Дипломная работа: Анархізм в Росії: теорія та практика

Народництво проявилось як суспільний рух, що залишив значний слід в історії соціально-політичної боротьби російського народу за свободу і землю, як особливе явище російської культури і як ідеологія, що поєднує в один комплекс економічні, політичні, соціалістичні, філософсько-соціологічні ідеї про самобутність російського шляху суспільного розвитку, російське народництво має свою півстолітню історію, але і більш ніж вікову історія свого вивчення. Як ідеологія, що породила новий світогляд, - світогляд, що відкидав багатовікову модель суспільних відносин, що робила одних господарями, а інших "рабами". Не варто ототожнювати народництво з анархізмом, оскільки народництво поєднало цілу низку напрямів, що розвивались відповідно до загальних тенденцій розвитку революційної думки. Дані тенденції еволюціонували від формування нового світогляду до практичного втілення ідей у життя, оскільки акції "ходіння в народ" проводили різні напрями, проект створення централізованої організації належав революціонерам, що врахували попередні невдачі пропаганди.

2.2 Анархістський терор в революційних подіях 1905-1907 рр

До початку революції 1905-1907 рр. в Росії анархісти мали вплив переважно на Півдні країни (головні центри Одеса, Катеринослав), а також на Кавказі та в Польщі [38,с. 29].

В науковій літературі існують думки про територіальне тяжіння анархізму до півдня Росії. В основному це твердження базується на аналізі соціального складу анархістського руху. Адже основну підтримку анархісти одержували від дрібного власника в особі селянина. В цей час в теоретичних працях П.Кропоткіна основний акцент робився на проблемах вирішення земельного питання. Отже, вирішення цих проблем стало головним у теорії російського анархізму. Відносини серед селян на думку анархістів, грунтувалися на обміні, на особистому контакті з виробником міста, тому державне втручання тільки сповільнювало розвиток села. Держава у розумінні анархістів намагалась законодавчо регулювати усі сфери суспільного життя: "Все попадает мало-помалу под власть правительства. Ему не хватает только заведования всей промышленностью и торговлей " [43,с.394].

Невирішеність цілої низки проблем в аграрному секторі сприяла зростанню невдоволення серед селян, які підтримували ідею анархічного бунту, вірили в ідеал "вільного хлібороба", який ідеалізував П.Кропоткін.

До початку революції в анархізмі чітко сформувались три основні ідейні напрями: анархо-комунізм, анархо-синдикалізм та анархо-індивідуалізм кожен з них був представлений цілою низкою більш дрібних напрямів. Ці течії, крім різних програм та цілей, мали різні регіони дій, різні сфери соціального впливу, та різні за змістом періодичні видання.

I. Напередодні революції більшість анархістів була прихильниками ідей анархо-комуністів (″хлібовольців″). Практичну діяльність анархо-комуністи почали з 1903 р. утворивши у Женеві групу "Хліб і воля". Очолили дану групу Г. Гогеліа, Л. Іконникова, М. Церетелі, Г. Деканозов, які в Російській імперії закріпили свій вплив у м. Білосток та Ніжин. У 1903 р. анархо-комуністи ("хлібовольці") організували публікацію першого російського анархістського видання за кордоном — журналу "Хліб і воля". На І-му з'їзді анархо-комуністів у грудні 1904 р., у Лондоні були визначені основні стратегічні й тактичні завдання напряму. Головним ідеологом анархо-комуністи вважали П.Кропоткіна. В програмі хлібовольців виділялися наступні пункти:

- Мета та основа усіх змін - "соціальна революція, тобто повне знищення капіталізму і держави та їхня подальша заміна анархічним комунізмом" (бездержавним комуністичним суспільством) [36,с.12].

- Революцію повинен розпочати "загальний страйк знедолених

як в містах, так і в селах".

- Головний метод боротьби – повстання проти експлуататорів [кан,с.200].

Питання про застосування терористичних методів боротьби має вирішуватись тільки місцевими жителями, залежно від конкретної ситуації. В опублікованій у 1903 році статті "О терроре" Г. Гогелія визначав терор як революційну необхідність: " Из всех форм террористической борьбы – децентрализованный террор мы считаем наиболее выгодным и целесообразным". Террор автор статті розглядав у різних формах: аграрний, фабричний, антидержавний, індивідуальний та масовий. Організаційною формою об'єднання анархістів повинна була бути організація створена на засадах добровільної угоди про об’єднання осіб у групи. Відкидалась необхідність співпраці з органами управління - Державною Думою, Установчими зборами чи іншими політичними утвореннями та організаціями.

На 2-му з'їзді (17-18 вересня 1906 р.) в Лондоні П.Кропоткін представив проект резолюції про економічний і політичний аспект революції: "Народная революция, которая продлится несколько лет ... извергнет старый порядок вообще и глубоко изменит все экономические отношения вместе с политическим строем" [38,с.229]. В організаційних питаннях П.Кропоткін всіляко заохочував самостійність анархічних груп.

Важливим для хлібовольців було питання майбутнього суспільного ладу створеного за принципами анархо-комунізму. Прихильники П.Кропоткіна уявляли майбутнє суспільство як союз або федерацію вільних общин, об'єднаних договором, де особа, позбавлена державного контролю отримає необмежені можливості для діяльності. Для перебудови економіки П.Кропоткін пропонував децентралізувати промисловість, яка почне розвиватись на основі спеціалізації окремих регіонів. В аграрному питанні П.Кропоткін та його соратники вважали за необхідне передати всю землю, захоплену в результаті революції, народу, тобто тим, хто її обробляє. Передача землі та її розподіл грунтувались на принципі общинної власності. В умовах революції 1905-07 рр. в російському анархо-комунізмі внаслідок різних поглядів на шляхи досягнення мети утворилося декілька нових течій:

- "Безначальці", на чолі з З.М. Романовим і Н.Дивногорским (П.Толстой). В основі ідеології цієї течії лежав терор як спосіб боротьби з самодержавством. Піддавались критиці консервативні морально-єтичні норми, що нав’язувались суспільству державою. Знищити самодержавство передбачалось шляхом "кривавої народної розправи" з узурпаторами влади.

- "Чорнознаменці". Організатором і ідеологом чорнознаменців в Росії був І.З. Гроссман (Рощин). Восени 1905 р. утворилась течія назва походить від кольору прапора анархістів("чорное знамя"). В революції ця течія відігравала одну з провідних ролей. Соціальну базу чорнознаменців складали представники інтелігенції, робітники та ремісники. Однією з основних умов успішної боротьби вони вважали, створення широкого масового анархічного руху на основі налагодження зв'язків з усіма напрямами у анархізмі. В кінці 1905 р. чорнознаменці розкололися на "безмотивних" терористів на чолі з В. Лапідусом та "анархістів-комунарів". Перші вважали, основною метою діяльності проведення "безмотивного антибуржуазного терору", а другі висловлювалися за проведення антибуржуазної війни у формі стихійних повстань.

II. Ідеологами і організаторами течії анархо-синдикалізму в Росії були Яків Ісаєвич Кирілловській (Д.І.Новомирській), Борис Наумович Крічевській, Володимир Олександрович Поссе. Основною метою своєї діяльності синдикалісти вважали повне та всебічне звільнення праці від всіх форм експлуатації. Нове суспільство являло собою союз вільних професійних об'єднань робітників. Профспілкова організація на думку синдикалістів, була вищою формою організації суспільства. У 1906 році у Петербурзі синдикалісти утворюють виробниче товариство – "Трудовий союз", яке чисельно охопило понад 8,5 тис. робітників. Дане товариство об’єднало робітників та дрібних власників, які були згодні реалізовувати власну продукцію за договірними цінами. Вони створили широку мережу продовольчих "лавок".

Зі всіх видів боротьби синдикалісти визнавали тільки безпосередню, пряму боротьбу робітників з капіталізмом у формі: бойкоту, страйку, саботажу, знищення майна та фізичного насильства над капіталістами. Відданість цим ідеалам привела синдикалістів до ідеї проведення "безпартійного робітничого з'їзду" та до агітації за створення Всеросійської робітничої партії з пролетарів не залежно від існуючих партійних поділів [38,с.218]. Деякі з цих ідей були запозичені у синдикалістів меншовиками.

На початку XX століття в життя були втілені деякі ідеї В.О.Поссе. Він виступав за створення спеціалізованих професійних кооперативів, які мали допомогти робітникам захистити свої професійні та економічні інтереси. Створення таких кооперативів дозволило б уникнути збройних методів боротьби з самодержавством та не застосовувати терор як засіб впливу на суспільство.

Д.І.Новомирській в роки революції очолював організацію синдикалістів в Одесі, де видавав програмні брошури синдикалістів. Одеса вважалася центром синдикалізму в Росії.

III. В Росії до початку революції 1905-1907 рр. зароджується течія анархо - індивідуалізму. Основними представниками анархо-індивідуалізму в Росії були О.Віконт, Н.Бронський, О.Боровий. Ідеологи індивідуалізму брали за основу абсолютну свободу особи як початкову мету та кінцевий ідеал. У період революції анархо-індивідуалізм був репрезентований цілою низкою різновидів індивідуалістичного анархізму:

1. Містичний анархізм. Ідеологом даного напряму був Г.І.Чулков, який у період 1905-1906 рр. розробив основні постулати містичної теорії анархізму. Основними представниками якого була інтелігенція: поети і письменники – З.М. Гордецкий, В.І. Іванов, Р.І. Панчох, Л.Жердин, К.Эрберг та інші. Вони відкидали революційність, а основою суспільних змін вважали внутрішню зміну особистості, яка у різних ситуаціях стояла вище конфлікту. Містичний анархізм на перше місце у своїй теорії ставив розробку питання внутрішньої свободи особистості, яка розглядалась як особлива умова розвитку та еволюції суспільства. Високі моральні якості особистості та критична оцінка інформації мали сприяти переходу від внутрішньої еволюції особистості до розробки шляхів та методів реорганізації суспільства.

На думку А.Л.Нікітіна, основним ідеологічним "девізом" містичної течії в анархізмі була боротьба з догматизмом у релігії, філософії, моралі, політиці, тобто під містикою приховувався нерелігійний особистий досвід. Розробляючи власний світогляд містики переступали через релігійну статику, яка розглядала значення людського життя у спробах відродження втраченого "земного раю". Розвиток суспільства на думку ідеолога даного напряму Г.Чулкова, грунтується на процесі звільнення від одноплановості, обмеженості особистості у розумінні всіх суспільних процесів. На основі цього принципу грунтувалась критика матеріалізму. У 1906 р. цей напрям організовує – "Черний Крест помощи нуждающимся и заключоним анархистам" [58,с.94-98].

2. Асоціативний анархізм. Був представлений в Росії в особі Лева Чернова (псевдонім П.Д.Турчанінов). Його концепція була розроблена на основі праць М.Штірнера, П.Прудона і американського анархіста В.Р.Теккера. Турчанінов виступав за створення політичної асоціації виборців. Основним методом боротьби вважав систематичний терор.

3. Антиінтелегентський анархізм. ". Творцем і теоретиком даного напряму був В.К.Махайській (псевдонім - А.Вольський).Махаєвці", який розглядав інтелегенцію, як специфічний експлуататорський клас, що створив науковий соціалізм для свідомої омани робітників. Він характеризував революцію 1905, як "революцию господ" Махаєвці демонстрували вороже ставлення до інтелігенції, влади і капіталу. [38,с.234].

4. Ще до початку революції активізувалась діяльність ідеологів християнського анархізму. Основи даного вчення розробив Лев Миколайович Толстой, який розглядав усі суспільні зміни з позицій гуманізму. Толстовство було своєрідним мирним, напіврелігійним варіантом анархізму в Росії. Лев Толстой ніколи прямо не називав себе анархістом, проте низка постулатів анархізму: категоричне заперечення держави, відміна смертної кари (як прерогативи влади) поєднували християнську теорію Л.М.Толстого з анархізмом. Толстовці організували видання цілої низки газет та журналів, які закликали людей об'єднуватись у комуни. Члени комун проповідували принципи самоврядування, відмови від участі в державному житті: сплати податків, служби в армії. Все це вносило свій внесок в розвиток анархізму в Росії. Комуни толстовців проіснували в Росії до 1930-х рр. і були остаточно розгромлені більшовиками [80,с.14].

В 1901 р. в Лондоні вийшов перший номер журналу "Вільне слово" під редакцією В.Г.Черткова, де пропагувались ідеї християнського анархізму на основі принципу: "непротивления злу насилием".

Толстовці відкидали революцію як метод боротьби, сповідували принцип аполітизму та заперечували необхідність організації за партійними зразками. Вони прагнули зруйнувати існуючий поміщицький устрій, не роблячи акценту на політичній боротьбі, яка породжувала насилля: "спасение не в насильственной революции, а в христианском освобождении". Толстовці критикували молодь за поспішний радикалізм, вони закликали до пасивного спротиву владі. Вони розуміли, що молодь за допомогою революції прагне швидких суспільних змін, а не розмірковувань про особисте самовдосконалення [38,с.235-236].

На думку А.Нікітіна, поширенню анархістських ідей у кінці XIX-поч.XX ст. сприяв процес наростання конфліктної ситуації на рівні "Особистіть -Суспільство", що почався у кін.XIXст. В цих умовах відбувається процес звільнення особистості від "рудиментарних", феодальних інститутів держави. Зародження ринкових відносин стає каталізатором наростання відчуття безпорадності особи, тобто особистість в умовах збільшення конкуренції відчувала себе незахищеною перед капіталом, оскільки жодних механізмів захисту (трудового законодавства, визначення статусу робітника) розроблено не було. Ці процеси породжували "бунт" індивідуальності, яка втрачала багатовікові соціальні зв'язки. Суспільна реакція, реакція індивідуальності на ці процеси мала кілька проявів: перший прояв мав форму бунту, який ідеалізувався теоретиками анархізму у романтичних поглядах в минуле; інша форма прояву анархізму пов'язана з синдикалізмом, оскільки в своїй основі синдикалізм апелював до ідеалізації історії кооперативного руху Середньовіччя у формі гільдій та цехів. На початку XXст. кооперативний рух трансформується у професійні союзи - профспілки, що виконували функцію "протектора" своїх членів в жорстких умовах ринку [58,с.91].

