Быстрый поиск

Курсовая работа: Гамлет як герой світової літератури

Вступ

Як відзначав свого часу великий письменник 19 століття Віктор Гюго «…Безмерна потужність і найтонша чарівність, жорстокість, як в стародавньому епосі, і співчуття, творча сила веселість, та веселість, що недоступна обмеженим розумам, і сарказм, цей могутній удар батога по злих; космічна безмежність і мікроскопічна малість. Сяйво генія, чиї промені проникають всюди, – ось що таке Шекспір.»

Епоха Відродження славиться прекрасними зразками поезії, п'єс, драматургії. Прекрасні творіння майстрів доступні всім. Але не досить прочитати їх, щоб художні якост відкрилися самі собою. Серед великих майстрів хочеться виділити Шекспіра.

Це англійський драматург, поет. Його ранні п'єси пройняті життєстверджуючим початком. Шекспір створив яскраві, наділені могутньою волею і сильними пристрастями характери, здібні як до самопожертвування, переживання відповідальності за розлад миру («зв'язок часів, що розпався»), так і готов переступити етичний «закон» і загинути ради всепоглинаючої їх ідеї або пристрасті (честолюбства, влади, любові). Трагедії Шекспіра – найбільші зразки трагічного в світовій літературі.

У своїй книзі А.А. Анікст писав: «Чудовий англійський драматург Вільям Шекспір (1564–1616) був одним з найбільших художніх геніїв. Їм створені неперевершені зразки трагедій.»

Актуальність даної теми очевидна, тому що Вільям Шекспір багато в чому залишився для нас загадкою. Але він залишив вдячному людству неперевершен зразки трагедій.

Високий ступінь розвитку саме цього виду драми був обумовлений не тільки потужністю дарування Шекспіра, але і особливостями часу, в який він творив. То була переломна епоха в історії Західної Європи. Суперечності дійсності досягли крайньої гостроти, вони не залишали місця для благих надій, і це зумовило трагічний умонастрій передових людей епохи, до яких належав драматург загальнодоступного народного театру Шекспір. Майстер зображення характерів, Шекспір виразно показав, якими бувають люди в різн періоди їх життя. Він створив незабутні картини молодості, зрілості і в'янення людини.» [c. 5]

Мета даної роботи дослідити образ Гамлета як «вічного героя» світово літератури.

Задачі дослідження:

· проаналізувати творчість Шекспіра;

· розглянути вплив творів Шекспіра на подальший розвиток культури;

· проаналізувати образ Гамлета як «вічного героя» світової літератури.

Об’єктом дослідження є тексти вітчизняних та зарубіжних дослідників, як присвячені Шекспіру та його трагедіям.

Предметом дослідження є аналіз образу Гамлета.

Наукова новизна теми полягає у тому, що значення творчості Шекспіра досі хвилю сучасників.

Практичне значення цієї курсової роботи полягає у тому, що її можна використовувати для ознайомлення студентів першого курсу з даною темою.

Структура даної роботи. Дана курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновку та списку використаної літератури.

1. Вільям Шекспір як найбільший трагік епохи Відродження

1.1 Творчість Шекспіра

Чудовий англійський драматург Вільям Шекспір (1564–1616) був одним з найбільших художніх геніїв. Їм створен неперевершені зразки трагедій.

Високий ступінь розвитку саме цього виду драми був обумовлений не тільки потужністю дарування Шекспіра, але і особливостями часу, в який він творив. То була переломна епоха в історії Західної Європи. Феодальне суспільство вступило в смугу жорстокої кризи і почало розкладатися. Його засади підривав новий клас, що виник в середньовічному місті, – буржуазія. Виникло нове учення гуманізму, що затверджувало силу і красу людини. Гуманісти сподівалися, що крах феодалізму створить сприятливі умови для подальшого розвитку суспільного життя.

Їх надіям не призначено було здійснитися. На зміну влади грубої сили, власт феодального меча, йшла нова страшна сила – влада золота. Старі форми гніту змінялися новими. Сучасникам не завжди було ясно, в чому джерело зла – в пережитках старих порядків або в нових бідах, що з'явилися.

Так або інакше, суперечності дійсності досягли крайньої гостроти, вони не залишали місця для благих надій, і це зумовило трагічний умонастрій передових людей епохи, до яких належав драматург загальнодоступного народного театру Шекспір.

