Курсовая работа: Особливості функціонування підприємства на фондовому ринку
До керування цінними паперами відносяться наступні види діяльності.
Брокерська діяльність - це діяльність по здійсненню цивільно-правових угод з цінними паперами як повірника чи комісіонера, що діє на підставі договору чи доручення комісії, а також доручення на здійснення таких угод при відсутності вказівок на повноваження повірника чи комісіонера в договорі.
Дилерська діяльність - це діяльність по здійсненню угод купівлі-продажу цінних паперів від свого імен за свій рахунок шляхом здійснення котирування цінних паперів (оголошення цін покупки і продажі на визначені цінні папери), по яких особи, що займається зазначеною діяльністю і називаються дилером, зобов'язується купувати продавати ці цінні папери.
Діяльність по керуванню цінними паперами - це здійснення юридичною особою чи індивідуальним підприємцем від свого імені за винагороду протягом визначеного терміну довірчого керування переданими йому у володіння і приналежними іншій особі в нтересах цієї особи цінними паперами і коштами, призначеними для інвестування в цінні папери.
До діяльності по обліку цінних паперів відносяться наступні види професійної діяльності.
Клірингова діяльність - діяльність по визначенню взаємних зобов'язань, а точніше збору, звіренню, коректуванню інформації з угод з цінними паперами, і підготовці бухгалтерських документів по них і їхньому заліку по постачаннях цінних паперів і розрахункам по них.
Депозитарна діяльність - надання послуг по збереженню сертифікатів цінних паперів і зв'язаному з цим обліку і переходу прав на цінні папери.
Діяльність по веденню реєстру власників цінних паперів - збір, фіксація, обробка, збереження і надання даних, що складають систему ведення реєстру власників цінних паперів.
Діяльність по організації торгівлі на ринку цінних паперів - надання послуг, що безпосередньо сприяють укладанню цивільно-правових угод з цінними паперами між учасниками ринку цінних паперів.
2. Аналіз ринку цінних паперів України
Становлення ефективного ринку цінних паперів в Україні неможливе без активізації процесу соціально-економічних та політичних реформ. Будь-які масштабні економічн перетворення залишаться незавершеними без створення конкурентоспроможного фінансового сектора, здатного мобілізовувати та надавати реформованій економіц нвестиційні ресурси.
Розвиток вітчизняного ринку має свої характерні особливості, пов’язані з реформуванням форм власності в суспільстві. У процесі приватизації з 1992 по 1998 рік понад 60,5 тис. підприємств змінило форму власності, в тому числі 9,5 тис. – шляхом перетворення у відкриті акціонерні товариства, що становить 16 відсотків від загальної кількості приватизованих товариств в Україні.
Отже, фондовий ринок формується не еволюційним, а досить-таки революційним шляхом. Але немало на ньому і перешкод, а саме: недовіри вітчизняних інвесторів до фінансових нструментів, обмеженості вітчизняних інвестиційних ресурсів, відсутност відповідної інфраструктури, практики активного просування акцій на ринку, досвіду та культури корпоративного управління товариствами, недосконалост правової бази, непослідовності у проведенні приватизації, негативного іміджу цінних паперів, що був сформований у населення в ході трастових скандалів.
Аналізуючи процес реформування системи власності шляхом приватизації, можна вивести таку закономірність: починаючи з 1994 року держава все більше й більше позбавляється функцій безпосереднього управління підприємствами, але водночас з кожним роком посилюється і потреба у державному регулюванні ринку цінних паперів. Його розвиток також має свої особливості, оскільки відбувається одночасно з проведенням ринкових реформ та пошуком оптимальних методів державного регулювання економікою в цілому.
Нині в Україн налічується понад 35 мільйонів власників акцій приватизованих підприємств. Населення, якому традиційно притаманне підвищене почуття соціально справедливості, покладає надії не тільки на розвиток державою різноманітних форм інвестування як засобу збільшення грошових заощаджень, а й на забезпечення захисту своїх фінансових вкладень. Відновлення довіри населення до держави фондового ринку є необхідною умовою соціальної підтримки курсу ринкових реформ та забезпечення соціальної стабільності в суспільстві. На цих засадах і була започаткована державна політика регулювання ринку цінних паперів в Україні.
