Шпаргалка: Методи вікової та педагогічної психології
43. Особливості розвитку пізнавальних процесів (18-25р.)
На етап зрілої юності виникає нова соціальна ситуація розвитку, центром якої є перехід до самостійного життя (початок професійного становлення, реалізації життєвих планів). Продовжується інтенсивний розвиток самосвідомості, молоді люди самовизначаються в системі моральних цінностей, принципів, норм і правил поведінки, усвідомлюють особисту соціальну відповідальність. Нових якостей набуває юнацька дружба, а дружба з особою протилежної статі переростає в закоханість. Соціальна ситуація розвитку в період зрілої юності. На зміну ранньому юнацькому віку приходить зріла юність — період, коли закінчується перехід від дитинства до дорослості. У психологічній літературі з проблем юності (праці Е. Еріксона, Е. Шпрангера, І. Кона, В. Слободчикова) простежуються різні підходи до з'ясування вікових меж, основних суперечностей новоутворень цього віку. В зрілій юності завершуються процеси біологічного дозрівання, однією з найважливіших потреб особистості стає інтелектуальний розвиток, посилюється емоційна стабільність, у міжособистісних стосунках важливого значення набуває спілкування з ровесниками, особливо з представниками протилежної статі, тривають саморозвиток і самовдосконалення. У період зріло юності відбувається суттєва перебудова особистості, зумовлена змінами соціальної ситуації розвитку. Вибір професії та навчання у вищій школі свідчать про професійне самовизначення людини. Професійне самовизначення відбувається з урахуванням життєвих цінностей особистості. Розвиток самосвідомості в зрілому юнацькому віці. Пов'язане воно як із продовженням розумового розвитку, так і з появою нових ситуацій, кутів зору, під якими він себе розглядає. Зріла юність може оперувати гіпотетичними твердженнями, уявленнями, які фігурують тільки у думках, незалежно від можливості їх конкретно перевірити. Такі когнітивн орієнтації задовольняють потребу юної людини щодо формування змісту дентичності, оскільки з-поміж багатьох можливих та уявних зв'язків вона повинна обирати завжди конкретні. Становлення ідентичності тісно пов'язане з рефлексією, детермінованою передусім когнітивними новоутвореннями, зміною соціальних стосунків, потребою подолання внутрішніх конфліктів. З її допомогою відбувається реалізація потреби в самоусвідомленні, зумовленої суперечностями між уявленнями про себе, що існували в ранній юності, прагненнями самоствердження, незалежності, пошуку реалістичного погляду на світ і себе.
44. Особливості психічного розвитку дорослої людини
Індивідуальний розвиток дорослої людини є продовженням онтогенезу із закладеною в ньому філогенетичною програмою. Дорослість — неоднорідний віковий період, що починається після юності і триває до кінця життя. У цьому віці продовжується психічний та особистісний розвиток людини, пошук своєї ідентичності (на основ професії та способу життя), розширюються її можливості як суб'єкта діяльності, пізнання, спілкування. На дорослу людину покладається відповідальність не тільки за реалізацію власного життєвого покликання, а й за долю інших людей. Вона повинна вирішувати безліч складних соціальних завдань, долати професійн та особистісні випробування, переживати втрати, які часто загрожують психічному здоров'ю особистості. Потужним є прагнення дорослої людини до все більшо незалежності від батьків, інших дорослих у прийнятті рішень, навіть якщо це пов'язане з ризиком для власного благополуччя. Вона шукає близькості з партнером протилежної статі, усвідомлюючи, що інтимність вимагає взаємно довіри, підтримки, розпочинає сімейне життя. Досягнення соціальної зрілост передумовою самостійності дорослої людини на роботі й у сім'ї, реалізац здібностей і мрій. Вона здатна критично оцінити життя, приймаючи рішення про правильність обраного життєвого шляху чи шукаючи нову ідентичність. Розвиток особистості дорослої людини відбувається за такими напрямами: а) зростання самостійності людини, її свободи та відповідальності, розвиток індивідуальност (неповторності), творчого ставлення до дійсності та власного життєвого шляху; б) посилення соціально-духовної інтегрованості людини, соціально відповідальності, збагачення форм її життєдіяльності.