Перше десятиліття творчості Шекспіра (1590–1600) ще пройшло під знаком надій на оновлення. Саме в середині цього періоду драматург створив «Ромео і Джульєтту» (1594–1595). У цій трагедії благородні герої, гинучи, беруть моральну перемогу.

Дв нші трагедії даного видання були написані Шекспіром в пору всеосяжного трагізму. «Гамлет» (1601) – твір, що ознаменував перелом в творчості Шекспіра, що прийшов до визнання безвихідності трагізму. «Король Лір» (1606) – вершина шекспірівського трагізму. Обидві трагедії виражають сумну свідомість перемоги зла в світі. [11,5].

1.2 Вплив творів Шекспіра на подальший розвиток культури

Трагедія – вид мистецтва, з найбільшою силою що зображає зло і суперечності дійсності. Сюжети трагедії – це завжди згубні дол людей, причому особливо приголомшливі, коли жертвами виявляються благородн люди. Причиною їх загибелі є як зовнішні обставини, так і внутрішн суперечності. В цьому відношенні між ранньою і зрілими трагедіями Шекспіра стотна відмінність. Ромео і Джульєтта – юні, чисті істоти, ще не покалічен життям. Їх загибель, обумовлена ворожими зовнішніми обставинами і безмежністю х любові. Про суперечності особи тут ще не доводиться говорити. Але вже Гамлет ще в більшому ступені Лір – люди, в чий поведінці помітні суперечності. Причина їх загибелі не тільки зовнішня. Є щось в характері кожного з них, що грає важливу роль в їх трагічній долі.

Абсолютно помилковою є думка, ніби трагедії народжують песимістичне відношення до життя. Особливість трагедії як виду мистецтва полягає в тому, що, зображаючи жахи життя і безмірні страждання, вони не порушують відчаю. Гуманістичне мистецтво, навіть коли воно зображає силу зла, разом з тим розкриває велич і красу людини, в муках того, що знаходить глибоке розуміння життя, власної слабкост помилок. [11,6]

1.3 Значення творів Шекспіра в сучасності

Ореолом величі оточені юні герої «Ромео і Джульєтти», чия любов набула справд героїчного характеру. Складений шлях, що приводить Гамлета до загибелі, але в пам'яті читачів і глядачів залишається не стільки його смерть, скільки вся зовнішність достовірно благородної людини, що шукає вирішення важких проблем, що виникли перед ним. Ми цінуємо в Гамлеті його чесність перед самим собою, благородство прагнень, силу думки. Хоча помилка Ліра очевидно із самого початку, не можна не проникнутися співчуттям до нього. Страждання доводять його до затьмарення розуму, але потім наступає духовне прояснення, в якому оголюється справжня велич його особи.

Представлен трагедії відображають три епохи людського життя: юність, пору змужніння і старість. Майстер зображення характерів, Шекспір виразно показав, якими бувають люди в різні періоди їх життя. Він створив незабутні картини молодості, зрілост в'янення людини. [11,6]

Таким чином, один з найбільших геніїв художньої літератури Вільям Шекспір створив неповторні трагедії, такі як «Ромео і Джульєтта», «Гамлет», «Король Лір». Цей вид драми розвинувся також завдяки особливостям часу, в якому творив Шекспір. Переломна епоха не зломила його, а навпаки підсилила розвиток виду драми.

Суперечност дійсності досягли крайньої гостроти, вони не залишали місця для благих надій. Перше десятиліття творчості Шекспіра ще пройшло під знаком надій на оновлення. Дві інші трагедії даного видання були написані Шекспіром в пору всеосяжного трагізму.

Як ми знаємо, трагедія – вид мистецтва, з найбільшою силою що зображає зло і суперечності дійсності. Сюжети трагедії – це завжди згубні долі людей. Ми можемо спостерігати істотну відмінність між ранньою і зрілими трагедіями Шекспіра. Абсолютно помилковою є думка, ніби трагедії народжують песимістичне відношення до життя. Особливість трагедії як виду мистецтва полягає в тому, що, зображаючи жахи життя і безмірні страждання, вони не порушують відчаю. «Гамлет» – особливий різновид ее – це трагедія, притому трагедія поетична. Проте він привертає не тільки тих, хто схильний роздумувати про сенс життя взагалі. Твори Шекспіра ставлять гострі моральн проблеми, що мають зовсім не відвернутий характер.