На фондовий ринок, як на складову частину фінансового ринку держави, звичайно, впливають кризові процеси, які мають місце в економіці. Проте, незважаючи на погіршення нвестиційного клімату, фондовий ринок продовжує свій розвиток.
Статистика свідчить: у 1994 році в Україні випущено цінних паперів на суму 286 млн. грн., в 1995 – 1715,4 млн. грн., в 1996 -4618,9 млн. грн., в 1997 – 13,4 млрд. грн., а станом на початок 2002 року – тільки акцій було випущено на 17,5 млрд. грн. Менше ніж за п’ять років випуск цінних паперів збільшився у 47 разів. На першому місці серед них (які емітуються українськими підприємствами) – акції.
Причому найбільша питома вага випуску цінних паперів припадає на акції приватизованих підприємств. Це пояснюється продовженням процесів приватизації та корпоратизації державних підприємств: нині в Україні налічується 35,5 тис. акціонерних товариств, в тому числі 23,5 тис. закритих, загальний обсяг емісій акцій, зареєстрованих Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, становить більше двадцяти мільярдів гривень.
Із загального обсягу випуску акцій у минулому році лише 21 відсоток припадає на реально залучені кошти, а інші 79 – емісії при здійсненні корпоратизації та акціонуванні державних підприємств, а також збільшення статутного фонду підприємства в результаті індексації основних фондів. Тобто „масова приватизація” не вирішила їхніх економічних завдань – надходження інвестицій та формування „ефективного” власника. Склалася ситуація, коли підприємства, що були приватизовані за ПМС та КС, маючи тисячі акціонерів, не мають перспектив щодо розвитку через скрутне фінансове становище і часто через неспроможність керівництва працювати в нових ринкових умовах.
Існують також певні протиріччя між акціонерами (насамперед тими, які володіють незначними пакетами акцій) і вищим менеджментом, що призводять до частих порушень прав акціонерів (особливо в закритих акціонерних товариствах). А справа в тому, що більшість населення України не має повного уявлення про ті права та можливості, які надає їм володіння часткою підприємства. Крім того, у систем корпоративного управління ще не сформувався ефективний механізм звітності та відповідальності менеджменту за процес управління підприємством. Щоб уникнути цих перекосів, працівниками Державної комісії створено систему розкриття нформації, впровадження нормативних документів щодо надання повнішої та достовірнішої інформації для акціонерів та інших інвесторів.
Значним недоліком вітчизняного ринку є і відсутність такого поширеного на світових фінансових ринках інструменту, як корпоративні облігації. Якщо протягом 1996-97 років було зареєстровано випусків облігацій підприємств на загальну суму 117,1 млн. грн., то в 2002 р. таких випусків зареєстровано лише на суму 8,19 млн. грн. Існують дві основні причини, через які підприємства не використовують можливості залучення додаткових коштів цим шляхом. Насамперед це податкове законодавство, яке не стимулює випуск боргових корпоративних цінних паперів. Іншою причиною можна вважати високу прибутковість облігацій внутрішньо державної позики (ОВДП), ринок яких протягом останніх років відволікав значн обсяги інвестиційних ресурсів з ринку капіталів. Тому в листопаді 1998 року Комісією підготовлено, а урядом відповідно внесено до Верховної Ради законопроект „Про внесення змін до Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”, що передбачає звільнення від оподаткування надходження коштів при випуску корпоративних облігацій.
На жаль, особливості перехідного періоду у вітчизняній економіці, зростання державного боргу зробили проблематичним ефективне покриття дефіциту державного бюджету шляхом випуску ОВДП. Тому ще одним важливим напрямком розвитку цінних паперів для розв’язання проблем фінансування економіки та розвитку соціально-економічної інфраструктури міст може стати випуск муніципальних та регіональних цінних паперів. Україна вже має певний досвід в цій сфері, оскільки облігації місцевої позики існують фактично вже більше трьох років.
