Реферат: Журнал "Дукля" (Словаччина, 1953–2004 рр.): організаційний, проблемно-тематичний та жанровий аспекти
Журналістику пряшівських українців започаткувала газета для “рутенів” “Наше Отечество”, яка за редакцією Є. Сухого виходила у 1916–1919 роках. Будучи неофіційним органом пряшівської єпархії, вона засуджувала будь-які прояви громадсько-політично та культурної активності українського населення.
Власне українським національним органом” на Пряшівщині стала газета “Слово народа” (1931–1932, редактор І. Невицька). Зініційована “народовцями”, газета публікувала українською мовою зразки місцевої художньої літератури, спроби літературної критики. Видання відіграло значну роль у справі захисту поширення рідного слова на Пряшівщині, збереження й розвитку власної культури, утвердження національної самобутності в чужоземному довкіллі.
У 30-х роках минулого століття на українських теренах Словаччини діяли культурно-народна газета” “Русское слово” (1924–1939) та москвофільська” “Народная гезета” (1924–1936). Одночасно тут функціонувала комуністична преса Закарпаття і празький місячник “Поступ” (1931–1933).
Повоєнну українську журналістику Словаччини започаткувала газета “Пряшівщина” орган Української Народної Ради Пряшівщини (УНРП), що виходив у 1945–1951 роках під редагуванням І. П’єщака, В. Карамана і Ф. Лазорика. За час свого існування газета здійснила значну культурно-виховну роботу, висвітлюючи важливі соціальні, політичні, мистецькі й наукові здобутки пряшівчан, друкуючи матеріали про політичний і національний розвиток Чехо-Словаччини, про економічні, соціальні та культурні зміни в Радянському Союзі.
Культурна спілка українських трудящих (КСУТ) із серпня 1951 року почала видавати суспільно-політичний щоденник “Нове життя”. Як орган крайкому КПСС газета дотримувалася партійної лінії у структурі, форматі і змісті. Попри данину своєму часові, виразній “кабінетності” матеріалів, статей “на продовження”, це видання відіграло важливу роль у суспільно-культурному розвитку словацьких українців. Двотижневик нерегулярно виходить і сьогодні.
“Щомісячний культурно-громадський ілюстрований журнал” “Дружно вперед”, який почав виходити з 1 вересня 1951 року як орган КСУТ, протягом півстолітнього існування став справжньою хронікою життя словацьких українців. Матеріали про актуальн проблеми та про цікаві події сьогодення, репортажі, нариси з минулого місцевого населення поєднувалися з численними ілюстраціями, фотографіями, які мали вагоме пізнавальне значення.
Преса для місцевих дітей та молоді була представлена “органом прогрессивной молодежи Пряшевщины” “Карпатская звезда” (1946–1947), яка з 1947 року стала двомовною і виходила під назвами “Карпатская звезда–Карпатська звізда”; місячником “Зоря” – додатком до двотижневої газети “Благовісник”; двомовним “Колокольчиком-Дзвіночком”, який у 1947–1950 роках видавала Спілка молоді Карпат; “Піонерською газетою”, яка з 1968 року виходила під назвою “Веселка”.
У підрозділі 1.3. “Історія створення та основні етапи функціонування журналу Дукля” розкрито п’ятдесятилітню еволюцію видання.
“Дукля заснована як альманах-квартальник у березні 1953 року при видавництві КСУТ Чехо-Словаччини членами Гуртка українських письменників при Спілц чехо-словацьких письменників (Ю. Боролич, В. Зозуляк, Ф. Іванчов, А. Кусько, Ф. Лазорик, І. Мацинський, М. Питель, І. Прокіпчак, О. Рудловчак, М. Шмайда).
П’ятдесятирічний шлях журналу “Дукля” був нелегким. Тематичну спрямованість, зміст, регулярність опублікованих матеріалів і тираж (1 тис. примірників) визначали власн можливості літературних сил Пряшівщини. Гальмували розвиток видання часті зміни складу й керівництва редакції. Свого часу на чолі журналу стояли: І. Мацинський, Ю. Боролич, Ф. Іванчов (1953–1956), Ф. Лазорик (1956–1957), Ф. Іванчов (1958–1967, 1970–1971), Ф. Ковач (1967–1969, 1972–1989), М. Ілюк (1990–1991), І. Яцканин (1992–2004). Помічником редакц виступала редакційна колегія.
