Дипломная работа: Арабські країни після ІІ світової війни
Всього цього не було у країнах ісламу від Пакистану до Марокко. Іслам консервативний, менше схильний до новинок, більш повно регулює і контролює життя віруючих, перешкоджаючи її модернізації, або в крайньому випадку, гальмуючи її. Тому країни ісламу завжди більш твердо протистояли „вестернізації", тобто буржуазній модернізації, яка йшла із Заходу, і більш непримиримо були налаштовані по відношенню воєнно-політичного гегемонізму, економічно культурної експансії Заходу. В ХІХ - на початку ХХ ст. це вилилося в панісламізмі (тобто прагненні об’єднати всіх мусульман, щоб гідно протистояти невірним), потім - у різних мусульманських вченнях і течіях які суміщали іслам з націоналізмом, а з середини ХХ ст. в ісламському фундаменталізмі. Потім деалом останнього є створення в кожній країні „ісламської держави" конституцією якої буде Коран, „господарським ідеалом" - ісламська економіка, яка буде регулюватися шаріатом, а соціальним ідеалом - мусульманська община (умма), яка заснована на солідарності і взаємодопомозі віруючих. Ця утопія стала дуже популярною серед майже 1 млрд. мусульман в 70 - ти країнах, включаючи Росію чимало республік СНД.
Перші виступи сламських фундаменталістів мали місце вже в 50-ті роки (Єгипет), в 60 - 70-т рр. ХХ ст. (Алжир, Сирія). Повсюдно його причиною було прагнення мусульман знайти пояснення своїх лих в талмудах Корана і Шаріата, в засиллі „поганих” („прозахідних”) мусульман, які користувалися „бидча” („погані нововведення”). Найбільш повне втілення ці тенденції знайшли в Ірані під час „ісламської революції" 1978 - 1979рр. Вона завершилася заміною шахської монархії Ісламською Республікою Іран (ІРІ) з подальшим поширенням ісламського фундаменталізму по всьому Сходу - від Марокко і Сенегала до Філіппін і СРСР, де відчувався вплив ісламського буму через Іран, і через Афганістан. Війна в Афганістані надзвичайно посилила сламо-екстремістів і в цій країні, і в Пакистані, і серед мільйонів мусульман в Індії. З 80-х років посилився прямий вплив Ірану на шиїтів Лівану, як утворили Хезбола (по араб. „Хизб Аллах”), тобто „Партію Аллаха", з допомогою грошей, зброї і інструкторів із Ірану, яка стала основною силою, яка протистоїть Ізраїлю на півдні Лівану. Ісламісти спробували в ході криваво підпільної війни в 1977 - 1983рр. скинути владу ПАСВ в Сирії, хоча потерпіли невдачу. ПАСВ і її лідер Хафиз аль-Асад повели рішучу безкомпромісну боротьбу з сламо-екстремістами, спираючись на армію і силові структури, а також - на солідарність практично всіх інших світських партій країни. Їм також вдалося перехопити у фундаменталістів лозунги соціальної рівності, які з самого утворення входили в доктрину ПАСВ, а вмілою економічною політикою, уряд ліквідував соціальне дно міст, яке і було головною базою екстремізму.
Характерно, що майже те ж саме відбулося в Іраку, де шиїтська більшість населення співчувала Ірану навіть після початку 1980р. війни з ним. Довголітня 8-річна війна, втрати руйнування ослабили обидві країни. Але досить серйозний рух шиїтів, особливо на півдні Іраку, виявився, як і в Сирії, безсилим навіть в цих умовах проти політики ПАСВ. У Іраку ж сформувалася авторитарна диктатура С. Хусейна з 1979р. (фактично з 1974р). цей лідер, закінчивши війну з Іраном, через два роки почав нову з Кувейтом.
Ісламісти діяли ( діють) практично у всіх країнах Близького Сходу. У 80-ті роки їм вдалося посилити активність „Хамас” в Палестині (як і в 90-х рр), насправді встановити свій ідеологічний контроль над військовими режимами в Йемені і Судані, сильно впливати на близьке до них керівництво Лівії. В Єгипті, де раніше їх діяльність жорстко (і ефективно) переслідувалась Насером, вони отримали можливість легалізуватися і навіть процвітати при президентстві Садаті (1976 - 1981рр), який юнаком сам був ісламістом. Але зближення Садата з Ізраїлем в 1977 – 1979 рр. викликало бурю незадоволення у всьому арабському світі, відштовхнуло від нього фундаменталістів і якраз їх бойовики вбили Садата восени 1981р. Новий президент Х. Мубарак, на якого були теракти бойовиків, повів з ними жорстку боротьбу. Але в Єгипті вони залишилися серйозною силою маючи капітал, таємні склади збро широким підпіллям. В їх асоціації („гамаат ісламійя”) об’єднанні мільйони гиптян. Тому вони легко організовують маніфестації і страйки, теракти в яких гинуть невинні люди. Останній із них, який потряс Єгипет, відбувся в 2001р. в долині фараонів (район м. Луксор).
