Дипломная работа: Зміст і методика вивчення країн Африки у шкільному курсі країнознавства
Землеробство − провідний сектор сільського господарства − дає майже 80% обсягів виробництва, але характеризується низькою продуктивністю. Тут широко застосовуються примітивні агрономічні засоби вкрай низький рівень механізації та хімізації. Кількість тракторів у розрахунку на 1000 га наприкінці 90-х років становила на континенті лише 1,6 одиниці (наприкінці 80-х − 1,2) проти 5,2 у країнах, що розвиваються загалом та 40,3 − у розвинених. Енергоозброєність землеробства оцінюється лише в 0,1 к. с. на 1 га угідь. Використання добрив на 1 га угідь багаторічних культур в середньому у 1993−1998 рр. становило 10,1 кг (1982−1987 рр. − 6,6 кг), що в чотири рази нижче, ніж по країнах, що розвиваються, в цілому; гербіцидів у розрахунку на 1000 га у 1996−1998 рр. − 16 кг (1989−1991 рр. − 9 кг), що у вісім разів нижче середніх показників «третього світу» [29, с.127-129].
Найважливіше місце Африка посідає у виробництві таких видів продукції рослинництва: какао-боби − 55%, сизаль − 45, бавовна, чай − майже 15%, бобові культури − приблизно 40%, кава, пальмова олія, арахіс − десь до 20%. Зернових (переважно просо, сорго, кукурудза) вирощується 5,5% світового обсягу.
Обмежені фінансові можливості та слабка матеріально-технічна база землеробства зумовлюють його екстенсивний розвиток. Швидке виснажування рунтів спонукає до постійного розширення посівних площ, що, в свою чергу, прискорює ерозію і загальну деградацію природного середовища.
Істотною рисою рослинництва у більшості країн континенту його монокультурність. Одна-дві культури, вирощувані на експорт, вбирають левову пайку й без того обмежених (10−20% всіх планових інвестицій) обсягів фінансування. Решта секторів рослинництва має малотоварний чи навіть натуральний характер, що не дає змоги нагромадити достатні кошти для саморозвитку.
Тваринництво в Африці помітно розвинене в господарств окремих країн − Ботсвани, Мавританії, Малі, Нігеру, Сомалі, Судану, Чаду, Ефіопії, а також ПАР [38, с.70-71]. На початку 90-х років питома вага Африки у світовому поголів'ї худоби становила: ВРХ − 14,2%, кіз − 32,9%, овець − 16,7%, верблюдів − навіть 74%. При цьому обсяги виробництва основних продуктів тваринництва залишались мізерними: м'яса − 5,1%, молока − 2,3%, вовни − 7,2% загальносвітових показників. Ця галузь найменш розвинена і при ретельних комплексних розрахунках може виявитися збитковою у багатьох країнах. Значна частка населення, що займається тваринництвом, − кочівники.
Низька породистість худоби, незадовільні умови утримання та ветеринарного обслуговування, відсутність сучасної кормової бази спричинюють дуже низьку продуктивність тваринництва. Водночас значна кількість поголів'я спричиняє деградацію природних пасовищ і є однією з основних причин спустошення земель.
Помітне місце в господарстві країн тропічної зони континенту займає лісівництво. У заготівлі цінних порід деревини питома вага Африки сягає 25%. Найзначніші її експортери − Кот-д'Івуар, Габон, Камерун, Конго й Ліберія.
Значними є ресурси навколишніх морів та внутрішніх водойм Африки. Рибальством займається до 2% економічно активного населення. Найбільш розвинута ця галузь у ПАР, Нігерії, Марокко, Гані. Сучасні методи лову та рибальства поширюються повільно.
Видобувна промисловість с однією з найбільш розвинених та технічно оснащених галузей господарства країн африканського континенту, насамперед внаслідок високої активності іноземного капіталу. Фактично гірничовидобувна промисловість розвивалась і, значною мірою, розвивається зараз не стільки як частка економіки країн Африки, скільки як елемент господарства держав-споживачів відповідної сировини. Тут висока концентрація виробництва, відносно швидкий розвиток первинної переробки сировини та відповідно нфраструктури.
Поклади корисних копалин розташовані на континенті вкрай нерівномірно. Унікальним кладовищем сировинних ресурсів є надра ПАР. Ця держава має провідні позиції в світі у видобутку золота, платини, марганцю, хромітів, а також алмазів, уранової руди. Значними запасами металевих руд володіють Ліберія, Мавританія й Алжир (залізна руда); Габон, Гана, Марокко, Заїр (марганець); Замбія та Заїр (мідь); Гвінея (боксити); Сьєрра-Леоне (титан). На мінеральну сировину багаті Марокко, Західна Сахара, Туніс, Того, Сенегал (фосфати), Зімбабве (азбест), Мадагаскар та Зімбабве (графіт), Кенія (флюорит).