45. Особливості психічного розвитку людини літнього віку
Період старості часто називають геронтогенезом (грец. geron — стара людина і genesis походження). Більшість дослідників вважає, що починається вона з 60 років триває до смерті. Міжнародна класифікація виокремлює такі періоди геронтогенезу:— похилий вік (для чоловіків 60—74 роки, для жінок 55—74 роки); старечий вік (75—90 років); — вік довгожительства (90 років і старші). На цьому етапі життя людина помітно втрачає фізичну силу, енергійність, погіршуються здоров'я та психофізіологічні показники. Знижується функціонування судинної та мунної систем, еластичність тканин організму. Шкіра стає твердішою, чутливішою до подразнень. Стара людина адаптує свою поведінку до фізіологічних обмежень. Про початок старіння людини свідчать припинення трудової діяльності, обмеження системи соціальних відносин. У більшості дорослих вихід на пенсію мало зміню задоволеність життям. У деяких сім'ях набуває вищої значущості сімейне життя, особливо якщо чоловік працює, а дружина вже на пенсії. Припинення роботи теж сприймається позитивно. У період старості з'являються нові аспекти Я-концепції: збереження сенсу життя, налаштованість на відпочинок, відсутність тривало перспективи, орієнтація на минуле і теперішнє, сприйняття факту скінченност власного життя, підготовка до смерті, усвідомлення обов'язку передати життєвий досвід молодшому поколінню. Літня людина живе спогадами і своїм сьогоденням, усвідомлюючи, що простір її майбутнього невпинно скорочується. її роздуми сповнені мотивами гріха і спокути.
46. Предмет, завдання та структура педагогічної психології
Починаючи вивчати курс педагогічної психології, студенти повинні ознайомитись із змістом лекційного курсу цієї галузі психологічної науки. Визначаючи предмет педагогічної психології, ми звертаємо увагу на те, що ця наука вивча психологічні закономірності навчання і виховання як зі сторони того, хто навчається і виховується, так і зі сторони того, хто організує це навчання виховання, тобто зі сторони педагога, вихователя. В першому і другому випадках навчання і виховання виступають як специфічні види діяльності конкретного суб'єкта (учня, вчителя). Але вони повинні розглядатись і як спільна діяльність вчителя і учня, тобто діяльність в ситуації організованого спілкування. В першому випадку мова йде про учбову діяльність (або учіння), в другому – про педагогічну діяльність вчителя (вихователя), про виконання ним функцій організації, стимуляції і управління учбової діяльності учня. Завдання збагачення учня знаннями, вміннями і навичками, але розвиток його як особистості. Тому предметом педагогічної психології є також визначення критеріїв розумового та інших сторін розвитку особистості. Предмет педагогічної психолог змінювався із зміною завдань, практики, організаційних форм і засобів навчання виховання. Він (предмет) змінювався і в залежності від того, де, в яких умовах і на розв'язання яких задач спрямоване навчання Педагогічна психологія вивчає психологічні проблеми управління процесом навчання, досліджує формування пізнавальних процесів, шукає надійні критерії розумового розвитку і визнача умови, при яких визначається ефективний розумовий розвиток в процесі навчання, розглядає питання взаємовідносин педагога і учнів, а також взаємовідносини між учнями. Розділи педагогічної психології – це психологія навчання, психологія виховання і психологія вчителя. Коли ми розглядаємо проблему навчання розвитку, то повинні зауважити, що ця проблема в однаковій мірі стосується як вікової, так і педагогічної психології.
47. Сутність та структурні компоненти процесу учіння
На учіння це стійка доцільна зміна діяльності людини на основі попередньої діяльності, а не завдяки вродженим фізіологічним реакціям організму. На учіння є кінцевою метою учіння у багатьох підручниках та посібниках як синонім терміну учіння використовується термін учбова діяльність. Учіння це самостійна пізнавальна діяльність школяра по засвоєнню суспільно-історичного досвіду людства у вигляд певних знань, умінь та навичок. Учіння в свою чергу є складовим компонентом навчання. Навчання – управляється вчителем – процес учіння спрямований на засвоєння учнями вмінь та навичок. Структурні компоненти учіння: спонукальний включає потреби і сформовані на їх основі мотиви учіння які спонукають учня до здійснення учбової діяльності.(приклад пізнав. інтерес); програмно-цільовий включає мету та програму; дійово-операційний – включає учбові дії та операції. послідовне виконання дитиною певних учбових операцій утворю відповідну учбову дію. Види учбових дій: предметні або практичні; рецептивн (дії сприймання); мнемічні дії (пам’ять); мовленнєві дії; розумові дії; мисленнєві дії і т.д. Контрольно-регулюючі – це дії контролю та оцінювання здобутків учня з боку вчителі які починають з підліткового віку доповнюються діями самоконтролю та самооцінки.
