Курсовая работа: Інвестиційна політика банків в Україні
РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ БАНКІВСЬКИХ ІНВЕСТИЦІЙ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ
3.1 Концептуальні підходи до управління банківського інвестиційного портфеля
Сучасний український ринок цінних паперів ще дуже молодий – основні його суб’єкти – банк, фондові біржі, інвестиційні компан сформувались до середини 90-х років. Але й за минулий, відносно короткий час він пройшов значний шлях. Сьогодні на ньому представлені практично всі типи цінних паперів – акції, облігації, векселі, які випускаються різними емітентами державними і муніципальними органами влади, акціонерними компаніями. Розвиток українського фондового ринку вимагає можливості застосування наукових методів його дослідження і підготовки рішень за конкретними операціями.
Один із найважливіших напрямів роботи на ринку цінних паперів портфельні інвестиції. Портфелі формують як великі інвестори – банки, нвестиційні компанії, так й інвестори з невеликими обсягами вкладів – юридичн фізичні особи, які бажають розмістити тимчасово вільні грошові кошти. У цьому випадку вони здебільшого користуються послугами професійних учасників ринку цінних паперів. На формування портфеля цінних паперів звертається велика увага як в економічній теорії, так і в практичній роботі учасників фондового ринку.
Поняття “портфельне інвестування” декілька років тому міцно увійшло в наш фінансовий лексикон. Вважається, що можливості проведення портфельних нвестицій свідчать про зрілість ринку, і це цілком справедливо. Ще на початку 90-х років полеміка про методи портфельного інвестування була суто теоретичною. Безумовно, існували банки і фінансові компанії, які брали кошти клієнтів у довірче управління, але лише набагато з них переходили до портфеля як складного фінансового об’єкта.
Банківські інвестиції в ліквідні цінні папери виконують ряд важливих функцій у питаннях внутрібанківського управління. Ці цінні папери забезпечують додаткове, відмінне від кредитів, джерело доходів, яке особливо важливе для керівництва та акціонерів банку, коли доходи від наданих позик знижуються. Інвестиції банку в цінні папери також є джерелом ліквідності і для обмеження обсягу готівкових резервів, а також запозичення на грошовому ринку у випадку необхідності вилучення депозитів або для задоволення інших насущних потреб у фінансах. Вкладання у цінні папери допомагають зменшити податкові зобов’язання банку шляхом інвестицій у папери, звільнені від оподаткування. Придбання високодохідних цінних паперів дозволяє компенсувати високий ризик кредитного портфеля.
Банки активізуються на фондовому ринку шляхом створення дочірніх фінансових компаній і безпосередньо беруть учать в інвестиційних і брокерських фірмах. Більшість банків активно надає своїм клієнтам консалтингові послуги з широкого кола питань, які пов’язані з інвестуванням капіталу в ті чи інш фінансові активи. Консультаційне обслуговування опирається на висококваліфікований персонал, внутрішню інформаційну систему банків і на багаторічний досвід роботи на фінансових ринках. Усе це дозволяє проводити глибокий аналіз співвідношення між доходами і ризиком різних активів і складати для клієнтів алгоритми купівлі і формування портфеля цінних паперів з урахуванням динаміка їх дохідності.
Здійснюючи інвестиції на ринку цінних паперів, банки формують власні або клієнтські портфелі цінних паперів. Інвестиційний портфель банку – це, набір цінних паперів, які придбані для отримання доходів і забезпечення ліквідності. Управління портфелем полягає у підтримці рівноваги між ліквідністю прибутковістю.
Формування інвестиційного портфеля банку здійснюється у певній логічній послідовності. Визначимо три основні етапи інвестиційного процесу:
1) вибір нвестиційної політики;
2) аналіз ринку цінних паперів;
3) формування портфеля цінних паперів.
