Реферат: Життєвий та творчий шлях М.М. Коцюбинського
У творах 900-х років М. Коцюбинський цілком по-новому розкриває тому села. Вдумлива, напружена праця і пошуки письменника увінчалися значними художніми відкриттями і появою в його творчості рис нового творчого методу соціалістичного реалізму.
Як відомо, вже в кінці XIX і на початку XX ст. критичний реалізм перестав задовольняти зрослі вимоги часу. На третьому, пролетарському, етап революційно-визвольного руху в Росії, коли пролетаріат країни вийшов на історичну арену як найреволюційніший клас у світі, коли під керівництвом ленінсько партії він готувався до штурму самодержавства і капіталізму, мало було викривати існуючий лад з його пороками. Потрібно було показати ту нову силу, що народжувалась і міцніла в надрах цього ладу ,— силу, покликану боротися за утвердження соціалістичних ідеалів.
Ще в кінці 90-х років Максим Горький писав А. Чехову про те, що настав час потреби в героїчному. Великий Буревісник вбачав цю силу в масах трудового народу. Йому вдалося створити образи нових героїв, які пішли шляхом боротьби за багате і вільне майбутнє.
Не всі письменники-реалісти тоді збагнули суть змін, що відбувалися в житті, не всі здатні були побачити перспективи його розвитку, належно оцінити суспільні процеси і явища, які народжувалися. Обмеженість світогляду, нерозуміння історичної ролі пролетаріату негативно позначалися на х творчості.
Яскравим представником такого реалізму був Іван Бунін. Великий знавець села, уважний, спостережливий письменник, він не зміг дати справжньої його картини, не помітив там нових людей, нових стосунків між ними. Критик В. Воровський ще у 1911 році вказував на обмеженість реалізму І. Буніна. Його «Село» Воровський назвав талановитою повістю, однак відзначив, що через обмеженість світогляду письменника картина життя вийшла неповною, однобокою, отже, і неправдивою, що автор «зумів сприйняти і художньо переробити лише частину процесу, лише його першу половину — саме розклад старого, тоді як народження нового, тобто невідривно зв'язана друга половина процесу випадала з поля його художнього зору». «Селу» він протиставляв «Літо» Максима Горького, де вже показано нове село, нових селян, які за прикладом робітників розгортають революційну діяльність.
З подібних позицій оцінював твори І. Буніна і М. Коцюбинський. Виділяючи його письменницький талант, він разом з тим не міг погодитися з поглядами цього письменника на селянство, що виступало в нього як затуркана, приречена на горе і безпросвітність маса. Революційний письменник знав інше село, яке особливо яскраво проявило себе під час революції 1905—1907 рр. Слідом за Максимом Горьким він своєрідно змалював його у повісті « Fata morgan », де бідняцька частина селянства під керівництвом робітннка-соціаліста Марка Гущі і його помічників революційної селянської молоді (Прокопа Кандзюби, Гафійки) проводить страйки під час жнив, вимагає, конфіскації поміщицької землі, а пізніше, після втеч поміщика, організовує в панському маєтку громадське колективне господарство, яким управляють представники бідноти. Таким чином, М. Коцюбинський показав зародження цілеспрямованої боротьби за соціалізм, переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Він показав, як соціалістичні ідеї, принесені робітником у село, захоплюють і згуртовують бідняцьку молодь, як під їх впливом формуються тут нові герої-борці, як зроста х класова, революційна свідомість. Молодий селянин Прокіп Кандзюба, якому бідняки довірили управляти економією,— чесна, віддана інтересам народу людина.
На противагу занепадницьким літераторам, що принижували і опошляли жінку-матір, сімейні стосунки, М. Коцюбинський з великою любов'ю малює жінку-трудівницю, жінку-друга, товариша, борця, розкрива душевну красу. Марко Гуща залучає Гафійку в гурток революційної молоді, допомагає їй стати революціонеркою. Він кохає її, але перш за все вона для нього — вірний помічник у боротьбі, однодумець. І для Прокопа Кандзюби Гафійка насамперед товариш і однодумець. Хоч вона відмовилася вийти за Прокопа заміж, він не змінив до неї свого ставлення. Так правдиво змалювати події 1905—1907 рр. у селі, дати такий глибокий аналіз сільського життя в епоху першо російської революції міг лише М. Коцюбинський .
