. З цього приводу у Квасилові відбувається з'їзд з релігійних питань, правда думки 53-х делегатів, присутніх учителів священників – розділились. Одні стояли за православ'я інші за католицизм. Саско (католицький священик) до якого через деякий час, за дорученням Волинського архієпископа Дмитра, приїжджає ієромонах Володимир Терлецький, аби зблизити його з місцевими православними, а ще через два роки з ним веде тривалу розмову новий архієпископ Тихон, все більше і більше схиляється до православ'я. Той самий Саско, який так відстоював католицизм, 13.03. 1886 р. урочисто приймає православну віру з словами: « Нарешті я досяг того, що так довго шукав дорогою наслідування наших слов'янських першовчителів – Кирила і Мефодія». Відтак він звернувся із закликом до інших чеських священників наслідувати його приклад, не слухати нападників ворогів православ'я. Такий поступок справив сильний вплив на чеське духівництво і всю чеську громаду на Волині. Долаючи сумніви чехи-католики починають переходити у східний обряд, започаткований на хній батьківщині Кирилом і Мефодієм, з іменем яких пов'язані ведення богослужіння слов'янською мовою.

Вже 6.11. 1888 р. освячується перший на Волині православний храм Кирила Мефодія. Як повідомляла тодішня преса, у Глинську на той час майже всі чехи були православними. В Ульбарові ще дехто вагався, тоді до них (мається на уваз до римо-католиків) з палкою промовою звернувся Іоан Саско де наголошував що вони вступивши в Росію у 1870 р. відмовились від Риму, і обіцяли не мати нічого спільного з ворогами Росії, а римо-католицька віра є головним ворогом слов'ян, все в тому ж дусі. Вплив промови був банальним, а якщо точніше то позитивним на користь православ'я: кілька десятків чехів-католиків, які ще недавно твердо стояли на своєму, змінили думку і стали православними.

Загалом можна сказати, що чехи жили на території сучасної України досить добре. Хороше життя чехів порушила війна Німеччини з Радянським Союзом. Жертвою війни стала чеська колонія Малин. Через те, що партизани вбили кількох німців, з» їхались каральні загони, зігнали всіх чехів колонії у школу та церкву і запалили. Залишилося тільки невелика кількість людей, які в той час були відсутні в селі. Після війни чехи знову взялися до роботи, але не довго тішилися наслідками своєї праці – запроваджувалась колективізація. Багато чехів з сіл було ув'язнен в тюрму, деяких – заслано в Сибір, а тим, хто залишився важко було дивитися, як перетворюється у руїну труд багатьох десятиліть. Багатьох чехів перевезли у Чехію. Вони поверталися на батьківщину ще біднішими ніж приїхали у царську Росію.

Висновок

 

Як свідчить історія, проблема співіснування між людьми різних племен, етносів, народностей, національностей і навіть цілих народів існувала завжди. З одного боку, коли це питання пускалося на самоплив, ті чи інші народност асимілювалися розчинившись у чужорідному середовищі, або ж у силу різних причин «поглиналися більш чисельними, чи тим, хто в своєму розвитку стояв на щабель вище». З іншого боку історія цивілізації зберегла чимало не найкращих прикладів того, як малі народи чи національні меншини потерпали від прибульців чи завойовників, усіляко пригнічувалися аж до фізичного винищення. Чи існує третій варіант? На щастя – так. В наш час всяка національна меншина, яка знаходиться на території сучасно України за гарантом Конституції має право на існування і розвиток.

Список літератури

1. Нові краєзнавч дослідження: тези конференції // Рівне. 1995 р.

2. Український історичний журнал // 1998 р. №6

3. Український історичний журнал // 1991 р. №12

4. Український історичний журнал // 1994 р. №4

5. Газета «Сім днів» // 1996 р.

6. Газета «Сім днів» // 1998 р.

7. Газета «Сім днів» // 1997 р.

8. «Волинські дзвони» // 1995