Однак у концепції формування інвестиційного портфеля, повинні знайти своє відображення такі питання:
1) Визначення основних цілей інвестиційної політики, необхідності і доцільності портфельних нвестицій. На даному етапі визначаються цілі і стратегія інвестиційних операцій з урахуванням сформованих умов інвестиційного капіталу і кон’юнктури фондового ринку.
2) Визначення термінів придбання і зберігання цінних паперів у портфелі. На даному етап нвестор визначає свій інвестиційних горизонт, тобто проміжок часу, на який розповсюджується його стратегія і щодо якого оцінюються результати нвестиційного процесу.
3) Визначення видів цінних паперів, із яких планується сформувати портфель; критерії якост відбору фінансових інструментів. На даному етапі інвестор аналізує інформацію на фондовому ринку, оцінює економічну кон’юнктуру і прогнози на майбутнє. Цей етап можна назвати інвестиційним аналізом, бо його мета – у попередньому відборі інвестиційних активів, як інвестор вважає гідними своєї уваги.
4) Визначення структури інвестиційного портфеля і його складових частин. Тут визначаються нвестиційні ліміти, які використовуються для ефективних інвестицій у сегменти фінансового ринку. Визначається значення кореляції між складовими частинами портфеля, а також розділяються принципи оптимізації пропорцій формування нвестиційного портфеля за основними його видами з урахуванням обсягу структури інвестиційних ресурсів. Інвестор оцінює вільні ресурси, які повинн відігравати роль інвестиційного капіталу.
5) Визначення класифікації і принципів створення інвестиційного портфеля (агресивний, поміркований, консервативний).
6) Диверсифікація складових частин портфеля. Визначення принципів диверсифікації і кількісних характеристик.
7) Формування механізмів страхування від ризику. Особливості роботи з похідними цінними паперами.
8) Схеми управління інвестиційним портфелем.
9) Оцінка дохідності, ризику і ліквідності інвестиційного портфеля, який проектується.
10) Податкове планування, оптимізація оподаткування операцій з цінними паперами і доходів від нвестиційної діяльності.
11) Юридичн питання.
12) Кінцева оптимізація структури інвестиційного портфеля за встановленими критеріями дохідності ризику і ліквідності.
Крім зазначених вище пунктів, особливим чином аналізуються питання, пов’язані з бухгалтерським обліком, аналізом курсових виграшів і втрат, а також ведення архіву матеріалів про фінансовий стан емітентів.
Усі операції, пов’язані з формуванням й управлінням інвестиційним банківським портфелем, повинні ґрунтуватись на фундаментальному аналіз фондового ринку і фінансових інструментів. Допомогу у проведенні такого аналізу можуть надати спеціальні інформаційні мережі і комп’ютерні програми. Наприклад, система оптимізації інвестиційного портфеля “Money Maher 2.0”. На основі сучасної теор нвестування “Money Maher” с пакетом оптимального управління нвестування, який розрахований на спеціалістів інвестиційних компаній, фондів, бірж, банків, пенсійних фондів, страхових компаній, аналітичних консалтингових фірм.
При розробці своєї інвестиційної стратегії банк може дотримуватися наступної класифікації і формувати інвестиційних портфель за:
1) обє'ктами:
а) у цінні папери;
б) у паї і часткову участь;
в) у дорогоцінні метали;
г) у нерухомість та інші активи.
2) термінами:
а) короткотермінові інвестиції;
б) середньотермінові інвестиції;
в) довготермінові інвестиції.
Під короткотерміновими інвестиціями потрібно розуміти вкладання капіталу на період не більше одного року (наприклад, купівля ОВДП із терміном погашення 1-3 місяці). Подібні інвестиції мають, переважно, спекулятивний характер або спрямовані на підтримання ліквідності. До середньотермінових нвестицій можна віднести вкладання на термін від декількох місяців до одного року. Довготермінові інвестиції можна трактувати як вкладання капіталу та термін понад рік.