За своїм соціально-економічним і політичним характером революцію 1905-1907 рр. анархісти охарактеризували як буржуазно-демократичну, яка усунула перешкоди для подальшого розвитку капіталізму. Розроблена П.Кропоткіним анархістська теорія "соціальної революції" у 1905 р. не була сприйнята прихильниками анархізму в Росії. В даний час російський анархізм був представлений різними напрямами. В творах П.Кропоткіна періоду революції продовжує розвиватись теорія революції залежно від зміни суспільних подій. На сторінках періодики з'являються заклики до "самовооружения" населення з метою проведення збройного повстання робітників. Він вважав, що російському народу слід провести "велику революцію" та "глибокий економічний переворот". На думку радянського дослідника М.В Пономарьова, анархісти намагались поєднати буржуазно-демократичну революцію з соціалістичною, і намагалися перескочити через демократичний етап [62,с.54]. Дана характеристика пов'язана з критикою анархістами проектів створення революційного уряду: "Пора, давно покинуть иллюзию революционного правительства, за которую пришлось столько раз … так дорого расплачиваться ... никакое правительство не может быть революционным" [43,с.399].

З початку 1904 року посилюється роль анархістських організацій. За 1905-й кількість міст, в яких діяли анархістські організації, зросла з 15-ти до

73-ох. Вони поширили свій вплив на значну територію Росії – від Петербургу до Закавказзя та Далекого Сходу. Принцип аполітизму завадив анархістам створити централізовану організацію за партійним принципом, яка очолила б керівництво регіональними організаціями. Добиваючись розширення свого впливу, анархісти організовували широку пропаганду створивши біля 16-ти друкарень, які публікували брошури і листівки. В еміграції та в Росії анархісти видавали біля 20-ти газет і журналів [38,с.388-389].

На сторінках анархістської преси тактична лінія анархізму характеризувалася як постійний бунт, безперервне повстання проти існуючого суспільного і державного устрою на основі тактики "пропаганди дією". Анархісти нерідко закликали народ готуватися до збройного повстання. Анархістські бойові дружини здійснювали так званий "безмотивний терор". В роки революції тактика політичного і економічного терору, експропріацій у анархістів нерідко зводилась до грабунок. За рахунок вилучених коштів анархістські групи створювали так звані "бойової каси", з яких частина коштів передавалась робітникам. В 1905-07 рр. до анархізму долучилося чимало злочинних елементів, які намагались прикрити злочинну діяльність ідеологією та революційною необхідністю [38,с.245].

Проблеми співвідношення анархізму та тероризму досліджували В.Ліпкан та Д.Никифорчук. У своїй праці "Боротьба з тероризмом" науковці розглядали зародження тероризму в історичній ретроспективі. Науковці зазначали: "наріжним каменем анархізму є негайне знищення держави, при тероризмі ж, у більшості випадків, іде вплив на невизначене коло осіб, які становлять субстрат держави..., тобто, якщо анархізм усуне державу, це послужить деструктивним чинником для тероризму, бо позбавить останній об'єкта впливу... Тобто за певних умов необхідність у ньому відпаде сама собою... у більшості випадків(тероризм-см.) не є кінцевою метою, а є лише засобом досягнення поставлених цілей "[14,с.40,41]. Анархісти ведуть постійну боротьбу з державою як "джерелом" влади, їм байдуже, хто з осіб репрезентує цю державу: доки існує держава, доти анархісти будуть боротися. Звичайно з вище наведеної цитати помітний нерозривний зв'язок анархістської ідеології та практики терору, але крім "ідейних" анархістів значна частина анархістів використовувала терор у будь-якій формі(політичній, економічний) для задоволення власних інтересів. Дану тезу у характеристиці анархістського терору висвітлював О.Будницький: "ничьи интересы они объективно не выражали… и выражали свои, именно свои интересы – интересы людей,… стремящихся к самореализации и для начала – к устранению внешних для этого препятствий" [16,с.39].

Анархістський терор як засіб впливу не був суто російським явищем. Деякі анархістські групи Європи та Америки перейшли до тактики прямої дії (терористичних методів боротьби) які, набули популярності серед революціонерів. Зрозуміло, що терор завжди привертає більше суспільної уваги, ніж мирні і конструктивні форми діяльності. Хвиля анархічного терору кінця XIX – почала ХХ в. в історіографії отримала назву "Равашольовщіни" – на честь відомого французького терориста Равашоля. Жертвами анархістів стали італійський король і австрійська імператриця, президент США і багато інших державних діячів. В деяких випадках подібні акції трактували як відплата за те, що деякі політичні сили чи особистості не рахувалися з ініціативою анархічних груп. На думку П.Рябова, політичні вбивства були актами відчаю одинаків, які смутно уявляли собі значення ідей анархізму [81,с.15].

Дослідник В.Савченко у статті "Анархістський рух в Україні у 1905-1907 рр." розглядав практичне втілення ідей анархізму. Одним з аспектів розкритих у статті були значення та роль терору у практиці анархістів. Терор анархістів науковець розглядав у порівнянні з іншими політичними напрямами, що взяли на озброєння тактику терору. Зокрема автор статті порівнював практику терору есерів та анархістів. Для есерів на думку дослідника, була притаманна "індивідуальна" тактика терору спрямована проти монаршої родини, міністрів, великих князів, що мала на меті гучний політичний та суспільний резонанс. Тактика есерів була пов'язана з столичними колами політиків та інтелегенції, які планували продовжити подальше революційне реформування держави. Терор анархістів автор статті характеризує як "провінційний"(масовий) спрямований проти "сатрапів влади" на місцях (у провінціях): власників крамниць, директорів фабрик, рядових поліцейських. Дана тактика грунтувалась на принципі аполітизму, що заперечував орієнтацію на столицю як центр влади, уособлення держави та осередок політичної боротьби. Терор анархістів на думку В.Савченка характеризувався своєю полівекторністю, що виявилась у політичній та економічній сферах. У практичному втіленні від фізичного знищення до практики експропріацій – економічного послаблення ворога - держави та власників-капіталістів.

Для порівняння наводяться статистичні данні застосування терористичних методів боротьби у період з 1902-1909 рр. Есери у цей період провели у Російській імперії приблизно 300 терактів "проти особистостей", а анархісти у південно-західних губерніях імперії провели біля 500 терактів у яких загинуло близько 600 осіб. У різних джерелах дане число коливається від 600-700 осіб це пов'язано з спрямуванням терору, оскільки досить часто жертвами терору анархістів ставали робітники та односельчани, які мали відмінну позицію у політичній боротьбі. У 1906-1908 роках у Південних губерніях Російської імперії анархістські групи (організації) існували у 120 населених пунктах. Чисельно ці організації об'єднували від 4-4,5тис. активістів та бойовиків [69,с.1-2].

Сучасники подій 1905-1907 рр. Розробили класифікацію анархізму за спрямуванням, тобто, почали виділяти "південний" анархізм – терористичний, агресивний, масовий, відрізняючи його від "північного" анархізму – кабінетного, поміркованого, пропагандистського, іншими словами – "столичного".

Анархістська "пропаганда дією" повинна була підштовхнути маси до рішучих дій у боротьбі з владою на шляху неминучої соціальної революції, що має знищити "cоціальних паразитів". Хлібовольці користуючись концепцією "пропаганди дією" розробили тактику - особистої ініціативи у терорі, що мало продемонструвати вищий прояв "свободи особи" вільної від вказівок організації.

Південний регіон Російської імперії став "полігоном" теорій та експериментів, оскільки тут репрезентовані всі напрямки анархістської теорії: анархо-комуністи ("хлібовольці", "безначальці", "чорнознаменці", "безмотивники", "комунари"), анархо-синдикалісти та анархо-індивідуалісти (містичний та антиінтелегентський). Всі перераховані напрями розглядали терор як "революційну необхідність" відрізняючись лише за спрямованістю терору: масового, економічного, "адресного" чи "безмотивного".

"Столицями" анархістського руху в Російській імперії стають найбільші промислові центри "на південних окраїнах": Одеса і Катеринослав (Дніпропетровськ). Крім анархістів Одеси і Катеринослава, основна маса "південних" анархістів була породженням міських слобідок Донецько-Криворізького промислового району чи патріархальних єврейських ґето Центральної України. Посилення радикальних настроїв та нечіткість програм анархістських організацій пов'язано з незначним відсотком інтелегенції у складі анархістського руху, що сприяло відірваності від магістральних політичних та культурних процесів.

Особливості зародження та розвитку анархістського руху можна спробувати пояснити на основі положень різних теорій. "Теорія внутрішнього колоніалізму" концептуально розглядає поділ суспільства на "Центр та Переферію". "Центр" контролює основний неподільний ресурс – владу, він провадить дискримінаційну політику по відношенню до "переферії", що грунтується на економічній, політичній та національній дискримінації внаслідок швидких процесів модернізації. Рушієм конфлікту у даному випадку стає економічна відсталість "переферії", а конфлікт стає наслідком дискримінацій. З запровадженням машинного виробництва економічні відмінності між "центром та переферією" поглиблюються значною мірою. В цих умовах нерівномірність розвитку регіонів та поява "нових" міст в яких чисельно зменшувався відсоток інтелегенції в процесах урбанізації. Так, відбувається чисельне збільшення робітників у складі революційних організацій цей процес ознаменований появою маргінального світогляду серед молодих революціонерів. Формування нового світогляду відбувається в умовах, коли, "переферія" залишається сировинним придатком (аграрною), відірваною від центрів політики та культурного життя, що і породжує "спрощений" світогляд у розумінні значення та необхідності держави, а боротьба з державою ведеться у формі знищення її "представників" та багатих капіталістів [27,с.52-54].

Українська ментальність початку XX ст. у Пд. губерніях формувалась як "анархічна", індивідуалістична, що часто-густо ігнорувала державність та ідеалізувала "козака Мамая" [69,с.4]. Дана теза має деякі риси теорії "премордіалізму" (англ. Рremordial - спадок), яка характеризує спадкове походження менталітету, який покоління успадковують від нащадків. Дану тезу висловив М.Боровик у статті "Анархізм в Україні 1917-1921 рр: закономірність чи випадковість?". Автор статті розглядав аспект існування в Україні специфічних традицій козацької "вольниці", що зумовило особливу схильність українського селянства чинити опір будь-якій владі [13,с.30]. При цьому автор наводить цілу низку контраргументів до цієї теорії на основі сумнівів висловлених Н.Яковенко, стосовно здатності соціуму утримувати "живу пам'ять про минуле". На думку М.Боровика, ідеалізацією козацтва займалась інтелегенція, яка як ми вже зазначали була представлена у анархічному русі у незначній кількості [13,с.30].

Фіксація вченими різних дискурсів причин зародження конфлікту – їх прочитання, з одного боку, як засобу реалізації цілей, з другого – як самодостатньої для групи мети, призвела до їхньої деверсифікації на реалістичні та нереалістичні. На думку М.Гона, перший тип спрямований на об'єкт, який викликає фрустрацію групи. Відтак конфлікт перетворюється в функціональний засіб для досягнення групою конкретних цілей та програмних директив. Другий - нереалістичний висовує Л.Козер, зумовлюється не антагонізмом цілей різних груп, а виступає засобом розрядки принаймні одного з суб'єктів взаємодії. Тобто одна з груп у конфлікті "випускає пару", що і є причиною досягнення певних "цілей" групою, що дозволяє визначити даний конфлікт як нереалістичний, тобто такий, що втратив спрямування (мету). Дотримуючись даної класифікації конфліктів, варто зазначити, що український ідеал був "замішаний" на волюнтаризмі, непокорі та виправданні насильства, що надавало боротьбі з державою мети та сенсу, оскільки українці бачили в державі лише "гвалтівника" [27,с.52-53]. З іншого боку на думку М.Савченка, для росіян виступ проти основ своєї держави був "святотатством". Цієї тези дотримувався російський історик І.Орлов, він вважав, що російська громада попри всі суперечності у відносинах з владою не мислила себе поза общиною та сферою державного впливу [13,с.26].

Науковці стверджують, що українському суспільству початку XX ст. притаманна особлива світоглядна "детермінанта", яка сприяла сприйняттю та поширенню ідей анархізму, а її витоки слід шукати в особливостях суспільного розвитку окремих регіонів Російської імперії. Якщо характеризувати дану тезу з позицій марксистів, - економічний фактор стає визначальним у формуванні протистояння, оскільки негативні наслідки індустріальної модернізації стали причиною появи маси зубожілих, соціально дезорієнтованих людей, які були готові підтримати найрадикальніші заклики до руйнування існуючих систем на основі суспільного антагонізму породженого приватною власністю [28,с.26].

В цих умовах зароджується "армія соціального вибуху", яка шляхом боротьби (революції) прагне завоювання землі, а справедливий перерозподіл якої стає основою пропаганди більшості політичних сил, в тому числі і анархістів. При цьому в ідеології та практиці анархізму періоду 1905-1907 рр. суспільні групи та інститути, що перешкоджають вирішенню цього завдання викликають ворожість, що створювало сприятливий "грунт" для поширення антиетатистських та егалітарних ідеологій, що протиставляли себе макіавеллізму держави.

Поширення ідей анархізму на найбільш урбанізовані та промислові регіони Донбасу та Запоріжжя визначались розкладом традиційних суспільних культур . Не випадково, що серед членів анархістських осередків значну частину складали пролетаризовані елементи: селяни та робітники у першому поколінні, які аналогічно частині рядових військових не втратили зв'язку з селянською общиною [13,с.27].

Ще однією важливою складовою до розуміння причин поширення анархізму у 1905-1907 рр. стала теорія – "Ми-Вони", яка у практичному розумінні проявилась не тільки у формуванні опозиційних владі політичних груп, але і у створенні революційних організацій у даному випадку у формі – "Ми" з власною ідеологією, метою, цілями та завданнями, які протиставили себе владі, державі, капіталістам та регіональним "сатрапам" – "Вони". Основою даної теорії у даному випадку на нашу думку, є формування нового світогляду - "неонігілізму" серед дезорієнтованої, асоціальної молоді, що поривала з давніми традиціями віри, родини, громади ставши на шлях боротьби за власне бездержавне майбутнє.

В.Савченко визначав декілька вікових та психологічних типів притаманних представникам анархістського руху 1905-1907 рр.:

1) Анархісти були наймолодшими представниками серед революціонерів Російської імперії. Середній вік – 15-17 років, вони могли претендувати на звання молодіжних організацій. (За підрахунками В.Єрмакова анархісти Російської імперії на 58% складались з неповнолітніх, осіб до 19 років) [69,с.97].

2)Психологічним типом анархіста "бойовика" періоду революції стає молода особа – юнак, представник маргінальних міських прошарків, що був тісно пов'язаний з кримінальним світом. Експропріації для таких анархістів стали не тільки джерелом поповнення коштів для "революційної необхідності", але й способом здобуття "кишенькових коштів". Дані особи стояли на максималістських позиціях – швидких та докорінних суспільних змін, відкидали ідею "пасивної" революційної пропаганди підтримуючи ідею "пропаганди дією".

