Курсовая работа: Трансформація політичного устрою Югославії в кінці 90-х – початку ХХІ ст.
24 вересня 2000 року відбулися вибори, на протязі кількох днів правляча коаліція не давала жодних повідомлень про остаточні результати. Спочатку пролунала заява про перемогу Мілошевича вже в першому турі, потім почали казати про другий тур голосування. Центрвиборчком призначив повторне голосування на 8 жовтня. При цьому кандидату від опозиції (ДОС) Коштуниці не вистачило всього 0,4% для абсолютної перемог.
На прохання опозиції порівняти офіційні та неофіційні підсумки голосування за допомоги міжнародних структур, бо спеціальної комісії, пролунала високомірна відмова. Російському президенту Володимиру Путину дали зрозуміти, що його посередництво небажане. Проявившим таку ж ініціативу грекам, відповід взагалі не дали. Членів ДОС у Центрвиборчкомі до аналізу документів не допустили. Підсумки голосування по округах не опублікували. І нарешті – рішення Конституційного суду відмінити підсумки виборів та провести їх заново, коли захочеться Мілошевичу.
Опозиція висунула влад ультиматум до 15 години 5 жовтня визнати перемогу Коштуніци. Ранком на Белград рушили сотні автобусів і автомобілів із прихильниками ДОС із провінції. Поліція намагалася зупинити їх, але маніфестанти розтрощили всі виставлені барикади. Після мітингу в будинку Скупщини СРЮ, у якому брало участь, за даними організаторів, до півмільйона громадян, парламент був узятий штурмом розграбований. Надалі атаці піддався будинок державного телебачення. Воно було підпалено й майже повністю вигоріло. Був установлений контроль за іншими, близькими до уряду, засобами масової інформації, захоплені деякі поліцейськ ділянки, штаб-квартири Соцпартії Сербії (УПС) і руху «Югославські ліві». Властиво, протягом трьох годин влада в столиці перейшла в руки демонстрантів. Поліція чинила опір лише в будинку парламенту й телебачення. Потім поліцейських взагалі не було видно на вулицях.
Після визнання перемоги Воислава Коштуници Конституційним судом він офіційно став на посаду. президента, проголосивши клятву перед новим складом парламенту. Але ця подія лише відкрила нову сторінку протистоянь у югославському суспільстві.
А в грудні 2000 року відбулися парламентські вибори (23 грудня), на яких перемогу (64% голосів) перемогу здобув блок вісімнадцяти партій «Демократична опозиція Сербії» (ДОС). В результаті перемоги опозиція зайняла в парламенті 2/3 депутатських місць і отримала змогу формувати уряд. Прем’єр-міністром було обрано Зорана Джинджича союзника Воіслава Коштуниці по ДОС.
Восени 2002 року колишня опозиція домоглася остаточної перемоги в боротьбі з соціалістами – колишньою правлячою силою. Президент, соціаліст Мілан Міллутинович, строк повноважень якого скінчився 5 січня 2003 року, був змушений хати у Гаагу, де представ перед Міжнародним трибуналом. Його звинуватили у злочинах проти людськості. А загалом він проходить по тим же справам, що і його покровитель Слободан Мілошевич. А колишнього президента СРЮ було заарештовано 1 квітня 2001 року, разом з кількома соратниками. Сербська радикальна партія, на чолі з Воіславом Шешелем, прямо звинуватила владу в тому, що вона діяла за наказом США. Офіційний Вашингтон, як відомо, пов’язав надання фінансово допомоги Югославії з арештом Мілошевича в строк до 31 березня.
Всі ці, та інші дії колишньої опозиції відверто підтримував Захід. Окрім цього, одразу після зміни влади в Белграді ООН скасувала всі міжнародн санкції проти СРЮ. В країні розпочався процес інтеграції до західноєвропейських структур: Ради Європи, ЄС, НАТО.
Проте повалення Мілошевича не принесло Югославії спокою. Розгорнулася запекла боротьба між Воіславом Коштуницею – поміркованим націоналістом та Зорном Джинджичем – відвертим прихильником прозахідного активного курсу. На президентських виборах 2000 року Джинджич не висунув свою кандидатуру, це він пояснив так: «Я занадто прихильний до Заходу, щоб сербський виборець мене підтримав».