2. Гамлет як «вічний герой» світової літератури

2.1 «Вічний герой» в літературі

Вічні образи (світові, «загальнолюдські», «вікові» образи) – під ними маються на увазі образи мистецтва, які в сприйнятт подальшого читача або глядача загубили спочатку властиве їм побутове або сторичне значення і з соціальних категорій перетворилися на психологічн категорії. Такі, наприклад, донкіхот і Гамлет, які для Тургенєва, як він це говорив в своїй промові про них, перестали бути ламанческим лицарем або данським принцом, а стали вічним виразом спочатку властивих людині прагнень подолати свою земну суть і, знехтувавши все земне, понестися у височінь (Донкіхот) або здібності сумніватися і шукати (Гамлет). Такі Тартюф або Хлестаков, при сприйнятті яких читач менше всього пам'ятає про те, що один представляє французьке католицьке духівництво XVII вік, а інший – російське дрібне чиновництво 1830-х років; для читача один – вираз лицемірства святенника, тоді як інший – брехливості і хвастощів. Вікові образи протиставлялися так званим «епохальним» образам, які були виразом настроїв певної історичної смуги або ідеалів суспільного руху; наприклад Онегін Печорін як образи так званий «зайвих людей» або Базарів як образ нігіліста. Термінами «Онегіни», «Базарови» характеризують тільки російських інтелігентів певної епохи. Ні про одну групу російської інтелігенції приблизно періоду до 1905 року, а тим більше після 1917 року, не можна сказати – «Базарови», але можна сказати «Гамлети» і «Дон-кихоти», «Тартюфи» і «Хлестакови» про інших наших сучасниках. Можливість абстрагування психологічної значущості образів від х первинної соціальної суті, прикладеність цих образів до явищ, що існують до цих пір, здатність їх впливати на різних людей – привели до того, що ці образи були оголошені вічними, загальнолюдськими, такими, що виражають позачасову суть людини і що ставлять перед людиною нерозв'язні проблеми. Це традиційно-ідеалістичне розуміння вічних образів не враховує діалектики літературного явища, розглядає великі літературні факти поза їх історичною конкретністю і приводить до їх метафізичної оцінки. Кожен з так званих «вічних» образів відповідав при своєму виникненні певним соціально-побутовим запитам даної епохи, ставив проблеми, насущні для даної соціальної формації, і художньо синтезував характер певної епохи. [12]

2.2 Аналіз образу Гамлета

«Гамлет» – найважча для тлумачення зі всіх трагедій Шекспіра унаслідок надзвичайної складності її задуму. Жоден твір світової літератури не викликав такої кількості суперечних пояснень. Гамлет, принц данський, дізнається, що його отець не помер природною смертю, а був зрадницький убитий Клавдієм, що оженився на вдові покійного і що успадкував його престол. Гамлет присягається віддати все життя справі мести за отця – і замість цього впродовж чотирьох актів роздумує, корить себе і інших, філософствує, не роблячи нічого рішучого, поки в кінці п'ятого акту не вбиває, нарешті, лиходія чисто мпульсний, коли дізнається, що той отруїв його самого. Що ж є причиною тако пасивності і видимого безвілля Гамлета? Критики убачали її в природній м'якост душі Гамлета, в надмірному «інтелектуалізмі» його, що вбиває нібито здібність до дії, в його християнській лагідності і схильності до всепрощаючого. Всі ц пояснення суперечать найяснішим вказівкам в тексті трагедії. Гамлет за вдачею своєю зовсім не безвольний і не пасивний: він сміливо кидається услід за духом отця, не коливаючись, вбиває Полонія, що сховався за килимом, проявля надзвичайну винахідливість і мужність під час плавання до Англії. Річ не стільки в натурі Гамлета, скільки в тому особливому положенні, в яке він потрапляє. [13]

Студент університету Віттенбергського, що весь пішов в науку роздуми, тримався далеко від придворного життя, Гамлет раптово відкриває так сторони життя, які йому раніше «і не снилися». З його очей немов спадає пелена. Ще до того, як він упевнився в лиходійському вбивстві свого отця, йому відкривається жах непостійності матери, що вийшла повторно заміж, «не встигнувши зносити черевиків», в яких ховала першого чоловіка, жах неймовірно фальші і розбещеності всього датського двору (Полоній, Гільденстерн Розенкранц, Озрік та інші). В світлі моральної слабкості матери йому стає ясно також етичне безсилля Офелії, яка, при всій її душевній чистоті і любові до Гамлета, не в змозі його зрозуміти і допомогти йому, оскільки у всьому вірить покоряється жалюгідному інтриганові – своєму отцеві. [13]