3) Іншим психологічним типом анархіста – є молодий селянин-бунтар світогляд якого формувався в осередку бідняків та наймитів. Такі селянські групи досить часто вдавались до тактики "прямої дії" та експропріацій спрямованих проти місцевої еліти. Саме в такому осередку формувався світогляд Н.І.Махна, що у період революції 1905-1907 рр. був членом селянської терористичної організації братів Семенют з Гуляй-Поля.

За національним складом за підрахунками О.Іванова в анархістському русі переважну більшість складали євреї (до 50%), росіяни (41%), українці (до 35%) [69,с.3]. Більшість анархістів до початку революції 1905-1907 рр. у віці 15-17 років проходили "політичну підготовку" у лавах поміркованих партій. Партійна робота, пропаганда, дисципліна були не до вподоби шукачам "політичного екстриму". Лідери та бойовики були переважно без середньої освіти, що зумовлювало характер та спрямування вимог анархістів.

"Пересічна особа" у великих губернських містах намагається відшукати сенс свого буття у боротьбі проти держави, не справедливих законів, і ця боротьба часом має досить спрощену ідеологію, яка вміщується в ірраціональному словосполученні – "Бей гадов!" (під "гадами " були приховані: поліція, чиновники, буржуа) [69,с.5-6].

Розглянувши теоретичний блок, що визначав причини зародження та поширення анархістських ідей під час революції 1905-1907 рр., що визначав соціальну базу та опору анархізму, визначав психологічні та вікові особливості членів анархістських організацій, що визначав формування "нового" світогляду перейдемо до розгляду практичної діяльності анархістів під час революції.

Наприкінці 1903 р. в Одесі з "махаєвців" створюється анархістський "Союз непримиримых", який починає переходити до терористичних методів боротьби. Очолив союз "єлизаветградський міщанин" Капєль Єрделевський. У 1904 р. в Одесі виникає анархо-комуністична група "хлібовольців" Мойсея Меца, що організував замах на одеського градоначальника і поліцмейстера.

До березня 1905 р. в Одесі було арештовано 55 анархістів. У листопаді 1905 р. в Одесі діяло біля десяти анархістських організацій, які об'єднали близько 200 членів. Мода на анархізм була "підкріплена" жахаючими актами "безмотивного" терору в грудні 1905 р. – січні 1906 р., що прокотилися Одесою. У цих акціях загинуло і було важко поранено більш ніж 30 людей. П’ять бомб були кинуті в кав’ярню Лібмана, у самому центрі Одеси; кілька бомб – у групу "черносотенців", козаків і святкову юрбу народу, що зібралася на Соборній площі ; бомби летіли й у ряди солдатів, на параді. Новими жертвами "безмотивників" стали: власник і три прикажчики магазину, у якому відмовилися давати гроші "на революцію". "Безмотивники" вважали, що смерті заслуговує будь-який "білоручка", багато одягнені перехожі, завсідники ресторанів та кафе. Немотивовані вбивства "багатих" розглядалися як єдиний шлях до рівності .

В 1906 р. в одеських терористів з’явилося нове "підкріплення". До терору перейшла щойно створена Півенноросійська група анархо-синдикалістів "Новый мир" (лідер Янкель Крілловський-Новомірський). Синдикалісти вважали, що проводять винятково "економічний" терор. Вони підірвали два великих пароплави компанії "РОПИТ", вбили капітана пароплава й адміністратора з метою підтримки страйкуючих моряків. Це була найчисленніша анархістська група в Україні, що об'єднала до тисячі членів (моряків, вантажників, робітників, босяків) [69,с.6-7].

1907 рік в Одесі гримів терором "Робітничої анархістської групи Півдня". Група займалася підпалами економій на околицях Одеси і "терором помсти" (вбивство начальника в’язниці, замах на одеського поліцмейстера, спроби підірвати садибу Пурішкевича і будинок "Союза русского народа"). Анархісти провели 6 великих експропріацій, що принесли їм близько 300 тис. крб. золотом. За частину грошей був створений "Боєвий інтернаціональний загін анархістів-комуністів" – для підготовки повстання в Одесі, Катеринославі, Києві, на Чорноморському флоті.

У період реакції анархісти активізують власну діяльність, що проявилось у планах підготовки та проведення "анархістського" повстання (бунту), що мало покласти початок формування бездержавного суспільства.

Розпочати "анархістське" повстання планувалося на весні 1908 р., але на початку 1908 р. поліція розкрила всю анархістську мережу на Півдні України. Після 1908 р.за ґратами опинилося до 400 бойовиків і активістів, анархістського руху в Україні. Одночасно з великими анархістськими організаціями, що на гроші від "ексів" здобували не тільки динаміт, але і видавали газети і листівки, в Одесі з’явилася безліч дрібних "стихійних" анархістських банд (кожна налічувала від 10 до 50 членів): "Чёрный сокол", "Чёрная маска", "Смерть буржуазии", "Чёрный ворон", "Ястребы", "Шантажисты", "Вольный сокол", "Безвластие", "Молодая воля", "Вымогатели". Ці групи мало чим відрізнялися від звичайних бандитських угруповань, тільки злочини вони маскували за "революційними гаслами"[79,с.7-8]. Крім ідеологічно організованих груп діяла ціла низка селянських анархістських груп: "Вільна громада", "Селянський союз" "Союз крестьян-синдикалистов", "Союз бідних хліборобів", які також застосовували різну тактику боротьби з владою. Саме в осередку селянської анархістської організації формувався світогляд Н.Махна. Український менталітет народив вже у 1919 р., феномен махновського руху, який затяг у свою орбіту сотні тисяч мешканців Півдня України. Недарма колишній терорист – Нестор Махно – зумів сформувати анархістську армію у 80 тис. осіб (подібного не було ніде у світі), а Україна стала тереном небаченого експерименту – "будівництва анархії".

Досить змістовний опис суспільної ситуації після революції 1905-1907 рр. наводить П.Кропоткін у своїх спогадах :"Правительственный механизм, имеющий задачей поддержание cуществующего порядка, еще действует; но его испорченные колеса то и тело цепляются и останавливаются. Его воздействие на общество становится все более и более затруднительным, а недовольство, вызываемое его недостатками, все растет. Каждый день приносит с собой новые требования. "Здесь нужны реформы! Там нужна полная перестройка!" - кричат со всех сторон. "Военное дело, финансы, налоги, суды, полицию - все это нужно переделать, всех устроить на новых началах", - говорят со всех сторон. А между тем все понимают, что ни переделать, ни преобразовать понемножку нельзя, потому что все связано одно с другим и переделывать придется все разом. А как это сделать, когда общество разделено на два открыто враждебных лагеря? Удовлетворить одних недовольных,— значит, вызнать недовольство в других" [43,c.402].

Така оцінка суспільної ситуації та ролі держави у її вирішенні у повній мірі за розрахунками П.Кропоткіна вписувалася у рамки суспільної кризи, що нищить суспільство з середини (соціально диференціює) та розкладає основи держави, що поступово втрачала механізми впливу. Дана ситуація у розумінні П.Кропоткіна мала стати каталізатором у поширенні ідей анархізму. На нашу думку, така оцінка була трошки поспішною, оскільки саме цей період у житті "адепта" анархізму був пов'язаний з політичною еміграцією за кордон, що створювало умови для "викривленого" розуміння внутрішньо-політичної ситуації у державі, яка переживала своєрідне "затишшя" перед початком реакції. Реакція держави стане адекватним викликом общині, яка почне свій розпад з початком аграрної реформи, вона проявиться у швидкому викритті та знешкодженні дрібних анархістських організацій, які керуючись принципом аполітизму у політичній боротьбі не змогли утворити централізовану організацію здатну революційно виступити проти основ держави єдиним (монолітним) фронтом. Даний принцип відкидав необхідність участі у будь-яких представницьких організаціях створених державою, що створювало перешкоди для поширення ідей анархізму серед політичних кіл. На нашу думку, участь у цих організаціях сприяла б збільшенню авторитету ідеологічної доктрини анархізму, яка змогла б донести свої ідеї до ширшого кола осіб. Отже, революцію 1905-1907 рр. анархісти сприйняли як буржуазну, що лише прискорить розвиток капіталізму, а не вирішить усіх проблем, що назріли у суспільстві. На початку XX ст. в осередку анархістського руху склалась ситуація аналогічна ситуації 60-70 х років XIX cт., коли "каменем спотикання" між різними напрямами в анархізмі стають форми та методи революційної боротьби, що і породжувало внутрішню конфронтацію та організаційну нестабільність анархістського руху. Тактика "прямої дії" та різних різновидів терору розроблених та практично втілених анархістами в повній мірі вписувалась у Бакунінську тезу: "Страсть к разрушению есть творческая страсть!", що відображала настрої революційно налаштованої молоді у російському суспільстві. У цей період серед молоді відбувається процес формування "нового" революційного світогляду, світогляду - "неонігілізму", що завоював серця тисяч молодих людей у імперії.

Криза анархізму, що почалася на початку 1908 р. у зв’язку з тотальним "загальноімперським" провалом, привела до швидкого і повного затухання анархо-терору. Від середини 1909 р. поліцейські рапорти фіксують тільки окремі акції анархістів. Але головне – загальна "мода" на терориста пройшла ще у 1908 р., суспільство відійшло від "революційного шоку" і виправдання терору, "прямі дії" втратили "героїзм" і стали вважатися "гріхом" і злочином [69,с.10-11].

Анархізм у період між двома революціями (1907 – 1917 рр.) характеризувався новими хвилями революційної активності та політичної боротьби. Так, у листопаді 1910 року помирає основоположник християнського анархізму – Л.М. Толстой. Похорони одного з "адептів" анархізму переросли у широкомаштабну політичну акцію з оголошенням останньої волі покійного та революційними політичними промовами учасників процесії.

Анархісти аналізували уроки першої революції. Вони намагались врахувати усі прорахунки зроблені у 1905 році: "Да, пора иллюзий завершилась. Первый штурм отбит – и надо готовить второй" [38,с.251]

До 1914-го року, на думку Кропоткіна, "наступив сприятливий час". Але до цього часу відбувся розкол і серед анархістів у зв'язку з початком "імперіалістичної" війни. Власне ставлення до участі країни у війні сприяло розколу табору анархістів на соціал-патріотів на чолі з П.Кропоткінім, які на основі принципу патріотизму виступали за захист Батьківщини від агресивних планів Троїстого союзу, що розв'язав імперіалістичну, загарбницьку війну та інтернаціоналістів, що засуджували участь революціонерів у військових діях залишаючись на позиціях можливості використання війни у революційних цілях. У період між двома революціями активізувалися синдикалісти, які розпочали широкомаштабну пропаганду публікуючи листівки з закликами до відкритої революційної боротьби.

В цілому анархістам в цей період так і не вдалося активізуватися. Загалом кількість анархістських організацій в Росії у цей період суттєво зменшилась.

Проте після Лютневої революції 1917 р. анархісти знову різко активізували свою діяльність. І цей період вважається розквітом анархізму в Росії [37,с.257-258].

2.3 Анархізм в Росії у 1917 році

1917 рік ознаменувався проведенням двох революцій, які кардинально змінили основи суспільного устрою Російської держави. Ситуація у таборі анархістів в організаційному плані кардинально не змінилася. Анархістська теорія у подіях 1917 року репрезентована течіями анархо-комунізму, анархо-синдикалізму та індивідуалістичного анархізму. Домінуючу позицію на арені міжпартійної боротьби займали представники анархо-комунізму.

Серед лідерів анархо-комунізму виділялись А.Атабекян, І.Блейхман, О.Ге, А.Карелін. Подальшу розробку теорії анархо-комунізму продовжив П.О. Кропоткін, який у травні 1917 р. повернувся з політичної еміграції.

В період з 1905-1917 рр. анархо-комуністи пережили декілька розколів.

Від ортодоксальних анархо-комуністів відділились анархо-кооператори, які об'єднались навколо групи "Почин", що почала видавати однойменний журнал. Дана група на основі власної теорії почала розглядати можливість швидкого переходу від капіталізму до соціалізму без будь-яких проміжних (перехідних) етапів [38,с.263]. Іншим важливим аспектом, що спряв розколу серед анархо-комуністів, було ставлення до участі революціонерів у військових діях на фронтах I-ої світової війни. Представники анархо-комунізму до 1917 р. налагодили діяльність у 59 населених пунктах Російської імперії. Організаційно дані групи єдналися навколо "Московської федерації анархічних груп". Важливе значення у подіях 1917 р. мала ціла низка анархістських з'їздів проведених анархо-комуністами з метою об'єднання ідеологічно розрізнених течій анархізму.

Енергійніше за інші напрями діяли анархо-синдикалісти. Провідними діячами цього напряму у 1917 р. були В.Волін, Х.Ярчук, Р.Максімов. На відміну від анархо-комуністів, синдикалісти краще знали настрої серед робітників, оскільки розгорнули активну пропаганду у профспілках та кооперативних об'єднаннях. На думку синдикалістів, наступного дня після соціальної революції держава та влада повинні бути реорганізовані за зразками економічних "федерацій-синдикатів". Дані "синдикати" очолять реорганізацію суспільства на рівні федерацій та будуть керувати організацією виробництва та розподілом виробленого продукту.

У 1918 р. від синдикалістів відділились анархо-федералісти. Лідерами анархо-федералізму стали Н.Проферансов та М.Лебедєв. Теоретики анархо-федералізму вважали себе прихильниками "чистого синдикалізму". На думку федералістів, суспільне життя після соціальної революції має реорганізовуватись на основі договору чи угоди про об'єднання осіб у комуни.

Організаційною основою анархо-синдикалізму був союз анархо-синдикалістської пропаганди "Голос труда". Даний союз мав відділення у Петрограді та Москві. У 1918 р. синдикалісти проводять два об'єднавчих з'їзди (25 серпня та 1грудня), але об'єднати сили, так і не вдалося [75,с.18-19].

До 1917 р. в Росії активно діяли анархо-індивідуалісти. Індивідуалістичний анархізм був у більшій мірі "багатоликим", оскільки в ньому виділялась ціла низка дрібних груп та об'єднань:

- "Пананархізм", що теоретично виступав за негайне впровадження "безвладного" устрою у формі анархії. Ідеологом даного напряму був В.Гордін.

Його соціальною опорою були жебраки та частина робітників.