Останнім часом в Україні набули поширення – як засіб подолання кризи неплатежів – векселі.
Вони зайняли серед фінансових інструментів домінуюче становище, вільно продаються та купуються на вітчизняному вторинному ринку. Це пояснюється спадом ринку державних цінних паперів та акцій. Збільшення обсягів продажу векселів є також наслідком збільшення кількості емітентів. Ними, зокрема, стали органи Пенсійного фонду, обласні державні адміністрації, інші органи місцевого самоврядування.
На сьогодення векселя займають до 50% ринку цінних паперів України. Так обсяг торгів векселями за дев’ять місяців 2003 року склав 32,4 млрд. грн., чи 48,2% у структур обороту ринку цінних паперів України. Обсяг угод з акціями склав 20,1 млрд. грн., чи 29,9% загального обсягу торгів. У структурі обороту цінних паперів значну частку займають також ощадні сертифікати (6,44 млрд. грн.), різн державні облігації (понад 6 млрд. грн.).
Становлення цілісного та ефективного фондового ринку в Україні неможливе без наявност спеціалізованих фінансових інститутів, які працюють на ниві спільного нвестування. Провідна роль в обслуговуванні громадян при здійсненні ними нвестицій належить інвестиційним фондам та інвестиційним компаніям. Понад чверть громадян України реалізували своє право власності шляхом спільного нвестування. До участі в приватизації з інституціональних інвесторів були допущені лише закриті інвестиційні фонди.
Серед головних проблем, що заважають діяльності інститутів спільного інвестування, слід зазначити подвійне оподаткування доходів інвесторів, невизначеність деяких аспектів ведення бухгалтерського обліку, що іноді призводять до неправильного відображення фінансових результатів.
Для підвищення ефективності функціонування фінансового ринку Комісія ставить собі також за мету посилити вимоги щодо інформаційного забезпечення акціонерів та учасників нвестиційних фондів шляхом встановлення стандартів складання фінансово звітності фондів.
У 1991-1993 роках уряд започаткував на основі Української фондової біржі створення національно централізованої системи організованої торгівлі цінними паперами, реєстрац прав власності і забезпечення обігу цінних паперів. Комісія вже видала дозволи на діяльність п’яти спеціалізованих бірж та Позабіржовій фондовій торговельній системі (ПФТС).
На жаль, останніми роками не вдалося повною мірою створити національну централізовану систему, забезпечити її подальше ефективне функціонування: на організаційно оформлені ринки припадає менш ніж три відсотки від загального обсягу торгів всіма видами цінних паперів. Внаслідок цього не повною мірою забезпечуються нтереси держави та громадян у функціонуванні прозорого, ефективного та справедливого ринку.
Невирішеною проблемою оформленого ринку залишається неоднакове оподаткування операцій з цінними паперами на біржах та торговельних системах.
Однією з головних умов ефективного функціонування ринку цінних паперів є наявність розвинуто ринкової інфраструктури, яка забезпечує прискорення обігу цінних паперів та реєстрацію прав власності на цінні папери.
Кооперативний ринок зразка 1995-1996 років був ринком акцій державних підприємств, що приватизуються. Тому зусиллями Комісії досить швидко створена мережа реєстраторів власників іменних цінних паперів та нормативна база їх функціонування. Але цей процес був ускладнений виникненням так званих „кишенькових” реєстраторів, які опосередковано створен емітентами і повністю ними контролюються, що не повною мірою дозволило реалізувати концепцію створення інституту незалежних реєстраторів.
Прийняття введення в дію в січні 1998 року Закону України „Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” викликало необхідність приведення професійними учасниками фондового ринку сво діяльності у відповідність до його норм.
Саме існування Національного депозитарію є ознакою економічної цивілізованості та гарантованого захисту прав власності, що збільшує привабливість країни для вітчизняних та іноземних інвесторів.
