Контрольная работа: Політологія Київської Русі
У державно-правовій концепції М. Драгоманова передбачалися три гілки влади: законодавча, виконавча й судова. Законодавча влада належала двом думам - державній і союзній. Зміни до основних законів мали вноситися в разі згоди третини голосів членів двох дум і затверджуватися Державним собором, що обирався зі складу двох дум, а також делегатами від обласних зборів.
Главою держави міг бути імператор з успадкованою владою чи обираний голова Всеросійського державного союзу. Глава держави призначав міністрів, відповідальних перед обома думами.
Разом із державною ланкою влади на місцевому рівні передбачалося самоврядування: громадське (у містах і селах), волосне, повітове та обласне, репрезентоване сходами й зборами, яким були б підзвітн всі посадові особи, крім суддів. На рівні міст, волостей, повітів та областей обиралися думи, а з їхнього складу - управи.
До третьої гілки влади - судової, окрім Верховного суду, входили судові палати обласних, повітових і міських дум. Статус суддів визначався законом. Члени Верховного суду призначалися главою держави довічно. їм належало мати вищу юридичну освіту й практику роботи в судових палатах.
Принцип федералізму був засадничим у поглядах М. Драгоманова. Політичною формою організації суспільного життя має бути федерація, що складається із самоврядних громад. Україна також має бути федеративним утворенням, яке складається з 20 земель і в свою чергу входити до побудованої на федеративних засадах Росії. Найкраща форма політичного життя - асоціація гармонійно розвинених особистостей в Україні - "громадівський соціалізм", "громадівська праця", які "мусять мати українську одежу". Самоврядування основою основ руху до повної справедливості, до соціалізму, до найголовнішо мети - "повернення української нації до сім'ї націй культурних".
Не заперечуючи революційних методів у боротьб з самодержавством і переході до нового суспільного ладу, М. Драгоманов надавав перевагу еволюційному розвиткові суспільства. Здійснення соціалістичного ідеалу можливе тільки в певній поступовості та за високого розвитку мас, а тому й досягне більше за допомогою розумової пропаганди, ніж кривавих повстань.
Розглядаючи політичну думку в Україні в другій половині XIX ст., не можна не згадати про Сергія Подолинського (1850-1891), одного з перших популяризаторів економічного вчення Карла Маркса в Україні. С. Подолинський був особисто знайомий з К. Марксом і Ф. Енгельсом, підтримував із ними листування, однак марксистом не став, вважаючи їхнє вчення неприйнятним для умов Росії. Ідеал Сергія Подолинського - суспільство, в якому народ сам керуватиме всіма економічними та культурними справами, організовуватиме виборну адміністрацію повітів, волостей, керівні федеральні органи, створюватиме народні суди, "громадське козацтво" (поліцію), до якого буде причетний кожний громадянин, придатний до військової служби.
За проектом С. Подолинського, Україна майбутнього має бути спочатку демократичною республікою добровільно об'єднаних громад, а потому стати членом всенародної вільної спілки - міжнародно федерації. На відміну від М. Драгоманова, який виступав за еволюційний перехід до соціалізму, С. Подолинський засобом такого переходу вважав революцію у форм збройного повстання: в Західній Європі - пролетаріату за підтримки селянства, а в Східній - селянства за підтримки найбіднішого міського населення.
Політичні погляди Івана Франка (1856-1916) - видатного українського письменника, публіциста, суспільно-політичного діяча, автора близько трьох тисяч творів, слід аналізувати в контексті тогочасної історично обстановки та загострення боротьби трудового селянства й робітництва Західно України проти соціального гніту.
Політичні погляди І. Франка еволюціонували від громадівського соціалізму й захоплення марксизмом до позицій національно демократії та критики марксизму. На початку громадсько-політичної діяльності І. Франко захоплювався марксизмом, передусім економічним ученням Маркса (переклав 24 розділ першого тому "Капіталу" українською мовою), із марксистських позицій аналізував тогочасний капіталізм у статтях "Хто робітник?", "На кого працюємо?", "Про соціалізм" та ін.