- Течія "Анархо-біокосмізму" розглядала повну свободу особистості, як найвищий суспільний "ідеал". У новому суспільстві свободу особи не може обмежити жоден закон чи організація.

- "Анархо-гуманізм". Ідеологом даного напряму був О.Боровий, який став ініціатором створення "Московського союзу ідейної пропаганди". Основою теорії гуманізму також була ідея "повної" свободи особистості. Особистість, на думку О.Борового, повинна прагнути свободи у всіх її проявах. Іншим аспектом, що вирізняв даний напрям було ставлення до військових дій та власне необхідності участі Росії у війні.

- "Містичний анархізм". Подальшу розробку теорії містичного анархізму продовжили А.А.Карелін, А.О.Солонович та М.І.Проферансов. Діяльність даного напряму у подіях 1917 р. зводилась до спроб консолідації інтелегенції. Основою та прикладом у розбудові організаційної структури даного напряму стали "орденські" структури на зразок організації Ордену Тамплієрів. Вони мали поєднати найталановитіших представників наукової та творчої інтелегенції. Необхідність даної організації обгрунтовував А.Карелін, який під час вимушеної політичної еміграції до Франції, займався науковою діяльністю, був професором Вищої Школи соціальних наук у Парижі. З часом він був помічений масонською організацією Ордену Тамплієрів. Даний напрям об'єднував художників, філософів, артистів, музикантів на основі "духовної спорідненості". На думку А.Нікітіна, містичний анархізм об'єднав людей, які "задыхались в вакууме бездуховной тогдашней жизни" [58,с.96]. Серед таких організацій варто виділити: "Орден Света", "Орден Духа", "Орден Тамплиеров", які розпочали діяльність на території Росії. Глибоко законспіровані організації займались обговоренням політичної ситуації, книг та наукових розробок, досліджень у напрямі філософії історії. Саме розробка та пошук причин будь-якого суспільного явища на основі досягнень різних наук та принцип боротьби з "одноплановістю", на думку А.Нікітіна, сприяли жорсткій політиці щодо інтелегенції та науковців в Радянський період під час якого нав'язувалось "єдине", загальне розуміння процесів та явищ. Саме даний ідеологічний тиск на думку дослідника, сприяв початку еміграції інтелегенції після перемоги більшовиків [58,с.97].

У 1918 р. представники даного напряму організовують у США видавництво газети "Рассвет" та журналу "Пробуждение", які видавались у 1926-1927 роках. Ще сучасники революційних подій 1917 р. помітили "умовний" ідейний поділ в анархізму на "містичний" (мирний) та "авторитарний" (революційний). Авторитарний напрям необхідно розглядати в контексті загальної соціалістичної пролетарської ідеї, що частково поєднувала теорію анархізму з більшовизмом.

Крайніми формами анархо-індивідуалізму були – "неонігілізм" та "махаєвщина". Ідеологами цих напрямів були А.Андрєєва-Богданова та Я.Махайський [38,с.260-273].

Таким чином, до 1917 р. анархістський рух був репрезентований цілою низкою поліморфних, розрізнених груп, що відрізнялися своєю строкатістю та ідеологічною плутаниною. Отже, 1917 р. давав анархістам новий "історичний шанс", який вони не реалізували у 1905-1907 рр. Бунтарський дух Лютневої революції, звільнення політичних в'язнів, повернення політичних емігрантів стимулювали зростання чисельності анархістського руху. Після 40 років політичної еміграції у Росію повертається П.О.Кропоткін. У розумінні частини анархістів Росії репутація П.Кропоткіна як "корифея" анархізму була підірвана підтримкою царського уряду у питаннях необхідності продовження військових дій. У цей час до Росії з США повертаються анархо-синдикалісти В.Волін та Е.Ярчук.

Представники різних напрямів анархізму у період 1917-1918 рр. провели цілу низку з'їздів, на яких обговорювались питання необхідності вироблення загальної анархістської революційної стратегії, та питання створення централізованої організаційної структури на базі сильних анархістських федерацій Петрограду, Москви, Харкова. Незважаючи на спільні цілі, ідеологічна різновекторність та різні підходи до тактики революційної боротьби завадили анархістам об'єднати власні сили. Після Лютневої революції відбулись обласні конференції анархістських груп. Так, 18-22 липня у Харкові відбулась Південноросійська конференція, яка утворила "Временное осведомительное общество", але спроби скликати загальноросійський з'їзд зазнали невдачі. Аналогічну інтеграційну спробу здійснила у квітні 1917 р. організація Петроградських анархістів, яка прагнула об'єднати революційні сили анархістів столиці для розробки спільної програми дій. Ця спроба була також невдалою [34,с.35].

У період Лютневої революції анархісти не проводили значних політичних акцій, що значною мірою могли вплинути на хід подій. У практичному значенні однією з найважливіших акцій у діяльності анархістів стало захоплення дачі царського міністра Дурново, що знаходалась на Пелюстровській набережній у Петрограді. У цей період анархісти тільки починали свою діяльність: революція звільнила з в'язниць Н.Махна та П.Аршинова, які були активними учасниками анархістського руху у 1905-1907 рр; поверталися з сибірського заслання І.Блейхман та Л.Чорний.

Одразу після Лютневих подій анархісти починають публікувати листівки з характеристикою політичного стану Росії: "Геройскими усилиями солдат и народа свергнута власть царя Николая Романова и его опричников. Многовековые оковы, терзавшие душу и тело народа, - порваны.

Перед нами, товарищи, встает великая задача: создать новую прекрасную

жизнь на началах свободы и равенства… Мы, анархисты и максималисты, говорим, что народные массы, организуясь в союзы, сумеют взять в свои руки дело производства и распределения и установить порядок, обеспечивающий действительную свободу, что работникам не нужна никакая власть, не нужны суды, тюрьмы, полиция.

Но, указывая наши цели, мы, анархисты, ввиду исключительных условий момента, … пойдем совместно с революционным правительством в его борьбе со старой властью, пока наш враг не будет сокрушен…

Да здравствует социальная революция" [46,с.117].

У період між двома революціями характерною рисою стає зниження ролі терору, оскільки анархісти бачили слабкість Тимчасового уряду. У їхньому розумінні революційні зміни мали незавершений характер, оскільки лише соціальна революція зможе звільнити народ від "іга" держави та влади. Основний акцент адепти анархізму робили на тактику "прискорення" соціальної революції на основі використання можливостей пропаганди.

Після повного переходу влади до Тимчасового уряду анархісти почали різко критикувати "прокапіталістичну" політику "міністрів-капіталістів". На думку С.Н.Канєва, політична діяльність анархістів між лютим-жовтнем 1917 р. зводилась до спроб "прискорення" соціальної революції. Дану тактику вони протиставили партіям, які зайняли вичікувальну позицію.

До 1917 р. анархістські організації діяли у 7-ми великих містах, а після Лютневої революції, внаслідок розширення пропаганди, анархісти поширили свій вплив у Петрограді, Москві, Харкові, Самарі, Саратові та цілій низці міст Південних губерній. Анархісти почали створювати молодіжні клуби, які стали центрами революційної пропаганди. Агітатори виступали з лекціями на промислових підприємствах, у військових частинах, на кораблях вербуючи робітників, солдат та матросів. Гучні "викривальні" вуличні мітинги з критикою політики Тимчасового уряду сприяли поширенню ідей анархізму.

Відродженні анархістські групи з новою силою організували видавничу діяльність, друкуючи листівки, брошури, газети, журнали. Вони великими тиражами перевидавали роботи М.Бакуніна та П.Кропоткіна. У період між лютим-жовтнем 1917р. анархісти видавали біля 20 журналів, але найбільшою популярністю користувався Петроградський журнал "Коммуна", що публікувався з березня 1917 року [38,с.276].

Еволюцію зміни політичних цілей анархістів можна простежити на прикладі трьох березневих з'їздів петербурзьких анархістів, проведених на початку березня 1917 року. На першому з'їзді було вирішено вести активну революційну пропаганду спрямовану на усунення династії Романових від влади. Другий з'їзд петербурзьких анархістів відбувся 2 березня 1917 р. у зв'язку з підписанням МиколоюII Маніфесту про зречення престолу. Даний з'їзд прийняв наступні вимоги: "Анархисты заявляют:

1. Все приверженцы старой власти должны быть немедленно удалены со своих мест.

2. Все распоряжения нового реакционного правительства, представляющие

опасность для свободы – отменить.

3. Немедленная расправа с министрами старого правительства.

4. Осуществление действительные свободы слова и печати.

5. Выдача оружия и патронов всем боевым группам и организациям.

6. Материальная поддержка нашим товарищам, вышедшим из тюрьмы"[42,с.16].

Третій з'їзд відбувся 4 березня 1917 року. На ньому були заслухані доповіді про діяльність столичних груп, відкореговані та затвердженні нові вимоги - "Право представительства от организации анархистов в Петрограде в Совете Рабочих и Солдатских Депутатов;

- Свобода печати всех анархических изданий.

- Немедленная поддержка освобожденных из тюрьмы.

- Право носить и вообще иметь при себе всякого рода оружие" [коммуна,с.17-18].

З тактичних питань анархісти після Лютневої революції розділились на "анархо-бунтарів" та "мирних анархістів". Бунтарі пропонували одразу після Лютневої революції підняти збройне повстання, спрямоване на повалення Тимчасового уряду та швидке встановлення "безвладного" устрою. На думку С.Канева, ця тактика у перші місяці носила відверто авантюрний характер, оскільки населення у цей період довіряло Тимчасовому уряду. "Мирні анархісти" умовляли своїх прихильників не братися за зброю. До них долучився і П.Кропоткін. Якщо "бунтарів" не підтримували практично ніякі інші політичні сили, то погляди "мирних анархістів" розділяли, і інші політичні партії. Так, деякі тези П.Кропоткіна у своїх листівках наводила партія кадетів: "… Мужчины, женщины, дети России, спасите нашу страну и цивилизацию от черных сотен центральных империй! Нельзя терять ни одного часа. Противопоставьте им героически объединенный фронт. Теперь, когда вы так доблестно справились с внутренними врагами, каждое усилие, которое вы сделаете для изгнания вторгшихся врагов, послужит к утверждению и дальнейшему развитию нашей свободы и к прочному миру" [44,с.324].

Якщо розглядати практичний аспект діяльності анархістів цього періоду, то варто зазначити, що вони брали активну участь у всіх великих мітингах і досить часто були їхніми організаторами. Так, 20 квітня робітники Петрограду стихійно вийшли на вулиці міста, протестуючи проти імперіалістичної політики Тимчасового уряду. Анархісти, користуючись можливістю пропаганди своїх ідей, розмістили на Театральній площі свою трибуну, прикрашену чорними прапорами [38,с.272].

У квітні 1917 р. анархісти Петрограду приймають декларацію анархічних груп, яка репрезентувала настрої більшої частини анархістів:

"1.Анархический социализм ведет борьбу за замену власти классового господства международным союзом свободных и равных работников, с целью организации мирового производства.

2. В целях укрепления анархических организаций и развития анархо-социалистической мысли, продолжать борьбу за политические свободы.

3. Ведение анархической пропаганды и организация революционных масс.

4. Рассматривать мировую войну как империалистическую, анархический социализм стремится к прекращению ее трудами пролетариата.

5. Анархический социализм призывает массы к воздерживанию от участия в непролетарских организациях – профессиональных союзах, советах рабочих и солдатских депутатов.

6. Полагаясь только на революционную самодеятельность масс, анархический социализм выдвигает всеобщую стачку рабочих и всеобщую стачку солдат в качестве переходной ступени к прямому захвату организованным пролетариатом орудий и средств правительства.

7. Анархический социализм призывает массы к организации анархических групп по промышленным и транспортным предприятиям в целях образования анархического интернационала.

Адрес для писем и обращений: Москва, 3-й Переведенный переулок, дом 16, кв. 40, Бюро Федераций" [46,с.177].

Продовжуючи тактику "прискорення" революції, анархісти у травні 1917р. організували дві демонстрації, які мали спонукати робітників до збройного виступу проти політики Тимчасового уряду.

Червень 1917р ознаменувався двома гучними акціями, що мали грандіозний суспільний резонанс. Анархісти розробили тактику "рейдерства", тобто захоплення споруд та приміщень, що мали стратегічне революційне значення. Так, 5 червня анархістський загін на чолі з І.Блейхманом захоплює редакцію газети "Російська воля". Основною метою даної акції був доступ анархістських організацій до видавничої діяльності. Мотивацію своїх дій анархісти виклали у листівці: "К рабочим и солдатам. Граждане, старый режим запятнал себя преступлением и предательством. Если мы хотим, чтобы свобода, завоеванная народом, не была захвачена лжецами и тюремщиками, мы должны ликвидировать старый режим, иначе, он опять поднимет свою голову … Мы, рабочие и солдаты, … хотим возвратить народу его достояние и потому конфискуем типографию "Русской воли" для нужд анархизма. Предательская газета не будет существовать. Но пусть никто не усмотрит в нашем акте угрозу для себя, свобода прежде всего. Каждый может писать, что ему заблагорассудится. Конфискуя "Русскую волю", мы боремся не с печатным словом, а только ликвидируем наследие старого режима, о чем и доводим до общего сведения. Исполнительный комитет по ликвидации газеты "Русская воля"" [46,с.179].

Тимчасовий уряд досить швидко відреагував на захоплення видавництва, направивши туди військові сили. Після переговорів частина анархістів була заарештована. Під час акцій боротьби з анархізмом міністр юстиції Тимчасового уряду М.Переверзев спрямував військовий загін проти інших анархістських "рейдерів", які захопили дачу Дурново. Ця будівля стала резиденцією анархістів. Крім анархістів дача Дурново стала резиденцією робітничого клубу "Просвіта" та правління профспілок Виборгського краю. Військове втручання у конфлікт викликало хвилю страйків, що охопила 28 заводів. Під тиском страйкуючих Тимчасовий уряд пішов на поступки і залишив будівлю "новим власникам".

У травні 1917 р. на дачі Дурново анархісти провели конференцію участь у якій взяли представники військових частин столиці та представники 95 підприємств. За результатами конференції був створений "Тимчасовий революційний комітет", який розробив декілька стратегій подальших дій. Анархісти визначили необхідність продовження революційної пропаганди серед військових Кронштадту, визначились з необхідністю участі у робітничих маніфестаціях з метою розширення ідеологічного впливу та продовжили розвивати тактику захоплення стратегічних приміщень та установ.