48. Мотиви учіння та їх класифікації
Будь-яка діяльність і учіння спонукальними певними стимулами ролі яких можуть виступами нтереси, потреби, ідеали, ціннісні інтереси особистості вони утворюють, мотиваційну сферу та мотивацію учіння. Функції: спонукальна; організуючу; смислоутворюючу – надає учіння певний особистісний смисл для школяра. Види мотивів: 1) за характером: пізнавальні – це мотиви як безпосередні пов’язані з метою, процесом і змістом учіння, з прагненням людини отримували нові знання; (учбово-пізнавальні – спрямовані на оволодіння раціональними прийомами учбової діяльності, оволодіння способами пізнаннями, мотиви самоосвіти – спрямовані на поглиблення власного освітнього рівня); соціальні пов’язані з певними взаєминами між людьми в процесі учіння (широк соціальні мотиви – пов’язані зі ставленням до учіння як до засобу бути корисним суспільством, вузькі соціальні мотиви – пов’язані з прагненням зайняти перше місце у системі міжособистісних стосунків групи, або підтвердити свій статус і престиж; мотиви співробітництва – пов’язані з прагненнями встановлення стосунків з іншими партнерами учіння); утилітарні спрямовані на досягнення людиною власної користі за допомогою учіння. 2) за змістовними характеристиками: за наявністю або відсутністю (смислоутворюючі, несмислоутворюючі); за ступенем дійовості (дійові, недійові); за особливостями утвореннями (внутрішньо які є результатом є результатом роботи самого учня, зовнішні – формуються під впливом дорослих) за місцем в рархічній системі (домінуючі, другорядні); за ступенем усвідомленості (чітко усвідомлені, слабо усвідомлені, неусвідомлені); 3) за динамічними характеристиками: за силою (слабкі, сильні); за тривалістю (стійкі, не стійкі); за емоційними особливостями (мотиви які викликали позитивн емоції, які викликали негативні емоції, нейтральні). Шляхи формування мотивац учіння: показ новизни та практичної значущості матеріалу; використання елементів проблеми навчання; організація навчальної дискусій; організація навчальних дискусій; комп’ютеризація навчання та ТЗН; врахування вікових та ндивідуальних особливостей; збільшення питомої ваги творчим завдань, самостійної та лабораторної роботи; використання різних форм позакласної та позашкільної роботи.
49. Психологічні фактори, що визначають успіхи та невдачі в навчанні
На успішність школяра в процесі учіння впливають такі фактори: зовнішні: особливост навчального матеріалу, зміст матеріалу; форма викладу, ступінь складност матеріалу, танення і значущість матеріалу. Значення показує його об’єктивну роль матеріалу. Значущість – яке значення надає йому школяр: усвідомленість матеріалу наскільки людина може встановити зв’язки нового зі старим матеріалом, структура матеріалу – яким чином встановлюються зв’язки між новим та вже засвоєним матеріалом; хто і як вивчає – особистісні якості особливості педагога та використовування ним методика викладання: проф. компетентність; його пед. майстерність; особистісні якості вчителя. Внутрішні: насамперед успішність школяра залежить від рівня розвитку научуваності. Научуваніть – це складний ансамбль інтелектуальність якостей особистості який при інших рівних умовах залежить відмінність учіння. До такого належить: глибина мислення, широта, самостійність, критичність, раціональність, оригінальність, послідовність, гнучкість. Швидкість розумових процесів. У научуваність входять також рівень розвитку у школярів та мисленнєвих дій. Виділяють за рівнем научуваності виділять 3 групи школярів кожна з яких вимагає диференціація підходу: учні з високим рівнем научуваності для яких характерним високий рівень розвитку інтелектуальних якостей. Високий рівень володіння розумовими операціями. Сформований раціон прийомів учбової діяльності. Домінантні мотиви учіння. при роботі з такою групою школярів потрібно використовувати творчі завдання, елементи проблемного та ділового навчання; з середнім рівнем научуваності для яких характерним є середній рівень розвитку інтелектуальних показників. Недостатньо сформовані раціональні прийоми учіння. недостатні пізнавальні мотивації при роботі з даною категорією школярів потрібно вчителю звертати особливу увагу на формування вміння вчитися і на формування пізнавальних мотивацій учіння; діти з низьким рівнем научуваності, для яких характерним є низький рівень розвитку інтелекту. Домінування утилітарних мотивів учіння та несформованих раціональних прийомів учбової діяльності. При роботі з ними треба реалізовувати комплексний підхід спрямований на психо-корекційну роботу по розвитку інтелектуальних якостей на формування вміння вчитися і на формування пізнавальних та соціальних мотивів учіння.
