Дипломная работа: Довгострокова політика України по забезпеченню енергетичної безпеки на підставі аналізу геополітичних планів і перспектив головних провідних країн світу–Росії та США
Зменшується число регіонів, де різке зростання виробництва вуглеводнів обходиться без застосування новітніх технологій і методів видобування, а також багатомільярдних вкладень в інфраструктуру. В результат звужується круг можливостей для маневру ключових споживачів на ринку, особливо після 2013–2017 років.
Принципового значення набуває геостратегічне протистояння між Китаєм і Сполученими Штатами. До 2030-го КНР порівняється з США за обсягами мпортованої нафти. При цьому китайське керівництво ясно усвідомлює, що без забезпечення надійними джерелами енергоресурсів подальше зростання економіки стане неможливе. Саме тому енергетична безпека і пошук нових ринків стають для Китаю питанням «виживання» як одного з лідерів світової економіки. У свою чергу Вашингтон не зацікавлений в посиленні китайської присутності на вуглеводневому ринку і готовий використовувати максимум політичних і економічних важелів для того, щоб не допустити туди китайські нафтогазові компанії. [5]
Протягом наступного десятиліття динаміка розвитку ситуації в області глобальної енергетики по всіх напрямах успадкує тенденції попереднього періоду. Частка традиційних енергоресурсів (нафта, газ і вугілля) в сукупному споживанні первинних енергоносіїв збережеться на рівні 2003–2005 років, тобто близько 80%. Зниження інтересу до нафти можливо тільки починаючи з 2030 року.
У найближче десятиліття нафта залишиться провідним енергоджерелом, забезпечуючи близько 40% енергоспоживання. За нею йдуть природний газ (28%), вугілля (20%), поновлювані джерела (7%) і ядерна енергія (5%). Частки природного газу і нафти будуть рости, тоді як частки вугілля і ядерної енерг скорочуватися. Можливо, що до кінця десятиліття рівень споживання ядерно енергії стабілізується і почне розширюватися сфера застосування альтернативних джерел, але це не вплине на базові тенденції принаймні протягом найближчих 15–25 років.
У віддаленій перспективі (до 2067-го) структура світового енергобалансу, ймовірно, прагнутиме до трансформації головним чином за двома сценаріями.
Перший передбачає поступовий перехід від нафти до газу, приблизно так само, як свого часу нафта витіснила вугілля. Потім очікується зрушення до поновлюваних джерел і, очевидно, до атомної енергії. При цьому нафта збереже позиції як важливе джерело енергії в усякому разі до середини XXI століття.
Так під час всесвітнього економічного форуму у Довосі, Рекс Тіллерсон, голова найбільшої в світі нафтової компанії ExxonMobill, запропонував всім облишити навіть надію на те, що споживання вуглеводнів може серйозно скоротитися: у 2030 році вони забезпечуватимуть 80% вироблювано енергії. [6]
За всіма прогнозами в найближчі 25 років частка поновлювано атомної енергії скоріше зменшуватиметься, чим збільшуватися. Імпорт до Європи нафти і газу до 2030 року зросте: нафти - з нинішніх 75 до 90 відсотків, газу - приблизно з 50 до 80 відсотків.
Власне європейський видобуток падає. Непогані темпи збільшення видобутку газу в Норвегії (10% на рік) не в змозі компенсувати падіння в британському секторі Північного моря і поступового зниження виробництва Нідерландами. За минулий рік вони на двох втратили 14 млрд. куб. м в порівнянні з 2004 роком. А Велика Британія з 2000 року позбулася 20% видобутку власного газу, і ця цифра буде рости, внаслідок чого країна може потрапити в розряд енергодефіцитних. [7]
Згідно другому сценарному плану, якщо в найближче десятиліття буде досягнутий прогрес в області водневих технологій, сприяючих швидкому витісненню бензинових двигунів, то скорочення споживання нафти почнеться набагато раніше – приблизно до 2025 року. Але це поки маловірогідне.
Енергоємність світового господарства (переважно за рахунок розвинених країн) поступово знижуватиметься, але збережеться лінійна залежність між зростанням ВВП і збільшенням енергоспоживання. Підйом світової економіки, що продовжується, ще якийсь час тягнутиме за собою попит на енергоносії.
Глобальне споживання нафти зростатиме в основному за рахунок щорічного збільшення об'ємів її використання в країнах Азіатсько-тихоокеанського регіону (АТР), (в середньому на 2,8%), перш за все в Китаї (4,5%) і Індії (3,5%), а також в Північній Америці (1,4%), Латинській Америці (2,6%) і на Близькому Сході (2,1%).