У першій частині повісті (1903) відображено життя і настро українського селянства напередодні революції 1905—1907 рр., у другій (1910)—події 1905 року. Письменник показав найрізноманітніші соціальні типи селян. Це безземельні пролетарі Андрій Волик, Маланка, і найми і Хома Гудзь, середняк Панас Кандзюба. Революційному селянству протиставлені образи багатіїв, куркулів.
Працю над повістю «Fata morgan» справедливо можна вважати творчим подвигом письменника. Поетизуючи героїку революції, М. Коцюбинський в роки найлютішої реакції закликав своїм твором до нових виступів проти самодержавства. Перед читачем постав народ у дії, в революційній боротьбі. Твір захоплює глибиною характерів, внутрішнього світу представників різних прошарків селянської маси.
«Fata morgan» - найвизначніший твір про революційні події на селі не тільки в українській, але й у світовій літературі. Він новаторський і темою, і художніми засобами, і ідейним спрямуванням.
Революція 1905—1907 рр. була для М. Коцюбинського великою школою політичного виховання. Уже в кінці 1905 року, описуючи в листах до І. Франка таВ. Гнатюка події в Росії, він не відділяє себе від повсталих народних мас, а революцію вважа своєю кровною справою. «У нас,— пише він,— всі сподіваються лише смертельного бою, в якому або поляжемо, або переможемо. Короткозорому оптимізмові нема місця. Ніяка спокійна творча робота зараз неможлива. Ми живемо як на вулкані, або краще — ми самі той вулкан, жерело якого сліпий уряд хоче засипати трісками тим спішити вибух». Він вірить у неминучість загального повстання, «яке змете весь старий політичний лад», і з радістю відзначає, що «усі, без різниц національності, скуплюють свої сили, щоб звалити спільного ворога».
У 1906 році М. Коцюбинський написав соціально-психологічн новели «Сміх» та «Він іде».
Новела «Сміх», яку Максим Горький назвав «сильною і страшною річчю», розкриває становище демократичної інтелігенції в часи погромницьких дій чорносотенців, її беззахисність, ганебний страх перед погромниками, неготовність дати відсіч ворогові і захистити свої ідеали.
У майстерній, цікавій за композицією новелі «Він іде» передано тривожний настрій, а далі — жах і розгубленість, відчай містечково врейської бідноти перед погромом. Всупереч сіоністам, які ідеалізували врейську общину, М. Коцюбинський показав, що в ній немає ні рівності, ан дності, а є два протилежні табори: багаті і бідні. Письменник розкриває коло нтересів і клопотів бідняків, кинутих напризволяще багачами, що втекли з міста напередодні погрому, щиро співчуває старій Естерці. Він бичує царизм чорносотенці» як організаторів погрому, таврує церковників, що освячували вбивства, але водночас засуджує пасивність маси, її тваринний страх перед погромниками, неорганізованість.
Обидва твори були націлені на виховання революційно активності і бойового духу в народі.
Революційні настрої письменника яскраво відбилися і в інших його творах цього періоду. У новелах «Невідомий», «Fata morgan», «В дорозі», що з'явилися у 1907 році, проходить ідея повалення самодержавства, викрито зрадників народу. У новелі «В дорозі» письменник затаврував зрадників революції, відступників (Іван та Марія), протиставивши їм образ справжнього борця за соціалістичні ідеали товариша Кирила, який у час розправ над учасниками революції не піддався «спокусам» обивательського, міщанського животіння, а зберіг вірність партійному обов'язку.
