Реферат: Схід України в інтегративних процесах сучасного державотворення
Відвідування населенням закладів культури та мистецтва у середньому на рік: Львівщина – 16 разів (на 100 осіб), Донеччина – 9. Попри розгалужену мережу вищих навчальних закладів на Донбасі (Донеччина за їх кількістю займає 3-є місце в країні після Києва та Харкова [20]), середній освітній рівень донбасівців на початку ХХІ ст. один з найнижчих в Україні – на Донеччині 19-25 місце, на Луганщині – 24-27 місце [16].
До речі, дуже промовисті назви деяких мікрорайонів навіть населених пунктів на Донбасі: Харцизьк (від “харцизяка”?), “нахаловка”, собачьовка” і т.п., які до сих пір сусідують з вулицями, площами, проспектами Постишева, Леніна, Ілліча і т.д. свідчать про індиферентність, невибагливість, незацікавленість мешканців що-небудь міняти. Схоже, що цьому питанню людність просто не надає такого значення, як на Заході України. Для людини з постійним стресом або тимчасового заробітчанина не має великого значення в якому місті, районі чи на якій вулиці він живе. Має значення інше – скільки він заробляє. Такий підхід стійкий і змінити його – це змінити ціннісні орієнтири населення.
Тепер декілька слів про релігійні організації на Донеччині. Попри строкату релігійну картину – у області діє 49 конфесійних напрямків, майже 96% всіх релігійних організацій складають християнськ конфесії [17]. Особливість же Донеччини навіть не в тому, що переважає УПЦ МП (35%) проти УПЦ КП (4-5%) а, по-перше, в активності протестантських напрямків (вони охоплюють до 55-57% організацій, тоді як в Україні – до 30-32 %), по-друге, у невідповідному з етнічним складом населення зростанні авторитету активності мусульманських та іудейських громад (на 1.01.2007 на Донеччині діють 19 мусульманських організацій включно з єдиною в Україні медресе і 18 іудейських), по-третє, у тому, що за опитуваннями священнослужителі впливають на політичний вибір всього 2-3% прихожан. Все це свідчить про відсутність чіткого стабільного релігійного обличчя у регіону, невеликий вплив церкви на світське життя, що цілком вкладається у ментальний портрет донеччан, змальований нами вище.
Отже, система цінностей мешканців Східної України, зокрема Донбасу, дуже суттєво відрізняється від системи цінностей Заходу Центру України. На Сході люди мислять і діють не з міркувань етнічних, релігійних, культурницьких потреб, а швидше утилітарно практичних, прагматично-ситуативних. Добре це чи погано для процесу державотворення? І добре, і погано. На сьогодні швидше добре, бо різні інтереси Сходу і Заходу залишають можливість для компромісу, виключають жорсткі протистояння Схід-Захід. А погано в перспективі, бо регіон з людністю без чітких ідейних, релігійних переконань, культурних і мовних традицій, але з потужною економікою не має шансів на роль “локомотива” державотворення. Його ж роль в культурно-гуманітарній, мовній, духовній сфері – пасивного спостерігача, почасти - “розмивача” ціннісних орієнтирів інших регіонів.
Національно-культурна ідентифікація. За В. Хмельком [7], етнічна структура дорослої людності в Україні станом на початок ХХІ століття (2003-2005 роки) у відсотках така: 62,9 – щирі українці, 22,5 – українсько-російськ біетнори, 10,0 – щирі росіяни, 4,6 – інші. Дві третини біетнорів за одноетнічним самовизначенням – українці (кожний п’ятий із загальної кількост українців), одна третина біетнорів – росіяни (двоє з кожних держкомстатівських п’ятьох).
Національно-культурну самоідентифікацію жителів Донбасу можна оцінити за даними опитування, яке у 1991 і 1996 роках провели місцеві газети „Жизнь Луганска” і „Наша газета”. 54,9 % 1991 року і 45,4 % 1996 року від числа опитаних визначили: „Населення Донбасу особлива спільність людей, що мають джерела як в Україні, так і в Росії” - тобто українсько-російські чи російсько-українські біетнори. 16,4 % (1991 р.) 10 % (1996 р.) вважали, що „тут живуть переважно українці”. 9,4 % (1991 р.) 31,9 % (1996 р.) констатували, що „тут живуть переважно росіяни і представники нших народів, що обрусіли”. 6,4 % (1991 р.) і 7,5 % (1996 р.) відповіли: Населення Донбасу – це денаціоналізовані елементи”. 11,9 % (1991 р.) і 5,2 % (1996 р.) не змогли визначитися з відповіддю. Культурне майбутнє Донбасу респонденти визначали так: 53,2 % (1991 р.) і 13,3 % (1996 р.) відповіли, що відбудеться українізація”; 4,9 % (1991 р.) і 7 % (1996 р.) задовільно відповіли на оцінку „відбудеться русифікація” і 24 % (1991 р.) і 36,6 % (1996 р.) не змогли визначитися з відповіддю [21].