Крім пропагандистської діяльності анархісти розпочали акції звільнення з в'язниць своїх однодумців. Дані дії анархістів носили провокаційний характер, оскільки спонукали Тимчасовий уряд застосувати силові методи впливу. Так, під час маніфестацій 18 червня, анархісти здійснили звільнення своїх однодумців з в'язниці "Крести". Внаслідок вдалої акції анархісти звільнили 7 чоловік: анархіста Хаустова (редактора газети "Окопна правда"), Мюллера, Гусєва, Стрельченка та кількох карних злочинців. Свої дії вони прокоментували листівкою: "Мы видим, что смертная казнь отменена для коронованных и титулованных преступников: царя, министров, генералов, а с уголовниками можно расправляться как с бешеными собаками без всякой церемонии, именуемой судом. … Настоящие преступники, холопы старой власти, получают амнистии, восстанавливаются в правах, приносят присягу новому правительству и получают назначения. …Самый закоренелый злодей и уголовный преступник не сделал и сотой доли того вреда, который принесли бывшие вершители судеб России …Мы должны приити на помощь к уголовникам и братски протянуть им руку, как жертвам социальной несправедливости …" [42,с.18]. В цій тезі простежується зв'язок з ідеями М.Бакуніна про важливе революційне значення злочинців у боротьбі з державою, оскільки сталих та міцних соціальних зв'язків вони не мають. Дана акція викликала жорстку реакцію з боку влади, яка 19 червня направила на дачу Дурново козачий загін з бронемашиною на чолі з міністром юстиції М.Переверзевим, який вимагав видати звільнених злочинців. Внаслідок зіткнення кілька анархістів було поранено, близько 59 чоловік було заарештовано [38,с.284].

Протестуючи проти "погрому", вчиненого урядовими військами, анархісти намагались заручитись підтримкою 1-го кулеметного полку, але військові відмовили у допомозі: "Мы не разделяем ни взглядов, ни действий анархистов и не склонны их поддерживать, но вместе с тем мы не одобряем и расправы властей над анархистами и готовы выступить на защиту свободы от внутреннего врага" [37,с.576-577].

В липні 1917р. політична ситуація в Петрограді загострилася. До столиці надходили повідомлення про провал наступу російської армії на фронті. Дана ситуація викликала урядову кризу. Всі кадетські міністри Тимчасового уряду подали у відставку.

Анархісти, врахувавши сприятливі умови, вирішили діяти. 2 липня на

дачі Дурново керівники Петербурзької федерації анархістів-комуністів

провели таємну нараду, на якій вирішили мобілізувати свої сили та закликати

народ до "збройного" повстання під гаслами:"Долой Временное правительство!", "Безвластие и самоустройство!". Анархісти розпочали активну пропаганду серед населення.

Головною опорою анархісти, вважали 1-ий кулеметний полк, схвильований чутками про розформовування. Агітаторами в полк анархісти вирішили направити І.Блейхмана, П.Колобушкина, П.Павлова та А.Федорова. Казарми полку знаходились неподалік від "штабу" анархістів - дачі Дурново. 2 липня в Народному домі був проведений мітинг під керівництвом більшовика Р.І.Петровського. Анархісти прагнули зайняти домінуючу позицію в організації повстання. 3-го липня за ініціативою анархістів, всупереч волі полкового комітету був відкритий полковий мітинг. Від анархістів виступав І.Блейхман. Він закликав військових: "выступить сегодня же, 3-го июля, на улицу с оружием в руках на демонстрацию для свержения десяти министров-капиталистов" [67,с.387]. Виступали і інші анархісти, що видавали себе за представників Путилівського заводу, кронштадтських матросів та солдат з фронту. Ніякого конкретного плану повстання анархісти не розробили. "Мету покаже вулиця" стверджували агітатори. Анархісти поширювали ідею про велику організаційну силу повстання. На мітингу було ухвалено рішення: "Негайно вийти на вулицю з зброєю в руках".

Кулеметники вирішили заручитись підтримкою матросів

Кронштадту і послали до них делегацію, до складу якої увійшов анархіст

П.Павлов. У фортеці делегація потрапила на засідання виконкому Рад. У керівництва матросів анархісти попросили підтримки для проведення "збройного" виступу, але їм відмовили. Тоді делегати вирішили звернутися безпосередньо до матросів. Агітація серед матросів сприяла чисельному збільшенню повстанців. Незабаром на Якірній площі зібралося 8-10 тисяч чоловік.

Кулеметний полк почав зводити барикади. Кулеметників підтримали Гренадерський та Московський полки. Біля семи полків приєдналося до повстання. На червоних та чорних прапорах повстанців були як більшовицькі гасла ("Вся влада Радам робітничих та селянських депутатів"), так і анархістські ("Да здраствует анархия!").

Власне, повстання 3-4 липня 1917 року. незважаючи на велику кількість повсталих, закінчилось провалом. В історіографії роль анархістів у подіях 3-4 липня оцінюється як "справа" анархізму. Радянський дослідник С.Канев критикував поспішні дії анархістів, які з початку носили провальний та деструктивний характер, але, не зважаючи на критику, варто зазначити, що ці події були своєрідною "пробою" революційних сил.

Анархісти були активними учасниками жовтневих подій, діючи в основному як союзники більшовиків та лівих есерів. Причини об'єднання ідеологічних противників описав П.Єврич: "Полные решимости избавиться от двойного ига – Временного правительства и частной собственности, анархисты нашли общий язык со своими идеологическими противниками большевиками – единственной из прочих радикальных групп в России, которая требовала немедленного уничтожения "буржуазного государства " [34,с.60].

Не зважаючи на спільну мету більшовиків та анархістів, більшовики зберігали своєрідну подвійність у ставленні до анархістів. Більшовики за основу співпраці з анархістами взяли принцип: "Идти будем врозь, а бить вместе!", тобто вони підтримували анархістів у боротьбі з владою, капіталом зберігаючи при цьому повну ідейну та організаційну самостійність. Жовтневе повстання стало апогеєм анархо-більшовицької співпраці. Фракція анархістів з 4-ох осіб входила до Військово-Революційного Комітету. Так, анархіст І.Жук очолив загін шліссельбурзьких червоноармійців, А.Железняков стояв на чолі загону матросів, А.Мокроусов брав участь у штурмі Зимового палацу, І.Блейхман, Р.Богацький, Е.Ярчук входили у штаб повстання.

Фактично одразу після перемоги між союзниками наростають конфлікти з деяких принципових питань. Анархісти подібно більшовикам проголошували гасло: "Вся влада Радам!", але цей заклик містив анархістське розуміння значення Рад. На думку анархістів, Ради мали формуватись не на основі партійного принципу (без квот представництва). Так, анархісти намагались протистояти тотальній "більшовизації" Рад [62,с.82]. Іншим проявом конфлікту стає питання про форми робітничого контролю на виробництві. В теоретичному плані конфлікт зводився до дискусії про роль диктатури пролетаріату як перехідної форми від капіталізму. У розумінні анархістів перехід до комунізму здійснюється за допомогою "великого стрибка", який проявиться у суспільному та економічному плані.

У відкрите зіткнення конфлікт між "вчорашніми" союзниками переріс навесні 1918 року. Його каталізатором стала дискусія про мир, яка розколола погляди більшовиків та анархістів. На противагу ленінським тезам про об'єктивну неможливість військових дій на російсько-германському фронті та необхідність підписання миру на будь-яких умовах, анархісти висували ідею "революційної війни". Анархісти пропонували не підписувати мир, а розпочати "партизанську" війну проти окупантів. У відповідь на підписання миру у Брест-Литовську, Московська федерація анархістських груп почала формувати власні військові формування "чорну гвардію". Формально дані військові формування створювались для боротьби з німцями, а реально для боротьби з більшовиками. Анархістів не задовільняли результати Жовтневої революції, що усунула від влади буржуазію, а натомість проголосила диктатуру пролетаріату. Отже, на основі цілої низки конфліктних розбіжностей між більшовиками та анархістами, анархісти проголошують ідею "третьої революції". Анархісти стверджували, що: Лютнева революція повалила монархію, Жовтнева – Тимчасовий уряд, а нова "третя" революція повинна усунути від влади більшовиків та ліквідувати державну форму правління.

Реалізувати ідею "третьої революції" анархісти планували за допомогою агітації та підтримки "чорної гвардії", яка мала стати ударною їх силою анархістів. Більшовики врахувавши небезпеку, 11-12 за допомогою загонів ВНК провели нейтралізацію "чорної гвардії". Приводом до військового втручання стала хвиля експропріацій, проведених чорногвардійцями. Крім ліквідації військових формувань більшовики закрили кілька столичних анархістських видавництв. На думку П.Аврича, більшовики "испитивали большое нежелание подавлять анархов" [34,с.73]. Більшовики аргументували "чистки" серед анархістів боротьбою з бандитизмом, "ідейних" анархістів вони оминули.

Отже, у середині 1918 року в анархістському русі починається чітке розмежування на основі ставлення до Радянської влади. Частина анархістів, яку називали "радянською", займала позицію підтримки чи нейтралітету у ставленні до політики більшовиків. Інша частина стала на шлях терористичної боротьби з більшовиками [34,с.73-75].

На початку літа 1918 року починає діяти анархістське терористичне підпілля. Впродовж трьох років "анархісти підпілля" діють в Москві. Апофеозом їхньої діяльності став теракт 25 вересня 1919 року – підрив штаб-квартири Московського комітету РКП(б) у Леонтієвському провулку. Внаслідок вибуху постраждало 12 осіб, 55 осіб було поранено, серед них М.Бухарін, Е.Ярославський, Ю.Стеклов [41,с.329]. Анархісти "підпілля" так визначили причини теракту: "Наша задача – стереть с лица земли строй коммисародержавия и черезвычайной охрани и установить Всероссийскую вольную федерацию союзов трудящихся и угнетенных масс" [41,с.329].

У новій політичній ситуації досить велика частина анархістів була мирно "асимільована" новою системою. Частина анархістів або просто вступила у більшовицьку партію, або, залишившись на анархістській платформі, співпрацювали з більшовиками. Так, Д.Новомірський – теоретик російського анархо-синдикалізму, у 1919 році став співробітником Комінтерну, відомий анархіст О.Шапіро та Г.Сандомирський стали соратниками Г.Чичеріна в Наркоматі закордонних справ, О.Боровий – ідеолог "анархо-гуманізму", став комісаром в управлінні охорони здоров'я, А.Карелін – один з ідеологів анархо-комунізму, увійшов до складу ЦИК [34,с.77-80].

В цілому діяльність анархістів у 1917 році науковці оцінюють по-різному. У практичному значенні після Лютневої революції діяльність анархістів зводилась до спроб "прискорення" соціальної революції. У подіях 1917 року в умовах "багатовладдя" та "хаосу" анархісти поводились як "риба у воді". У своєму прагненні остаточно знищити владу Тимчасового уряду та встановити "бездержавне суспільство" вони часто виступали як союзники більшовиків. Різні ідеологічні платформи, незважаючи на спільний ідеал, неминуче вели до конфлікту між анархістами та більшовиками.

Більшовики, прийшовши до влади, забули про своїх "союзників", розпочавши широкомаштабні чистки політичних опонентів, які, озброївшись ідеєю "третьої революції", розпочали "ідейну" та терористичну боротьбу з більшовиками та державою пролетаріату. В цих умовах частина анархістів перейшла на позиції більшовиків та почала будівництво нової держави.

Але на цьому історія анархізму в Росії не закінчується. Період громадянської війни стане "піком" популярності анархізму. В цих умовах Росія стане "полігоном" небаченого експерименту – "будівництва анархії". Деякі анархістські ідеї будуть підтримані матросами під час Кронштадського виступу проти політики більшовиків у лютому 1921 року. Даний виступ був спрямований проти "монопольного" впливу більшовиків у Радах. Після 1921 року відбулось звільнення з в'язниць частини анархістів, які на вимогу більшовиків мали залишити країну. Проте у 1922 році анархістська партія в СРСР буде офіційно заборонена, але підпільні анархістські організації продовжать діяти до початку 30-х років.

2.4 Практичне втілення анархістських ідей у період громадянської війни

У період революцій 1917 р. та громадянської війни анархізм був впливовим чинником суспільно-політичного життя України. Завдяки активній участі в повстанському русі та масовій підтримці селянства саме в Україні вперше у світовій історії анархісти змогли стати домінуючою силою на значній території і впритул наблизилися до здійснення маштабних експериментів відповідно до своєї ідеологічної доктрини [13,с.25].

Радянська історіографія понад 70 років розглядала події громадянської війни у "двоколірному" варіанті. Червоно-біле розуміння подій громадянської війни сприяло розгляду істориками всіх опозиційних більшовикам сил як контрреволюційних. До них віднесли і лідера українського селянського руху – Нестора Івановича Махна.

Згадки в радянських довідниках та енциклопедіях розглядали постать Н.Махна як лідера анархо-куркульської контрреволюції, який співпрацював з Петлюрою, відкрив фронт Денікіну, об'єднався з Врангелем. Свою справу зробили і кіноматографісти, які у стрічках: "Червоні диявлята", "Пархоменко", "Ходіння по муках", де змальовували лідера селянського руху як пияка та кровожерливого тирана [8,с.4].

Існує і інший портрет Н.Махна у зарубіжних виданнях. Вони описують Н.Махна, як народного лідера – спадкоємця Пугачова та Разіна XX cт, який за допомогою тактики партизанської війни у період "війни всіх проти всіх" боровся з гетьманщиною, петлюрівщиною, військами білогвардійців та інтервентів. Вони розглядають Махна як лідера, який у період протиборства двох великих військових сил у громадянській війні намагався стати "третьою силою", яка не злякалась виступити проти "вчорашніх" союзників – більшовиків. Дана сила була спрямована на будівництво "безвладного" устрою у рідному Гуляйполі [17,с.3-8].

Досить часто ідеологію махновського руху порівнювали лише з анархо-комуністичною доктриною. Власне таке порівняння не розкриває у повній мірі суть анархістської доктрини махновського руху.

Якщо виходити з дефініції ідеології – це систематизована сукупність ідейних поглядів певного політичного напряму, що виражає інтереси окремої соціальної групи. Ідеологія ставить певну проблему у центр теоретичного розгляду. Оскільки ідеологія спрямована на колективну свідомість, то неминучою є невідповідність (конфлікт) між ідеологією та індивідуальною свідомістю [36,с.150]. Внаслідок такого конфлікту з'являються різні інтерпритації ідеологічної доктрини.

Існуючі на той час анархістські доктрини пропонували часто протилежні відповіді на ключові питання суспільного розвитку і сходилися лише в окремих положеннях, головними з яких є заперечення державної форми організації суспільства та відмова від використання інститутів державної влади. Саме ці ознаки є головними у визначенні анархістського характеру серед ідеологічних течій. Дослідження останніх років доводять, що ні ідеологія, ні політична програма махновського руху не суперечать цим принципам [13,с.25].