І. Франко негативно ставився до ідей диктатури пролетаріату, "державного соціалізму", жорсткої централізації всього суспільного життя, хоча в закономірності й невідворотності заміни капіталістичного ладу соціалістичним був твердо переконаний. Щодо соціалізму, то його ознаками, на думку 1. Франка, мають бути: співдружність людей праці; відсутність держави як сили примусу, тиску згори на народ. Майбутнє суспільство - це справжнє народовладдя, а не формальна демократія. Не відкидаючи радикальних методів докорінної перебудови суспільства, Франко дедалі більше схилявся до думки, що ідеали робітників слід здійснювати за принципом: "Без насильства й кривавих потрясінь". На думку І. Франка, держава у звичному значенн слова за соціалізму зникне. Що ж замінить державу за соціалізму? Державу й політику замінить діяльність самих громад. Там держави в нинішньому розумінн не буде, бо над народом не буде управи згори, але сам народ знизу (тобто від громад) управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується і сам обороняється.
Відносини між громадянами, об'єднаннями й народами ґрунтуються на громадівсько-федеративному принципі, який за своїм змістом передбачає федерацію при збереженні якнайповнішої автономії особи, громади, народу. Самостійність, стверджував 1. Франко, аж ніяк не означа повного відокремлення України від Росії. Самостійність можлива в союзі з Росією, якщо остання набуде федеративної структури. Для 1. Франка майбутня Україна - це розвинена, висококультурна нація Європи. Письменник обстоював ідею об'єднання слов'янських націй у єдину федерацію й навіть оформлення всесвітньо федерації.
Розглядаючи в широкому плані прогрес людства, мислитель писав: "Поступ цілої людськості - се величезна і дуже складна машина. Як у цілій природі, так і в розвої людства керму держать два могутн кондуктори... голод і любов. Голод - се матеріальні і духовні потреби чоловіка, а любов - се чуття, що зроджує чоловіка з іншими людьми".
Усе своє життя 1. Франко, говорячи його словами, віддав праці для осягнення великого ідеалу - соціальної справедливост на ґрунті гуманного чуття. Йдеться про ідеал свободи, якому автор безсмертно поеми "Мойсей" самовіддано служив аж до смерті: соціальна свобода людей праці, національна свобода українців, особистісна свобода кожної людини.
6. Українська політична думка в першій половині XX ст.
Перша половина, передусім перші десятиріччя XX ст., були надзвичайно плідними в розвитку політичної думки в Україні. У цей період остаточно сформувалися й чітко визначилися різні її напрями, головними з яких соціалізм, консерватизм і націоналізм.
Найвідоміші представники соціалістичного напряму політичної думки України першої половини XX ст. - Михайло Грушевський і Володимир Винниченко.
Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934) - історик, громадський і політичний діяч, патріот свого народу - походив із давньої, відомої ще з XVIII століття, але бідної родини Грушів (пізніше Грушевських), що мешкала в Чигиринському повіт на Київщині. Його батько здобув вищу духовну освіту, але не прийняв висвячення, тому працював учителем греко-католицької гімназії в Холмі. Тут 17 вересня 1866 р. і народився Михайло.
М. Грушевський навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету (1886-1890), після закінчення якого був рекомендований для роботи на кафедру загальної історії Львівського університету, де читав курс історії України. У цей час зблизився з 1. Франком.
З 1908 р. діяльність М. Грушевського переноситься до Києва. Перша світова війна застає його в Карпатах. У середин листопада 1914 р. дістався Києва, але зазнав арешту, відбував заслання в Симбірську, Казані, а потім у Москві. Заслання перервала Лютнева революція.
Обраного заочно головою Українсько Центральної Ради М. Грушевського було викликано телеграмою до Києва, куди він прибув 13 березня 1917 р. Водночас із виконанням обов'язків голови Центрально Ради, вплив М. Грушевського на яку був цілковитим, він пише низку статей брошур про поточні політичні питання, зокрема: "Хто такі українці й чого вони хочуть?", "Звідки пішло українство?", "Якої ми хочемо автономії і федерації?", "Українська Центральна Рада та її універсали".
Михайло Грушевський досить детально окреслив головні риси того ладу, до якого мають прагнути українці. Голова Українсько Центральної Ради М. Грушевський, як і більшість українських соціалістів, дивився на Україну як на країну насамперед селянську. Для нього поняття "українство" "селянство" були майже синонімами. Він вважав, що в Україні інша база соціальної революції, ніж у Росії чи на Заході. А отже, соціальна й політична роль селянства буде визначальною в Україні дуже довго, а може, й завжди.
М. Грушевський вважав, що треба все робити для розвитку різноманітних культур в Україні, не загострювати стосунків ґвалтівною українізацією, але й не поступатися принципом української державності та статусом української мови як мови державної.