“Літературно-художній та громадсько-політичний” (з 1966 року – “літературно-мистецький та публіцистичний”) профіль видання зумовлював його тематику, структуру, розгалуженість рубрик, визначав характер публікацій.
Упродовж років на сторінках “Дуклі” існували відділи “Поезія”, “Художня проза”, “Сатира гумор”; “Переклади”, “З чеської прози”, “Голос Радянського Закарпаття”, Мости дружби”, “До антології дружби”; “Критика і публіцистика”; “Про нас пишуть”, “Знайомтесь”, “Із роду в рід”; “Мистецтво”, “Театр”, “НХС”, Етнографія і фольклор”, “Звичаї”; “Бібліографія”, “Нові книги”.
Хронологічно сторію журналу “Дукля” можна поділити на чотири періоди: етап становлення: 1953 – 1956 роки; кульмінаційний: кін. 50-х – 60-ті роки; прорадянський: 1970-ті – 80-ті роки; реабілітаційний: 1989 – по даний час.
На початку свого існування альманах, виконуючи заманіфестоване у першому номер зобов’язання “активізувати літературні сили краю і спрямувати їх на будівництво соціалізму”[2], друкував багато “псевдолітератури” низької художньої вартості: панегіричні вірші на патріотичну й соціальну тему, оповідання, нариси, публіцистичні статті про трагізм війни й мирні будні розбудови “соціалістичного суспільства”. Це було зумовлено “неіснуванням” літературної критики, яка зводилася до анотацій-повідомлень про вихід з друку нової книжки: про її тему, ідею, авторський задум, переказування змісту.
З кінця 50-х років на сторінках “Дуклі” формується українська літературна критика Словаччини у публікаціях Ю. Бачі, М. Гиряка, Ф. Гондора, І. Мацинського, В. Хоми, А. Червеняка, А. Шлепецького та н. Альманах тоді поповнився мистецькими зразками творчості Є. Бісс, Ю. Боролича, І. Галайди, С. Гостиняка, В. Дацея, Й. Збіглея, Ф. Іванчова, І. Мацинського, Й. Шелепця, М. Шмайди. Орган друкував твори “шістдесятників”, репресованих письменників, подавав інформацію про загальноукраїнське культурне життя. Завдяки редакційній організації І. Мацинського та життєвій філософії Ю. Бачі, полемічному слову Ф. Гондора часопис “Дукля” у 1960-х роках став явищем загальноукраїнського значення, виконуючи функції, які мала б виконувати загальнонаціональна преса щодо українців поза межами України.
Вторгнення 1968 року в Чехо-Словаччину радянських військ зруйнувало відрадні тенденц оновлення культурного життя української громади. З літературного процесу були вилучені кращі його представники: Ю. Бача, В. Дацей, С. Макара, І. Мацинський, М. Мушинка, Й. Шелепець, М. Шмайда. На літературній арені лідерами стали В. Зозуляк, І. Прокіпчак, які ще на початку десятиліття перебували на периферії культурного життя. Тогочасну критику журналу творили В. Коман, Ф. Ковач, М. Роман поверховими рецензіями на окремі видання та оглядовими працями про життя і творчість письменників. У результаті – двадцять років застою в українському літературному житті.
Другий розділ “Проблемно-тематична палітра журналу “Дукля” складає аналіз півстолітнього розвитку пряшівської літератури, здійсненого у діапазоні творчих пошуків авторів видання.
Підрозділ 2.1. “Поетичні твори” розпочинається тезою, що у продукції журналу “Дукля провідне місце займає поезія, а поетичний доробок видання охоплює тексти різнотипної образності й версифікаційної майстерності.
У перші три роки поезію альманаху репрезентували Ф. Лазорик та І. Мацинський, які творили в річищі культівських тем і художніх засобів.
Наприкінц 50-х років XX століття поетичний дискурс “Дуклі” поповнили представники “середнього покоління”: Ю. Бача, В. Гайний, І. Галайда, Й. Збіглей, С. Макара, Й. Шелепець. Вони засвідчили тенденцію до індивідуалізац тогочасного літературного процесу, представивши гостру поетичну публіцистику (Ю. Бача), експресіоністичну поезію фрагментів (І. Галайда), хрестоматійний гладкопис (Й. Шелепець). Кульмінацією формальних експериментів стали фігурні вірші” C. Макари.