Припинилася ця боротьба 12 березня 2003 року внаслідок вбивства Джинджика. Це фактично принесло перемогу партії поміркованих націоналістів, як вважають, що швидкий темп економічних і політичних реформ створює загорзу «продажу» країни Заходу.
Таким чином підводячи підсумок ті темою приходу до влади опозиції, можна сказати, що перемогу здобули помірковані націоналісти, яких Захід вимушений підтримувати через загрозу приходу до влади радикалів. Загибель Зорана Джинджича завдала серйозного удару по прозахідним позиціям в Югослав Сербії зокрема. Помірковані націоналісти на чолі з Коштуницею взяли курс на збереження Югославії, або хоча б її частини.
Розділ 2
2.1 Від СРЮ до Сербії і Чорногорії
Союзна республіка Югославія виникла в полум`ї громадянської війни з самого початку не розглядалася її творцями, передусім сербами, як довготривале державне утворення. В ті часи керівництво Сербії, ще мріяло повернути старі кордони – «великої Югославії». в Белграді вважали, що зможуть придушити сепаратистський рух в Хорватії, Боснії і Герцеговині та відтворити сиру країну, проте з домінуючим положенням Сербії. А Союзна Республіка Югославія, до складу якої входили лише Сербія і Чорногорія, розглядалося як тимчасове державне утворення. І вже це заклало підвалини загибелі в майбутньому СРЮ. Адже Белград не приділив достатньої уваги Чорногорії та через це дуже швидко втратив контроль над цією територією.
Союзна республіка Югославія була утворена 27 квітня 1992 року. 3 січня 1992 року в Белграді 104 з 160 політичних партій та організацій підписали Конвенцію про нову Югославію 12 лютого на зустрічі у Тітограді (нині Підгориця) вищого керівництва Сербії і Чорногорії. Було вирішено поєднаним ці республіки в дину державу. 1 березня в Чорногорії пройшов референдум, в ході якого чорногорці висловились за збереження єдиної держави з Сербією. 23 квітня парламенти Сербії і Чорногорії затвердили проект конституції СРЮ.
Столицею залишався Белград. що стосується головного міста Чорногорії, то йому було повернуто стару назву – Підгориця.
Першим президентом СРЮ став сербський письменник Добриця Чосич. Цей крок був по суті закономірним. враховуючи тривалу спільну історію Серб Чорногорії. Вони разом билися з турками за незалежність, в 1914 році разом воювали з Австо-Угощиною, в 1918 році ввійшли до королівства Сербів, Хорватів Словенців. По завершенні Другої світової війни 29 листопада 1945 року – до складу ФНРЮ, з 7 квітня 1963 року – СФРЮ...
Проте в середині 90х років шляхи цих союзників розбіглися. В 1996 році чорногорський лідер Міло Джуканович відійшов від СПС та Слободана Мілошевича і отримав перемогу на президентських виборах в своїй республіці. З цього часу Чорногорія почала швидко дистанціонуватися від Белграду. В 1998 роц ця республіка вперше в історії не підтримала Сербію у війні, відгородившись від конфлікту в Косово. У відповідь на такі дії Мілошевич, який був тим часом президентом СРЮ, відмовився визнавати депутатів верхньої палати югославського парламенту, обраних чорногорцями, чим фактично відсторонив Чорногорію від федеративної влади. Це була серйозна помилка, яка дало чорногорським сепаратистам реальну силу. Грошовий потік та обмін товарами був повністю заблокований, а лінія адміністративного поділу між двома союзними республіками де-факто перетворився на державний кордон. Єдиним федеральним інститутом, що підтримав снування СРЮ, була армія. В свою чергу, керівництво Чорногорії збільшило кількість поліції та озброїло її. Белград на силовий варіант вирішення проблеми не рішався і фактично, з цього моменту, Чорногорія вже стала практично незалежною державою.
З того часу Міло Джуканович став робити ще більш рішучі кроки для подальшого дистанціонування від Белграду. Перший крок до відділення Чорногорія зробила в серпні 1999 року, коли її уряд прийняв документ «Основи майбутніх відносин Сербії і Чорногорії.» Тоді чорногорське керівництво запропонувало змінити назву країни на «Співдружність Чорногорії та Сербії», а повноваження союзних органів обмежили лише сферами оборони, зовнішньої політики та взаємного економічного і науково – технічного співробітництва.