50. Розвиток самостійності особистості в учінні
Самостійність вільна за вибором з особистісно-значуща. Структура самоосвіти: виділення мети діяльності; усвідомлення учбової задачі; надання значущості мети діяльност учбової задачі; усвідомлення і надання особистісної значущості учбовим діям операціям; об’єктивний самоконтроль і оцінка. Роль вчителя в актуалізац самоосвіти: реалізація проблемного навчання; варіювання, формування змісту задачі; подача задач, вправ, які мають кілька варіантів розв’язку; застосування, пропонування з незавершеним, або непевним змістом.
51. Психологічн засади оцінювання знань учнів
При оцінюванні знань, умінь і навичок враховується: 1) характер засвоєння наявних знань (рівень усвідомлення, міцність запам'ятовування, обсяг, повнота точність знань); 2) якість актуалізації слухачем знань (логіка мислення, аргументація, послідовність і самостійність викладу, культура професійного мовлення); 3) рівень оволодіння прийомами аналізу фактів, сформованості умінь навичок використання засвоєних знань на практиці; 4) прояв творчості й самостійності в навчально-пізнавальній діяльності; 5) якість виконання роботи (зовнішнє оформлення, своєчасність виконання, ретельність тощо).
52. Психологічна сутність та механізм навчання
У науці існу чимало визначень терміну навчання. Всі вони мають право на існування оскільки розглядають окремі сторони процесу навчання. У дидактиці навчання розглядається як спільна діяльність тих хто навчає і тих хто навчається проте при такому підході не розкриваються психологічні механізми навчання. Саме тому на сучасному етапі одним із най перспективніших підходів, що розглядає підхід навчання з боку управління. При такому підході складається система в якій дв підсистеми тісно пов’язані між собою. 1. навчальна діяльність вчителя спрямована на передачу школярам знань, вмінь та навичок і на формування їхньо особистості. 2. учіння – це самостійна пізнавальна діяльність школярів спрямована на засвоєння знань, вмінь і навичок. Ці підсистеми розрізняють за своїм характером, цілями, структурами кінцевим результатом, але утворю нероздільну єдність. З позиції психології управління, навчання можна розглядати як управління вчителем процесу засвоєння ними знань вмінь та навичок та на формування їхньої особистості. Характер взаємодії між вчителем та учнем виконуваної ними діяльності називаються психологічними механізмами навчання: механізм до визначення задачі – полягає в тому, що поставлена ззовні педагогом задача набуває для учня особистісного смислу і перетворюється в учбову задачу для нього. На розв’язання якої учень спрямовує всі свої зусилля. Цей механізм свідчить про те, що школярі виступають не пасивним об’єктом педагогічних впливів вчителя, а активним суб’єктом учбової діяльності; механізм рефлексивних відносин. Механізм рефлексивних відносин означає, що вчитель та учень партнери навчального процесу, та вони повинні усвідомлювати ставлення один до одного і бачити себе зі сторони свого партнера – це означає, що вчитель повинен вміти будувати модель учня, усвідомлювати свої педагогічні дії і ставлення до цих дій з боку учнів. Учні повинні усвідомлювати як сприймає вчитель їхню учбову діяльність. При наявності таких відносин навчання наповнюється глибоким змістом як для вчителя так і для учнів. Механізм зворотного зв’язку - означає, що вчитель отримує від учнів інформацію про те як вони засвоїли навчальний матеріал.