Отже, біетнорів у регіоні Донбасу близько 50% від усього населення з тенденцією все більшо самоідентифікації як частини російської культури. Очікування українізації, як були високими у 1991 р., сьогодні дуже малі, а оцінка респондентами кількост українців на Донбасі сягає всього 10% проти 63% в Україні.
Загальнонаціональні діячі культури науки, які походять з регіону. Східна Україна багата видатними людьми, творчий доробок яких має загальнонаціональне або й вселюдське значення. Назовімо хоча б декого з донеччан. Іван Дзюба (з с.Оленівки, Волноваського району) – письменник, громадський і політичний діяч, академік НАН України, Микита Шаповал (з с.Сріблянка Артемівського району) – видатний просвітитель, педагог, Вадим Писарєв (Донецьк) – видатний артист світової слави, хореограф, менеджер, педагог, Євген Халдей (з Донецька) – великий майстер фотографії, фотолітописець Другої світової війни, Леонід Биков (з с.Знаменське Слов’янського району) видатний актор і режисер, Анатолій Солов’яненко (з Донецька), Олександр Ханжонков (м.Ханжонкове) – перший вітчизняний кінопромисловець та багато інших. Без сумніву популяризація їх творчості, висвітлення їх громадянської позиції, ставлення до загальнонаціональних цінностей сприяє і сприятиме державотворчому процесу, інтегративним процесам. Сьогодні треба більше інформації про видатних людей, якими Донбас і вся Україна може пишатися.
Загальновизнані герої нації. На жаль, ця царина проблемна. На Східній, Західній і Центральній Україні ще до сьогодні часто по-різному ставляться до історичних прізвищ відомих українців, навіть до цілих армій і рухів. Скажімо, воїни УПА в уяві пересічного східняка частіше не борцями за Батьківщину. Ветерани війн в пошані, але теж, не як герої нації. Історичні герої і діячі – Б.Хмельницький, І.Мазепа, Т.Шевченко, І.Франко, М.Грушевський не всі і не для всіх в сучасній Україні є героями, та й далеко вони в часовому вимірі. Київські Великі Князі – ще далі. Політичні і військов діячі ближчого часу – Петлюра, Бандера, Коновалець… - ряд можна вибудовувати далі, але поки що безперспективно для Сходу. Більше того, спроби видавати в Донецьку газету типу “Бандерівець” без попередньої багаторічно багатопланової роботи істориків, біографів, вихователів просто провокативні, бо це тільки ініціює реакцію спротиву будь-чому українському.
Хто ж тоді? Які герої для Сходу і Заходу можуть бути загальновизнаними? Найбільше підходять на цю роль українці, герої-патріоти Другої світової війни безвідносно до яких армій – національної, радянської чи країн антигітлерівської коаліції вони належали. Зокрема, це відомі полководц Другої світової війни. Безсумнівно – герої Крут – оті 300 молодих воїнів, як полягли за вільну Україну під Києвом у 1918 р. Взагалі у царин загальновизнаних національних героїв якась вражаюча пустка. Хіба що козака Мамая ми всі любимо, чи запорожців доби козаччини. Пошук і відкриття великих мен необхідно. І це треба робити сьогодні. Не розумію, чому Петра Капіцу до сьогодні всі мають за російського вченого (він сам себе позиціонував українцем), чому ми соромимося сказати голосніше про фізика Івана Пулюя відкривача “рентгенівських” променів, механіка Й.А.Ткаченка – створювача кінетоскопа”, за допомогою якого 9 січня 1894 р. було здійснено перший у світ публічний” кіносеанс, нарешті про когорту наших вчених-теоретиків і практиків космічно-ракетної галузі і т.д. – кожне з цих імен має величезний консолідаційний потенціал“. Ясна річ, “виводити” всі науки від українців смішно і безперспективно. Але сором’язливо мовчати про наших відомих земляків теж явно не державотворча позиція.
Інформаційний простір Східної України – це річ, яка давно не контролюється Києвом. Найкращими на Донбасі вважають московськ телеканали, потім іде сумнозвісна ТРК “Україна”, потім – “Інтер”. “Ері” та “5-у каналу” не довіряють, їх мало хто знає і не прагне знати взагалі [18]. За даними [15] картина симпатій донеччан у ЗМІ така: перевагу місцевому ТВ надають 33,7%, “Інтеру” – 22,3%, місцевим газетам – 80,2%. Це, до речі, класика скрізь місцеві газети і телевізію читають і дивляться більше. Але в даному випадку, схоже, що не тільки регіон не зацікавлений у інформації з Центру, але й Центр не вміщує у своїх ЗМІ інформацію, яка б цікавила регіон.