Майже те ж саме сламісти спробували створити в Марокко і Тунісі, але потерпіли невдачу. В Марокко був встановлений жорсткий контроль над традиційною релігійністю населення зверху, тому, що король є одночасно і духовним головою місцевих мусульман і згідно статті 19-ї конституції, слідкує за „повагою до ісламу” в країні. Тому діяльність багаточисельних релігійних організацій не вийшла за рамки закону. В Тунісі, де розквіт фундаменталістських настроїв припав 70 - 80-ті рр. коли повсякденно відбувалися маніфестації прихильників „іхванійя" (тобто братства мусульман) світський характер влади був поставлений під загрозу тримався в основному на особистому авторитеті харизматичного лідера країни Хабиба Бургіби. Після його відставки в 1987р. ісламо-екстремісти організували ряд актів терору проти іноземців, залякування їх. Але змова їх головно організації „Ан-Нахда" була ліквідована в травні 1991р., з тих пір вплив сламістів в Тунісі почав зменшуватись.
Найважчі наслідки піднесення ісламізму мало в Алжирі. Вже в 1964р. тут була розпущена сламістська організація „Аль-Киям" („Цінності”), через певний час відроджується і знову розпущена. З 1979р. серед молоді починається рух братів-мусульман" і „сестер-мусульманок”, які проповідували екстремізм, відмову від сучасного способу життя, суворе дотримання сур Корану і шаріату в побуті і поведінці. Від мітингів і демонстрацій вони, починаючи з 1980р., перейшли до захоплення мечетей і створення власних „диких” мечетей, вимагали будівництво „ісламської держави". Після 1989р. вони легалізувались утворили 4 ісламські партії, в т. ч. Ісламський Фронт Порятунку (ІФП) членами якого в 1990р. були 3 млн. чоловік. І коли вони отримали перемогу на муніципальних виборах, вони посилили тиск на керівництво партією Фронт Національного Визволення (ФНВ), яка і так дискредитована і розпадалась на очах. Парламентські вибори у грудні 1990 - січні 1992рр. повинні були принести їм повну перемогу. Але правляча еліта при підтримці верхівки армії, відмінила у січні 1992р. результати першого туру виборів і ввела в країні надзвичайний стан. Між нею і ІФП який пішов у підпілля почалась нещадна війна, у якій уже на літо 1996р. загинуло більше 50 тис. чол. в т. ч. сотні іноземців (серед них 30 французів 12 росіян) оскільки ісламісти проголосили своєю метою ліквідацію „всіх невіруючих на мусульманській землі". За жорстокістю алжирський ісламський тероризм перевершив всіх інших, вирізали цілі села, спалювали людей живцем в т. ч. - жінок і дітей. Тут „прославлялися” алжирські „ветерани Афганістану", як утворили Ісламське збройне угруповання. Ці звірства перевершила хіба що „Аль Каїда" Бен Ладена (теракт у Нью-Йорку 11 вересня 2001р. загиблих більше 3 тис. чоловік).
У ході війни ІФП його воєнний філіал і керівництво за кордоном стали проявляти з 1993 - 1994рр. прагнення вирішувати все шляхом переговорів. Але насправді вони вже втратили контроль над бойовиками і десятками підпільних організацій, польових командирів як займаються наркобізнесом, зв’язки з іноземною агентурою. У Алжирі відкрито звинуватили Саудівську Аравію, Іран і Судан, що вони допомагали екстремістам, особливо головорізам із Ісламської Військової Групи (ІВГ) де були і добровольц з Афганістану, Судану, Єгипта, Лівії, Тунісу, Марокко багато із яких потрапило в полон.
Військові дії на 1998р. дещо затихли, втрати від 62 до 100 тис. чоловік, еміграція з Алжиру. Дещо стабілізувалась ситуація (парламентські вибори -39 партій в кін. 1997р., вибори президента - квітень 1999р), але бійня продовжується і сьогодні. Більше того, друга за 40 років війна в Алжирі мала не менший міжнародний резонанс, ніж перша (1954 - 1962 рр); за те що Франція допомагала владі Алжирські екстремісти оголосили Париж „великим сатаною" і спробували розгорнути терор у самій Франції, де живе більше 4 млн. мусульман. Але удари французької поліц спецслужб заставили їх перенести нелегальну сітку в Англію, Німеччину, Бельгію Італію, де на них з 1997р. ведеться полювання.
