Быстрый поиск

Дипломная работа: Діяльність українських православних місіонерів у XVIII столітті

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

КИЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ

КИЇВСЬКА ДУХОВНА АКАДЕМІЯ

Протоієрей Ігор Швець

“Діяльність українських православних місіонерів у XVIII столітті”

Дисертація на здобуття вченого ступеня

“Кандидата богослів’я”

з предмету “Історія Української Православної Церкви”

Науковий керівник:

єп. Димитрій (Рудюк)

кандидат богослів’я

Ректор КДАіС

Київ 2001

ЗМІСТ

Вступ. Витоки християнського місіонерства та його мета

I. Короткий нарис істор місіонерства від хрещення Русі до XVI століття

1. Місіонерська праця в Київській Русі в домонгольський період (988 1240)

2. Місіонерство в післямонгольський період

(XIII – XVI століття)

II. Умови розвитку місіонерства в XVIII столітті в Російській імперії

1. Церква й держава в XVIII столітті

2. Російські імператори та їхнє ставлення до місіонерської діяльності

3. Напрями місіонерської діяльності РПЦ

ІІІ. Українські православні місіонери в Поволзькій місії

1. Початки місіонерства в Середньому й Нижньому Поволжі

2. Діяльність українських місіонерів у Поволжі в XVIII столітті

ІV. Українські православні місіонери Тобольської місії

1. Історія виникнення та становлення Тобольської митрополії як форпосту місіонерства в Сибіру

2. Визначні Тобольські місіонери-українці:

а) святитель Філофей (Лещинський) (1702 – 1727)

б) святитель Іоан (Максимович) (1712 – 1715)

в) святитель Павло (Конюшкевич) (1758 –1768)

V. Українські православні місіонери Іркутсько місії

1. Заснування Іркутської єпархії

2. Іркутські святителі-місіонери.

а) святитель Інокентій (Кульчицький) (1727 1731)

б) святитель Інокентій (Нерунович) (1732 – 1741)

в) святитель Софроній (Кристалевський) (1753 1771)

VІ. Пекінська місія

1. Початки місіонерства в Китаї

2. Українські місіонери XVIII століття в Китаї: архімандрит Іларіон (Лежайський), архімандрит Антоній (Платковський) та ін.

VII. Інші православні місії XVIII сторіччя й участь у них українських православних місіонерів

Висновки

Зноски

Література

Список скороченнь

ВСТУП

ДЖЕРЕЛА ХРИСТИЯНСЬКОГО МІСІОНЕРСТВА ТА ЙОГО

МЕТА

Бог хоче, щоб благу звістку почули всі народи й усюди. Його план викуплення мав і завжди ма яскраво виражений багатонаціональний характер. Коли Бог укладав завіт з Авраамом, обіцяючи, що його нащадки будуть великим народом, Він також обіцяв благословити через нього всі племена землі (Бут. 12, 1—3). Євреї були Його вибраним народом; Він виділив Ізраїль, але користувався ним, аби притягнути до Себе й інших — Рут-моавитянку, Неємана-сиріянина, ніневитян. Бог обіцяв свого часу послати Месію, щоб просвітити народи, які перебувають у темряві (Іс. 60, 1—3). Месія стане досконалою жертвою за людський гріх і принесе очищення народам, тож вість про спасіння Боже буде пронесено через усі терени земл (Іс.53,10). Тому храм повинен був стати домом молитви й поклоніння Богові для всіх народів (Мк. 11, 17.18).

Досвід П’ятидесятниці підкреслює полінаціональну спрямованість Євангелія, і ті нові, що увірували, стають свідками в Юдеї, Самарії та навіть до краю землі (Діяння 1,8; 2,5—12, 17—21). На небі буде представлено всі народи (Об. 5,9; 7,9; 21, 24.26). Отже, непорушний обов’язок християн — передавати благу звістку всім кожному в усьому світі, тобто це обов’язок місіонерської праці.

Слово «місіонерство» походить від латинського слова «missio» — посилка, доручення. Конкретніше, місіонерство — це форма релігійної діяльності релігійних організацій і церков, що має на меті навернення до свого вчення іновірців. Місіонерство займається дуже важливою справою початкового ознайомлення окремих осіб або цілих народів з ученням Христовим і життям у Христі1.