Все це узагальнюється Гамлетом в картину зіпсованості світу, який представляється йому «садом, порослим бур'янами». Він говорить: «Весь світ в'язниця, з безліччю затворів, темниць і підземель, причому Данія – одна з гірших». Гамлет розуміє, що справа не в самому факті вбивства його отця, а в тому, що це вбивство могло здійснитися, залишитися безкарним і принести сво плоди вбивці лише завдяки байдужості, потуранню і догоджанню тих, що всіх оточують. Таким чином, весь двір і вся Данія виявляються учасниками цього вбивства, і Гамлету для здійснення мести довелося б озброїтися проти всього світу. З іншого боку, Гамлет розуміє, що не він один постраждав від розлитого навколо нього зла. У монологу «Бути або не бути?» він перераховує бичі, що терзають людство:»… плети і знущання століття, гне сильного, насмішку гордівника, біль ганебної любові, суддів неправду, зарозумілість властей образи, що лагодяться покірливій заслузі». Якби Гамлет був егоїстом, який наслідував виключно особисті цілі, він швидко розправився б з Клавдієм повернув би собі престол. Але він мислитель і гуманіст, стурбований загальним благом і що відчуває себе відповідачем за всіх. Гамлет тому повинен боротися з неправдою всього світу, виступивши в захист всіх пригноблюваних. Такий сенс його вигуку (в кінці першого акту):

Століття розхиталося; і найпоганіше

Що я народжений відновити його!

Але таке завдання, на думку Гамлета, непосильне навіть для наймогутнішої людини, і тому Гамлет відступає перед нею, йдучи в свої роздуми занурюючись в глибину свого відчаю. Проте, показуючи неминучість такої позиц Гамлета і його глибокі причини, Шекспір зовсім не виправдовує його бездіяльність і вважає її хворобливим явищем. Саме у цьому і полягає душевна трагедія Гамлета (те, що критикою XIX века було названо «гамлетизмом»). [6; 46]

Своє відношення до переживань Гамлета Шекспір дуже ясно виразив тим, що у нього Гамлет сам оплакує свій душевний стан і корить себе за бездіяльність. Він ставить собі в приклад юного Фортінбраса, який «із-за билинки, коли зачеплена честь», веде на смертний бій двадцять тисяч чоловік, або актора, який, читаючи монолог про Гекубу, так проникся «вигаданою пристрастю», що «весь став блідий», тоді як він, Гамлет, немов боягуз, «відводить словами душу». Думка Гамлета настільки розширилася, що зробила неможливою безпосередню дію, оскільки об'єкт устремлінь Гамлета став невловимий. У цьому корінь скептицизму Гамлета і видимого його песимізму. Але разом з тим така позиція Гамлета незвичайно загострює його думку, роблячи його гострозорим неупередженим суддею життя. Розширення і поглиблення пізнання дійсності і сут людських відносин стає як би життєвою справою Гамлета. Він зриває маски зі всіх брехунів і лицемірів, з якими зустрічається, викриває всі старі забобони. Часто вислови Гамлета повні гіркого сарказму і, як може показатися, похмурій мізантропії; наприклад, коли він говорить Офелії: «Якщо ви добродійн красиві, ваша чеснота не повинна допускати бесід з вашою красою… Піди в монастир: до чого тобі плодити грішників?», або коли він заявляє Полонію: «Якщо приймати кожного по заслугах, то хто уникне батога?» Проте сама пристрасність гіперболізм його виразів свідчать про гарячність його серця, страждаючого чуйного. Гамлет, як показує його відношення до Горація, здібний до глибоко вірної дружби; він гаряче любив Офелію, і поривши, з яким він кидається до труни, глибоко щирий; він любить свою матір, і в нічній бесіді, коли він терза , у нього прослизають риси зворушливої синової ніжності; він достовірно делікатний (перед фатальним змаганням на рапірах) з Лаертом, у якого він щиро просить вибачення за недавню різкість; останні слова його перед смертю вітання Фортінбрасу, якому він заповідає престол ради блага своєї батьківщини. Особливо характерний, що, піклуючись про своє добре ім'я, він доручає Горацію повідати всім правду про нього. Завдяки цьому, висловлюючи виняткові по глибин думки, Гамлет є не філософським символом, не рупором ідей самого Шекспіра або його епохи, а конкретною особою, слова якої, виражаючи його глибокі особист переживання, набувають через це особливої переконливості. [8; 125]

Страницы: 1, 2