Курсовая работа: Глава держави і уряду ФРН

3.1 Парламентський контроль

Характер відносин між виконавчою та законодавчою гілками влади визначається принципом відповідальності уряду перед парламентом. Відомо, що основною функцією парламенту є законотворча. Проте реалізація законів у більшій мірі залежить від діяльності уряду. Саме тому передбачені конституцією та іншими нормативно-правовими актами механізми контролю парламенту за діяльністю уряду визначають його реальну роль у системі гілок влади в державі. Власне, від контрольних повноважень залежить ефективність роботи як парламенту, так уряду.

Диспозиція правової норми, що визначає контрольні повноваження парламенту, передбача значну диференціацію об’єктів контролю та різний об’єм контрольних повноважень.   

До контрольних повноважень парламенту Німеччини можна віднести: (1) право заслуховувати звіти та інформацію підконтрольних державних органів та посадових осіб, давати їм оцінку; (2) право надсилати запити та інтерпеляції до глави уряду або окремих міністрів; (3) право приймати рекомендації щодо покращення роботи відповідних державних органів і посадових осіб; (4) право виражати згоду/незгоду щодо рішень, які входять до компетенції іншого державного органу; (5) робота постійних, спеціальних і слідчих комісій (комітетів) парламенту тощо.

Гіпотеза правово норми, що регулює парламентський контроль, передбачає два такі види юридичних фактів: (1) внесення будь-якого питання на розгляд парламенту в обов’язковому порядку з боку підконтрольних йому державних органів або посадових осіб (наприклад, звіт уряду про виконання бюджету); (2) внесення на розгляд парламенту питання за ініціативою депутатів або інших суб’єктів наділених таких правом (розгляд питання про довіру уряду).

Санкція, яка забезпечує реалізацію контрольних повноважень парламенту, – це право парламенту відправити у відставку підконтрольний йому державний орган або посадову особу.

Спробуємо розглянути парламентський контроль як сукупність чотирьох його окремих видів:

1) Запити та запитання парламентаріїв. Під запитами та запитаннями слід розуміти звернення палат, окремих парламентаріїв або їх груп до уряду, окремих його членів (або інших державних органів) з вимогою інформації або навіть звітів із певної проблеми, яка належить до їх компетенції.

Між запитами та запитаннями є суттєва різниця. Адже запит – це звернення найчастіше групи депутатів щодо значної політичної проблеми, питання внутрішньої або зовнішньо політики, яке включається до порядку денного парламенту (палати). Часто такий запит має назву інтерпеляція (від лат. Interpellatio – переривання промови), хоча зрідка інтерпеляція тлумачиться лише як різновид запиту. Він попередньо розсилається парламентаріям і уряду, який призначає день відповіді.  

Інтерпеляц застосовуються в парламентській практиці багатьох країн Загалом, процедура внесення та розгляду інтерпеляції складається з таких стадій: внесення ніціатором (-ами) заяви про причини запиту та його змісту, повідомлення уряду про запит та дату надання відповіді, власне відповідь уряду, внесення додаткових запитань і проведення дебатів, розгляд питання про схвалення або несхвалення діяльності уряду (останнє може мати наслідком його відставку).

2) Для здійснення парламентського контролю використовуються окремі інститути. Перш за все, необхідно відзначити такий механізм парламентського контролю, як парламентські розслідування. Діяльність спеціальних парламентських комісій або комітетів є притаманною усім парламентам незалежно від форми правління у державі. Як правило, вони наділені значним обсягом повноважень (правом вимагати нформацію від будь-яких державних органів та посадових осіб, викликати різноманітних осіб для надання пояснень тощо). Зокрема, в Німеччині слідч комісії створюються на вимогу 60 парламентаріїв, за відповідним обґрунтуванням та рішенням парламенту. Утворені комісії мають значний обсяг повноважень щодо розслідування певного питання, а після завершення своєї роботи зобов’язан надати звіт.

Однак слід згадати, що і постійні парламентські комітети мають певний обсяг повноважень контролю за діяльністю уряду щодо питань, віднесених до їх компетенції. В Німеччині постійні комітети та підкомітети мають право викликати на засідання парламенту міністрів та їх заступників із звітами, а через них – різних державних службовців і запитувати у них інформацію відповідно до сфери їх компетенції. Окремі обмеження щодо інформації, яку можна отримати, стосуються національної оборони та зовнішньої політики.

Парламентський контроль може також реалізовуватися через проведення слухань (парламентських або комітетських), які можуть проводитись регулярно (наприклад, в Німеччин проводяться регулярно два рази протягом кожної парламентської сесії) або залежно від виникнення такої необхідності.

Описані вище різновиди парламентського контролю є такими, що використовуються за бажанням парламенту. Однак є певні форми контролю, які мають обов’язковий характер і не залежать від волі парламентаріїв або складу уряду. Зокрема, це звіт уряду про виконання бюджету.