Коли революція потерпіла поразку, значна частина інтелігенції, налякана погромами і розправами, стала на шлях прислужництва реакції. У творах письменників-декадентів переважають мотиви песимізму, індивідуалізму, самотності і зневіри. Вони протиставляють митця масам, кричать про його вищість над «юрбою» і вимагають для нього «свободи» від громадських обов'язків, виправдовують зраду, відроджуючи теорію «чистого мистецтва». М. Коцюбинський у відповідь на це пише новелу «Intermrzzo » (1908), що є рішучим запереченням такого розуміння рол письменника і місця його в суспільному житті, доводить, що ніякі обставини не можуть виправдати пасивності митця, його байдужості до страждань народу, не дають йому права відгороджуватись від боротьби. Герой новели «Intermrzzo»— митець, вкрай стомлений життям, страшними поліційними розправами, арештами і розстрілами. Його розладнані нерви вимагали спокою, тиші, самотності. Залишивши місто, він оселився в будинку серед степів, де тільки сонце та він, та спів жайворонка в небі. Він щодня прогулювався серед широких безлюдних (поміщицьких) нив або сам, або в товаристві трьох собак-вівчарок. Так спливав його час. Відновлювалася душевна рівновага, і митець уже ловив себе на думці, що йому бракує людського товариства. Йому здасться, що коли б тепер зустрів людину, то вже не тікав би від неї.
І він таки зустрів її в полі, серед моря хлібів. То був селянин. Один з тих, що зазнали переслідувань і кари за спробу «голіруч землю взяти». Між ними зав'язалася розмова, що розкрила перед митцем весь жах становища селянської бідноти в період реакції. Герой твору розповів: селянин «говорив про речі, повні жаху для мене, так просто і спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені». Він сказав, що «у сім зеленім морі... має тільки краплину. До кого прийшла гарячка та подушила діти, тому ще легше. На іншого зглянеться бог... А в нього аж п'ять ротів, як вітряків, щось треба кинуть на жорна... Люди хотіли голіруч землю узяти, а тепер мають: хтось їсть сиру, хто копає її в Сибіру... Йому ще нічого: рік лупив воші в тюрмі, а тепер раз на тиждень становий б'є йому морду...»
Слухаючи розповідь селянина, письменник проймається його горем і в думках звертається до нього з гарячим словом заклику: «Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори...»
Митець, герой новели, усвідомив, що місце кожного чесного художника серед людей. Сховатися від людського горя неможливо, тікати від гірко дійсності — злочин. І він іде в гущу життя, між людей, щоб разом з ними страждати, боротися і перемагати. Прощається з жайворонком, з нивами. «Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...»
Так М. Коцюбинський ще раз наголошує, що митець не може стояти осторонь від революційної боротьби.
Новела «Intermezzo» М. Коцюбинського є програмним твором, маніфестом письменника в боротьбі з занепадницькими буржуазними течіями в літературі, з так званими модерністами та їх гаслом «мистецтво для мистецтва», з їх ідеалом «незалежного» митця, що нібито стоїть понад класами.
У важкі роки реакції революція залишається магістральною темою творчості письменника. Повістю «Fata morgan», революційно наснаженими новелами він гартує бойовий дух мас і розкриває красу творчого життя-горіння, життя-подвигу, поетизує і уславлює революціонерів, до кінця відданих народові («Невідомий» (1907), «Сон» (1911), «Подарунок на іменини» (1912) та ін.), викриває куркульство як реакційну силу, ліберальних балакунів, зрадників революції, таврує чорносотенних по- громників, воює проти міщанства.
Революційні позиції письменника виявилися не лише у його художніх творах, а й у літературно-критичних статтях: гостро викривальній рецензії на збірку поезій декадента М. Філянського (1907) і в рефераті «Іван Франко» (1907).
Реферат «Іван Франко» (М. Коцюбинський прочитав його прилюдно на початку 1908 року) справедливо вважається найвищим досягненням дореволюційного франкознавства. З нього вперше постає правдивий образ Каменяра, письменника-борця, великого художника і патріота, невтомного громадського діяча і вченого.
До оцінки діяльності і літературної творчості І. Франка Коцюбинський підійшов з новою естетичною міркою. У своєму рефераті, що за жанром може бути визначений як літературно-критичний нарис, він, відкинувши норми буржуазної естетики, намалював хвилюючий образ письменника-громадянина, патріота й інтернаціоналіста, пристрасного борця за долю поневоленого народу, розкрив глибокий соціальний зміст і високу ідейно-естетичну вартість його творчості, її революційний дух, суспільну значимість, особливо виділивши підкресливши тему боротьби робітників проти капіталу та інтернаціоналізм великого Каменяра. Це було прямим викликом панівній верхівці та буржуазно-націоналістичним критикам, які знецінювали кращу частину спадщини поета-революціонера.