В жовтні 2000 року Чорногорія продемонструвала, що для неї СРЮ більше не існує: більшість виборців бойкотували вибори югославського президента, а Міло Джуканрвич, поздравив Воіслава Коштуницю с перемогою заявив, що Чорногорія не буде брати участі формуванні федерального уряду. Уже в листопад монетарна рада республіки заборонила використовувати динар (грошову одиницю СРЮ) у якості грошей, і0 республіка офіціально перейшла на німецьку марку. Чорногорія де-факто перетворювалась на суверенну державу.
В грудні 2001 року. в Белграді почались переговори між президентом СРЮ Воіславом Коштуницею, президентом Чорногорії Мило Джукановичем і сербським прем'єр-міністром Зораном Джинджичем, стосовно долі союзної держави питання стояло так: союзна федеративна держава, або незалежність двох республік.
Президент Чорногорії вимагав на незалежності своєї республіки. Офіціальний Белград вважав, що відносини між Сербією и Чорногорією, повинні бути переглянуті, але федеративний устрій треба зберігати, бо це відповідало б інтересам обох республік.
Один з керівників Євросоюзу Хав'єр Солана заявив, що він розділяє позицію сербської влади і хотів би, щоб Югославська Федерація, при її реформуванні, збереглась. Проти розпаду СРЮ виступали і США.
В рішенні цього складного питання досягли компромісу. 14 березня 2002 року в Белграді керівники Серб Чорногорії досягли згоди замінити Союзну Республіку Югославію (СРЮ) новим політичним альянсом під назвою «Сербія и Чорногорія», який буде будуватися на конфедеративній основі. Договір був підписаний главами обох держав, президентом СРЮ і координатором Європейського Союзу з питань зовнішньої політики і безпеки Хав`єром Соланою. Будучі генсеком НАТО в 1999 році саме він віддав наказ про бомбардування Югославії, а надалі став головним ініціатором утворення СіЧ. 4 квітня 2002 року сербський чорногорський парламенти ратифікували договір «О принципах перебудови відносин між Сербією і Чорногорією.
Президент Югославії Воіслав Коштуниця призвав членів федерального парламенту ратифікувати цю угоду, за якою Югославська Федерація повинна була перетворитися на союз Сербії і Чорногорії. Глава держави підкреслив, що цей проект принесе стабільність і завершить процес розпаду на Балканах.
В червні 2002 року у федеральному парламенті відбулося голосування з приводу ратифікац Белградського договору овід 14 березня 2002 року. В нижній палаті (Віче громадян) за договір проголосувало 74 депутата при 23 «проти», а в верхній палаті (Віче республік) – 23 «за» и 6 «проти».
Проти договору виступили парламентарії від Соціалістичної партії Сербії (прибічники колишнього югославського президента Слободана Милошевича). Соціалісти запевняли, що підписання угоди зраджує інтереси сербського и чорногорського населення, яке на протязі віків жили разом, і веде до їх розміжуванню. Їх піддержали християнськ демократи Сербії, а також радикали – націоналісти на чолі з Воіславом Шешелем. Белградським договором були закладені основні принципи формування нової держави. Нова держава – Сербія і Чорногорія, – після прийняття Конституційної харт виборів повинна сформувати наступні спільні органи влади: президент, Скупщина (парламент), уряд (Рада міністрів), суд. Парламент буде однопалатним. Президент буде обиратися Скупщиною и пропонувати кандидатури в уряд. Президент буде одночасно очолювати уряд. В уряд війнуть тільки 5 міністрів – закордонних справ, оборони, міжнародних економічних відносин, внутрішніх економічних справ, по захисту прав людини і національних меншин.
Армією Сербії і Чорногор буде командувати Верховна рада оборони, керувати радою будуть три председателя, а рішення прийматися консенсусом.
Сербія и Чорногорія отримають власну валюту, роздільні внутрішні ринки і таможенні системи, вони взяли на себе обов`язок «гармонізувати» свої відносини по стандартам ЕС.