Якщо характеризувати причини поширення анархістської ідеології у період 1917-1921 рр., то варто зазначити, що відповіді на ці питання шукали і лідери КП(б)У. В резолюціях IV конференції (17-23 травня 1920 р.) читаємо: "Повна дезорганізація господарського життя країни, повний розрив зв'язку міста та села, безперервна зміна влад створили грунт для значного зростання ненависті в селянських масах... до держави, навіть робітничої " [72,с.90].

Поширення анархізму досить часто пов'язують з соціально-економічними чинниками. В Україні соціально-політична нестабільність набула особливої гостроти. Як зазначає М.Боровик, українське селянство болісно переживало модернізаційні процеси і прагнуло за будь-яку ціну зберегти традиційний спосіб життя [13,с.26]. Починаючи з 1917р. можемо простежити наростання відчуження між державою (владою) та українським селянством у міру того, як сподівання, що покладалися селянами на уряди, передусім сподівання отримати землю, послідовно не здійснювались. Активна участь держави у модернізаційних процесах, в яких вона підтримувала поміщиків та підприємців, сприяла поширенню антиетатистських настроїв серед селян. Тобто, питання справедливого розподілу землі стало головною метою селян у період революції та громадянської війни. При цьому суспільні групи та державні інститути, що перешкоджали вирішенню цього завдання, викликали серед селян незмінну ворожість.

В цих умовах, на думку М.Поповича, українське село "замикається в собі", тобто відбувається процес формування "хутірної свідомості", яку дослідник назвав – "сільською анархією" [63,с.568].

Ключовими факторами у політичному виборі ідеології соціальними групами стають: масова свідомість та роль харизматичних лідерів. Вийнятково важлива роль належить особливій популярності Н.Махна, зважаючи на властиву схильність українського селянства до персоніфікації політики [13,с.29].

Стосовно грандіозної концентрації влади в руках Н.Махна писав радянський дослідник Н.Пономарьов, який у моногафії "Критика анархистской концепции власти и современность" зазначав, що будь-який анархістський рух у більшості випадків спирався на "вождизм" та культ сильної особистості. Автор книги називав Н.Махна "царем", який керує захопленими територіями за допомогою "терористичної диктатури", оскільки анархісти створили репресивний орган – "Комісію", що поєднала функції жандармерії та розвідки [62,с.90-92]. Звичайно, дана оцінка носить елементи суб'єктивності, оскільки аналогічні прояви носив і більшовицький режим з позасудовими повноваженнями Всеросійської Надзвичайної Комісії та культом особистостей серед лідерів ВКП(б).

Іншим важливим аспектом у поширенні анархізму є вплив визвольного чинника на початковому етапі махновського руху у період боротьби з німецькими військами, які за Брест-Литовським договором окупували частину території України. М.Боровик зазначає, що національна свідомість українського населення Гуляйполя знаходилась у зародковому стані. І саме ця обставина сприяла вирішальному впливу анархізму у формуванні позицій українського населення щодо держави [13,с.27].

Важливу роль у поширенні анархізму у 1917-1921рр. відіграло існування цілої низки анархістських організацій у період революції 1905-1907 рр., які у боротьбі з владою об'єднали інтелегенцію, робітників, селян, декласованих елементів, тобто людей з різними інтересами по своїй суті. Зважаючи на дослідження у царині українського ментальності, варто зазначити, що погляди населення на владу, на шляхи розбудови суспільства, на співвідношення колективного та індивідуального трансформувались в процесі революційних змін. На думку анархістів, усі суспільні зміни, що відбулись під час двох революцій мали незавершений характер [13,с.30].

На особливу увагу заслуговує специфічний морально-психологічний клімат, на тлі якого було можливе масове поширення анархізму. У контексті даного твердження варто розглянути емоційний підйом серед молоді, в атмосфері якого сотні молодих людей віддавали життя за ідеї, які з сучасних позицій можна вважати безглуздими [13,с.30].

Таким чином сплеск анархізму в Україні у 1917-1921 рр. став закономірним породженням тієї соціальної катастрофи, яка сколихнула основи суспільного устрою. Маштаби та географічні особливості поширення анархістського руху відобразили суттєві та якісні параметри українського соціуму, який пережив трансформацію внаслідок революційних змін. Об'єктивно розвиток анархістського руху періоду 1917-1921 рр. став однією з причин та наслідків краху української революції [57,с.31].

Для більш грунтовної характеристики махновського руху та його взаємозалежності з анархістською ідеєю, необхідно звернутись до сторінок біографії Н.І.Махна. 26 жовтня 1888 (27 жовтня 1889 р.) в родині селянина Катеринославської губернії народився п'ятий син – Нестор Іванович Махно. Після закінчення трьох класів церковноприходської школи працював у маєтках заможних односельчан.

У період революції 1905-1907 рр. працював чорноробом на заводі Кернера. У період з 5 вересня по 9 липня 1908 р. був членом анархістської організації – "Спілки бідних хліборобів", що діяла на території Гуляйполя. Як зазначає В.Волковинський, даній організації притаманна "селянську специфіка", оскільки експропріації та терор цієї організації були спрямовані проти регіональної еліти: поміщиків, чиновників, багатіїв, жандармів. Представники даної організації називали себе "анархо-комуністами", які за допомогою підпільної боротьби намагались залишитись без будь-якої влади, і хоча б на деякий час відчути свободу та незалежність [21,с.5-6]. Н.Махно був єдиним членом анархістської організації, що працював на заводі, чим також відрізнявся від інших експропріаторів [48,с.14].

Після часткового викриття "Спілки бідних хліборобів" був заарештований та засуджений до вищої міри покарання, яка через неповноліття Н.Махна було замінене довічною каторгою в Бутирській в'язниці. Під час ув'язнення відбулось зближення Н.Махна та одного з ідеологів анархізму – П.Аршинова, який значною мірою вплинув на формування світогляду молодого Нестора. В майбутньому П.Аршинов стане історіографом махновського руху [6, с.22-25]

Лютнева революція сприяла звільненню політичних в'язнів. 23 березня 1917 р. Н.Махно повертається в рідне Гуляйполе, де на практиці почав застосовувати отримані знання. Після повернення Н.Махно починає об'єднувати навколо себе близьких за духом людей. Так, він об'єднав колишніх експропріаторів та молодь на боротьбу з верствами, які захопили владу в Гуляйполі. Анархісти під керівництвом Н.Махна розпочали боротьбу з "Громадським комітетом", який заснували прихильники Центральної Ради. На противагу "Громадському комітету" анархісти засновують "Селянський союз", що мав представляти інтереси простих робітників та селян. У рідному Гуляйполі Н.Махно очолював "Селянський союз", Раду робітничих та селянських депутатів, Профспілку деревообробників та металістів. Цікавим є той факт, що не зважаючи на початок стрімкої політичної кар'єри, Н.Махно працював маляром на заводі "Богатир". Цей крок спряв популяризації анархістської ідеї серед робітників [20,с.8-10].

До початку літа 1917 р. з соратників Н.Маха була створена "Чорна гвардія", яка тримала під контролем весь Гуляйпільський регіон. До "Чорної гвардії" увійшли: О.Калашников, П.Гавриленко, С.Лютий, О.Марченко, більшість вищеназваних осіб була нагороджена Георгієвськими хрестами за успіхи на фронтах Першої світової війни. Загони "Чорної гвардії" розпочали боротьбу з поміщиками та експлуататорами, які відповідно до ідеологічної доктрини піддавались жорсткому тиску у різних формах: від розподілу майна та виселення за межі регіону до фізичного знищення [21,с.10-11].

Діяльність Гуляйпільських анархістів у міжреволюційний період зводилась до повного ігнорування політики Тимчасового Уряду та Центральної Ради. Так, резолюція "Гуляйпільського з'їзду трудящих"(вересень 1917 р.) проголошувала незалежність у проведенні внутрішньої політики. У вирішенні земельного питання Н.Махно взяв курс на ліквідацію поміщицької форми землеволодіння: "Народ – правитель для себе... Це його споконвічна мрія, і настав час втілити її у життя. Віднині вся земля, фабрики і заводи повинні належати трудящим. Трудове селянство – господар землі, робітники – господарі заводів" [21,с.10-12]. Дані тези зближували анархістів та більшовиків у питаннях незавершеного характеру революційних змін.

Жовтневий переворот та розпуск Установчих Зборів анархісти Гуляйполя зустріли схвально. Ставлення до Брест-Литовської угоди було двояке, оскільки, з одного боку, це був вдалий військово-тактичний маневр більшовиків, а з іншого боку, за умовами миру частина українських земель була окупована німецькими та австрійськими військами. Дана політична ситуація на, думку Н.Махна, була спрямована на перемогу контрреволюції. Отже, на початку січня 1918 р. анархісти разом з більшовиками починають формувати військові загони для боротьби з контрреволюцією та німецькою окупаційною владою, які заручилась підтримкою націоналістичних сил. Таким чином з приходом німецьких військ Н.Махно втрачає владу на території Гуляйполя. Політична ситуація у регіоні змінюється кардинально, оскільки до своїх маєтків починають повертатись колишні власники – поміщики та колоністи, які за допомогою військової сили починають боротьбу з повсталими. Діяльність анархістів цього періоду нагадувала боротьбу 1905-1907 рр., що ґрунтувались на тактиці "малої війни", тобто на партизанських акціях повсталих.

На думку В.Волковинського, у цей період Н.Махно був рівним серед рівних, оскільки на загальних підставах брав участь в обговоренні військових операцій, але при цьому мав неабиякий авторитет [21,с.14]. Махно сміливо та рішуче керував повстанським загоном, так, в ході однієї операцій по визволенню с.Дібріки повстанці нарекли його козацьким званням – "Батька". В майбутньому в офіційних документах він почне підписуватись ім'ям: "Головнокомандувач революції, товариш, батько Махно" [48,с.14].

Внаслідок протистояння з регулярними німецькими частинами та армією С.Петлюри, чорногвардійські загони віддалені від продовольчих регіонів починають розпадатись. Втративши військову силу, Н.Махно вирішив заручитись підтримкою Москви. За протекцією столичного анархіста Гросс мана він зустрівся у Кремлі з В.Леніним та Я.Свердловим, які запропонували Махну взяти участь у боротьбі з контрреволюцією в рамках червоного терору [48,с.14]. Крім теплих зустрічей з більшовицькими лідерами Н.Махно зустрівся з П.О.Кропоткіном. Повернувшись у рідне Гуляйполе, Н.Махно починає відновлювати повстанський рух з новою силою.

У кінці 1918 р. відбувся з'їзд анархістів Гуляйполя. За резолюціями була утворена Конфедерація анархістів України – "Набат", яка діяла в Україні у 1918-1920 рр. Дана організація була керівним центром повстанського руху. На чолі даної організації стояв анархіст В.Волін, який в майбутньому стане членом реввійськради в армії Н.Махна.

Політика Н.Махна ніколи не відзначалась постійністю та "канонічністю" у доборі союзників. Несприятлива зовнішньополітична ситуація сприяла світоглядному розколу поглядів Н.Махна. Так, після спроб анархістів очолити повстанський рух Н.Махно заявив: "Я сначала революционер, а потом анархист!", тобто лідер повстанського руху не хотів поліцентричності влади в умовах громадянської війни [6,с.84].

У період з листопада 1918 по лютий 1919 р. армія Н.Махна чисельно зросла від 8 до 50 тис. бійців, а до початку 1920 р. до 100 тис. бійців [48,с.14].

21 лютого 1919 р. з махновських та григо'євських загонів була сформована 1- ша Задніпровська Українська дивізія. ЇЇ керівником став більшовик П.Дибенко, а командування 3-ю бригадою було доручено Н.Махну. Отже, на початку 1919 р. анархісти разом з більшовиками вели боротьбу з військами Директорії та білогваодійців. За вдало організовані операції по звільненню Бердянська та Маріуполя Н.Махно був нагороджений орденом бойового Червоного Прапора [48,с.14].

На території Гуляйполя Н.Махно розпочав "будівництво анархії". Почали утворюватись добровільні сільськогосподарські комуни. Серед комун організованих за анархістським принципом варто виділити комуну імені Р.Люксембург, яка об'єднала 300 чол. Як зазначав один з історіографів махновщини П.Аршинов: "Внутренняя жизнь коммуны не имела ничего общего с тем учением, за которое боролась Люксембург" [6,с.84]. У керівництві комуною не було постійних керівників, а управління комуною почергово здійснювали кілька її членів. Своєрідно реорганізовувалась місцева влада Гуляйполя. На думку Н.Махна, Трудові Ради не мали представляти політичну владу, а мали виконувати функцію суспільно-економічного регулювання. Дане регулювання здійснювалось у формі налагодження господарських зв'язків з іншими територіальними Радами.

Для загального керівництва військовими операціями був створений – Військово-революційний комітет, але реальна влада в Гуляйполі належала Н.Махну, який одноосібно приймав стратегічні рішення та розглядав питання страти чи помилування. Справи меншого значення розглядали довірені особи з його штабу [21,с.33].

1 вересня 1919 р. повстанські загони Н.Махна були реорганізовані в армію – "Революційну повстанську армію України (махновців)". Було обрано Реввійськраду, до складу якої увійшли Н.Махно, В.Волін, В.Білаш. Вона складалась з двох відділів – воєнно-контрольного та культурно-освітнього, які відповідно очолили П.Хохотва та лідер "Набату" В.Волін.

У жовтні 1919 р. Повстанська армія нараховувала, за данними В.Білаша, 40тис. багнетів, 10 тис. шабель, 1тис. кулеметів та 20 гармат. Основою такої швидкої мобільності армії Н.Махна були тачанки – легкі ресорні дрожки з чотирма сидіннями та кулеметом, які за день долали понад 80 верст [30,с.14].

Серед повстанців траплявся і відверто кримінальний елемент: грабіжники, мародери, шовіністи та антисеміти. Злочинців суворо карали, але недобру славу приписували Н.Махну. Так, у наказі №1 по Повстанській армії від 5 серпня 1919 р. командуючий писав: "Всілякі самочинні реквізиції та кофіскації... забороняються під страхом суворої відповідальності. Кожному повстанцю належить пам'ятати, що самочинні реквізиції приваблюють у чесні ряди Повстанської армії відвертих хуліганів, які прагнуть лише наживи" [17,с.191]. Дезертирство та сконцентрування великої кількості зброї серед населення сприяли утворенню банд дезертирів, які під виглядом махновських підрозділів грабували місцеве населення.