Джерела християнського місіонерства криються в таємниці Пресвятої Трійці. Саме її Друга Особа, Син Божий, після «ради предвічної» Пресвятої Трійці, виконав особливу місію — став Боголюдиною та звершив спасіння роду людського. Він Сам, посилаючи апостолів на проповідь, засвідчив це: «Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!» (Ів. 20, 21). Особливу місію виконує і Третя Особа Пресвятої Трійці, Дух Святий (Ів. 14, 26; 15, 26). Отже, Церква за своєю суттю місійна, бо бере свій початок від місії Сина і Святого Духа, а весь план спасіння походить від джерельно любові, від милосердя Отця2.

З істор християнства відомо, що, крім внутрішньої готовності тієї чи іншої людини чи народу до сприйняття віри христової, необхідним чинником виступає також особисте свідчення того, хто несе їм благу вістку. Господь наш Ісус Христос заповідав своїм учням: «... ідіть і навчіть усі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповідав» (Мф. 28, 19—20). З особистого свідчення апостолів почалося навернення до Христа багатьох людей і влаштування Помісних Церков (Дії. 2 і далі). Особисте свідчення вихідця з царського роду Григорія привело до Христа Вірменію, а полонянки Нони — Іверію. Особисте свідчення юнаків Фрументія і Едесія навернуло до християнської віри Ефіопію, бургундської принцеси Клотільди — королівство франків. У цьому ж сенсі апостолом Русі став великий князь Київський Володимир (бл. 950—1015)3.

З наведених прикладів видно, що обов’язок місіонера в Церкві є обов’язком кожного живого члена: з мирян він чи з духовенства. Місійне покликання виникає при покликанн хрещення. Поширювати віру мусить кожен учень Христовий. Неможливо, маючи справжній досвід віри, не бажати цю радість і щастя передати іншим. Отже, віра передавальна. А до того ж існує чітка Христова заповідь.

Наказ Спасителя: «... ідіть і навчіть усі народи» — ліг в основу місіонерської діяльності, яка не припинялася протягом всієї майже двохтисячолітньої історії Церкви Христової. В який далекий куточок Землі ми не зазирнули б, усюди, де люди прилучилися до християнства, знайдемо сліди праці подвижників-місіонерів. Свідоцтвом цього наша земля — стародавня Київська Русь.

У Х столітт Блага Звістка про спасіння роду людського заполонила думки й надії княгин Ольги, а згодом і її внука, великого князя Київського Володимира. З моменту хрещення Київської Русі починається історія Руської Церкви, в якій місіонерська діяльність посідає особливе місце.

XVIII століття одним з найцікавіших періодів інтенсивної місіонерської праці. Загалом, для українських церковних і світських істориків це століття дуже привабливе. Багато вже написано про відносини Російської Церкви та влади з Київською Митрополією. Широко розкрито роль Києво-Могилянської академії в поширенні освіти в Московській державі, досліджено також і внесок українського духовенства в відродження Російської Церкви тощо. Але досі немає ґрунтовної об’єктивно сторико-дослідницької праці про місіонерську діяльність у XVIII столітті.

В окремих публікаціях про того чи іншого місіонера не констатується найголовніше фактично, вся місіонерська справа цього періоду лягла на плечі єпископів, ченців, священиків, часом і мирян саме українського походження. Повна картина подвигу цих слуг Божих переповнює почуттям великої шани до Українсько Православної Церкви, яка, маючи могутній духовний та інтелектуальний потенціал, не тільки допомогла вийти з кризи Російській Церкві, а й просвітила численн народи Поволжя та безкрайого Сибіру.

Чимало написано про місіонерську діяльність Русько православної церкви в дореволюційний (1917) період церковними авторами, але матеріали в них викладено однобічно, тож вони нас цікавлять, здебільшого, лише як джерело конкретних фактів. Так, приміром, велику цінність має книга «Краткое описание о народе остяцком...» місіонера Григорія Новицького, колишнього козачого полковника, сподвижника митрополита Тобольського й усього Сибіру Філофея Лещинського, у якій подано етнографічну характеристику остяків (хантів), їхні релігійні вірування і, що особливо важливо, місіонерську працю серед них. Священик В.Вербицький 25 років служив в Алтайській духовній місії та залишив книгу мемуарів «Записки миссионера Кузнецкого отделения Алтайской духовной миссии за 1861 год», з якої можна дізнатися чимало важливих фактів про форму й методи місіонерської діяльності, про ставлення до неї корінного населення Алтаю. Цікава в цьому плані також праця П.Буцинського «Крещенне остяков и вогуличей при Петре Великом». Про діяльність православних місіонерів на сході Сибіру розповідає книга «Труды православных миссий Восточной Сибири», опублікована в Іркутську 1883 року. Хоча вона, переважно, висвітлю місіонерську працю в XIX столітті, однак містить у собі цінну інформацію про місіонерство в епоху, яка нас цікавить. Це стосується і спогадів алтайських місіонерів Філарета Синьковського й інших, а також щорічні звіти начальників місії, які протягом 30 років публікувала губернська газета «Томские епархиальные ведомости».