Тут М. Коцюбинський показав себе справжнім літературним критиком і публіцистом: він зумів знайти відповідну форму для широкого матеріалу про життя, громадську діяльність і багатогранну літературну та наукову творчість І. Франка. Зрозумівши, що розважливий академічний виклад найменш відповідав би його задумові, він вдався до розповіді пристрасної, хвилюючої. Навіть портрет Каменяра намалював динамічно, підкресливши силу волі, мужність борця за щастя і волю трудящих.
Наголосивши на новаторському характері творчості, що виявився «не тільки в формі, в літературній манері», а й у «відносинах до фактів життя», вказав на нові риси творчого методу письменника-реаліста, революціонера.
Реферат М. Коцюбинського про Івана Франка пройнятий деєю боротьби за дійову, соціально спрямовану реалістичну літературу, за активну роль літератури і письменника її житті.
Велике значення для М. Коцюбинського мало знайомство а Буревісником революції Максимом Горьким, яке з часом переросло у щиру, гарячу дружбу, що ґрунтувалася на спорідненості ідеалів, світоглядів. Ця дружба скрашувала останні роки життя М. Коцюбинського і благотворно позначилася на його творчості. В радянському літературознавстві широко висвітлені творчі зв'язки цих двох письменників.
Михайло Михайлович знав і любив твори російського письменника ще задовго до першої зустрічі з ним на о. Капрі влітку 1909 року. У 1903 роц він надіслав у подарунок Олексію Максимовичу збірку оповідань з дарчим написом. Коцюбинський стежив за новими творами Горького, відчував свою духовну близькість з великим пролетарським письменником і потребу спілкуватися з ним. Особливо ця потреба стала необхідною в роки чорносотенних погромів і розправ, коли йому, за його ж визнанням, бракувало людей, що живуть однаковими з ним нтересами. Тому він, не без труднощів роздобувши кошти, вирушив на о. Капрі, де перебував у еміграції, після виходу з ув'язнення у Петропавловській фортеці, Максим Горький.
Великий пролетарський письменник писав пізніше про М. Коцюбинського: «Він був одним із тих незвичайних людей, що при першій же зустрічі з ними викликають благосне почуття задоволення; саме цю людину ти давно ждав, саме для неї у тебе є якісь особливі думки!
В світі ідей краси і добра він «своя людина», рідна людина, з першої зустрічі він будить жадобу бачити його якнайчастіше, говорити з ним більше».
В особі Максима Горького український письменник побачив не лише свого щирого друга, порадника та однодумця, але й друга українського народу, захисника його культури.
Твори Максима Горького захоплювали М. Коцюбинського оптимізмом, революційним гуманізмом,глибоким знанням життя і майстерним його відображенням. У листах до Максима Горького він відгукнувся на ряд його нових творів («Літо», «Містечко Окуров», «Васса Желєзнова», «Життя Матвія Кожем’якіна»,«Казки про Італію»та ін.)
Деякі з цих листів нагадують влучні рецензії-мініатюри. В них він виявив глибоко розуміння горьківського, багатогранного таланту.
Твори свого великого друга М. Коцюбинський назвав «школою для російських белетристів» і оцінював їх як найвище досягнення реалістичного мистецтва Він цінував Максима Горького як великого художника, який своєю творчістю протистояв літературному розкладові, боровся з реакцією занепадництвом.
Максим Горький всіляко підтримував українського письменника, високо цінуючи його талант. Саме з ініціативи Олексія Максимовича у 1910 1913 рр. в Росії було здійснено перше видання творів М. Коцюбинського в трьох томах у перекладі на російську мову. Твори його стали доступними російському читачеві, а в журналі «Современник» з'явилися рецензії з високою їх оцінкою.
Після виходу першого тому (1910) великий пролетарський письменник повідомляв свого українського друга: «Книжку вашу прочитав з великою насолодою, з душевною радістю». Таке визнання підбадьорювало, додавало сили та праці. «Якщо Вам подобається книжка — значить варто писати»,— відповідав М. Коцюбинський.
Критика зауважила тематичну та ідейну близькість їх творів. В рецензії на твори М. Коцюбинського, вміщеній у журналі «Современник» (1911), вказувалося на співзвучність ряду мотивів у обох письменників, на оригінальність художнього вирішення тем.