3.2 Політична відповідальність уряду

Відповідальність уряду з точки зору науки конституційного права можна поділити на політичну (перед главою держави та парламентом) та юридичну (за вчинені правопорушення). Якщо юридична відповідальність має місце в державах із будь-якою формою правління, то політична відповідальність є характеристикою парламентських та змішаних моделей.

Вітчизняні та зарубіжні конституціоналісти часто визначають політичну відповідальність уряду як засіб парламентського контролю за його діяльністю, проте видається за доцільне погодитись із Б.А.Страшуном, який пропонує розуміти відповідальність не як форму контролю, а як наслідок.

В Німеччині уряд несе відповідальність лише перед нижньою Палатою – Бундестагом. Те, що уряд несе відповідальність лише перед нижньою палатою, пояснюється тим, що верхня або взагалі не обирається, або формується шляхом непрямих виборів.

Парламентська відповідальність уряду реалізується шляхом вираження йому вотуму недовіри або відмови у довірі. Вотум недовіри є механізмом, що використовується членами парламенту для зміни складу уряду, який втратив підтримку більшості. Як правило, законодавством передбачено, що внести на розгляд парламенту питання про вотум недовіри уряду може лише певна (доволі значна) група депутатів. Для того, щоб не допустити зловживань цим правом, часто закріплюються різноманітн додаткові обмеження. Наприклад, висловлення недовіри уряду пов’язується з можливістю розпуску парламенту. Незважаючи на те, що такий механізм притаманний більшості країн із парламентською формою правління, є і винятки.

Для того, щоб запобігти неможливості формування нового уряду після винесення вотуму недовіри попередньому, використовується спеціальний конституційно-правовий механізм конструктивного вотуму. Класичним прикладом країни, яка його використовує, Німеччина.

В якості висновку резюмуємо основні положення курсової роботи. Так, канцлер федеративно республіки обирається більшостю голосів членів Бундестагу. На практиці це означає, що здатність канцлера бути сильним партійним лідером (чи лідером коаліції партій) є дуже важливим фактором для успішної роботи уряду. Уряд формується після національних виборів, чи у випадку, якщо канцлер покидає сво місце в період між виборами, після того, як більшість членів Бундестагу назначили канцлера шляхом поіменного голосування. Новий лідер консультується з ншою партією та представниками коаліції щодо формування Кабінету Міністрів. Ц партійні лідери мають значний вплив при визначенні кандидатів на пости міністрів. Під час формування уряду, партійні лідери визначають, навіть ще до виборів канцлера, хто з членів їх партій отримає пост міністра. Переговори щодо того, хто отримає крісло міністра, часто стають дуже жвавими, тому вибір кандидатів на це місто робиться виходячи не тільки з політичних поглядів, а й враховуючи власні пріорітети.

Коли Кабінет Міністрів вже сформований, канцлер має достатньо сили  завдяки владі, наданій позицією федерального канцлера (Bundeskanzleramt). Канцлер є першим серед всіх рівних між собою міністерств, що надає йому право наглядати за роботою його/ уряду, а також розв’язувати конфлікти між міністерствами.

Канцлер волод багатьма різноманітними правами в різних сферах діяльності. За допомогою своїх підлеглих та професійних службовців, канцлер наглядає за роботою та встановлю політику інших відділів уряду, таких як міністерство економіки та фінансів, міністерство внутрішніх справ, міністерство праці, міністерство зовнішних справ, а також інших впливових відділів. Канцлер набирає професійний урядовий склад, головним чином з членів домінуючої партії чи з коаліції. Партійна система Німмечини та її парламентська законодавча система передбачають довгострокову роботу до того часу, коли моде відбутися підвищення. Таким чином, представники партій часто мають досвід в різних сферах діяльності, і партія, що домінує, чи апарат канцлера можуть залучати їх до роботи, коли з’являться вакантні місця, замість того щоб знаходити працівників для цих постів в уряді ззовні ( як це робиться у США). Канцлер надає перевагу кандидатам з великим досвідом роботи як в уряді, так і в партії, яка стоїть у влади.

Можливо, найбільш впливовим джерелом влади канцлера є те, що передбачається Конституцією як конструктивний вотум недовіри, про що йшла мова раніше в цей главі. Для того, щоб уникнути помилок в правлінні Кабінета Міністрів Веймарської республіки, було встановлено закон, знайомий багатьом іншим парламентським системам, за яким Прем’єр-Міністра знімають шляхом винесення вотуму недовіри. В більшост парламентських систем, якщо Прем’єр-Міністру висловлюють недовіру шляхом такого вотуму, то він повинен залишити своє місце чи вимагати нового голосування. В Федеративній Республіці, такий вотум має бути “конструктивним” у тому сенсі, що канцлер може бути звільнений тільки тоді, коли Бундестаг, одночасно з голосуванням,  обирає нового канцлера (зазвичай з протилежної партії). Такий конституційний пункт підсилює владу канцлера щонайменше вдвічі. По-перше, це означає, що канцлер може з більшою легкістю розв’язувати конфлікти між представниками уряду, і це  не буде загрожувати посту канцлера. По-друге, це змушує оппозицію представляти конкретні та обгрунтовані альтернативн пропозиції уряду, та запобігає проведенню їх опозиційної політики без визначеної мети, заради її самої.