3) цілями вкладів:
1) а) прям нвестиції (їх ціль – забезпечити пряме і безпосереднє управління обєктами нвестицій);
2) б) портфельн нвестиції – вкладання у портфелі цінних паперів або інші активи з метою отримання доходів у формі процентів (дивідендів) і в результаті підвищення курсової вартості цінних паперів, при цьому вкладання не переслідують мети забезпечити пряме і безпосереднє управління об'єктом інвестицій.
Під прямими інвестиціями потрібно розуміти безпосередню участь інвестора при виборі об'єкта інвестування коштів. Пряме нвестування здійснюють, в основному, підготовлені інвестори, які мають достатньо точну інформацію про об'єкт інвестування і добре обізнані з механізмом інвестування. Якщо прямі інвестиції мають форму вкладів у цінн папери, то, як правило, ними забезпечується контрольний пакет акцій або інша форма контрольної участі.
Портфельн (непрямі) інвестиції здійснюються у формі створення портфелів цінних паперів, які належать різним емітентам і не забезпечують контрольну участь і пряме управління об'єктом інвестицій. Мета портфельних нвестицій (на відміну від прямих) – отримання прибутків від зростання курсової вартості портфеля, від створення ними стабільних грошових потоків (дивідендів, процентів) при диверсифікац ризику (прямі інвестиції, пов'язані з концентрацією ризику на одному або декількох об'єктах).
Види портфельних інвестицій банку визначаються характером інвестиційної політики, якої дотримується банк, і, відповідно, характером сформованого ним портфеля.
Описуючи різницю між прямими і портфельними інвестиціями, зазначимо, що прямі інвестиц це сфера діяльності стратегічних інвесторів. Такі інвестори, як правило, не зацікавлені в отриманні доходу безпосередньо на фондовому ринку. Сфера їх фінансових інтересів пов'язана з контролем власності. Намагаючись її зберегти, вони не обмежують період інвестування у придбаний ними пакет акцій конкретним терміном. Стратегічні інвестори намагаються отримати власність, заволодівши контролем над акціонерним товариством, розраховують отримати дохід від використання цієї власності, який, безумовно, буде перевищувати дохід від простого володіння акціями. Крім цього, стратегічн нвестори можуть ставити своїм завданням розширення сфери впливу і придбання контролю при перерозподілі власності.
Основн чинники, які впливають на масштаби інвестиційної діяльності банку і вибір нвестиційної політики:
1) етап життєвого циклу банку (етапи створення, швидкого і стійкого зростання, стабілізації, сповільнення зростання і поступове припинення діяльності);
2) загальний тип поведінки і політика банку на ринку (консервативний, поміркований або агресивний), види і масштабність цілей, які ставить перед собою банк, а також стратегія його розвитку;
3) розміри банку мережі його відділень (міжрегіональна або регіональна мережа);
4) готовність банку йти на значні затрати, які не принесуть прибутку в найближчому майбутньому (інвестиційні операції вимагають дорогого ресурсного та інформаційного забезпечення).
При впливі на інвестиційну політику необхідно враховувати ряд обмежень.
По-перше, структура пасивів банку, а саме: питома вага зобов'язань по залучених коштах на розрахунков рахунки організацій і на вклади до запитання, може не дозволити банков використовувати “короткі” пасиви для ефективних інвестицій. Банку можуть бути невигідні довготермінові інвестиції, як це відбувалося в 1991-1995 рр. (високий рівень інфляції, менша ризикованість і велика прибутковість операцій з валютою з короткотерміновими державними паперами).
По-друге, банк для ведення інвестиційних операцій повинен володіти значними надлишками ліквідності, що пов'язано із самою природою інвестицій (трансформація короткотермінових залучених ресурсів у більш тривалі вкладення), а також з великим ризиком і часто неліквідністю самих інвестицій, що була характерною для українського фінансового ринку початку 90-х років і кінця 1997 р.
По-третє, регулююча діяльність НБУ, спрямована на обмеження ризику і встановлення пріоритетних об'єктів інвестицій (створення резервів під знецінення цінних паперів).