Що ж являють собою регіональні ЗМІ Донеччини? Станом на 01.01.2007 в області зареєстровано 990 періодичних видань, з яких тільки 18 видаються виключно українською мовою, у тому числі тільки одна обласна газета “Донеччина з мізерним накладом у 20-25 тис. примірників на місяць, 69 газет і журналів видаються українською та російською, а решта 666 – практично російською. В нформаційному просторі Донецької області працюють 136 телерадіоорганізацій. З них – 38 телерадіокомпаній і 18 радіоорганізацій ефірного мовлення, 67 телерадіокомпанії кабельного мовлення і 13 – радіоорганізації дротового мовлення, що діють згідно з ліцензіями Національної Ради України з питань телебачення радіомовлення. Телерадіоорганізації, використовують у своєму ефірі в середньому 45% державної мови і 55 % – російської, крім обласної державно телерадіокомпанії, яка веде програми у такому співвідношенні мов: українською 65%, російською – 35%. Про тематичну наповненість передач місцевих телерадіокомпаній український глядач поінформований добре на прикладі ТРК “Україна”, ОДТРК Регіон”, КРТ тощо. Назвати їх українськими можна тільки з відомою часткою гумору. Саме ЗМІ регіону Донбасу суттєво винні у підігріванні сепаратистських настроїв на минулих президентських виборах – про це багато говорилося ще в січні-лютому цього року. Про їх державотворчу місію не йдеться. Схоже, що нова влада діє ліберально і дає шанс місцевим ЗМІ “виправитися”.
Громадянське суспільство є, безперечно, “лакмусовим папірцем” сучасного державотворення. Визначаючи громадянське суспільство як цілісну сферу громадянського життя суспільства, що є відносно самостійною від державних інституцій і механізму державної влади” [19] і підкреслюючи те, що саме воно є особливо важливим чинником підтримки демократії і свободи у суспільстві, ми зупинимося на його важливих елементах – громадських організаціях, партіях та рухах.
За загальною кількістю організацій Донеччина (на 2005 рік в області діяло 4053 громадських організацій та рухів і 3170 первинних партійних організацій [20]) не тільки не поступається іншим, але, крім Києва Львова, навіть перевищує інші регіони. Натомість їх “якісна” картина на Донбас дуже строката. Неурядові неприбуткові організації (ННО) часто дуже заполітизовані, їх основні політичні вектори чітко відповідають настроям у суспільстві. І хоча про повалення Української держави у своєму Статуті ніхто не пише, але євразійські пріоритети, російська мова як друга державна чи офіційна, слов’янська єдність”, і т.і., що зовсім недавно “раптом” матеріалізувалося на виборах Президента України в сепаратистські гасла в Сіверодонецьку, можна зустріти у ряді випадків. Ще одна особливість Східної України – виникнення в останні роки псевдо-громадських об’єднань, які створюються “під вибори”, часто просто “за виробничим” принципом. Загалом же в “третьому секторі” Донбасу останні роки, образно кажучи, переважали біло-голубі кольори – “помаранчев себе не афішували.
В царині політичних партій ситуація така ж сама, якщо не гірша, хоча представницькі функції ряд функціонерів від “помаранчевих” на виборах сяк-так виконували (хоча їх і не було чути в регіоні). А ефективність х була така, що перефразовуючи лідера кримських татар Мустафу Джамілєва, який говорив, звичайно, про Крим, треба сказати про Донеччину: “Якби не було штабу Нашої України” в Донецьку, за Ющенка на Донеччині проголосувало б більше людей”. Сьогодні нові “помаранчеві” – вчорашні “заробітчани” на ниві різних виборчих кампаній. Про “ідеологічні” або хоча б “харизматичні” партії на Сход України не йдеться. Вони є тільки в Центрі і на Заході. На Сході партії “патронажні”, тобто такі які діють за принципом: “я – тобі, ти – мені”, наприклад, “я тоб роботу (зарплату, пенсію, пакет продуктів, 20 гривень тощо), ти мені – голос на виборах”. Аполітичність східняків ще раз довів факт “переходу” голосів виборців, які ще вчора збирали тут комуністи (тому й регіон називали “червоним поясом”), до здавалося б ворогів комуністів – сьогоднішніх буржуїв. Показово, що спроба заполітизувати донецького виборця з боку проросійських сил теж була невдалою. На останніх парламентських виборах до Верховної Ради “Русский блок отримав у регіоні 0,51%, а партія “ЗУБР” з подібною програмою – 0,45%. Цим прагматичні донеччани продемонстрували свою прохолодність до проблем будь-яко мови на Донеччини. Їм значно важливіше інше – соціальні виплати, матеріальний добробут.