Найбільшу цінність мають, безумовно, запаси енергоносіїв, насамперед нафти й газу [45, с.147].
Достовірні запаси паливно-енергетичної сировини на континенті становлять понад 60 млрд. т умовного палива, що робить Африку середньозабезпеченою у цьому відношенні. Серед африканських країн 13 є нафтодобувними. Великими запасами нафти володіють Нігерія, Лівія, Єгипет, Ангола, Габон, Конго, які на цьому здебільшого базують свою економічну стратегію, а також Камерун, Заїр Туніс. Частка країн континенту у світовому експорті нафти коливається в останн роки у межах 15−20%.
Безперечним лідером у видобутку газу на континенті є Алжир (до 2/3 загального обсягу); значні його запаси мають Лівія, Нігерія та Єгипет.
Відносна обмеженість запасів газу й, особливо, нафти (за розрахунками, при збереженні сучасних темпів видобутку їх вистачить лише до 2010−2015 рр.) спонукає до прискореного розвитку промисловості по переробці цієї сировини та збільшенню прибутків від експорту. У 90-ті роки швидкими темпами зростали потужності нафтопереробки в країнах Північної Африки й у Нігерії.
Видобуток вугілля, крім ПАР, не мас значних масштабів. Ця країна є основним виробником та експортером уранового концентрату. Урановидобувна промисловість з участю іноземного капіталу отримала розвиток також у Нігерії й Габоні.
Африка має великі ресурси гідроенергії, але розміщені вони нерівномірно. Значних розмірів виробництво цього типу енергії набуло в Єгипті, Гані, Нігерії, Заїрі, Мозамбіку. Більшість інших держав змушені орієнтуватися на будівництво теплоелектростанцій, які виробляють половину електроенерг континенту (у ПАР − 98%) і є її єдиним джерелом у 15 країнах. Сучасн енергосистеми, крім ПАР, набувають розвитку в Алжирі, Тунісі, Єгипті, елементи − в Судані, Ефіопії, Мозамбіку.
У багатьох глибинних районах континенту зберігають важливе значення традиційні види палива. Майже третина африканських країн не ма потужностей для виробництва промислової електроенергії, решта задовольняє сво потреби за рахунок власних можливостей лише на 10−15%. Загалом 37 країн мпортерами енергоресурсів, головним чином нафти. Споживання енергії на душу населення в Африці на південь від Сахари у перерахунку на нафту становило у 1990 р. 103 кг (1965 р. − 74 кг), що значно нижче від середніх показників країн, що розвиваються [51, с.75-78].
Розвиток обробної промисловості у країнах Африки найбільш виразно демонструє економічну відсталість континенту. За обсягом виробництва газу питома вага африканських країн становить лише 10% загальних показників «третього світу».
У роки незалежності розвиткові цієї галузі приділялась значна увага. У 80-ті роки середні темпи збільшення обсягів виробництва сягали 7,1%, у 90-ті вже 5,5%. Водночас збільшувалися розбіжності в рівнях ндустріалізації окремих країн. При середніх показниках частки обробно промисловості на континенті у 12−13% від ВВП, по окремих країнах вона коливається від досить високих − 25% в Зімбабве, Замбії, Маврикію до майже символічних − 4−5% у Сомалі, Уганді, Нігерії, Гвінеї, Анголі [33, с.55-59].
До 40% продукції обробної галузі континенту припадає на ПАР. Половина решти обсягу виробництва − це продукція промисловості країн Північної Африки. Саме тут є відносно непогані перспективи розвитку. Це стосується й деяких країн на південь від Сахари, які завдяки експортові цінно сировини здатні нагромаджувати необхідні кошти і водночас є привабливими для ноземного капіталу.
За внутрішньогалузевою структурою вирізняються два основн напрями − виробництво товарів широкого вжитку та первинна переробка сировини на експорт. Помітного розвитку набула металургійна промисловість.
Виробництво чорних металів сконцентроване у країнах Північної Африки, Нігерії; кольорових − у Зімбабве, Заїрі, Замбії [22, с.29-30]. Хімічна промисловість представлена головним чином виробництвом мінеральних добрив (Марокко, Туніс, Алжир, Єгипет, Сенегал, Нігерія, Зімбабве, Замбія, Мадагаскар) та лакофарбовою промисловістю (Алжир, Єгипет, Сенегал, Кот−д'Івуар, Кенія). Більш складні виробництва пов'язані з процесами синтезу. Хіміко-фармацевтичн та інші галузі розвинені слабо [9, с.51].