З-поміж пряшівських поетів-шістдесятників найвиразніше порушував традиційність тем форм Й. Збіглей. Зв’язок із загальноукраїнською словесністю того часу найчіткіше простежується у віршах В. Гостиняка. У 60-х роках XX cтоліття автори-початківці М. Дробняк, М. Немет, а за ними – Н. Гиряк, М. Бобак утверджували на сторінках “Дуклі” нову концепцію життя, нове розуміння моралі й гуманності, яке втілювали у некласичних формах, свіжих образах, оригінальних художніх засобах. Вони прагнули схоплювати життя в його суперечностях і конфліктах, тому зосереджувалися на дрібних спостереженнях настроях, на власних рефлексіях стосунків зі світом.
Протягом 70-х–90-х років когорту поетів журналу поповнили постаті В. Конопелця, С. Сухого, тексти яких гідно представили місцеве віршоване слово на світовій арені. Своєрідним феноменом можна вважати жіночу поезію Г. Коцур, М. Няхай, Л. Ярмак.
У підрозділі 2.2. “Художня проза” проаналізовано прозовий доробок журналу, представлений переважно “малими” жанрами: оповіданнями, новелами, нарисами, етюдами, ескізами, есе тощо.
Перш п’ять років існування альманаху домінувала “мала проза” Ю. Боролича, І. Гриця-Дуди, В. Зозуляка, Ф. Іванчова, А. Куська, Ф. Лазорика, І. Мацинського, І. Прокіпчака, М. Шмайди. Тематика хніх творів обмежувалася життям села, його історією та тогочасними проблемами. Сюжети творів будувалися за принципом зіткнення позитивних і ворожих тенденцій, втілених у конкретних постатях. Трафаретності тем, сюжетів, відповідали спрощені засоби художнього зображення та описово-розповідна манера викладу.
Наступн десять років (1958–1968) окреслили якісно іншу епоху в історії художньої прози Дуклі”. Молоде покоління письменників (В. Дацей, Й. Шелепець, Ю. Бача, Є. Бісс, І. Мацинський, І. Галайда, М. Немет, С. Гостиняк) розширювало тематичний діапазон творів, увиразнювало ндивідуальну цінність людини з її внутрішнім світом, сферою бажань і прагнень, ускладнювало спектр формальних можливостей малої прози.
Сьоме десятиліття втратило попередні досягнення, силоміць вилучивши з літературного процесу Ю. Бачу, Є. Бісс, В. Дацея, І. Мацинського, М. Шмайду. Художню прозу журналу тоді репрезентували: “художні документи соціалістичних перетворень” В. Зозуляка, художньо-документальні нариси й гуморески Ф. Іванчова, олітературнені народні оповіді А. Галчак. Найбільшу цінність з-поміж прозової продукції “Дуклі” 70-х років становлять соціально-психологічні етюди з життя міста й села С. Ганущина, а також психологічно-філософські замальовки І. Галайди.
У 80-х–90-х роках ХХ століття на літературну арену журналу повернулися Ю. Бача, Є. Бісс, В. Дацей, М. Шмайда. До них приєдналися молоді автори Н. Вархол, М. Мальцовська, М. Немет, І. Яцканин, які вдихнули свіжі сили в українську прозу Словаччини.
Вагомим аргументом наполегливих шукань пряшівськими письменниками нетрадиційних естетичних та суспільних еталонів, свіжих форм і засобів моделювання дійсност ставали публікації в “Дуклі” уривків з епічних полотен М. Шмайди, В. Зозуляка, Ф. Лазорика, М. Дробняка, В. Дацея, Ю. Боролича.
У підрозділі 2.3. “Літературно-критична публіцистика” досліджується процес поглиблення критичного мислення в контексті журнальної публіцистики.
Критичн тексти часопису “Дукля” засвідчили еволюцію в розумінні основних літературознавчих питань: від публіцистичних, ідейно-змістових аспектів літератури як одного з виявів дійсності (“літературно-критичної публіцистики”) до естетичних законів творення письменства як специфічної форми пізнання й зображення довкілля (“публіцистичної критики”)[3].
Публіцистичність критичного мислення найбільше увиразнилася протягом перших років існування журналу, передусім при розгляді розуміння суті літератури, її суспільних функцій і закономірностей творення. У період культу особи Сталіна, домінувала деологема літератури як “частини загальнопролетарської справи” розбудови нового суспільства, яка скеровувала головне завдання письменника на люстрування “прогресивних” ідей, слушності партійних рішень, далекоглядност великих ідеалів і прищеплювання їх читачам.