Через 3 роки після підписання Белградського договору обидві республіки можуть переглянути свій державний статус і війти зі складу нової держави. З сербських політиків позитивно до Белградського договору віднісся віце-прем`єр Міролюб Лобус. Обидва прихильниками швидкої інтеграції до євроструктур. Джинджич, наприклад, неодноразово заявляв, що Сербія і без чорногорців зможе прожити. Лобус теж прихильником передусім США і теж загалом не проти визнання незалежност Чорногорії. Ці, та багато інших сербських політиків цілком реалістично оцінили Белградський договір, як перехідний етап а житті залишків Югославії. Вже тоді панувала думка, що через кілька років СіЧ розпадеться. 4 лютого 2003 року Скупщина (парламент) СРЮ утвердила Конституціонну хартію нового державного об`єднання. Таким чином Союзна Республіка Югославія перестала існувати. ЇЇ замінило нова держава – Сербія і Чорногорія (СіЧ).
За умовами Белградського договору о перебудові відносин між Сербією і Чорногорією, підписаному 14 березня 2002 року, СРЮ, яка існувала з 1992 року, перестала існувати в той момент, коли парламенти Сербії і Чорногорії (кожен окремо) і СРЮ на початку 2003 року. прийняли Конституційну хартію нової держави.
Незабаром парламент СіЧ обрав Світозара Маровіча президентом Сербії і Чорногорії, який за Конституційною хартією буде і главою уряду, нового нової держави.
Договором з Чорногорією, який підвів черту під існуванням, «колишньої Югославії», в Сербії коментарії більшості політиків прості: це стало можливим в результат вимог західних держав щодо приближення Белграда до НАТО. Країна, яка дала світу Тіто, Рух непрєднання, соціалізм без оглядки на «старшого брата» більшище не снує…. «Прощавай Югославія», – зі скоботою казали серби, які прокинулася 14 березня 2002 року в новій державі.
Таким чином 14 березня 2002 року Союзна Республіка Югославія припинила своє існування, а замість неї на карті з`явилася нова держава – Сербія Чорногорія (СіЧ). Реально СРЮ розпалася ще в 1998 році, а в 2002, це було лише затверджено в міжнародних домовленостях. Епоха СРЮ та її залишків де-факто скінчилася, а де – юре – ні.
2.2 Референдум та нова конституція Сербії 2006 року
Після підписання і ратифікації Белградського договору пройшло лише три роки і відбулося те, що багато політиків передбачали – СіЧ припинила сво снування. Це стало відомо 21 травня 2006 року. Таким чином прогнози більшост політиків, які казали, що існування СіЧ, це лише перехідний етап, по завершенн якого епоха Югославії остаточно завершиться збулися. Чорногорське керівництво, яке теж прагнуло повної незалежності, використало одну зі статей Белградського договору, згідно з якою, через три роки після утворення СіЧ обидві республіки мали змогу переглянути свій статус у складі співдружності.
Чорногорія проголосувала за свою незалежність, відокремившись від Сербії і тепер думає про те, яке значення це має для Балкан і всієї Європи. Перш за все зрозуміло, що референдум 21 травня остаточно поховав мрію сербів про створення «Великої Сербії» і позбавив х останнього виходу до моря – невеличкої ділянки Адріатики.
Є одна обставина, що може утішити як прихильників, так і супротивників розлучення: він пройшов мирно, без кровопролитної війни, що супроводжувала розпад Югославії в останнє десятиліття минулого століття.
Нагадаю історичні факти недавнього минулого. В 90-х пішла епоха «великий» (що складалася із шести республік) Югославії, в 2003 формально зникла й «мала», у яку входили лише дві, що трансформувалися в співдружність Сербії й Чорногорії. Тепер мир остаточно попрощався з югославською спадщиною, тому що Словенія, Хорватія, Македонія й Боснія з Герцоговиною свого суверенітету вже домоглися.
У той вечір 21 травня незалежної стала й Сербія, оскільки вибір, зроблений чорногорцями, означав кінець союзу між двома республіками. Однак, відповідно до Бєлградської хартії, на основі якої в 2003 році замість Югославської Федерації був створений союз Сербії й Чорногорії, Сербія стане єдиною законною спадкоємицею єдиної держави.
