Реферат: Теорії суспільного вибору та неокласичний напрям в економіці

Реферат: Теорії суспільного вибору та неокласичний напрям в економіці

Міністерство освіти та науки України

Національний університет водного господарства та природокористування

Кафедра економічної теорії

Реферат з

«Історії економічних учень»

на тему

«Неокласичний напрям в економічній нобеології. Теорія суспільного вибору Дж. Б’юкенена»

Рівне – 2008

Зміст

Вступ

1. Неокласичний напрям в економічній нобеології

2. Теорія суспільного вибору. Дж. Б’юкенена

2.1 Ідейно-теоретичні витоки теор суспільного вибору

2.2 Проблеми суспільного вибору за представницької демократії

2.3 Економіка бюрократії як важливий напрямок теорії суспільного вибору

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

В умовах прилучення України до надбання сучасного цивілізованого процесу, розбудови соціально-орієнтованої ринкової моделі вітчизняної економіки, орієнтації на духовно-інформаційний вектор глобальної еволюції людства суттєво зростає роль фундаментальної економічної освіти. Історія економічних учень – безцінне джерело знань та досвіду, нагромаджених людством на шляху соціального прогресу.

Історія економічних учень вивчає історичні процеси виникнення, розвитку та зміни системи економічних поглядів. Зокрема в даному рефераті викладений розвиток неокласичного напряму в економічній нобеології, а також теорія суспільного вибору Дж. Б’юкенена.

Неокласичний напрям – це один з провідних напрямів економічної теорії ХХ ст. та сучасності. Сформувався 90-х рр. ХІХ ст. на основі синтезу класичної ринкової ліберально доктрини, маржиналізму та мікроекономічної теорії. З 30-х рр. ХХ ст. доповнився теорією економічного неолібералізму, неокласичними макроекономічними дослідженнями, ідеями виваженого державного регулювання ринків.

Теорія суспільного вибору сформувалася у 60-ті рр., її засновником був американський економіст, лауреат Нобелівської премії Джеймс Б’юкенен (народився 1919 р.). Оновні праці – «Фірма злагоди», «Теорія суспільного вибору», «Свобода, ринок держава». В основі суспільного вибору покладено припущення , що принцип раціональної поведінки людини можна застосувати для дослідження будь-якої сфери діяльності, пов’язаної з необхідністю вибору, у тім числі для дослідження політичних процесів.

Отже, розглянемо більш детально неокласичний напрям в економічній нобеології і теорію суспільного вибору Дж. Б’юкенена.

1. Неокласичний напрям в економічній нобеології

Сучасн економічні процеси початку ХІХ ст. – монополізація економіки, транс націоналізація економічних зв’язків, посилення економічних функцій держави, революційні події у світі тощо – кардинально позначились на розвитку економічної теорії. Вона спричинила нагальну потребу в теорії, яка не лише пояснила б природу об’єктивних залежностей, що склались в економіці, а й стала б теоретичною базою економічної і соціальної політики держави, орієнтованої на стабільний поступальний розвиток суспільства.

Нові історичн обставини та зрушення 20-30-хх років, в першу чергу «Велика депресія», поставили під сумнів основні постулати неокласицизму та його вихідний принцип принцип лібералізму. Остаточного удару завдали кейнсіанці, які запропонували нову концепцію економічного розвитку. Послаблення позицій неокласицизму як основи економічної політики зовсім не означало відмови від неокласично методології аналізу економічних явищ.

У русі перегляду неокласичної теорії ринку з’являються концепції, орієнтовані на дослідження вільного ціноутворення за умов монополізації економіки. До них належать теорія недосконалої конкуренції Дж. Робінзон, монополістичної конкуренції Е. Чемберлена та ефективної конкуренції Й. Шумпетера, автори яких доводять, що механізми саморегулювання залишаються ефективними, що монополізація економіки не знищу конкуренції, а лише видозмінює її.

Консервативна неокласика. Неокласичні теорії економічного зростання. Теорії економічного зростання, які завжди були в центрі уваги неокласичної школи, під впливом нових реалій набули нового трактування. Якщо раніше вони спиралися на абсолютизацію регулюючої ролі ринку, то тепер почали враховувати й кейнсіанські підходи. Ц теорії називають консервативними, оскільки їхні автори як і раніше, дотримувались неокласичних принципів.