Виходячи з таких реалій громадсько-політичний сектор Донбасу не є інтегративним чинником і найближчим часом навряд чи таким стане. Хоча спрямованість донеччан на вирішення саме матеріальних проблем болить всім в Україні (для багатьох – за умови, якщо це не за рахунок мови, культури, державного суверенітету і т.д.) і безперечно має інтегративний потенціал від Сходу до Заходу від Півдня до Півночі країни (як тут не згадати В.Винниченка, який ще на початку ХХ ст. говорив про необхідність поєднувати націонал-демократичні та економічні гасла і програми).
Дуже цікавим є питання – чи могло бути по-іншому на Донеччині з ННО і партіями? Попри, здавалося б, зрозумілу відповідь: “Ні, не могло, бо регіон дуже проблемний”, не все так просто. “Патронажність” – це вже сьогоднішня риса партій і електорату в регіоні. У перехідній фазі – на самих початках “оксамитової революції” 1989-1991 рр. в діях її фігурантів, - шахтарських страйкомів, новонароджених громадсько-політичних організацій рухів, - було значно більше пасіонарності, паростки якої, на жаль, були витоптані, і не без участі спершу Центру, а потім – завдяки цинізму олігархів політиків.
Ми вже згадували, що першою масовою і дуже потужною, як на 1989-й – початок 1990-х рр. громадсько-політичною організацією Донеччини було Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т.Шевченка (1500 фіксованих членів, близько 65 осередків у всіх містах області, 3-річне снування щотижневого "Дискусійного клубу” в Донецьку, заснування газети Східний часопис”, яка виходила ряд років масовим накладом 10 тис.). Але реал перших років “оксамитової революції”, коли масове рушення вже в перші два роки (1989-1990) дало 450 тис. членів Всеукраїнського ТУМ, напевно декого налякало Зрозумівши безперспективність усіляких “наїздів” та ТУМ ззовні, Товариство завалили” зсередини. 12 жовтня 1991 р. ТУМ перейменували на “Просвіту змінили Статут. Ось одна з численних реакцій на ті події – голови шанованого в країні осередку ТУМ Київського університету ім. Шевченка п. Віталія Радчука, видрукувана не на “гарячу голову”, а вже аж у 1998 р. [4]: “Щоб знищити могутню спілку однодумців – не треба її переслідувати (крий Боже освітити їй шлях ореолом великомучениці). Досить її очолити, розкрасти зсередини…підсадивши амбітного крикуна-пройдисвіта, щоб відлякував своєю мораллю одних і принаджував інших, а найкраще – підмінити й і відібрати в неї святу ідею”. Хоч і дещо емоційно, але на загал правильно. Залишається й до сьогодні без відповіді питання – “А де ж були шанован засновники Товариства, відомі на всю країну і світ поети і політики?”. Констатуємо, що дійсно ідею відібрали, бо у Статуті “Просвіти” (якої славно колись – але в інші часи – часи підневільні, коли Україна була під Польщею, під Росією), вже не було першим пунктом записано як у ТУМ “утвердження українсько мови у всіх ділянках державного й суспільного життя” (подібний пункт перенесений десь далі), метою ж нової “Просвіти” (як, до речі, і старої) перш за все заявили “поширення знань серед населення”. На всіх цих моментах я зупиняюся так докладно лише тому, що вони, як показав майбутній хід подій, можливо на Донбасі ще не раз покаже, виявилися надзвичайно важливими. Просвітяни” і “тумівці”, на яких поділили ТУМ у Києві у далекому 1991-у, вже не були тією потужною силою, як раніше. Особливо постраждала Східна і Південна Україна. Тут, де мовне питання таке делікатне, було підірвано перші паростки національно орієнтованого громадянського суспільства. Потужну народну ініціативу знизу загасили зверху. Інший шанс було втрачено у 1996-у, коли керівництво Руху фактично відхилило пропозицію зі Сходу докорінно реорганізувати партію, надавши якісно нового – вищого – значення соціально-економічним питанням і змінити кадрову політику щодо керівництва (надавати перевагу не “особисто відданим фахівцям-патріотам”). Така реорганізація Руху просто рятувала організацію, яка скочувалася до кризового стану, давала їй шанс на нове життя. Особлив можливості з’являлися у Сходу і Півдня – новий Рух з фахівцями на чолі і з соціально-економічними пріоритетами (поряд, звичайно, зі старими національно-демократичними) незаперечно мав би успіх і свій електорат у Східній і Південній Україні. Це не було утопією. Навіть навпаки, за нових лідерів і нових програмних настанов очікувався ренесанс Руху. Але шанс було втрачено.