На межі 50-х–60-х років парадигмою ставало розуміння літератури як художньо творчості, якій притаманні свої внутрішні закони розвитку. Поступово увиразнювалося питання про художність твору, про право авторів на експериментування у галузі архітектоніки і жанру, наполегливо артикулювався формат формально-стильових пошуків. На сторінках “Дуклі” розгорнулася полеміка щодо місцевих літературних традицій, яка резюмувала міркування про місце письменницької спадщини і міру її використання у розвитку словесності краю. Розвиток критики видання закладав основи теорії літературної критики.
Центральною проблемою критичної діяльності авторів журналу була система критеріїв художності літературних творів. Повоєнне пряшівське письменство творили й оцінювали за “місцевими критеріями”, відповідно до яких усе написане у форм віршів, п’єс, оповідань вважалося художньою літературою. 60-ті роки закріпили міцні позиції літературознавчих критеріїв, чинних на терені всієї словесності. Художні твори схвалювалися за їх естетичні вартості. Літературно-критичн метаморфози 70-х–80-х років звели нанівець усі досягнення минулого десятиліття. Аналітичне мислення часопису модифікується у XXI столітті, коли першочерговим завданням критиків надалі залишається належна оцінка дотеперішнього письменницького доробку пряшівчан, для чого передусім переформульовується система мистецьких критеріїв.
Публіцистичний голос критиків журналу найвиразніше звучав у публікаціях, присвячених взаємозв’язку письменника з читачами, сприймання літературного твору. Актуальність проблеми читацтва для дописувачів “Дуклі” активізувалася потребою популяризувати свою творчість, розширювати коло власної читацької аудиторії та пропагувати часопис. Критики підкреслювали діалектичний характер зв’язку письменника й читача і застерігали проти сліпого пристосування до смаків окремої групи людей.
Третій розділ “Жанрові особливості публікацій журналу “Дукля” присвячено аналізов генології публіцистики видання.
У підрозділі 3.1. “Специфіка жанру рецензії” відзначено, що рецензії складали найчисленнішу групу жанрів серед публікацій журналу.
Процес розвитку рецензентської практики видання не був рівнозначний, а зумовлювався динамікою духовного життя української спільноти.
Протягом перших трьох років існування альманаху Ф. Ковач, І. Волощук, Ю. Муличак, А. Шлепецький, М. Мольнар виступили з бібліографічними замітками й анотаціями, міні-рецензіями, звичайними журнальними рецензіями й виступали тільки реєстраторами літературних фактів у численних інформаційних повідомленнях про вихід з друку нової книжки, про тему, ідею, здогадний авторський задум, стисло передаючи зміст.
До початку шостого десятиліття в дуклянських рецензіях Ю. Бачі, І. Галайди, М. Мольнара, В. Хоми, А. Червеняка зміцнювалися основи критичних традицій, формувався кардинально інший підхід до оцінки художніх текстів, усталювалася нова система критеріїв пряшівського письменства. Відтепер рецензування прагнуло осмислити художній світ твору через висвітлення рівнів структури, специфіки мистецького моделювання дійсності, особливостей індивідуального стилю автора, його формальних пошуків.
Запальна дискусія на сторінках альманаху “Дукля” розгорнулася навколо роману М. Шмайди “Тріщать криги” в рецензіях В. Хоми, М. Гиряка, Ю. Бачі.
Серед критичного доробку журналу рецензія кількісно переважала протягом 70-х–80-х років, проте знову розгорталася в руслі публіцистично критики, зводячи літературний аналіз до соціально-політичних характеристик.
Окрему групу в журналі складали рецензії на перекладні твори. Реценз на прозові видання носять, зазвичай, інформативний характер, у них мало уваги якості перекладу Рецензії на поетичні переклади проблематизують перекладацтво, знання мов, важливість розуміння задуму.
У рецензіях прози більше заідеологізованих суперечок та полеміки, натомість рецензії на поетичні твори акцентували увагу на формально-стильовому аспектові аналізу. Характер видання, домінуючий ідеологічний аспект при аналіз текстів зумовив структурований, “монологічний” виклад рецензій, у якому періодично проглядалася діалоговість.