Важливо відмітити той факт, що ставлення Н.Махна до діяльності різних партій на території Гуляйполя було толерантним, оскільки анархісти, комуністи, есери, меншовики вели пропагандистську роботу цілком легально. На сторінках періодичних видань: більшовицької "Звезди", анархістських "Путь к свободе" і "Набат", лівоесерівської "Знамя борьбы" велась відкрита полеміка стосовно майбутніх суспільних перетворень [17,с.192].

Н.Махно та його соратники досить швидко розчарувались у соціальних експериментах, що почали проводити більшовики. По-перше, замість перерозподілу землі між селянами більшовики почали передавати поміщицькі землі радгоспам. Для забезпечення подовольством робітників центру більшовики почали створювати Комбіди, які розпочали боротьбу за продрозверстку. По-друге, тотальна більшовизація Рад сприяла поширенню закликів: "Долой коммисародержавие!", "Долой однобокий большевистский Совет!". По-третє, посилення репресивних, позасудових органів: губкомів, ревкомів та Всеросійської Надзвичайної Комісії сприяло поглибленню розколу між анархістами та більшовиками. Цікавим є факт, що у боротьбі з ВНК махновці відправляли її співробітників на передову фронту.

Отже, восени 1919 р. Н.Махно та його соратники розпочали впроваджувати в життя ідею "третьої революції", основною метою якої було проведення боротьби з більшовиками за встановлення "вільного радянського ладу" на основі безвладного принципу [48,с.14].

Радянська влада жорстко відреагувала на заклики анархістів. Голова Раднаркому Х.Раковський закликав застосувати проти куркульської конртрреволюції червоний терор. 6 червня 1919 р. за ініціативою Л.Троцького був створений Надзвичайний Військово-Революційний Трибунал, який мав "каленим залізом" випалити "язву провокації григор'євщини та махновщини" [21,с.25]. Радянська влада терпіла Н.Махна поки він був потрібен, поки його армія тримала фронт. Зважаючи не ненадійність повстанців, їхнього командира оголосили поза законом. Протистояння з Махном влада охарактеризувала як боротьбу з бандитизмом. У частини Червоної Армії надходили директиви про необхідність роззброєння Повстанської армії, що вийшла з-під контролю. Ці дії спонукали Н.Махна здійснити рейд по тилах Червоної Армії.

Після початку наступу Врангеля між "колишніми союзниками" був укладений новий договір про спільні військові дії проти білої контрреволюції. Розгромивши військові з'єднання Врангеля, доля махновського руху була вирішена. Махновська армія знесилена епідемією тифу почала чисельно зменшуватись.

В ейфорії успіху нові вершителі долі країни оголосили війну селянству на знищення. У цей час крім "бунтівного півдня" спалахнуло селянське повстання проти політики більшовиків у центральних губерніях Росії. Повстанці Тамбовської губернії взяли на озброєння гасло – "Даєш ради без більшовиків!". Радянська влада на боротьбу з повсталими спрямувала 150 тис. армію під командуванням М.Тухачевського, бронепоїзди, артилерію. Проти повсталих було використано хімічну зброю. Розпорядження на використання підписав особисто В.Ленін. В історії людства це був перший випадок застосування хімічної зброї проти власного населення [48,с.14].

Усі спроби спіймати бунтівного "батька" були марними. Повага серед селян до лідера селянського руху сприяла тому, що селяни за період громадянської війни жодного разу не виказали "батька", хоча за його голову більшовики обіцяли 100тис. карбованців [48,с.14].

Поступово махновщина почала "згасати". Перехід Радянської влади до непу та оголошення політичної амністії спряли зміні соціальної бази махновщини, яка почала втрачати підтримку.

На останніх засіданнях махновської реввійськради велись активні дискусії про врятування ядра армії. Частина ради на чолі з В.Білашем пропонувала укласти нову угоду з Радянською владою та вступити в Туреччину на підтримку національно-визвольної революції під проводом М.Кемаля, інша частина на чолі з Н.Махном розглядала ідею підняття революційної боротьби на території Галичини [21,с.40]. Майже до середини літа 1921 більшовики вели боротьбу з махновщиною.

28 серпня 1921 року Н.Махно разом з найвідданішими соратниками перейшов кордон з Румунією. З цього часу починається емігрантський період життя Н.І.Махна. З Румунії Н.Махно разом з дружиною був інтернований в Польщу. У польській в'язниці 30 жовтня 1922 р. народилась їхня дочка Олена. Після звільнення Н.Махно разом з родиною переїздить до Німеччини, де його заарештовують вже німці. Після втечі з в'язниці проживав разом з родиною у Франції. Одночасно він писав статті, відозви, спогади в яких намагався узагальнити гіркий досвід своєї діяльності. Серед таких праць варто виділити: "Махновщина та її вчорашні союзники - більшовики", "Відкритий лист до ВКП(б)".

Помер Нестор Іванович Махно - 25 липня 1934р від туберкульозу легенів у Парижі. Тіло на кошти зібрані європейськими анархістами було кремовано, а урна з прахом замурована у стіну комунарів на паризькому кладовищі Пер-Лашез.

Важка участь випала на долю його родини. Після окупації Франції гітлерівськими військами дружина Н.Махна була заарештована. Після Другої світової війни його рідних заарештовує НКВС. У 1946 році був оголошений судовий вирок: дружину Н.Махна – Галину Кузьменко засуджують до 8 років таборів, а дочку – Олену Міхненко до 5 років заслання у Казахстан. Після звільнення Галина Андріївна переїздить до дочки в Джамбул. У 1978 році померла дружина Н.Махна, дочка у 1993р. Реабілітована родина Н.Махна була у 1989 році [48,с.14].

На нашу думку, найбільшою жертвою ідеологій та соціальних експериментів стало селянство. Воно було змушено постійно коливатись між ідеологічно різними таборами. Громадянська війна з її "чехардою" влади посилювала твердження, що влада вміє тільки щось брати. Не зважаючи на те, що революція дала селянам право на землю, селяни так і не побачили влади, яка могла залишити її у спокої разом з землею.

Історія громадянської війни засвідчила, що селянство здатне до політичного самовираження, яке у повній мірі проявилось у Махновському русі. На думку В.Верастюка, селянський рух став рефлексією на ті соціальні зміни, які пропонувала, "нав'язувала" держава. Селянство шукало своєрідний "третій шлях", який міг встановити статус-кво у стосунках з владою. Не зважаючи на масовість селянського руху, різні ідеологічні підходи завадили вираженню селянських вимог у єдиній політичній програмі.

За своїм характером махновський рух в ході громадянської війни репрезентує своє особливе ставлення до всіх політичних режимів, які існували на території України у 1918-1921 рр. Основу – стрижень руху, складали два характерних явища: боротьба селянства півдня України проти спроб реставрації поміщицького землеволодіння та негативна реакція того ж селянства на ліворадикальний "воєнно-комуністичний" експеримент. Безкомпромісна боротьба з білими, багаторазові союзи з червоними свідчили про те, що Махновський повстанський рух повністю ототожнював себе з революцією [17,с.351].

Якщо характеризувати взаємозалежність махноського руху та анархізму, то вплив анархізму як ідеології на повстанський рух невиправдано перебільшений. В радянській історіографії анархістська складова махновського руху завжди розглядалась у протиставленні більшовицькій, яка прагнула всезагального домінуючого впливу. Історики прагнули розкрити деструктивність та не можливість практичного застосування доктрини анархізму, оскільки Н.Махно критикував державність, сповідував ідею самоврядування та децентралізації. Махновський рух поставив під сумнів керівну та спрямовуючу роль комуністичної партії.

Серед керівного складу махновського руху не було однозначного ставлення до анархізму. Н.Махно на різних етапах то наближав, то віддаляв від себе ідейних анархістів. На думку В.Верастюка, анархісти у махновському русі були "культурною силою", яка сповідувала ідею розбудови Гуляйполя за анархістськими безвладними принципами. Вони сприяли пропаганді ідей "третьої революції", реорганізації Гуляйпільських Рад за безпартійним принципом. На території Гуляйполя Ради втратили політичну (владну) основу, а їхні повноваження зводились до організації господарського життя.

У домовленостях з Радянською владою досить часто ставилось питання про створення автономії на підконтрольних Н.Махну територіях. В основі ідеї автономії лежало прагнення створення вільних регіональних органів політичного та економічного самоврядування, але радянська влада свідомо ігнорувала такі вимоги, і ніколи не підтримала ідею створення анархо-махновської республіки [21,с.35].

Отже, підводячи підсумок варто зазначити, що махновський рух репрезентував особливе прагнення селян жити поза владою, оскільки прірва між інтересами влади, держави, еліти та простого селянства надто велика. Вона, на думку анархістів, породжена різним характером їхніх цілей, поривань та кінцевої мети. Невипадково саме непересічна, харизматична постать Н.Махна репрезентувала інтереси повсталого селянства, яке після поразки махновщини не змогло протистояти терору та утискам з боку держави. Не варто сьогодні розглядати постать Н.Махна як "антигероя" чи політичного авантюриста, оскільки лідер селянського руху боровся за те, у що справді вірив.

Розділ III. Анархізм та сучасність

3.1 Теорія та практика анархізму на пострадянському просторі

Анархістська теорія кінця XX - початку XXI ст. зазнала суттєвих змін. Суспільна трансформація, яка розпочалась з початком гласності на території СРСР, сприяла значному зростанню популярності альтернативних до комуністичної ідеології теорій. Даний процес ознаменувався відродженням анархістської теорії на території СРСР, яка переживає період пристосування до нових суспільних умов, що грунтуються на зближенні її постулатів з нормами та цінностей виробленими у сучасному світі. Як зазначає А.Біденко, на сучасному етапі відбувається оновлення ідеологій, що характеризується зближенням постулатів анархізму та лібералізму. Іде процес рецепції ідей заради суспільного прогресу. Зароджується новий напряму політичної думки – лібертаризм, який у своїй основі несе мінімальне втручання держави в усі суспільні процеси, коли громадянин може сам обрати межу захисту своїх інтересів (ідея держави – "нічного сторожа") [12,с.2].

Іншою магістальною тенденцією у розвитку анархістської теорії є консерватизм, оскільки значна частина анархістських течій залишилась на позиціях "канонічної" теорії М.Бакуніна та П.Кропоткіна.

До 1990 р. теорія анархізму була репрезентована цілою низкою ідеологічно строкатих течій та напрямів. Науковці пропонують диференціювати усі анархістські напрями відповідно до теоретичного поділу на анархо-синдикалістські та синтетичні, які об'єднали представників різних сил на основі компромісного рішення у взаємовідносинах з владою. Відповідно до практичних форм та методів боротьби анархістів поділяють на "реформістів" (частина анархо-синдикалістів, частина анархо-екологістів) та "революційних анархістів" (Черная Звезда, Асоціація Рухів Анархістів, Инициатива Революционных Анархистов та ін. ).

Так, у 1989 р. Конфедерація Анархо-Синдикалістів проводить свій установчий з'їзд. Ідеалом майбутніх суспільних перетворень синдикалісти вважали профспілкову модель реорганізації суспільства. У 1990 р. внаслідок внутрішніх конфліктів стосовно форм та методів боротьби серед анархо-синдикалістів відбувається розкол: від монолітного синдикалістського напряму відділяється більш радикальна Асоціація Рухів Анархістів. Синдикалісти у політичній діяльності орієнтувалися не лише на столицю, оскільки у регіонах, зокрема у Харкові, у 1990 р. починає діяти Конфедерація Анархо-Синдикалістів, що об'єднала біля 200 членів. Власне самі анархісти оцінюють процес розколу двояко, оскільки, з одного боку, це справді конфлікт стосовно добору методів боротьби, з другого боку, вони визначають значний вплив провокаторів, які досить тісно співпрацювали з КДБ [93].

Серед синтетичних організацій варто виділити анархо-екологістів, які розпочали активну діяльність на території Росії, України, Білорусії. Очолює даний напрям С.Фомічов, який розробив теоретичні основи сучасного екологічного анархізму у статті "Прелюдия к анархизму". Представники даного напряму організували видавництво журналу "Третий путь", на сторінках якого обговорюються питання формування бездержавного, антиіндустріального устрою.

Особлива увага представників даного напряму сконцентрована на "зеленій" (екологічній) проблематиці, яка проявилась у проведенні цілої низки екологічних акцій: Чапаєвськ (1989), Балаково (1990), Запоріжжя (1991), Одеса (1994), Тамань (1995).

На сторінках журналу "Третій шлях" анархо-екологісти дискутують проблему повної ліквідації капіталізму, оскільки це єдина раціональна можливість для подальшого розвитку людства. У витоків реформування мають стояти саме представники анархістського руху [94]. Звичайно, дана концепція побудована на максималістському твердженні, що нівелює можливість вибору, оскільки вона базується на конкретному твердженні "або-або". На думку екологістів, "авторитарна" конституція РФ 1993 р. визначила необхідність революційної трансформації суспільства. Революційні зміни, на думку С.Фоміна, мають торкнутись сфери державного управління, що проявиться у повній ліквідації бюрократичного апарату.

У 1990 р. саме екологісти проголосили гасло: "Власть народам, а не партиям!". Даний заклик був спровокований початком 1-ої Чеченської кампанії. Представники даного напряму у характеристиці військових дій визначили даний конфлікт, як національно-визвольну війну Чеченського народу.

На думку представників Асоціації Рухів Анархістів, анархо-екологісти обрали досить специфічну (не анархістську) тактику, яка ґрунтується на інтеграції до органів місцевого самоврядування з метою популяризації власних ідей. Стосовно необхідності інтеграції до органів державної влади, серед сучасних анархістів триває досить жорстка дискусія на відкритих форумах у Інтернеті [93].

На території СНД діє ціла низка синтетичних анархістських організацій. Так, на території Кубані діє "Федерация Анархистов Кубани". Цікавим є той факт, що це анархо-феміністичний напрям, який закликає жінок самоорганізовуватись для боротьби з проявами патріархату. Цей напрям є типовим поєднанням індивідуальної акратії заснованої на принципі суспільного звільнення та руху за рівність прав чоловіка та жінки. Дана організація має свою періодику – анархо-феміністичний бюлетень "Мать порядка", який закликає жінок змінити свій спосіб життя вже сьогодні, не чекаючи "революції" чи прозріння чоловіків [91].