По-четверте, на масштаби інвестиційної діяльності впливає організаційна структура банку. Очевидно, що інвестиційний банк активніший на фондовому ринку, ніж універсальний.
Сьогодн перед банками стоїть актуальне завдання збереження і примноження грошових коштів своїх клієнтів. Кредитні ресурси використовуються банком по-різному і з відомим ступенем ризику. Затяжна інфляція першої половини 90-х років крім високих доходів забезпечила українським банкам можливість недбало ставитись до проблеми “поганих” боргів. Прострочена заборгованість швидко знецінювалась. Свідомо йдучи на ризик при розміщенні грошових коштів, керівники банків часто не готові додатково залучати грошові кошти, бо залучення цих грошових коштів ризик при їх розміщення призводить до збільшення зобов'язань банку, що, в свою чергу, при ризиковій політиці може призвести до банкрутства. Виходячи з вище неведеного, кожний банк для залучення грошових коштів повинен розробляти свою концепцію розміщення грошових коштів у високодохідні, але безризикові операц фондові інструменти.
Одним з основних елементів розміщення грошових коштів повинен стати інвестиційний банківський портфель.
Банк, як інституційний інвестор, здійснює різноманітні передбачені законодавством операції з цінними паперами. Об'єднуючи кошти вкладників (фізичних і юридичних осіб), банк шукає можливість їх розміщення у дохідні цінні папери. Сформувати нвестиційний банківський портфель – значить зібрати воєдино придбані в ход активних операцій фондові інструменти.
Дохід, отриманий банком від свого інвестиційного портфеля, повинен сприяти виконанню зобов'язань перед вкладниками і клієнтами. Таким чином, створюючи інвестиційний портфель і вкладаючи кошти в різні фінансові інструменти, банк старається покрити частину своїх процентних витрат. Частина, яка залишилась, повинна покриватись за рахунок доходів від кредитування реального промислового сектора, комісійних та інших операцій.
Активн операції банку, пов'язані з кредитуванням, не завжди можуть задовольняти вимогу про мінімізацію ризику. У випадку, коли банк використовує для довготерміного кредитування “короткі пасиви”, він зменшує свою ліквідність.
Є багато напрямів розміщення вільних коштів банку, причому не тільки з метою отримання великого доходу і мінімального зниження ліквідності, а й для здійснення диверсифікації ризику втрат від тих чи інших інвестицій.
Зменшення рівня інфляції приведе до збільшення попиту на середньотермінові й довгострокові кредити. Короткотермінові кредити будуть приносити дедалі менше доходів.
Розвиток середньотермінового кредитування дасть змогу банкові увійти в новий період української економіки, коли його прибутковість буде визначатися роботою з реальним сектором економіки.
Зменшення вартості ресурсів при зміні терміну їх залучення буде вимагати від банку зниження питомої ваги зобов'язань до запитання і підвищення частки платних термінових зобов'язань.
Розвиток фондового ринку в Україні ставить нові вимоги в сфері планування інвестиційно діяльності. На відміну від кредитної політики банку портфель цінних паперів наділений великою ліквідністю і мобільністю, які дають змогу інвестору при необхідності конвертувати фінансові інструменти в грошові кошти. В межах нвестиційного портфеля банк може дозволити собі використати короткотерміновий депозит для операцій на фондовому ринку.
В умовах стрімкого розвитку ринку, якому, як правило, відповідає достатньо високий рівень інфляції і ризику, очікування інвесторів будуються на можливост отримання максимальної дохідності. Завдання формування портфеля зводиться до пошуку такого розподілу інвестованої суми між фінансовими інструментами, коли після закінчення терміну “життя” портфеля можлива (при найсприятливіших обставинах) дохідність буде максимальною. Таким чином, цільову функцію завдання формування портфеля потрібно визначити як максимізацію можливої дохідност портфеля після закінчення терміну його “життя”.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10
