Дипломная работа: Теоретичні основи формування ціннісних орієнтацій молодших школярів
Численн пісні оспівують лицарську козацьку смерть. За незначним винятком, усі пісн починаються із зображення картини степу і вбитого козака: оповідач ніби запізнюється на ті події, які призвели до смерті. Загальна домінанта настрою героїко-епічна. Це пісні-реквієми, де оплакується і возвеличується доля козака лицаря. Безперервні війни робили смерть постійною супутницею козацького життя. Тема смерті - одна і найбільш розроблених в козацьких піснях.
Типи мелодики і виконавські стилі козацьких пісень перебувають у нерозривній дності. Їх два: кантиленний (пісенний) та парлантивно-декламаційний). Останній особливо властивий історичним, козацьким пісням. Він найбільш повно простежується в рецитаціях дум, але також і виконанню строфічних суспільно-побутових пісень.
Епічний характер стилю парландо особливо органічно пов'язаний із сольним співом: адже темпово і ритмічно вільна манера могла набрати довершених форм лише у спів одного виконавця, до того ж наділеного талантом експресивного співу. Недарма цей стиль культивувався серед народних професіоналів - кобзарів і лірників, із звичайних же виконавців він був доступний лише особливо обдарованим - як згаданий Максим Микитенко.
Стиль парландо не відмежований надто різко від кантиленного: між ними існує ряд перехідних форм. До того ж посилення кантиленних ознак або ознак парландо залежить і від творчої волі виконавця. Доводиться тільки шкодувати, що особливості живого виконання не фіксуються в нотах. Тому пізнати мелодичн виконавські стилі можна лише з реального співу або через фонограми.
Мелодика кантиленного типу поширена в козацьких піснях більше, ніж стиль парландо. Але як явище загальне і характерне для лірики в цілому, кантиленний тип менше пов'язаний із специфічними традиціями виконання саме козацьких пісень. Можна лише вказати на певне тяжіння мелодики кантиленного типу до гармонічного мінору, нешвидких темпів, певної споглядальності, помірної розспівності. Все це створює колорит благородної краси і емоційної стриманості.
Чумацькі пісні
Чумаками напікали людей, які займалися торговельно-візницьким промислом. Історія чумацтва охоплює величезний проміжок часу - від XV до XIX ст. Про походження слова «чумак» снує кілька версій. Найбільш прийнятні - від назви міри об'єму «чум», якою користувалися ще за часів Київської Русі, або від тюркського «cum» - бочка (діжа). В усякому разі, міра об’єму та ваги («чум»), і тара («cum»), якою користувалися для перевезення вантажів (вина, меду), - все це справді могло послужити підставою для появи слова «чумак».
Значення чумацтва було надзвичайно важливим в економічному житті України. Досить сказати, що у XVIII ст. чумаки перевозили щороку тільки солі і риби мільйони пудів і дві третини товарного зерна. Чумацьким промислом займалися майже усі верстви населення - селяни, козаки, міщани. Особливо широко практикувалося чумакування серед селян та козаків. У XVII-XVIII ст., в пору інтенсивного розвитку чумацького промислу, ця справа була небезпечною, пов'язаною з постійним ризиком. Торговельні шляхи пролягали через малонаселені місцевості, головні з них - у Крим і на Дон - ішли Диким Полем (південними степами), по якому нишпорили татарські наїзники і ватаги розбійників-харцизів. Чумацьким валкам нерідко доводилося вступати у криваві сутички. За цих причин чумацькі валки формувалися на засадах військової дисципліни. На чолі стояв виборний отаман, чумаки були озброєні. У вози, які називалися мажами, впрягали волів. По степовому бездоріжжю, особливо навесні і пізньої осені, коні не могли тягти навантажені мажі. Воли ж ішли хоч і повільно, зате надійно. За сезон встигали зробити до Криму дві їздки: ті, що вирушали навесні, звалися ранніми чумаками, а з половини літа - пізніми.