Хоча, ефективність цього полювання завжди ставилась під сумнів. Наприклад, в Англії де живе більше 3 млн. мусульман, в т. ч.1,5 млн. арабів, видаються до 50 арабських газет журналів, функціонує більше 40 мусульманських організацій, Лондон називають через капітал, сітку магазинів, жвавої торгівлі зброєю для ісламських бойовиків, „Бейрутом на Темзі". І якраз тут переховуються чимало сламських бойовиків і якраз звідси „Хезболлах", Хамас, „Аль-Мухаджирун" н. їх об’єднання виступають із закликами вести боротьбу в Палестині, на Балканах, в Кашмірі і на Кавказі. Якраз тут ще в 1996р. розроблялись плани створення „всесвітнього ісламського халіфату” - держави з центром в Афганістані.
Як вважають ряд сториків, арабський націоналізм сьогодні переживає кризу. Останній пік активності панарабістів відноситься до другої половини 50 - 60-х рр. В той же час арабська громадськість з ентузіазмом сприйняла панарабістські лозунги. Це була реакція на гегемонізм великих держав, появу держави Ізраїль, розгром арабських країн у війні 1948р., гіркота поразки, жадоба реваншу. Успіхи національно-демократичної революції в Азії, провал англо-французько-ізраїльсько агресії 1956р. проти Єгипту, утворення ОАР, здавалося б відкривали перспективи реалізації панарабістської ідеї, моделі.
З кінця 60-х років після поразки арабів в „шестидневній війні" з Ізраїлем (1967р) після смерті визнаного вождя панарабістського руху Г.А. Насера, після підписання сепаратного миру між Єгиптом і Ізраїлем в 1979р. вплив арабського націоналізму як політичної концепції загально арабських дій і ідеологічної зброї знову впав. Посилилась регіональність, власні інтереси переважили над загально арабськими довготривалими. Навіть невирішеність палестинської проблеми не послабила гостроти кризи панарабізму.
Проблеми арабського націоналізму в сучасному варіанті, його соціальні, політичні, сторичні аспекти найбільш повно висвітлені ідеологами ПАСВ, для якої він був теоретичною основою, перш за все в працях одного із засновників Мишеля Афляка. В центрі панарабізму - уява про арабів, як про народ, на якому лежить „вічна місія" оновлення людства, чиє життя - зразок для наслідування. Баасисти вважають, що національні зв’язки найважливіші. Вони виступають за утворення унітарної арабської держави, оскільки араби складають єдину націю - політичну, культурну спільноту, а також тому, що їх „вічна місія" може бути реалізована тільки в тому випадку, якщо вони будуть об’єднанні.
Ідеї згуртованост нтересів арабських країн через спільність мови, культури і т.д. протистояв державний націоналізм, гегемоністські прагнення деяких лідерів, різниця політичних режимів, і невирішені міжарабські проблеми, різниця у рівнях розвитку, деологічні розбіжності.
Останні переважали. Хабиб Бургіба (колишній президент Тунісу) змушений був констатувати: „Єдність арабського світу - міф". Абдала Ларуи (марокканський ідеолог і історик) повторював: Загально арабської національної ідеології немає - інтелектуальна еліта повсюдно різнорідна”. Єгипетський письменник Тауфик аль-Хаким завжди вважав: „можливим культурну єдність... Що стосується арабського Політичного об’єднання, то це не реально ні зараз, ні навіть через 50 років".
Разом з тим, для більшої частини націоналістів політичне об’єднання арабів в тій чи іншій формі залишається деальною метою. Після розпаду в 1961р. ОАР воно все більше уявляється як конфедерація. Навіть баасисти, для яких арабська єдність є політичною метою, визнали за необхідне врахування суверенітету кожної арабської держави. Сучасний панарабізм виконує функції інструменту в політиці арабських держав. Його девіз - Необхідність”: необхідність об’єднання ринків, економіки, культури і військове співробітництво, спільних зусиль для захисту інтересів всіх арабських країн кожної зокрема.