Але якщо враховувати, що Національний депозитарій України відповідно до законодавства системоутворюючим елементом Національної депозитарної системи, який забезпечу стандартизацію документообігу, кодифікацію цінних паперів і міжнародні зв’язки з депозитаріями інших держав, то стає зрозумілим, що створення Національно депозитарної системи України мало б передувати приватизації, чи, як мінімум, збігатися з її початком. Поза як це своєчасно не було зроблено, єдиним виходом з ситуації, що склалася, є прискорення процесу створення Національно депозитарної системи України і розв’язання проблеми випуску і забезпечення обігу повноцінних паперів (в документарній та бездокументарній формах) в процесі завершення приватизації.
Правове регулювання фондового ринку України полягає у впорядкуванні взаємодії та захисті інтересів його учасників шляхом встановлення певних правил, критеріїв стандартів стосовно відносин з приводу цінних паперів. Під цінними паперами тут розуміються як грошові документи, визначені в Законі України „Про цінні папери фондову біржу”, так і похідні від них – опціонні та інші термінові контракти.
Згадані правила, критерії та стандарти є обов’язковими для всіх без винятку учасників фондового ринку. Порушення правил, критеріїв або стандартів з боку окремих учасників створює загрозу для існуючого порядку на ринку, а відтак зачіпає інтереси інших учасників. У зв’язку з цим до порушників можуть застосовуватися заходи впливу та примусу.
Для того щоб мати характер правового, регулювання фондового ринку повинно здійснюватися на законних підставах. Це означає, що, по-перше, таке регулювання можуть здійснювати лише ті державні органи та інститути, регулятивні повноваження яких закріплені в законі або підзаконних актах, по-друге, при здійсненні регулювання державні органи та інститути-регулятори повинні діяти в межах своєї компетенц в рамках встановлених процедур.
Сучасний фондовий ринок України є не тільки явищем суто економічного характеру, оскільки цивілізоване укладення угоди купівлі-продажу цінних паперів, послуг щодо посередницької діяльності тощо, як і у всіх без винятку країнах світу, вимага стрункої системи правового регулювання дій учасників ринку. Останнє може здійснюватися державними органами (державно-правове регулювання) та окремими нститутами (інституційно-правове регулювання).
Обидва види правового регулювання фондового ринку є взаємопов’язаними, в багатьох випадках вони доповнюють одне одного.
Оскільки фондовий ринок є складною сукупністю суспільних відносин з приводу цінних паперів, то його регулювання має загальний та конкретний аспекти. Загальний аспект правового регулювання означає впровадження правил, критеріїв, стандартів, обов’язкових для всіх учасників фондового ринку; конкретний –обов’язкових тільки для певних учасників цього ринку.
Як правило, загальнообов’язкове правове регулювання здійснюється органами держави, тобто правила, критерії та стандарти фондового ринку встановлюються державними органами, і вони є обов’язковими для всіх індивідуальних або інституційних учасників. Більше того, вони також є обов’язковими і для самих державних органів.
Що стосується нституційно-правового регулювання, то правила, критерії і стандарти, визначен нститутами-регуляторами, є обов’язкові лише для певних (конкретних) учасників фондового ринку. Наприклад, „Правила допуску цінних паперів до котирування на Українській фондовій біржі” є обов’язковими лише для тих емітентів, цінн папери яких котируються на біржі.
Державно-правове та інституційно-правове регулювання фондового ринку є не тільки видами правового регулювання, а і його двома складовими частинами.
Державно-правове регулювання фондового ринку в Україні здійснюється низкою державних органів, які складають систему державних органів регулювання в цій сфері. Між зазначеними органами існує певний ієрархічний та галузевий поділ.
В сучасну систему органів державно-правового регулювання фондового ринку України входять, зокрема, такі: орган законодавчої влади – Верховна Рада України; органи центральної виконавчої влади – Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, Міністерство економіки України та деякі інші. Крім того, важливу роль у цій системі відіграють інститути, які не є органами законодавчої або виконавчої влади, але підзвітні Верховній Раді України, наприклад Національний банк України, Фонд державного майна України тощо; а також місцеві органи державної влади, головним чином місцеві державн адміністрації (до їхньої компетенції належать питання реєстрації юридичних осіб або реєстрації іноземних інвестицій тощо) і органи судової влади, у тому числ арбітражні суди.