Споживання газу найшвидше буде рости в країнах АТР (в середньому на 3,6% на рік), в Центральній і Південній Америці (3,2%), на Близькому Сход (3,1%), в Африці (4,1%), збільшуючись за рахунок здешевлення і вдосконалення технологічних систем його транспортування (включаючи ЗПГ) і використання. Пропозиція газу розшириться завдяки реалізації ряду найбільших проектів по його видобуванню: у Росії (на півострові Ямал, в Східному Сибіру, на Далекому Сход шельфі Карського моря), Ірані (Північний і Південний Парс і ін.), Катарі, Саудівській Аравії, ОАЕ, Кувейті, Алжирі, Лівії, Азербайджані, Казахстані, Туркменії (шельф Каспійського моря) і інших регіонах.
Унаслідок прогнозованого зниження рівня видобування нафти в промислово розвинених країнах можуть істотно вирости об'єми її імпорту, в першу чергу з політично і економічно нестабільних країн Персидської затоки. Тим самим стає актуальним питання про диверсифікацію джерел постачання. В зв'язку з цим зрозуміло, чим обумовлена все більш пильна увага основних країн – споживачів енергоресурсів і крупних міжнародних корпорацій до ресурсно-сировинної бази держав, що не входять до ОПЕК. Зокрема до Росії і ряду її сусідів на пострадянському просторі.
Зростаюче споживання вуглеводнів приведе до подальшого поглиблення ключових суперечностей світового паливно-енергетичного комплексу (ПЕК). В майбутньому країни, власники значних запасів вуглеводнів, зазнають атак США. Це, швидше за все, відбудеться в Ірані, Латинській Америці, країнах Африки. Пов'язані з цим збої постачань істотно збільшать геополітичні ризики, що чревате новими регіональними конфліктами, а крім того викличуть істотне підвищення цін на енергоносії. Вірогідність окупації США цих країн зроста прямо пропорційно спробам цих країн вийти з під контролю США, як наприклад Венесуели. Президент Венесуели Уго Чавес наказав – «уряду узяти з 1 травня 2007 року під державний контроль всі нафтові родовища в басейні річки Оріноко». Президент Венесуели вважає, що практика, що склалася в даний час, коли іноземн компанії контролюють близько 70% запасів нафти в цій зоні, - помилкова. "Цю ситуацію треба міняти. Державна нафтова компанія Petroleos de Venezuela SA /PDVSA/ повинна як мінімум мати контроль 60% нафтових родовищ в басейні річки Оріноко", - сказав Чавес. Нафтові родовища в басейні річки Оріноко, які ще називають "пояс важкої нафти Оріноко", має в довжину 432 кілометри і завширшки - 64 кілометри. За попередніми даними, тут залягає до 235 мільярдів барелів важкої і надважкої нафти. В даний час підтверджені розвідані запаси нафти у Венесуелі складають 80 мільярдів 850 мільйонів барелів. З урахуванням покладів важкої і надважкої нафти в поясі Оріноко венесуельські власті до листопада 2008 року планують вийти на розвідані запаси нафти в 315 мільярдів барелів потіснити Саудівську Аравію. У цій арабській країні запаси нафти складають 262 мільярди барелів. В даний час в поясі важкої нафти Оріноко працюють транснаціональні компанії із США, Франції, Норвегії і Великої Бритинії.[8]
Китай, очевидно, докладе всіх сил, щоб розширити свій вплив економічну присутність на Близькому Сході, в Африці, Латинській Америц Центральній Азії. Основним конкурентом КНР з експансії на енергетичні ринки залишаться США.
Головним джерелом збільшення добування в Латинській Америці стане глибоководний шельф Бразилії. Очевидно, розробляти його будуть американськ корпорації, і видобутку на основі бразильських проектів вуглеводні Вашингтон використовує в рамках політики, направленої на зниження залежності від близькосхідних постачальників. В той же час створення патронованого президентом Венесуели Уго Чавесом союзу Венесуела – Куба – Болівія може привернути інш латиноамериканські країни.
Таким чином, в умовах високих цін на нафту складаються передумови для того, щоб переорієнтовувати потоки південноамериканської нафти з північноамериканського напряму на азіатсько-тихоокеанський.