Хоча чумакуванням займалися на усіх землях України, однак найглибше воно вкорінилося у центральних областях (за сучасним адміністративним поділом - південн території Чернігівщини і Сумщини, Київщина, Полтавщина, Черкащина, Вінниччина). З розвитком залізниць відпала потреба у візництві і чумацький промисел у другій половині XIX ст. занепав.
Півтисячолітня сторія чумацтва наклала відбиток не тільки на економічне життя народу, але й залишила глибокий слід у духовній культурі. Тисячі пісень відображують ус сторони чумацького побуту. Протягом століть чумацьке житія змінювалося мало. Основними його етапами були: збори у дорогу та вихід із села чумацької валки; дорожні пригоди - як правило, сумні (падіж худоби, напади татар або грабіжників, хвороба і смерть); повернення чумаків додому. Більша частина пісень згрупована за тематикою саме навколо цих стрижневих ліній чумацького побуту. А зміст настільки детально, поетапно висвітлює усі повороти чумацько долі, що чумацькі пісні викликають аналогії з подорожніми нотатками.
Чумацьк пісні належать переважно до чоловічих співочих стилів і, певно, складен здебільшого самими чумаками під час довготривалих подорожей. Це пісні, як можна віднести до суто чумацьких.
Дещо менше, але також досить повно представлені в чумацькій пісенності лірика кохання, стосунки між подружжям, а також гумор (як правило, об'єктом жарту чумак і чумацьке життя). Теми кохання, родинного життя та гумор відтворено в піснях, які складені не так самими чумаками, як їх оточенням. Серед них багато жіночих пісень. Така тематика до суто чумацької не належить. Проте пісні такого змісту цілком мотивовано вміщують у збірниках і рубриках чумацьких пісень. Якщо суто чумацькі пісні показують мандрівне життя з середини, очима самих чумаків, то пісні про кохання, родинне життя та гумористичні - це наче погляд на чумацтво ззовні, як його сприймали інші верстви народу, а також родич односельці чумаків.
Побутові пісні. Пісні про кохання та родинний побут.
Пісн про кохання і ліспі про родинний побут - два значних тематичних розряди української лірики. В них окреслюється лірико-побутова тематика, показова для двох різних за віком і сімейним станом категорій співаків: кохання (у його нтимно-радісних і драматичних проявах) особливо цікавить неодружену молодь, зокрема дівчат; родинні стосунки (в усій їх складності) глибше зачіпають інтереси, а, отже, художню уяву людей середнього покоління (передусім жіноцтва). Такий розподіл тем та інтересів, звичайно, не абсолютний, в житті пісні вільно переходять від однієї вікової категорії співаків І до іншої. Молодь співає про родинне життя, бо її, природно, хвилює той родинний і громадський стан, в який незабаром доведеться ввійти; старші люди виконують пісні про кохання з інших причин: в них - і подих молодих літ, і сум нерозділеного почуття, і невгасаюча надія, і заповіт молодим.
За структурою текстів, музичними і виконавськими особливостями пісні про і кохання майже неможливо відокремити від пісень про родинний побут. їх розрізняють, виходячи із змісту текстів. Тому вони входять в коло спеціальної уваги словесної фольклористики, де можлива їх більш глибока характеристика з погляду поетики і змісту. В етномузикологічному ж аспекті пісні про кохання і родинний побут доцільно розглядати сукупно і певною мірою конспективно: їх музичн відміни «розчиняються» в регіональній специфіці соціальної та побутової лірики.
Загалом пісням про кохання та родинний побут властиві:
- поглиблений ліризм (щирість наспівів і змісту роблять їх однією з вершин ліричного роду у фольклорі);
- дність нтимного і побутового, що дає підстави класифікувати пісні про кохання і родинний побут як лірично-побутові;
- ці пісн - провідна частина сучасного ліричного репертуару народних співаків (значна їх кількість виконується селянами, робітниками, інтелігенцією);
- пісні про кохання та родинно житні у повному розумінні - актив сучасної пісенності (їх співають поряд з масовими піснями композиторів; вони звучать у місті і на селі, в домі і на сцені, їх викопують гуртом і «для себе», в будні свята і за весільним столом); як кожне живе явище, ці пісні еволюціонують у сучасному співочому побуті;
3міст - це головне, чим пісні про кохання найбільше відрізняються від пісень про родинний побут. Тому під цим кутом їх доцільно розглянути окремо.