Відносно високими темпами збільшується обсяг та розширюється географія виробництва будматеріалів, насамперед цементу, але самозабезпеченість цими ресурсами, крім держав Східної Африки, не перевищу 2/3.
Сучасне машинобудування на континенті (крім ПАР) практично відсутнє. Тут поширюються головним чином невеличкі підприємства зі зборки та ремонту імпортної техніки.
Найбільш розвиненою серед обробної промисловост текстильна, частка якої сягає майже 20% загальної вартості продукції та до 1/3 зайнятих. Нескладна технічно і забезпечена місцевою сировиною, вона приваблю ноземний капітал і завдяки дешевій робочій силі набуває високо конкурентноздатності на світовому ринку. Виробництво бавовняних тканин поширене майже по всьому континенту, вовняних − переважно на півдні. Певний розвиток і непогані перспективи в Африці мають також шкіряновзуттєва, деревообробна та целюлозно-паперова промисловість.
Товари високої технології у структурі виробництва країн континенту (крім ПАР) практично відсутні. Елементи науково-технічного комплексу тільки зароджуються і лише в деяких країнах (Єгипет, Алжир) починають реально впливати на сферу виробництва. Загальні витрати на дослідницькі розробки не перевищують 0,2−0,8% ВВП, а ті, які стосуються виробничого сектора, ще на порядок менші [35, с.133].
Транспортна інфраструктура Африки в основному складалася в колоніальний період і була орієнтована на обслуговування економічних та геополітичних нтересів метрополій. На сучасному етапі її розвиток здебільшого також визначається потребами обслуговування експортних перевезень і лише в другу чергу, з огляду на дефіцит коштів, спрямована на задоволення внутрішніх потреб. Досі не вирішена проблема забезпечення зручного транспортного та інших видів зв'язку між африканськими, у багатьох випадках навіть сусідніми державами, не снує єдиної континентальної системи комунікацій, а її субрегіональні елементи почали лиш складатися. Більшість залізничних маршрутів, значна частина шосейних шляхів ізольовані й з'єднують лише райони розробки родовищ корисних копалин, орієнтованих на експортне виробництво промислових комплексів, та найбільш адміністративні центри з портами. Складний рельєф, значні відстані зумовлюють велику капіталомісткість транспортного будівництва на африканському континенті. Це уповільнює й додатково ускладнює розвиток галузі, у більшості випадків спонукає до залучення іноземного капіталу.
Починаючи від 70-х років, набуває розвитку міжафриканське співробітництво у сфері транспорту та зв'язку. Водночас зберігається значна нерівномірність розвитку інфраструктури у різних субрегіонах. До 40% залізничних та шосейних доріг з твердим покриттям припадає на ПАР. Відносно розвинена транспортна система країн Магрібу та півдня континенту. В той час чималі території, в тому числі густонаселені, залишаються без надійного зв'язку з зовнішнім світом.
Паралельно з розвитком видобутку нафти на континент почалось будівництво трубопроводів, на які зараз припадає основна частина у транспортуванні цієї сировини (в Нігерії, наприклад, − 60%, Алжирі − 75, Лівії − 95%). Набувають розвитку й такі газопроводи, які з'єднують Африку з Європою. Загалом трубопровідний транспорт базується на західній фінансовій і технологічній базі й має високі експлуатаційні характеристики.
Особливо велику роль в умовах Африки для експортно-імпортних перевезень відіграє морський транспорт.
Найбільший вантажооборот мають порти ПАР, Нігерії, Лівії, Алжиру, Марокко, Єгипту. На вантажний флот країн Африки припадає лише 1,3% світового тоннажу (тут не враховується феномен так званого зручного прапора Ліберії, під яким плавають судна американської, грецької та іншої належності). Винятково важливе значення для світових морських перевезень має Суецький канал.
Повітряний транспорт на континенті розвивається передусім як частина світової транспортної системи. За умов нерозвиненості інших видів цей транспорт має вагому частку і навіть вищі за середньосвітові показники у пасажироперевезеннях. Каїр, Йоханесбург, Алжир, Туніс, Дурбан, Тріполі, Касабланка, Найробі належать до найбільших аеропортів світу, а основними постачальниками авіатехніки на континент є США, Франція, а донедавна − колишній СРСР [15, с. 57].