Власне кажучи, референдум тільки оформив розлучення держави, яке не можна було назвати єдиним у повному змісті цього слова. Союз Сич мав дві столиці, дві валюти, 3 парламенти, 3 президентів – 2 національних і однієї загального – і різної економічно стратегії. Сербські влади результати волевиявлення народу Чорногорії визнали, а міністр закордонних справ уже неіснуючої держави Вук Драш-Кович заявив, що тепер з'явиться «можливість відновлення в Сербії парламентсько монархії».Сербії має бути заново визначити свою ідентичність і територію, нормалізувати відносини зі своїми сусідами й – повторю – розстатися із мріями про «Велику Сербію», що продовжують плекати ультраправі націоналісти. Змушене здобуття незалежності зажадає якнайшвидшого прийняття нової конституції (у противному випадку країну захлисне нова хвиля розколу й сепаратизму), що у свою чергу може прискорити проведення дострокових парламентських виборів в умовах досить ослабленої позиції сербського прем'єра Воіслава Коштуниці.
Сербія залишається з важкою спадщиною – проблемою Косово, де більшість становлять албанці. Остаточний статус краю, що перебуває під протекторатом ООН, теоретично повинен бути визначений до кінця цього року шляхом переговорів, на яких сторони мають протилежні позиції: Белград згодний на всі, крім надання Косово державно незалежності, а косовскі албанці не бажають чути ні про що, крім незалежності. Як уважають експерти, албанське керівництво Косово не має наміру зупинятися винятково на одержанні незалежності для краю. Остаточною його метою приєднання до Косово ряду стратегічно важливих територій, зокрема в Македонії, створення Великої Албанії. Що стосується Чорногорії, то свого прагнення до волі вона не приховувала з кінця 90х. Але в той час проти такої перспективи виступав Європейський союз, що боявся, що незалежність Чорногорії автоматично спричинить незалежність і Косово. Зараз же Євросоюз, сам того не бажаючи, допоміг успіху прихильників незалежності Чорногорії, заморозивши на початку травня переговори із Сербією й Чорногорією про вступ союзу в ЄС. Приводом для такого рішення стала нездатність влади Сербії передати Гаазькому трибуналу генерала Ратко Младича, що дозволили прем'єрові Мило Джукановичу заявити, що Чорногорія «виявилася в позиції заручника» Сербії на переговорах з ЄС, провести на Балканах референдум. Проте головну роль в утворенні незалежно Чорногорії відіграла не стільки Європа з її не рішучою позицією, скільки вкрай рішучі дії чорногорського керівництва, яке спиралося на підтримку США, які хоч неофіційно, але таємно зацікавлені в збереженні на Балканах напруги, яка дозволяє США впливати на Європу, тримати у балканському регіоні значні збройн сили та заважати укріпленню ЄС. Фактично Балкани з початку 90 х років є зброєю США в протистоянні з Європою.
Саме питання, що інтригує, чи спрацює тепер «принцип доміно» – спершу в країнах Європи, а потім перекинувшись на інші регіони миру.
Офіційно Євросоюз привітав результати референдуму. Еврокомісар з питань розширення Олли Рен похвалив Чорногорію за спокійний хід голосування й високу явку виборців (у голосуванн взяли участь 86,49 відсотка від 484 тисяч 718 громадян, включених у списки для голосування). Але насправді ні єврокомісія, ні глава загальноєвропейсько дипломатії Хав'єр Солана прямо ідею незалежності Чорногорії не підтримали, а результати референдуму глибоко розчарували керівництво ЄС, тому що він може викликати нову хвилю сепаратистських настроїв, що підсилюються останнім часом у багатьох країнах Європи. Та й не тільки в Європі.
Висловився із цього приводу навіть депутат Сенату Канади Джеррі Граф-Штейн, що як заступник голови групи спостерігачів від ОБСЄ стежив за ходом голосування 21 травня. Він сказав, зокрема, що «підсумки референдуму в Чорногорії можуть мати досить значн внутрішньополітичні наслідки для Канади. Умови референдуму, відповідно до яких прихильникам відділення досить набрати ледве більше 55 відсотків, підтриман міжнародним співтовариством, можуть обернутися проблемами у випадку проведення референдуму про незалежність Квебека».