Очікується значне збільшення частки Чорного континенту в світовій енергетиці. В цілому по регіону піковий рівень досяжний до 2020 року, а потім видобування, вірогідно, почне знижуватися. Крім існуючих добувних проектів в Північній і Західній Африці (Нігерія, Алжир, Єгипет, Лівія), міжнародн енергетичні компанії активно інвестуватимуть в геологорозвідку і видобування в Східній і Південно-східній Африці (Судан, Танзанія, Ангола). Збільшення видобування нафти прогнозується також в Чаді, Конго і Екваторіальній Гвінеї. В першу чергу розвиток отримають шельфові проекти.
Лідером зростання в Африці буде Ангола, де в повну силу запрацюють відкриті останніми роками глибоководні родовища. Основними конкурентами в африканських нафтогазових проектах є США, Росія і Китай.
На Каспії видобування нафти зростатиме. У період до 2015 року пальму першості тут утримуватиме Азербайджан з його нафтовими свердловинами Азері-Чираг-Гюнешлі і газовим родовищем Шах-деніз. З 2015-го базовим джерелом нафти стане казахстанський Кашаган.
Близький Схід в цілому залишиться під стратегічним контролем США, для яких на період до 2017 року основним джерелом нафти залишиться Саудівська Аравія.
Урядовий радник США Метью Сіммонс (урядовий експерт в област енергетики, який консультує адміністрацію президента Буша) повідомляє, що в результаті проведення 200 технічних досліджень нафтових родовищ в Саудівській Аравії встановлено, що країна бере 90% нафті, що експортується, з семи гігантських родовищ, яким вже від 30 до 40 років. Вироблення зберігається завдяки тому, що в родовища закачуються величезні об'єми води для збереження тиску в підземних сховищах, а також для того, щоб тримати об'єми видобутку на одному рівні. Документально підтверджені виробничі потужності Саудівсько Аравії знаходяться на відмітці приблизно в 10 млн. барелів нафти щодня. Це половина тих 20-30 млн., які закладені в моделі забезпечення нафтою США на найближч два-три десятиліття. На тлі постійного зростаючого попиту це приведе до зростання цін на нафту. Ціна на нафту в 200 доларів до 2010 року є цілком реальною. [9]
У найближче десятиліття Близький Схід залишиться для США, по суті, «резервним» джерелом вуглеводнів на тривалішу перспективу, тоді як активно розвиватимуться латиноамериканський, африканський, канадський і каспійський напрями нафтовидобутку.
Нові технології забезпечать збільшення ефективност енергоспоживання, але частка альтернативних джерел в загальному енергобаланс виросте лише трохи. Для того, щоб поновлювані джерела енергії покрили хоч би половину необхідного приросту електроенергії, знадобиться збільшити їх потужності в 63 рази. Реалізувати таку програму протягом 10 років не представляється можливим. У вказаний період (до 2017-го) також практично нереально мобілізувати виробництво «альтернативної» нафти (надважка нафта, бітумінозні піски, сланець) або освоєння вуглеводнів в важкодоступних районах.
ЗПГ-ринок перетворюється з географічно розділеного в глобальний. Основного приросту попиту на зріджений газ варто чекати з боку Сполучених Штатів і країн АТР. США, вже будучи найбільшим імпортером природного газу, до 2017 року збільшуватимуть імпорт ЗПГ (на це націлено 55 проектів нових приймальних терміналів, що включають заводи по регазофікації ЗПГ). Швидше за все, Японія залишиться лідером на ринку ЗПГ аж до 2020-го, після чого за споживанням газу на перше місце вийдуть Сполучені Штати. Так або інакше, основний об'єм газу до 2017 року як і раніше доставлятиметься споживачам трубопровідним транспортом. Розвиток ЗПГ-проектів не здатний в найближче десятиліття переламати цю тенденцію.
Частка ядерної енергії скоротиться до 5,3%, що обумовлене політикою розвинених країн по підвищенню безпеки і екологічної надійност енергетичних систем. Уповільнення використання ядерної енергії в світ відбуватиметься за рахунок скорочення її виробництва в Європі (-1,1% на рік) стабілізації споживання в Північній Америці. Послідовна ліквідація АЕС в Європ (окрім Франції та Фінляндії) замінятиметься їх введенням в лад в країнах АТР (Китай, Індія, Пакистан, Південна Корея і ін.), а також в Росії, Іран Бразилії. Споживання атомної енергії в Північній Америці, Японії і Франц найближчими роками декілька зросте, після чого відбудеться його стабілізація. У Росії є унікальний шанс збільшити свою частку в світовій атомній енергетиці. Але «вікно можливостей» невелике – 10–20 років.