2.2. Країни Північної Африки
Найтиповішим представником Північної Африки є Єгипет.
Офіційна назва − Арабська Республіка Єгипет (АРЄ). Єгипет − республіка. Це держава на північному сході Африки та Синайського півострова в Азії (близько 6% території). Єгипту належать також кілька невеликих островів у Суецькій затоці та Червоному морі. На півночі країна омивається Середземним морем, на сході − Червоним морем. На заході межу з Лівією, на півдні − з Суданом, на північному сході − з Ізраїлем. З лютого 1958 року по вересень 1961 року входив до складу Об'єднаної Арабсько Республіки (федерації з Сирією). Після виходу Сирії з федерації упродовж 10 років зберігав колишню назву [3].
Територія − 1001,4 тис. км2. Протяжність країни з півночі на південь − 1030 км і з заходу на схід − 1200 км. За своєю конфігурацією територія Єгипту близька до квадрата. Загальна площа країни ледве більш 1 млн. км2 [4].
Адміністративний поділ: 26 губернаторств (мухафаз), губернаторства діляться на округи (маркази), округи − на райони (нахії).
Столиця − Каїр (Cairo). Населення столиці з передмістями (станом на початок 2002 року) становить понад 16 млн. жителів.
Найбільші міста країни: Александрія, Порт-Саїд, Луксор, Ель-Файюм, Асуан. Державний прапор Єгипту складається з трьох рівних горизонтальних смуг: червоної (зверху), білої і чорної. У центрі білої смуги зображена національна емблема (щит, на якому зображений золотий орел, який тримає сувій з назвою країни арабською мовою) [1].
Характерні фізико-географічні риси Єгипту визначаються тим, що по його території протікає р. Ніл. Джерела Нілу знаходяться в Екваторіальній Африці, він прямує в Єгипет з півдня і, простягнувшись на 1,5 тис. км, упада на півночі в Середземне море. У Єгипті Ніл не має жодного припливу, і обсяг випаровування з поверхні ріки значно перевищує кількість атмосферних опадів.
Отже, Єгипет − найбільша країна Арабського Сходу, один з центрів його політичного і культурного життя, «туристична Мекка» світу. Займає унікальне географічне положення, розташовуючи на стику трьох континентів − Африки, Азії і Європи та двох найбільших світових цивілізацій − християнської й ісламської. Географічне положення Єгипту є унікальним і дуже зручним, по-перше таке положення дає змогу отримувати величезні прибутки від туризму, транзитів, збору митних тарифів. По-друге, таке центральне положення дає можливість співпрацювати з багатьма країнами і при цьому отримувати економічну вигоду. Але існують також різні територіальні і економічні конфлікти з країнами-сусідами, що є негативним явищем [2].
Фізико-географічні (природні) зони й особливості рельєфу. За рельєфом і характером поверхні територію Єгипту можна розділити на чотири зони:
1. Лівійська (Західна) пустеля;
2. Аравійська (Східна) пустеля;
3. Синайський півострів;
4. Дельта і долина Нілу.
Берегова лінія. Досить протяжні береги країни слабко порізані. Середземноморське узбережжя, що простягнулося на 960 км, не має жодно природної бухти або гавані, придатної для стоянки судів великої водотоннажност [25, с. 65]. На узбережжі Червоного моря довжиною близько 1900 км зустрічаються окремі невеликі бухти ("шерми"). Дно морів на узбережжі Єгипту досить небезпечне для плавання судів через значну кількість піщаних кіс і обмілин, а в Червоному морі − через коралові рифи [23, с.20-22].
Клімат у Єгипті теплий і сухий. На півночі − субтропічний, на іншій території країни − тропічний, пустельний з різкими добовими коливаннями температури. Купальний сезон у Єгипті − цілий рік: температура води в Червоному морі взимку не опускається нижче +20°C біля берегів та нижче +22°C у коралах (у Червоному морі не росли б корали, якби вода охолоджувалася нижче +22°C), влітку температура води доходить до +30 градусів. Найспекотніший час − липень і серпень, спека спадає в жовтні. Сонячних днів тут більше, ніж у якому-небудь іншому куточку земної кулі. Влітку температура повітря в Каїрі зазвичай коливається вдень між +35°C і +40°C, взимку тут 15-20°C. На узбережжі Червоного моря середня температура повітря в червні-серпні +35°C +38°C, а з листопаду по березень тримається в діапазоні +23°C−+27°C. Нічні температури зазвичай градусів на десять нижчі денних.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12