Світова преса бурхливо відреагувала на сербсько-чорногорське розлучення. Одні коментатори оцінили референдум як подальше продовження «балканізації», інші відзначили розкол у суспільній думці між прихильниками й супротивниками незалежності, треті застерегли про ріст сепаратизму, четверті попередили, що процес роздроблення може торкнутися й країни Євросоюзу й що незабаром виявиться «ефект доміно».
І справді, навряд чи можна сумніватися в тому, що розлучення додає головного болю Європі. Тепер чорногорський прецедент уважно вивчається баскськими, каталонськими й іншими націоналістами. Виникає цілком законне питання: якщо можна відділитися чорногорцям, те чому це не можуть зробити баски, каталонці, фламандці, шотландці або корсиканці?
Французька «Монд» так прокоментувала сформовану ситуацію: «Невже Європа приречена на роздроблення в м'я концепції «чим менше, тим прекрасніше» і бажання зберегти ідентичність, про яку часто забувають при європейському будівництві? Це ще один парадокс у століття глобалізації й появи великих політичних і економічних об'єднань. На прикладі Чорногорії міжнародне співтовариство дійшло висновку, що неможливо змусити жити разом народи, які цього не хочуть. Самовизначення – сам по соб принцип похвальний, але не позбавлений небезпек. Якщо його застосовувати в буквальному значенні, то це може привести до продовження балканізації регіону. Зародковим мікродержавам знадобиться багато років для того, щоб виконати вс критерії, необхідні для вступу в Євросоюз. І це на тлі обстановки, коли н суспільна думка, ні уряду країн ЄС не розташовані до прийому нових членів». Сформовану ситуацію «Монд» називає «квадратурою кола».
Росія результати референдуму по Чорногорії визнала. Разом з тим члени Ради Федерації Росії також відзначають, що його результати викликають в усьому світі питання, як це позначиться на політичному статусі Косово, Нагорного Карабаху, Абхазії, Південній Осетії, а заступник голови комітету з міжнародним справам СФ Василь Ліхачов уважає, що це питання необхідно підняти на засіданні «великої вісімки» у Санкт-Петербурзі.
Приклад Чорногорії, видимо, страшно налякав президента Грузії Саакашвілі, що, як повідомляє газета «Джорджиан таймі», спішно почав проводити зустрічі із грузинськими бізнесменами, щоб мобілізувати грошовий капітал для «підкупу абхазьких сепаратистів». За неофіційним даними, Тбілісі згодний надати Абхазії статус державного утворення, максимально наближеного до «мрії про абхазьку незалежність». Якщо буде потреба Тбілісі обіцяє першим особам Абхазії захист від росіян, розуміє за допомогою американців. США згодні навіть надати політичний притулок тим абхазам, які допоможуть Грузії в поверненні загублено Абхазії. Ціна питання – понад 700 мільйонів доларів.
Таким чином Югославія та спадкові державні утворення, припинили своє існування; якщо повернути політичне положення югославського регіону, ми побачимо, що усі югославські країни мали незалежність, або певну автономію. Читаючи підручник з історії ми бачимо до чого та роздробленість призвела (турецьке завоювання). Що тепер, покаже майбутнє.
Висновки
Тема курсової роботи охопила великий обсяг інформації з історії трансформації політичного устрою Югославії в кінці 90 х – початку ХХІ століття. Через це була розглянута велика кількість проблем. Це, зокрема. особливості процесу трансформації, його наслідки для югославських земель та Балкан в цілому, значення цих змін, участь у них зовнішньополітичних сил.
Щоб зробити певні висновки, автору довелося опрацювати багато матеріалів, документів. Більшість з них були суперечливими, не об`єктивними, уривчастими. проте автор намагався послідовно об`єктивно дослідити проблеми, розкрити поставлені на початку роботи завдання та досягти поставленої мети. В результаті, після кропіткої роботи, були зроблені наступні висновки:
особливостями трансформац югославської держави в кінці 90 х – початку ХХІ століття були не лише мирн шляхи змін, постійні важкі політичні та економічні потрясіння, великий вплив зовнішніх сил;
·загалом вплив зовнішньополітичних чинників був дуже значним часом відігравав провідну роль;
·реакція світової спільноти на зміни в Югославії була неоднозначною. в Європі, це переважно позитивні настрої, але в Росії та деяких нших країнах (наприклад Білорусь), реакція була негативною.