Як голова країни, Президент Німеччини має слабкіші позиції у порівнянні з канцлером. Президенти Німеччини стоять над політичною боротьбою, що означає, що вони грають більше церемоніальну роль, аніж активну політичну. Ця різниця у виконавчій влад Федеративної Республіки може бути порівняна з поєднаною роллю голови країни та головою уряду в США . Президент США виконує обидві ролі, наслідки чого не були завжди позитивними для країни. Як Ліндон Джонсон, так і Річард Ніксон ховалися за роллю голови країни, говорячи, що будь-яка критика щодо їх урядової політики непатріотичною. Президент Німмеччини має наступні обов’язки:

Як голова уряду, Президент представляє Німмеччину на міжнародному рівні, він заключає договори з ншими країнами та отримує мандати від іноземних послів та довірених осіб. Він/вона формально призначає та звільняє федеральних цивільних службовців, федеральних суддів та офіцерів Федеральних збройних сил. Він також має право президентського помилування. Він/вона приймає участь у виконавчому процесі при опублікуванні законів, при розпуску Бундестагу та формальному висуванні, призначенні та звільненні федерального канцлеру та міністрів. Політична система Німеччини виділяє президентові неактивну роль, часто церемоніального характеру, з владою, яка впливає головним чином на моральну сторону уряду, а не на політичні сили. Виключенням є виникнення парламентської кризи, коли жоден з висунутих кандидатів не може отримати більшості голосів членів Бундестагу. У такому випадку Президент має право вирішити, чи країною повинна керувати найменша частина адміністрації під управлінням канцлера, якого має обрати більшість депутатів, чи необхідно призначити нові вибори.

1.   Алебастрова И. А. Конституционное право зарубежных стран: Учебное пособие. – М.: Юриспруденция, 2000. – 304 с.

2.   Євгеньєва А.М. Німецьке серце демократії” // Часопис ПАРЛАМЕНТ. - №1-2/2002. – www.parlament.org.ua.

3.   Иностранное конституционное право / Под редакцией проф. В, В. Маклакова. – М.: Юристь, 2004. – 512 с.

4.   Институты конституционного права иностранных государств//отв. ред. докт. юрид. наук Д.А.Ковачев. – М.: «Городец-издат», 2005. – 496 с

5.   Конституции государств Европы: В 3 т.// под общей редакцией и со вступительной статьей директора Института законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве Российской Федерации Л.А.Окунькова. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – 824 с.

6.   Конституционное право зарубежных стран: в 4 т. Тома 1-2. Часть общая: учебник/ отв. ред. проф. Б. А. Страшун – 3-е изд., обновл. и дораб. – М.: Издательство БЕК, 2000. – 784 с.

7.   Конституционное право. Энциклопедический словарь. Ответственный редактор и руководитель авторского коллектива – доктор юрид. наук., проф С. А. Авакьян. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – 688 с.

8.   Конституційне право зарубіжних країн: навч. посібник / В. О. Ріяка та ін. – К.: Юрінком інтер, 2002. – 512 с.

9.   Мишин А. А. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. – М.: Белые Альвы, 2006. – 400 с.

10.            Нижник Н., Дуда А. Конституційно-правова основа діяльності та повноважень Уряду України // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. 2006. – №1. – ст. 60 – 65.

11.            Офіційна веб-сторінка Бундестагу. – www.bundestag.de.

12.            Плахотнюк Н.Г. Контроль як провідна функція парламенту // Парламентаризм в Україні: теорія і практика. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. – ст. 443 - 445.

13.            Правовые системы стран мира: энциклопедический справочник//Отв.ред. – д.ю.н., проф. А.Я.Сухарев. – М.: Издательство НОРМА, 2000. – 840 с.

14.            Пронкин С.В., Петрунина О.Е. Государственное управление зарубежных стран. – М.: Аспект Пресс, 2001. – 416 с.

15.            Ребкало В.А., Шкляр Л.Э. Політичні інститути в процесі реформування системи влади. К.: Міленіум, 2003. – 172 с.

16.            Шаповал В.М. Державний лад країн світу – К.: Український Центр Правничих Студій, 1999. 320 с.

17.            Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. – К.: АртЕк, Вища шк., 2002. – 264 с.

18.            Шемшученко Ю.С. Український парламентаризм: проблеми становлення і розвитку // Правова держава.– 2005. – ст.66 – 68