Неокласичн доктрини економічного зростання формувалися на базі двох джерел – теор факторів виробництва Сея, Кларка та концепції виробничої функції Ч. Кобба та П. Дугласа, Р. Солоу, Е. Денісона, Дж. Міда та Свена, яка була новою версією теорії виробництва. Прихильники консервативно-неокласичного напряму досліджували, яким має бути співвідношення факторів за умови обмеженост ресурсів. Вони доводили, що це співвідношення досягається автоматично, є само регульованим. Еволюція цих теорій пов’язана з тим, що дослідники, намагаючись урахувати зрушення, які відбувалися в розвитку продуктивних сил, запроваджують до своїх моделей усе нові й нові параметри, наприклад фактор науково-технічного прогресу, інформацію.

Неокласичне відродження – течія в економічній теорії, що виникає в 70-х роках ХХ ст. на базі ідеї про необхідність мінімізації державного втручання в економіку. Під час затяжної економічної кризи 60-70-х років західні економісти (Дж. Мут, Р. Лукас) доходять висновку, що регулювання економіки натрапляє на спротив з боку суб’єктів, їхню економічну поведінку не можна спрямувати в потрібному напрямі з допомогою будь-яких важелів впливу; економічні рішення, які вони приймають, не об’єктивно зумовленими. Економічні суб’єкти наперед прогнозують наслідки економічної політики держави і намагаються вжити заходів щодо нейтралізації їх впливу на власний добробут, завдяки чому економічна політика урядів ста неефективною. На основі цих теоретичних висновків сформувались дві течії в новій в новій неокласичній теорії: «раціональних очікувань» та «економіки пропонування».

Теорія раціональних очікувань. Представники цієї течії (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Уоллес) намагаються створити модель, яка формалізує суб’єктивну поведінку виробників та споживачів, прогнозуючи їхню реакцію на зміни політики та ринкової економічної ситуації. Заперечуючи необхідність державного втручання в економіку, вони спираються на тезу про типовість економічної поведінки, яка врівноважує ситуацію і нівелює будь-які політичні рішення. Прихильники теор виділяють два підходи до оцінки очікувань: «адаптовані очікування» «раціональні очікування». «Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід знання наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок, - й визначають пристосувальні реакції фірм та споживачів до економічної ситуації, стратегію їх поведінки. «Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо. Автором іде «раціональних очікувань» є Дж. Мут, який 1956 р. сформував цей постулат відобразив його у побудованій ним моделі. Лише через десять років до цієї іде повернувся і використав її американський економіст, лауреат Нобелівської прем Роберт Лукас. Він став фундатором «нової класичної школи економікс», яка в 70-х рр. поставила під сумнів справедливість багатьох положень як кейнсіанської, так монетаристської доктрин, заперечувала будь-які форми державного втручання в економіку і базувалася на суб’єктивіському підході до аналізу економічних явищ.

Американськ економісти Т. Сарджент та Н Уоллес у спільному дослідженні 1975 р. на основ деї «раціональних очікувань» довели неефективність активної фіскальної та грошової кейнсіанської політики. Гіпотеза про раціональні очікування стала новим імпульсом до використання методу функціонального аналізу. Лукас побудував функцію пропонування праці, що включала поточний та очікуваний рівень цін. Заперечуючи політику державного регулювання, новітні класики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб нові правила набували чинності через достатній проміжок часу, аби суб’єкти могли адаптувати і прогнозувати свої дії.

Теорія економіки пропонування. На відміну від кейнсіанців, які вважали, що сукупний попит породжує відповідне пропонування, прихильники теорії (А. Лаффер, Р. Мандел, М. Фелдстайн) висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупного пропонування, яка стала базою для визначення напрямів стабілізації економіки. Представники «економіки пропонування» доводять, що саме пропонування є провідною категорією економічних відносин. Будь-яке суспільство виходить із можливостей пропонування, що визначається ресурсними можливостями. Тому немає необхідност в державному втручанні, оскільки воно буде нівельоване очікуваннями та відповідною поведінкою суб’єктів, як в кінцевому рахунку завжди визначатиметься хніми можливостями. Основний шляхи до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій.