·наслідки трансформації політичного устрою Югославії є дуже незначними, з одного боку в ході них народи здійснили своє право на самовизначення, а з другого – відбулися війни, наслідки яких досі відчуваються;
·положення погіршується і тим, що ситуація в регіоні залишається нестабільною. загрозливою. зберігаються перспективи нових війн, нових конфліктів;
·в той же час, внаслідок трансформації політичного устрою Югославії, стали можливими в цьому регіоні такі речі, як запровадження демократії європеїзація.
Загалом події трансформац політичного устрою Югославії в кінці 90 х – початку ХХІ століття набули світового значення, зачепили багато країн, народів та спричинили велику політичну «бурю» в Європі. Їх значення і наслідки, будуть ще довго вивчатися, проте відповіді на багато питань дасть час, адже процеси трансформації не тільки не дійшли до завершальної стадії і настане час нових випробувань.
Список використано літератури
1. Веденський Б.О. Велика Радянська Енциклопедія. В 52 Т.-Т.23. Друге видання. М.1953. Cтр.636.
2. Дергачёв В.А. Геополитика. – Киев: ВИРА-Р, 2000. Cтр. – 448.
3. Новое время // Дидушенко А. Черногорская альтернатива. 1998. №24. Cтр.27.
4. Долгополова С. Развод Сербии и Черногории – головная боль для ЕС. // Эхю планеты. №22–23, май-июнь 2006 г. C. 16–17.
5. Замятина Т., Калинцев Н.В Сербии снова пахнет войной. \\Эхо планеты. – №12, – март2000г. C. 14–15.
6. Замятина Т., Калинцев Н. «Бархатная революция», югославский вариант.\\ Эхо планеты. – №42, – октябрь 2000 г. Стр. 5–9.
7. Замятина Т., Калинцев Н. Милошевич под арестом. Что дальше? \\Эхо планеты. – №15, – апрель2001г. Стр. 14–15.
8. Замятина Т., Калинцев Н. Экзамен, проваленный Россией. \\Эхо планеты. – №48, – ноябрь 2002 г. Стр. 20–23.
9. Замятина Т., Калинцев Н. В защиту Милошевича выступили свидетели из России. // Эхо планеты. – №50–51, – декабрь 2004 г. Стр. 14–16.
10. Иванов И. Сколько проживут вместе Сербия и Черногория? // Эхо планеты. – №17, – апрель 2002 г. Стр. 18–20.
11. Иванов И. Выборы в Югославии: кандидатов много но ничего не ясно. // Эхо планеты. – №39, – сентябрь2002г. Стр. 18–20
12. Иванов И. Югославии не будет. Но что будет? // Эхо планеты. 4, – январь 2003 г. Стр. 16–17.
13. Иванов И. Выступы, потрясшие Сербию. // Эхо планеты. – №12, март 2003 г. Стр. 14–16.
14. Калинцев Н. Время разобраться: кто виноват? Эхо планеты. – №27, июль 1999 г. Стр. 16–17
15. Кожемякин М. Где генерал? // Эхо планеты. – №20–21, – май 2006 г. Стр. 16–18.
16. Огняник А., Шапочка Я. Во время военной операции на Балканах НАТО использует оружие, запрещённое женевской конвенцией? // Факты и комментарии 17 апреля 1999 г. Стр. 3.
17. Полкин Н. Переговоры в косовском тупике. // Киевские ведомости. – №26,-1998 г. Стр. 20–21.
18. Родрігес А.М., Пономарьов М.В. // Новейшая история стран Европы и Америки.ХХ век. В 3 ч. Ч 3. ВЛАДОС, – 2004 г. Стр. 256.
19. Терешко: Балкани в очікуванні незалежності Косово. // Дзеркало тиждня. – 2006. – №23.-стр. 5.
20. Яровий В. І. // Новітня історія центральноєвропейських та Балканських країн. ХХ ст.-К.: Ґенеза, 2005 р. – стор 816.
21. Дневник. Сербия: «Игра продолжается», // Эхо планеты. – №41, октябрь 2002 г. Стр. 13.