Досить значну частину анархістських періодичних видань класифікують як розважальну: петербурзький "Новий світ", калінінградський "Екодефенс", "Хранители Радуги". Практична діяльність більшості напрямів анархізму орієнтована не на проведення широкомасштабних маніфестацій чи залучення нових членів, а сконцентрована на видавничій діяльності [94].

Більшість анархістів генерації XXI ст. переконана, що саме ієрархічна організаційна структура на зразок партії зможе протистояти державі та великому капіталу. Отже, більшість ліберальних анархістських напрямів пішли шляхом створення легальних анархістських партій, які відповідно до власної програми популяризують свої ідеї.

90-ті роки ознаменувалась проведенням цілої низки політичних кампаній у союзних республіках, які розпочали боротьбу за утворення національних суверенних держав. Такі заклики російська сторона охарактеризувала як прояви сепаратизму. Отже, важливою складовою анархістського руху була підтримка Чеченського права на самовизначення. Власне така позиція сприяла розколу серед анархістського руху, який поділився на антимілітаристів, що протестували проти військового вирішення даного конфлікту, та напрямів, які характеризували даний конфлікт як національно-визвольну війну Чеченського народу.

Представники першої течії не проводили жодних політичних акцій, оскільки їхня діяльність була спрямована на надання юридичної допомоги російській молоді, яка прагнула ухилитись від військової служби. Представники другої столичної течії у 1994 році утворюють комітет "Руки прочь от Чечни", який відповідно до програмних документів мав об'єднати представників різних політичних сил, від крайніх правих до крайніх лівих. Основне гасло, яке було на озброєнні у даного комітету "Банду Єльцина – под суд!". Внаслідок конфлікту між представниками "РпоЧ" та комуністами антивоєнна кампанія пішла на спад.

У 2000 р. проводиться ціла низка нових антивоєнних акцій, які відбувались під патронатом правозахисних організації "Солдатские Матери Санкт-Петербурга ", однак після початку орієнтації даного напряму на партію "Яблоко" (Г.Явлінського) анархісти перестають брати участь у мітингах. Також у 2000 році відбулось утворення Антивійськового комітету, до складу якого увійшли петербурзькі анархісти та представники Революційної Робітничої партії (крило троцькістсько-більшовицької партії).

Регіональні представники анархістського руху міст Ярославля, Нижнього Новгорода, Єкатеринбургу, об'єднавшись з лібералами утворили "Движение против насилия "(ДПН) [93].

Більшість анархістських організацій, що діють на території пострадянського простору проголошують, що керівництво Російської Федерації намагається підмінити право союзних республік на самовизначення неофедералістською теорією, яка містить неоімерський колорит. Дана теорія ґрунтується на розподілі сфер впливу, оскільки, і до сьогодні російські військові формування та бази перебувають на території Абхазії, Грузії, Придністров'я, України. Отже, не зважаючи на популістський та комерціалізований колорит сучасної анархістської теорії, вона у більшості випадків виступає за мир та як не парадоксально, за демократію, оскільки вона відкриває ширші можливості, ніж авторитарна держава у реалізації анархістської теорії. Анархістські організації Білорусії досить відверто описують авторитарну політику президента Лукашенка, який за допомогою вірної "номенклатури" гальмує поступальний розвиток Білорусії та не випускає її з орбіти російського впливу [84].

Російські соціологи у дослідженні суспільних процесів, що відбуваються на пострадянському просторі, зазначають, що все суспільство внаслідок невдало проведених реформ пережило своєрідну "анархізацію". Даний процес ознаменувався криміналізацією суспільного життя, що проявилась як у верхах, так і серед простих громадян. Влада у період, коли суспільству був необхідний арбітр для вирішення різних проблем, проголосила гасло "Обагащайтесь!". Даний підхід на шляху прискореного реформування зробив одних мільйонерами, а інших декласованими пролетарями, маргіналами. Але, звичайно, саме суспільство знайшло вихід, оскільки талановиті інженери та педагоги поповнили ряди дрібних підприємців, кваліфікованих робітників, будівельників, в перспективі саме ці верстви претендують стати середнім класом. Науковці зазначають, що понад 50% грошового обороту знаходиться поза сферою державного впливу, а анархісти трактують цю тезу, як можливість відмови від держави у майбутньому: "Страх перед идеологией, желание урвать побольше теми, кто наверху, и борьба за выживание тех, кто внизу, препятствуют любому макрообъяснению происходящего на уровне повседневной жизни. Между тем идеология имеется — это идеология негативной мобилизации, предоставляющая каждому идеал негативной свободы — свободы от вcего" [71,с.22].

Отже, теорія анархізму у повній мірі відродилась на територія пострадянського простору, оскільки представлена низкою течій та напрямів, які відрізняються формами та методами боротьби з державою та владою. Частина анархістських організацій намагається реалізувати власну теорію, інтегрувавшись у владу, а інша частина залишається на радикальній платформі та поповнює опозиційні до влади напрями.

3.2 Сучасні українські реалії анархізму

На початкових етапах відродження теорії анархізму українська складова даного руху перебувала в орбіті загальносоюзних організацій, але з проголошенням незалежності Української держави перед представниками регіональних течій анархізму постали нові можливості та організаційні завдання. Не зважаючи на схожі назви та спільні ідеологічні завдання, більшість анархістських організацій України проводять автономну політику.

Серед анархістських течій найбільш поширеним напрямом в Україні є анархо-синдикалізм. Синдикалісти України утворили "Революційну Конфедерацію Анархо-Синдикалістів"(РКАС). У своїй теорії вони відстоюють ідею реорганізації суспільства за профспілковим зразком. Територіально даний напрям тяжіє до сходу України. В ідеологічному плані даний напрям є найбільш консервативним, але у сучасних умовах синдикалісти вже не використовують терор як засіб впливу на суспільство. Даний напрям репрезентований дрібними групами, які популяризують ідеї анархо-синдикалізму через Міжнародну Асоціацію Трудящих.

На сайтах у Інтернеті анархо-синдикалісти розміщують статті: "Размышления о анархизме в пост-социалистическом мире ", "Зачем человеку государство?" в яких представники данного напряму обгрунтовують необхідність суспільних змін. Реорганізацію суспільства вони планують провести за допомогою децентралізації влади, тобто вони обгрунтовують ідею "колективної демократії" у дрібних громадах, які почнуть представляти інтереси простих трударів. На загальнонаціональному рівні на думку синдикалістів, мають вирішуватись найбільш загальні проекти,"заповіді" з якими погоджуються всі [92].

Інший напрям анархізму репрезентують синтетичні організації, які у своїх лавах об'єднують представників різних течій анархізму. Оскільки, ці організації є наслідком компромісу з владою, вони визнають закони встановленні державою. Характерною особливістю цих організацій є об'єднання прихильників у рамках єдиної партії, які реєструються державою для здійснення своєї статутної діяльності. Серед таких організацій на території України варто виділити "Союз Анархістів України"(САУ), який утворився у серпні 1999р. в Одесі [12,с.3]. В основі теорії синтетичного анархізму лежить ідея зменшення ролі бюрократичного апарату та апарату примусу, які в умовах формування нового інформаційного суспільства тиснуть на творчу особистість.

Лідером цієї партії є Вадим Чорний. Представники даного напряму популяризують свої ідеї за допомогою Інтернету де розміщене їхнє інтернет видання "Набат". На сторінках цього видання знаходиться програма САУ, яка передбачає, що: "кінцевою метою правого анархізму – анархія в умовах приватної власності" [www].

Досить цікавим є практичний аспект діяльності САУ, оскільки крім пропаганди своїх ідей, вони у Одесі взяли курс на охорону пам'яток історії та архітектури від недоцільних реконструкцій та підприємницьких зазіхань. Вважаючи Українську державу багатонаціональною та полікультурною вони виступають за впровадження російської мови як другої державної. У 2006 році Печерський районний суд Києва розглядав позов лідера САУ до президента України В.А.Ющенка. Позивач – В.Чорний, вимагав скасувати Президентський Указ №793 "Щодо увіковічнення пам'яті діячів УНР та ЗУНР" у тій частині де йдеться про увіковічнення пам'яті С.Петлюри, якого В.Чорний характеризував як антисеміта та погромника. Дана справа викликала грандіозний резонанс серед партій націоналістичного спрямування, які на сторінках газети "Персонал плюс" розпочали критику САУ [19,с.7].

В Інтернеті опублікована відозва САУ від 22 вересня 2006р. про "Подвійні стандарти української влади в питаннях Голокосту та ескалації націоналізму в Україні" [84].

Іншим анархістським напрямом є – "помаранчевий" анархізм. В основі ідеології даного напряму лежить прагнення втілити постмодерні ідеї в політиці. Серед ідеологів даного напряму в Україні варто виділити О.Новікова та Ю.Духоніна. У практичній діяльності даний напрям відзначається проведення вуличних спектаклів, вистав, святкувань. Не зважаючи на мінімальний зв'язок з ідеологією анархізму даний напрям домінує на території пострадянського простору.

Севастопольський представник даного напряму О.Соф'яник у 1995 р. був затриманий СБУ через отриманий лист, в якому псевдореволюційна організація "Київська Організація Фракції Червоної Армії" закликала анархістів до революційного виступу. Власне співробітники СБУ перехопили листування представників однієї організації, які вирішили пожартувати [12,с.3].

Досить часто представники "помаранчевого" анархізму проводять епатажні акції на кшталт заходу "День Незалежності з Махном", що відбулось 24 серпня 2006 року на території Гуляйполя. В рамках святкування було організовано конкурс "боді-арту", літературні читання, що вражали присутніх сміливістю слова, показ фільму М.Каптана "9 життів Нестора Махна", катання усіх бажаючих на тачанках під чорними прапорами [55,с.12]. Як зазначає А.Біденко, дані акції носять комерціалізований характер та спрямовані на залучення коштів [12,с.3].

Тобто, сучасний український анархізм – суміш класичних текстів М.Бакуніна, П.Кропоткіна та революційних закликів, які спрямовані на привернення уваги. Більшість "неоідеологічних" доктрин анархізму пропагують відмову від боротьби за створення довершеного соціуму без примусу та насилля. Натомість, анархістська доктрина пропагує внутрішню зміну особистості, що проявляється у "внутрішньому бунті" особистості проти несправедливості. Головним та магістральним напрямком, на думку анархістів, є робота з підростаючим поколінням у напрямі створення індивіда вільного від соціологізації [1,с.3]. Дана робота полягає у періодичних зборах, обговореннях політичних процесів, святкуваннях та масових заходах. В більшій мірі такі "лекції" зведені до обговорення романтики громадянської війни та розгляду постаті Н.Махна.

Історично склалось, що анархістська доктрина в більшій мірі поширена на сході та півдні України. На нашу думку, це пов'язано з грандіозною урбанізацією цих регіонів, в яких чисельність молоді досить велика. Якщо характеризувати причини поширення анархізму саме у цих регіонах, то варто зазначити, що перехідний етап від радянського періоду до новітнього Україна переживала досить болісно в рамках діяльності різних молодіжних організацій та спортивних секцій. На даному етапі влада не змогла заповнити цей організаційний вакум, який спряв кризі організації дозвілля молоді. Цей вакум заповнили андеграундні молодіжні субкультури: панки, репери тощо, які в більшій мірі носять маргінальний характер.

Молоді особи в умовах панування ідеї "долара" реагують відповідно: або адаптовуються до нових умов, або починають боротьбу з таким станом речей. На нашу думку, дана незгода проявляється у конфліктах між поколіннями та конфлікті на рівні "Я - Суспільство". Інколи такий конфлікт носить відверто максималістський характер, оскільки молодь справді вірить у можливість радикальних та докорінних змін. Ця незгода виявляється у графіті, "важкій" музиці та цілій низці інших проявів. Важливе місце займає "антисоціальна" реклама алкоголю, тютюну, телевізійна жорстокість, які заполонила телеефір. Саме такі фактори, які влада "не бачить" чи свідомо ігнорує, сприяють моральному розкладу суспільства, в якому влада бачить тільки наслідки, не аналізуючи причин цих процесів.

Все це викликало гостру дискусію серед різних генерацій анархістів. Старше покоління ( покоління "90-х") брало участь в екологічних акціях, маніфестаціях, основною метою яких було задоволення корпоративних інтересів, спрямованих на загальне благо. Нова генерація анархістів – "XXI ст." спрямувала свою діяльність на задоволення власних індивідуальних інтересів. Досить сильно простежується споживацький характер сучасного анархізму [93,с.3].

Європейські дослідники сучасного українського анархізму зазначають, що Україна є перспективною в рамках створення анархістських організацій, які в майбутньому будуть носити опозиційний до влади характер. Але перешкодою на шляху поширення анархістських ідей були: історичне минуле держави періоду сталінських репресій та відсутність централізованої організації європейського зразка на кшталт монолітної Федерації Італійських Анархістів [12,с.3].

В умовах несформованості громадянського суспільства будь-яка опозиційна діяльність можлива доти, доки вона не торкається економічних питань. Через це українські групи анархістів надзвичайно автономні в ідеологічному та фінансовому плані. Вони використовують всі можливі заходи: відкривають платні сайти, організовують святкування та вечори з метою "вижити" в сучасних умовах [12,с.4].

Цікавою є подія, яка репрезентувала не організаційну ініціативу певної організації, а особисту ініціативу мешканця Кременчука – пенсіонера-десантника, який "незаплановано" встановив пам'ятник Н.Махно на одній з вулиць міста у 2006р. Дозволу на встановлення пам'ятника у міської влади ініціатор не брав, що сприяло дискусії серед політиків стосовно доцільності цього просвітницького акту [15,с.16].

Міський голова Кременчука відповідаючи на депутатський запит з цього приводу підтримав ініціативу пенсіонера, який у місці встановлення пам'ятника попередньо очистив сміттєве звалище та висадив кілька дерев. Визначальним у рішенні міської влади залишити пам'ятник був факт створення даного монументу за кошти пенсіонера.

Як зазначив даний факт, інколи особиста ініціатива громадян носить більш прогресивний характер, оскільки спонукає владу показати власне ставлення до дражливих проблем у нашій історії. На нашу думку, люди, які заплющують очі на суперечливі проблеми минулого, не мають майбутнього [47,с.8].

Отже, підводячи підсумок варто зазначити, що теорія українського анархізму на сучасному етап переживає процес модернізації та адаптації до нових суспільних умов. І напевно, не варто виключати дану теорію з політичної арени, оскільки споживацтво, пасивність у роботі з населенням є характерними рисами сучасного суспільства. Враховуючи дані тенденції необхідно сказати, що на сучасному посткомуністичному просторі анархістська теорія переживає своє "друге народження".

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6