Оскільки основним джерелом інвестицій є заощадження, автори теорії виступали проти високих податків, в яких вбачали причину перерозподілу ресурсів з приватного до державного сектора, що призводить до зниження продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін. Розумна податкова політика, орієнтована на зниження ставки податку, є основою збільшення пропонування, зростання національного доходу, що в свою чергу збільшить податкові надходження до бюджету. Цей причинно-наслідковий зв'язок змоделював американський економіст Альфред Лаффер. Графічне зображення моделі відомо як «крива Лаффера», зміст якої полягає у тому, що коли податковий прес виходить за межі оптимальної податкової ставки, податкові надходження скорочуються. Оптимальна податкова ставка залежить від економічної ситуації, розмірів та структури виробничої сфери, національних, психологічних та інших чинників переходить оптимальну межу.

Неокласичний синтез – течія економічної думки, яка поєднує положення неокейнсіанських неоліберальних концепцій. Її засновником вважається Дж. Хікс, який у 30-ті рр., одразу ж після виходу праці Кейнса «Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей», запропонував ідею синтезу кейнсіанства та неокласичної теорії. У 40-50-х рр. цю ідею розвиває американський економіст Франко Модільяні, але найповніший її виклад дав П. Семюлсон. Це течія намагається «примирити» вс економічні вчення, що послали на базі неокласичної ідеології, визнаючи плюралізм підходів до формування політики держави. Її представники є прихильниками ринкової економіки, але не перебільшують її можливостей, тому основним у хньому вченні є визнання правомірності використання будь-яких моделей, що здатні позитивно вплинути на економіку за певних історичних умов та потреб суспільства.

«Неокласичний синтез» започатковує підходи, що допускають можливість застосування будь-яких моделей економічної політики держави, будь-яких методів впливу на економіку, але основною вимогою має бути забезпечення максимуму свободи конкуренції. Меж державного втручання визначаються загальносуспільним інтересом та історичними завданнями цього суспільства. Держава несе повну відповідальність за соціальну ситуацію, економічну та соціальну рівновагу

2. Теорія суспільного вибору. Дж. Б’юкенен

2.1 Ідейно-теоретичні витоки теорії суспільного вибору

Одним із найяскравіших напрямків, що пов’язаний з використанням методології неокласичної економічної теор для вивчення політичних процесів та феноменів, є теорія суспільного вибору, яка зародилася у 60-тi роки ХХ ст. як галузь економічної науки, що вивчала питання оподаткування та державних витрат у контексті проблем надання суспільних благ. У подальшому цей напрямок економічної науки значно розширив сферу свого аналізу i на сьогодні його можна розглядати як економічну теорію політики.

Нині чітко можна виділити три особливості теорії суспільного вибору, що визначають характер розроблюваних на її основі аналітичних схем:

• для характеристики поведінки людини в полiтичнiй сфері використовуються ті ж гіпотези, що в неокласичній економічній теорії: гіпотези слідування особистому інтересу, повноти та транзитивності уподобань, раціональної максимізації цільової функції;

• процес виявлення уподобань iндивiдiв найчастіше розуміється у термінах ринкової взаємодії: передбачається, що стосунки між людьми у полiтичнiй сфері можуть бути описані у термінах взаємовигідного обміну;

• під час дослідження ставляться такі ж питання, які мають центральне значення в неокласичній теорії ціни.

Можна виокремити два напрямки попередників теорії суспільного вибору, якi розробили iдеї, що лежать в основi теорії суспільного вибору.

1. Вперше цi iде були сформульовані ще наприкiнцi ХIХ ст. представниками iталiйської школи державних фінансiв М. Панталеонi, У. Маццола, А. де Вiттi де Марко та iн., якi першими використали граничний аналіз та теорію ціни для вивчення бюджетного процесу, а також для моделювання попиту та пропозиції на ринку суспільних благ.

2. Подальшого свого розвитку цей пiдхiд набув у працях представників шведської школи в економiчнiй науці – К. Вiкселя та Е. Лiвдаля, якi першочергову увагу приділяли політичним процесам, що забезпечували б визначення державної бюджетної політики.