На о. Капрі М. Коцюбинський написав новелу «Коні не винні» (1912), яка тематично перегукується з шостою російською казкою Максима Горького. У ній він викрив лібералізм українського поміщика як небезпечне для народу явище. Новела — неперевершений зразок майстерності: у ній немає нічого зайвого, кожний образ, кожна художня деталь несуть певне ідейно-художнє навантаження служать розкриттю письменницького задуму.
Завдяки письменнику Максимові Горькому у 1910 році на о. Капрі відбулося знайомство М. Коцюбинського з В. І.Леніним.В. Бонч-Бруєвич згадував, що йому «нерідко доводилось чути про Михайла Коцюбинського як про письменника близького до... більшовицького напряму» і що Володимир Ілліч особливо добре до нього ставився, покладав на нього великі надії як на письменника-художника».
У творах М.М. Коцюбинського останніх років, що були роками нового революційного піднесення в країні, звучить пристрасний заклик до змістовного, діяльного творчого життя і водночас рішучий протест проти обивательського спокою, міщанського самовдоволення - «Сон», «Тіні забутих предків»(1911), «Хвала життю» (1912). виступаючи проти гнітючих умовностей капіталістичного світу, великий гуманіст і сонцелюб висловлював гарячу віру в перемогу добра над злом, світла над темрявою, розкривав високу душевну красу революціонерів-борців, відданих інтересам трудового народу, справі революції.
В останньому, незакінченому творі «На острові», що складається з окремих картин-вражень, М. Коцюбинський намалював хвилюючий символічний образ агави, приреченої на смерть. Ось вона, гінка і висока, як сосна, своїм квітучим верхом перша зустрічає схід сонця, бачить так далеко зі своєї висоти, як раніше не бачила, і саме тепер гине, в пору розквіту. Талант великого Сонцепоклонника і життєлюба теж був у розквіті, коли хвороба підтяла його життя.
Як художник слова М. Коцюбинський досяг вершин майстерност став поруч з визначними письменниками світу. Його твори несли в собі ідею дружби народів, сприяли згуртуванню трудящих усіх націй для боротьби за повалення самодержавно-капіталістичного устрою і встановлення справедливого соціалістичного ладу.
Твори М. Коцюбинського виходять мільйонними тиражами українською, російською та мовами багатьох інших країн, розповсюджуються за рубежем, особливо в країнах соціалістичного табору.
Михайло Коцюбинський — неперевершений майстер малої епічно форми. Його твори відзначаються лаконічністю, мелодико-інтонаційним багатством, тонким ліризмом, динамічністю портретної характеристики, глибиною розкриття внутрішнього світу героїв, чіткістю класових позицій. Хоч письменник не виписує детально портретів своїх персонажів, а подає тільки їх контури, штрихи, найважливіші деталі, проте читач легко їх сприймає, домислює. Твори великого майстра не обтяжені описом побуту, етнографічних подробиць, широкими розповідями про події і людей. В них — живі картини, сцени і образи, найхарактерніші деталі, які творять цільне художнє полотно.
Велика роль М. Коцюбинського і в тому, що він збагатив лексику української мови, вніс у переджовтневу українську прозу т дейно-художні особливості, які розвинулися в радянській літературі.
В останні роки життя М. Коцюбинський згуртував навколо себе творчу молодь Чернігова. На літературних "суботах" , що відбувалися в домі письменника, велись розмови про російську, українську і світову літературу. Обговорювались твори початківців. Михайло Михайлович давав поради молодим авторам, розвивав їх талант. Учасники цих «субот» — Павло Тичина, Василь Блакитний — стали заспівувачами нової української радянської літератури. Молоді люди, що гуртувалися навколо М. Коцюбинського і перебували під його впливом, у тому числі діти письменника, були активними учасниками Велико Жовтневої соціалістичної революції, полум'яними борцями за Радянську владу.
Михайло Коцюбинський відкрив нові шляхи в літературі для наступних поколінь письменників. Засвоюючи і розвиваючи його здобутки, українські радянські письменники — П. Тичина, А. Головко, Ю. Яновський, О. Довженко, О. Гончар, М. Стельмах досягли у своїй творчості високого ідейно-художнього рівня, збагатили нашу літературу творами, якими по праву пишається український народ.