Навіть полум’яний прихильник арабської єдності лівий лідер М. Каддафі, відповідаючи на запитання кореспондентів „Правди": „Чи реальна сьогодні арабська єдність?", сказав коротко: „Єдність необхідна”. Він говорив не про реальне втілення дії, а про необхідність. Міністр іноземних справ Саудівської Аравії принц Сауд аль-Фейсал у травні 1995р. заявив: „Досягенню арабської єдності перешкоджає насамперед недооцінка значення ісламу для арабів, не розуміння ними значення єдності”, як найкращого способу протидіяти викликам, які історія кинула їх незалежност розвитку.
Разом з тим, в результаті боротьби за незалеж6ність, свободу, національну гідність прискореного росту національної свідомості у частини населення арабських країн склалася стійка уява про належність до єдиної нації, про „велику батьківщину" від Атлантичного океану до Перської затоки поряд з „малою батьківщиною”, де людина усвідомлює себе арабом (ліванцем, єгиптянином, алжирцем, марокканцем, лівійцем). Єдність араби розуміють як багатоликість в єдності, як взаємопереплетіння особистого і спільного, з’єднання релігійного націоналізму з панарабістською ідеєю.
На час закінчення Другої світової війни в світі існувало шість незалежних арабських держав: Єгипет, Ємен, Ірак, Саудівська Аравія, Сирія та Ліван. Чотири перші були монархіями, а Сирія та Ліван - республіками. Порівняно незалежну політику серед арабських держав проводили лише Саудівська Аравія та Ємен. На території Єгипту та Іраку розташовувалися британські, а в Сирії та Лівані - французькі війська. Зважаючи на це, а також на умови міждержавних угод, нав’язаних формально незалежним арабським урядам колишні метрополіями Єгипет, Сирія, Ірак, Ліван, були змушені тісно координувати свою політику із Великобританією та Францією.
Ще в ході Друго світової війни арабські країни зробили перші кроки до створення загально арабського політичного об’єднання. Ініціатором цих процесів став Єгипет. Скликана у вересні 1944р. в Олександрії підготовча конференція прийняла спеціальний протокол, в якому проголошено намір створити всеарабський політичний пакт.22 березня 1945р. сім арабських країн (Єгипет, Саудівська Аравія, Ірак, Ємен, Сирія, Ліван та Трансіорданія) на зібранні в Каїрі оголосили про створення Ліги арабських держав (ЛАД). Щоправда, майже одразу, в діяльності ліги почалися труднощі, спричинені суперечками між країнами, що стояли на різному рівн розвитку, а також особистими та династичними амбіціями. Консолідації зовнішньополітичних позицій цій міжарабській організації вдалося досягти лише в кінці 40-х років на рунті протистояння з Ізраїлем.
Завершення Друго світової війни спричинилося до зростання в арабських країнах національно самосвідомості, політичної активності прихильників незалежності, а також посилення арабського національно-визвольного руху. Водночас у європейських країнах дедалі більшої популярності набували ідеї відмови від „класичного" колоніалізму. Усе це в комплексі створило умови для проголошення незалежност нових арабських держав. У 1946р. незалежність здобула Трансіорданія (з 1950р. - Йорданія), в 1951р. - Лівія, 1956р. - Марокко та Туніс, 1961р. - Кувейт, 1962р. - Алжир. На зламі 60 - 70-х рр. здобули незалежність британські протекторати в районі Перської затоки. У 1967р. незалежним став Південний Ємен, який виник унаслідок об’єднання колишньої британської колонії Аден та створеної 1959р. під протекторатом Лондона Федерації Південної Аравії. У 1968р. решту своїх арабських володінь у регіоні Великобританія об’єднала у Федерацію арабських еміратів, до якої увійшло сім окремих напівдержавних утворень. У 1971р. із не вийшли проголосивши незалежність Бахрейн і Катар. „Залишкова” федерація отримала назву об’єднаних Арабських Еміратів (ОАЕ).
Виникнення нових незалежних держав та зміцнення сувернітету існуючих арабських країн, що поступово виходили зі сфер впливу колишніх метрополій, вплинули на зростання арабського націоналізму та настроїв панарабської солідарності. Винятковий вплив на ці процеси мала створена в 1947р. Мітелем Афляком Партія арабського соціалістичного відродження (БААС). Крім ідей загально арабської єдності, партія пропагувала особливий арабський шлях досягнення соціально справедливості - „арабський соціалізм". У 60-ті рр. баасисти прийшли до влади у Сирії та Іраку, а також справляли великий вплив на політичне життя Єгипту. Щоправда, здійсненна в 1958 - 1961рр. спроба політичної інтеграц Єгипту, Сирії та Ємену зазнала невдачі. Причинами цього був різний рівень економічного, соціального та культурного розвитку країн, котрі спробували створити єдину державу.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