Ці підходи тривалий час залишалися практично невідомими для дослiдникiв, що працювали у традиціях неокласичного напрямку. Безпосередній імпульс теорії суспільного вибору дали дискус 30 - 40-х роках ХХ ст. з проблем ринкового соцiалiзму та економіки добробуту (А. Бергсон, II. Семюелсон). Разом з тим у 40 – 50-х роках уявлення про раціональний характер поведінки індивідів у полiтичнiй сфері почали активно проникати у науков дискусії завдяки виданим у цей період працям Й. Шумпетера, К. Ерроу, Д. Блека та інших. Витоки теорї суспільного вибору можна знайти саме у працях математиків ХVII - ХIХ ст., що цікавилися проблемами голосування: Ж.А.Н. Кондорсе, Т.С. Лапласа, Ч. Доджсона, дослідження яких розпочав у 1948 р. шотландський економіст Д. Блек (1908 р.н.).

Однак як самостійний напрямок економічної науки теорiя суспільного вибору сформувалася лише у 50 - 60-ті роки ХХ ст. Широкий резонанс у 60-ті роки викликала книга американського економіста К. Ерроу «Соціальний вибiр та iндивiдуальнi цiнностi» (1951), у якій проводилася аналогія мiж державою та особою. К. Ерроу та Д. Блек спробували застосувати методи економічного аналізу до політичних процесів. У подальшому цей напрямок розвивався у тiсному зв’язку з неокласичнимв та iнституцiональними моделями.

Об’єднання двох зазначених вище наукових напрямкiв (iталiйської школи державних фінансiв та шведської школи) i стало основою для розробки комплексу iдей, якi на сьогодн стали вiдомi як теорія суспiльного вибору. Основну роль у цьому вiдiграли представники так званої вірджинської школи в економiчній теорії, засновником i визнаним лiдером якої є американський ековомiст Джеймс МакДжiл Б’юкенен, нагороджений у 1986 роцi Нобелiвською премiєю з економіки «за дослiдження договiрних та конституційних основ теорiї прийняття економічних та політичних рішень».

Джеймс Мак Джiл Б’юкенен (р.н. 1919) народився у м. Мьорфрiсборо (штат Теннесi, США) у сiм’ї фермера. Закінчивши з відзнакою місцевий педагогічний коледж за спецiалiзацією “математика, англійська література та суспiльнi науки”, Джеймс вступив на економічний факультет університету Теннесi. У 1941 р., отримавши ступінь магістра в унiверситетi був признаний на військову службу, служив на Тихоокеанському флоті. Після війни продовжив навчання в Чиказькому університеті, де під впливом праць ф. Найта та К. Вiкселя виявив особливий інтерес до розробки теорії суспільного вибору та конституційної економіки у 1948 р. Дж Б’юкенен у Чиказькому унiверситетi здобув ступінь доктора з економіки за роботу з теорії i практики державних фiнансiв, займав посаду професора університету Теннессі. Згодом став деканом економічного факультету університету штату Флорида, потім Вірджинського університету, де у 1955 - 1958 рр. був професором економічної теорії та директором Центру досліджень у галузі політичної економіки ім. Т. Джефферсона. Викладав також у Каліфорнійському університеті та Вірджинському політехнічному інституті. У центрі досліджень дж. Б’юкенен познайомився з відомим політологом Г. Таллоком. У 1962 р. вони спільно видали монографію “Розрахунок згоди: логічн основи конституціональної демократії”. У працi в єдину логічну структуру поєднан застосування моделі «максимiзацiї корисності» до дослідження політичного вибору та пiдхід до політики як до процесу товарного обмiну. У 1963 р. Дж. Б’юкенен та Г. Таллок створюють Комітет з прийняття неринкових рішень, який ста попередником відомого на сьогодні Центру дослiджень громадського вибору. Їм вдалося створити цей Центр для застосування економічних методiв i способiв мислення до аналізу політичних процесів у 1983 р. Дж. Б’юкенен та Г. Таллок перейшли до університету Джорджа Мейсона, куди перемiстився їхнiй Центр.

Страницы: 1, 2