Зміст пісень про кохання такий же різноманітний, як самі обставини зародження почуттів і стосунки закоханих. Але у цьому розмаїтті виділяється кілька основних тематичних грон.
У сучасному збірнику «Пісні Явдохи Зуїхи» лірика кохання (за винятком жартівливих пісень) групується так:
- зародження почуттів, взаємна любов, думки про одруження;
- батьки на перешкоді закоханих;
- вороги-розлучники;
- розлука;
- підмова зрада;
- нещасливе кохання
Через те, що па перший план виступає критично-зважлива оцінка людських стосунків, піст про родинний побут за змістом монологічні. Монологічно-оповідальна композиція має цензом більшості пісень про родинний побут є жінка, а основою художнє зображення жіночої долі. Набагато менше місця займають у піснях інш теми: сирітство; чоловік-вдівець; життєво-філософські роздуми, (сенс життя - наприклад, як у відомій пісні «Ой з-за гори кам’яної горить..”
У згаданому збірнику І.Колосси пісні про родинний побут згрунтовані основними проявами: нелюб, вдівець, муж-п’яниця, жінка-п’яниця, сирота, стара мати. Це традиційна класифікація, яка може мати варіанти. У виданні „Пісні Явдохи Зухи” вона має такий вигляд:
- любов злагода в сім'ї;
- жаль за батьківським домом, лиха свекруха;
- життя з нелюбом;
- лихий чоловік, п'яниця;
- подружня зрада;
- сирітство, вдівство, мати.
З переліку тематики видно, що побутові пісні переважно відображують негативні сторони життя старої патріархальної родини.
Жартівливі і сатиричні пісні
У жартівливих і сатиричних піснях за допомогою засобів гумору, іронії, сарказму піднімається на сміх усе, що викликає громадський осуд, що суперечить моралі. Сміх - ознака сили. Сміятися може лише духовно чиста і сильна особа, переконана у власній правоті. Історичний оптимізм, віра в колективну силу, мудрість розум завжди були моральною основою, з височини якої народ висміював вади окремих людей.
Жарт - це доброзичливий сміх, скерований на виявлення неглибоких, не принципових відхилень від загальноприйнятих норм поведінки чи стилю життя. Жарт, як правило, застосовується у межах свого середовища. Сатира ж спрямовується проти аномалій принципового, часто - класового характеру. Жарт властивий народним пісням тією ж мірою, що й ліризм. Гумористичні образи і ситуації можна зустріти в рядках дум, і в історичних піснях, і в ліриці кохання. Не кажучи вже про веснянки, купальські, жнивні, новорічні, танцювальні пісні, коломийки, які буквально насичені гумористичними образами, виразами, подіями. У весіллі, як найбільшому за масштабом побутово-обрядовому дійстві, не менше двох третин загального часу віддано жартам і сміхові (враховуючи не лише суто обрядовий бік, а усі співи, танці, інші, необрядові дії, що відбуваються протягом усіх весільних днів). Що ж стосується танцювальних пісень, то вони за змістом безпосередньо змикаються з жартівливими і сатиричними піснями, відрізняючись головним чином формою виконання: танцювальні пісні співаються під час танцю, жартівливі і сатиричні - це, як правило, форми «для слухання». В цьому їх своєрідність з-поміж інших жанрів фольклору.
Через це найбільш показові жартівливі і сатиричні пісні нетанцювальної будови мають певні стильові ознаки, що і дає підстави для виділення їх в окрему жанрово-тематичну групу. До них наложать гумористичний зміст, виключно побутова тематика, свідома орієнтація виконання на слухача (ліричні пісні, як відомо, співаються для себе) Крім того, що в жартівливих піснях основне гумористичне навантаження несе текст; наспіви, композиція строфи і виконавство також належать до дієвих засобів розкриття і посилення закладеного в тексті комічного ефекту.