У радянський час цю важливу тему вивчали мало. Радянські історики висвітлювали місіонерську діяльність з марксистсько-ленінських позицій, тож із їхніх праць використовувався лише фактичний матеріал. Серед них варті уваги книги: Огризко Л.И. «Христианизация народов Тобольского Севера в ХVІІІ в.»; Базанова А.Г. «Очерки по истории миссионерских школ на крайнем Севере. (Тобольский Север); Макарова Д.М. «Самодержавие и христианизация народов Поволжья во второй половине ХVІ—ХVІІ вв.», Зольнікової Н.Д. «Сибирская приходская община в ХVIII веке».

У дисертац також використано літописи Стародавньої Русі, архівні документи, твори відомих дореволюційних церковних і світських істориків. Використано окремі публікації з часописів: «Богословські труди», «Журнал Московської Патріархії», «Православний вісник», які стосувалися діяльності того чи іншого місіонера. З творів українських істориків діаспори автор найчастіше звертався до «Нарису Історії» Івана Власовського, у якому приділено увагу проблемі місіонерства в XVIII столітті. Із сучасних російських закордонних церковних істориків XX століття найґрунтовніше торкнувся теми місіонерства І.К.Смолич у своїй праці «История Русской церкви» 1700—1917 ч. 1—2. Автор крім цього скористався великою кількістю другорядної літератури, яка разом із вищезгаданою, дозволила йому відкрити, і, як він сподівається, не тільки для себе, цікаву епоху, в якій самовіддано працювали українські місіонери.

Слід зазначити, що тема місіонерства є дуже широкою і малодослідженою, тож чекає скрупульозно праці з її висвітлення. Написана кандидатська дисертація є лише першою спробою в цьому напрямі.

Дана дисертація складається з семи розділів у яких автор намагався дослідити історію місіонерства від часу хрещення Київської Русі до XVIII століття.

РОЗДІЛ І

КОРОТКИЙ НАРИС ІСТОРІЇ МІСІОНЕРСТВА ВІД ХРЕЩЕННЯ

РУСІ ДО ХVI СТОЛІТТЯ

1.1 Місіонерська праця в Київській Русі в домонгольський період

(988 – 1240)

Хрещення Рус відбулося 988 року під час правління внука княгині Ольги великого князя Володимира. Він переніс багату культуру Таврійської християнської Русі в Київ, залучив із Корсуня й балканських країн учителів Христової віри, котрі володіли церковнослов’янською мовою, збудував міцний фундамент для розвитку Русько Церкви.1

Не розглядаючи всі обставини початкової християнізації Русі, торкнемося лише тих даних, що характеризують Святого Володимира як місіонера. Передусім слід зауважити, що він був людиною широкої натури, спроможним на глибоке внутрішнє переродження з затятого язичника на ревного шанувальника Бога Живого й послідовника заповідей Христових. Привабливість його особистості серед дружини й київського населення була настільки велика, що вони з радістю, як указує літописець, йшли приймати хрещення, поділяючи його порив, і вбачали в ньому спасительну опіку про них його гарячого серця. Ось як описує “Повість временних літ” хрещення київлян: Володимир посла по всему граду глаголя: аще необрящется кто заутра на ріц багат лі, ілі убог, ілі нищ, ілі работник противен мні да будет. Се слишавше людье з радостью ідяху, радующеся і глаголяще: аще би се не добро било не би сего князь і боляре не прияли”.