1.3 Росія в світовій енергетиці
Більше, ніж хто-небудь з його попередників, Путін визнає важливість галузі, яка не тільки забезпечує теплом 143 мільйони громадян Росії, але приносить державі 20% податкових надходжень, які складають щорічно 77 мільярдів доларів. Російський уряд заплатив 7,1 млрд. доларів дочірнім компаніям «Газпрому» за 10,7 відсотків акцій концерну, завдяки чому отримав контрольний пакет. Багато в чому, завдяки енергоносіям і умінню Путіна розпоряджатися ними, з 2001 року дохід на душу населення росте на 29% щорічно. У нинішніх умовах націоналізація російських ресурсів рівнозначна відновленню старої імперії. [10]
Президент Путін схвалив пропозицію передати всі родовища на континентальному шельфі Рос в управління державних компаній «Газпром» і «Роснефть». Експертів повідомлення про прийдешню націоналізацію всіх шельфових родовищ нафти і газу не здивувало. Подібні пропозиції поступали вже не раз. [11]
«Газпром» став головним акціонером проекту «Сахалін-2», придбавши у Royal Dutch Shell, Mitsui і Mitsubishi 50% плюс одна акція компанії Sakhalin Energy за 7,45 мільярдів доларів. [12].
Після придбання «Газпромом» проекту «Сахалін-2» Рахункова палата Росії оцінила збиток від порушень, допущених в ході реалізації проекту Сахалін-2, в $5 мільярди, як доведеться компенсувати. [13]
В цей час розглядається питання Хар’ягинського родовища. Так Рахункова палата виявила значні порушення в природоохоронній діяльності оператора Хар’ягинського родовища - компанії «Тоталь Розвідка і Розробка Росія». Хар’ягинське родовище в Ненецькому автономному окрузі - одне з трьох в Росії, що розробляються на умовах угоди про розділ продукції. Загальні запаси нафти на родовищі оцінюються в 160,4 млн. т, в контрактній зоні - 97 млн. т. Хар’ягинська Угода про розподіл продукції була укладена 20 грудня 1995 року строком на 29 років з можливістю продовження до 33 років і набуло чинності 12 лютого 1999 року. Інвесторами проекту стали французькі Total (50%), норвезька Norsk Nydro (40%), а також Ненецька нафтова компанія (10%), діяльність якої контролює адміністрація Ненецького автономного округу. [14]
«Газпром» придбав Південно-тамбейське родовище, розташоване на півночі півострова Ямал. Його запаси оцінюються в 1,2 трлн кубометрів газу і 40-60 млн. тонн газового конденсату. Це одне з найбільших родовищ в світі. Загальна вартість родовища оцінюється в 5-6 млрд доларів. До середини 2005 року ліцензія на нього належала компанії «Тамбейнефтегаз». [15]
Основними проектами «Газпрому» [16] є:
Освоєння ресурсів півострова Ямал
Родовища півострова Ямал є стратегічною сировинною базою ВАТ «Газпром», здатною підтримати рівень видобутку на тривалий період. На Ямале відкрито 26 родовищ, розвідані запаси яких складають: газу – 10,4 трлн. куб. м, конденсату – 228,3 млн. т, нафти 291,8 млн. т. ВАТ «Газпром» належать ліцензії на Бованенковське, Харасавейське Новопортовське родовища із запасами природного газу 5,8 трлн. куб. м, конденсату – 100 млн. т і нафти – 227 млн. т. Потенційн об'єми видобутку природного газу на вказаних родовищах оцінюються в 178 млрд. куб. м в рік, рідких вуглеводнів – від 7 до 9 млн. т на рік.
З метою вибору найбільш ефективних техніко-економічних варіантів і ухвалення рішення про здійснення інвестицій для повномасштабного освоєння родовищ півострова Ямал розроблено «Обгрунтування інвестицій в облаштування Бованенковського родовища на півострові Ямал і транспорт газу».
У жовтні 2006 року Правління ВАТ «Газпром» ухвалило приступити до інвестиційної стадії освоєння Бованенковського родовища і будівництва системи магістрального транспорту.
Створення в Східному Сибіру і на Далекому Сході єдиної системи видобування, транспортування газу і газопостачання
В даний час Мінпроменерго Росії спільно з ВАТ «Газпром» здійснює доопрацювання Програми створення в Східному Сибіру на Далекому Сході єдиної системи видобування, транспортування газу газопостачання з урахуванням можливого експорту газу на ринки Китаю і інших країн Азіатсько-тихоокеанського регіону. Комплексний підхід до освоєння ресурсів природного газу на сході країни, закладений в Програму, є альтернативою розрізненим проектам експорту природного газу окремих родовищ.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17