Найчастіше сміх викликається тим, що слухач ніби залучається на роль свідка і спостерігача подій, які «збоку» сприймаються або парадоксально, або в зниженому ключі. Щоб показати комізм ситуацій і вчинків дійових осіб пісні, народ звертається до таких засобів, як діалог, саморозповідь, описовість, а також їх поєднання. Ефект сміху засновується на різного роду невідповідностях: між запитанням відповіддю; між претензією і безпідставністю на неї; між позою чи формою реальністю.
Діалог, як правило, побудований так, що один із його учасників дає не ті відповіді, які очікуються. Це й викликає сміх.
Танцювальні пісні
Оскільки пісні викопуються під час танців, їх ритмомелодика має багато спільного з народними інструментальними награваннями. Адже основне призначення музичних нструментів у народному побуті - це супровід танців.
Побутове виконання танцювальних пісень складається з трьох компонентів: слова, музики танцювальних рухів. Причому, рухи - надзвичайно важливий складник танцювально пісенності. Тому групування пісенно-танцювальних (а також інструментальних) мелодій провадиться за одним принципом - за формою танцю, який вони супроводять (козаки, гопаки, метелиці, краков'яки, польки тощо).
Отже, танцювальні пісні - це розділ фольклору, основне призначення якого полягає у співах під час виконання побутових танців. При цьому здійснюється єднання слова, наспіву і танцювального руху. Головним об'єднуючим елементом виступа танцювальний рух.
Танцювальн пісні звичайно виконуються під акомпанемент музичних інструментів. В минулому, однак, практикувалися і танці «під язик» (особливо на Лівобережжі).
В народі танцювальні пісні називаються по-різному: «пісні до скоку», «скочні», «шумки», «триндички» тощо, а також за видом танцю - «козаки», «гопаки» і т.д. Чи за власною назвою: «Горлиця», «Катерина», «Шевчик». Або ж пісні не виділяються ніяк і в народній свідомості приєднуються до широкого класу «жартовних» чи «шуточних» (народні назви жартівливих пісень). На гуляннях, на весіллях в танці строфи пісень ніби самі зринають у пам’яті танцюристів.
Танцювальн пісні належать до необрядової творчості. Вони увійшли в побут народу набагато пізніше, ніж весняні, русальні, купальські танки. Існують відомості, що в часи Київської Русі з основного масиву обрядово-магічної культури язичництва почали виділятися побутові елементи, які згодом створили стильову основу ліричного роду у фольклорі. Напевно, вже тоді танцювально-пісенна творчість стає частиною нової народної «сміхової культури». Вагомий внесок у. становлення танцювальних пісень східних слов’ян зробили скоморохи Вони були постійними учасниками народних свят, дружинних «бесід». В билинному епосі, в літописах IX-XIV ст. згадується мистецтво скоморохів - визначних музикантів, співаків і танцюристів.
З ХVІ ст. важливу роль у розвитку танцювальних пісень відіграють кобзарі, як наче перейняли естафету „сміхової культури” від скоморохів. Щоправда, танцювальні пісні і гумор не були провідними у мистецтві кобзарів: головні їх місія полягала у поширенні героїко-патріотичного епосу, дум. Однак на другому місці перебували гумористичні і танцювальні пісні.
Найглибше танцювальна пісня пронизує народні звичаї, свята, розваги молоді. Танцювальн пісні виконуються коли молодий приходить до молодої, у неділю після обіду (понеділок, вівторок – на перезві і під час „циганщини”); чути їх в хаті взимку на вулиці у теплу пору року; на обжинках танцювальні пісні після вручення вінка господареві, коли розпочинаються застілля, розваги з танцями. Колядники, особливо на Гуцульщині танцюють та приспівують. Танцювальні пісні були також складником дозвілля козаків, чумаків, жовнірів. Коротше кажучи, розваги, гуляння тощо не обходилося і не обходиться без танців і співів.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