У свою чергу, митрополит Іларіон, маючи на увазі вже процес християнізації всієї Русі, пише: (Володимир) заповіда по всій землі хреститися во ім’я Отца і Сина і Святого Духа, і ясно і велегласно во всіх градіх славитися Святій Тройці, і всім бит христіаном — малим і великим, рабом і свободниім, уним і старим, бояром простиім, богатим і убогиім. І не би ні єдиного ж противлящася благочесному його повелінію. Да єще і кто не любовію, но страхом повелівшаго, понеже б благовіріє єго со властію сопряжено”.2

Літописи змальовують князя Володимира як нищителя ідолів і будівничого храмів, церковного організатора й упорядника просвіти. “(Володимир) повелі рубити церкви і поставляти по містам, ідіже стояху кумири. І постави церков Святаго Василія на холмі, ідіже стояше кумір Перун, і прочії ідіже творяху потреби князь і людіє. І нача ставити по градом церкви і попи, і люди на хрещенье приводити по всім градом і селом. Послав нача поімати од нарочитоє чади і даяти нача на ученіє книжноє”. Крім цього, своїм уставом “О десятинах, судах і людях церковних” св. Володимир подбав про матеріальне забезпечення молодої Русько Церкви і надав широку судову юрисдикцію Київському митрополитові практично у всіх громадянських справах і в розгляді злочинів проти моралі.3

Засвоївши головний принцип християнського життя — любов до ближніх і милосердя, він організовує справу соціальної благодійності. “Повість временних літ” сповіща про те, що Володимир улаштував на своєму дворі безплатне харчування «всякому нищему і убогому», а крім того, наказав доставляти зі своїх запасів прожиток для всіх бідних жителів Києва, котрі через неміч не можуть прийти до нього на двір. Навіть основи державного управління й суду він намагається побудувати на євангельських засадах. «Повість временних літ» сповіщає, що Володимир пробував навіть скасувати смертну кару для розбійників, аби виконати заповідь: “не вбий”. А стосовно його зовнішньої політики, то літописець там само говорить: “і бі жива і князі окольними миром — с Болеславом Лядським і с Стефаном Оугорським, і с Андрихом Чешським. І бі мир межю іми і люби”4. Головним завданням Володимира було забезпечити перемогу нової віри в думках житті давньоруського суспільства.

З вище сказаного зрозуміло, чому в уже згаданій «Похвалі» святитель Іларіон порівнює Володимира не тільки зі святими апостолами — засновниками Древніх Помісних Церков, а й із святим імператором Костянтином Великим5. Порівняння повністю виправдане. Як Костянтин дав Християнській Церкві свободу віросповідання й допоміг культурній перемозі християнства в греко-римському суспільстві, так святий Володимир допоміг такій його перемозі на Русі.

Місіонерська діяльність св. Володимира дала той імпульс, що привів до поширення християнства по всій території, означеній нині назвою Київська Русь; забезпечив становлення організаційної структури Помісної Руської Церкви та сприяв прогресу русько культури вже як культури християнської.

І все-таки не слід саме хрещення при Володимирові сприймати як абсолютне торжество Християнства. Християнізація сталася не відразу, а розтягнулася на довг десятиліття. Значна частина населення залишалася поганською ще в XI столітті. Тому дія церковного статуту св. Володимира розповсюджувалася тільки «по градам погостам, гді християне суть»6. У Новгороді, як показує епізод з Глібом Святославовичем, у другій половині XI століття тільки дружина князя й духовенство були на боці нової релігії7. За свідченням одного рукопису XII—XIII століть навіть у пізніші часи у багатьох «болван єсть спрятан, видолбєн, написан»8. Дуже поширеним ще залишався культ священних каменів і дерев, багато хто «жрут бісом, і болотом, і кладезем», «моляться» «под овіном, ілі в рощенії, алі у води»9.

Для людей XI століття торжество християнства було пов’язано з ім’ям Ярослава Мудрого (бл. 978—2.11.1054), за правління котрого «нача віра християнская плодитися расширяти, і чорноризьци почаша множитися, і монастирі починаху биті». Літопис змальовує яскравими барвами діяльність князя Ярослава: «І іни церкви ставяше по градом і по містом, поставляя попи і дая ім от імінія своєго урок, веля ім учити люди... і умножаща прозвутори і людьє христьянсті»10.

За Ярослава Мудрого було остаточно впорядковано організаційну структуру Церкви. При ньому засновано митрополію в Києві, а при ній — соборну церкву св. Софії, яка мала стати центром нової церковної організації. Попри активну діяльність Ярослава Мудрого, у середині XI століття поширення християнства обмежується безпосередньо Придніпров’ям, а межиріччя Оки—Волги і навіть Новгород, як уже відзначалося, майже не було християнізовано11.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15