Характеризуючи модель майбутнього суспільно-політичного устрою, вчений виходив із конституційних постулатів М. Драгоманова й кирило-мефодіївців, але значно збагатив їх із урахуванням нових досягнень вітчизняної, російської та світової культури. Головними конституційними ідеями вченого є: децентралізація держави, широка національна чи територіальна автономія. (Як стверджував Грушевський, ідею поліційно-бюрократичного устрою треба відкинути й будувати правління на широких основах самоврядування, залишаючи міністерській адміністрації тільки функції загального контролю, координування й заповнювання тих прогалин, які можуть виявитися в діяльност органів самоврядування), парламентське правління; поділ влади не лише по горизонталі, а й по вертикалі; чітке визначення державного характеру національних окраїн, їхніх територій, прав і свобод людини та громадянина.
Грушевський вважав, що в конфліктах народу із владою провина лежить на боці влади, бо інтереси трудового народу - це найвищий закон усякої громадської організації, й коли в державі трудовому народов недобре, це його право обрахуватися з нею.
Разом із тим М. Грушевський вважав себе переконаним федералістом, рішуче відкидав будь-які звинувачення в сепаратизмі й націоналізмі, але наголошував, що майбутня Українська держава має будуватися на основі домінантного українського національного елемента. Особливу увагу вчений приділяв територіальному поділу України. На його думку, наявний поділ на повіти й губернії непридатний для реалізації засад демократичного самоврядування. Оптимальним варіантом має бути утворення округів із населенням приблизно до 1 млн. чоловік, спроможних організувати "справу санітарну, шляхів, сільськогосподарську, земельну, і промислову, і культурну".
Жовтнева соціалістична революція та практика російського більшовицького уряду змінили погляди М. Грушевського. Він перейшов до ідеї національної незалежності й суверенітету України, свідченням чого став прийнятий очолюваною ним Українською Центральною Радою 9 (22 січня) 1918 року IV Універсал, який проголосив Україну самостійною народною республікою. Однак і після цього вчений підтримував ідею федералізму.
Після поразки Центральної Ради М. Грушевський на початку 1919 року емігрував за кордон. Жив у Празі, Берліні, Відні, Женеві. Багато друкувався. Видав книги із всесвітньої історії. В Україну повернувся у 1924 р., став академіком АН України і АН СРСР.
Його найважливіші праці: "Історія України-Руси" в 10 томах, 13 книгах, нарис "Історія українського народу". Загалом ученому належить майже 1800 публікацій. В "Істор України-Руси" М. Грушевський виклав своє бачення політичної істор України, яку виводив із Київської Русі через Галицьке-Волинське князівство, далі - через Литовсько-Руську добу до періоду козацько-гетьманських часів Переяславського договору з Росією. Саме українські племена, на думку вченого, започаткували Київську державу. Історія ж великоруська, за М. Грушевським, починається зі свого кореня - Володимиро-Московського князівства.
Помер М. Грушевський після нетривалої, але тяжкої хвороби 25 листопада 1934 р. в Кисловодську, де він перебував у санаторії. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.
Важливе місце в українському соціалістичному русі посідає Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951). Народився В. Винниченко 28 липня 1880 р. в місті Єлисаветграді Херсонської губернії в бідняцькій селянській родині. Після закінчення народної школи й гімназії В. Винниченко в 1901 р. вступає на юридичний факультет Київського університету. Веде активну політичну роботу (його декілька разів заарештовують), неодноразово виїжджає за кордон: до Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. Винниченко так визначає сво погляди: "... зараховую себе до групи соціалістичної і притому тієї, яка організована на основі марксизму".
Коли М. Грушевський став Головою Центрально Ради, то В. Винниченко очолив її виконавчий перший український уряд) - Генеральний Секретаріат. У 1919 р., після поразки Центральної Ради, виїжджає за кордон, у 1920 р. на короткий час повертається в Україну, цього ж року емігрує до Австрії, як виявилося, вже назавжди. Певний час Винниченки живуть у Чехословаччині, проте невдовзі поселилися в околиці Берліна. У 1925 роц переїхали до Парижа, а 1934 р. перебрались у містечко Мужен, де й зустріли сво останні дні.
У праці "Відродження нації" В. Винниченко дає політичну оцінку подіям 1918-1919 рр.: "Моя мета - перейти через ус етапи недавно-минулого, зв'язати їх, одкинути неважне і дати суспільний образ цих і радісних, і болючих часів нашої нещасної історії". На думку В. Винниченка, відродження української нації відбуватиметься в гармонії з її соціальним визволенням, і що лівіший буде політичний режим України, то більше він сприятиме національному відродженню українського народу. Ще раніше в листі до Євгена Чикаленка в останні дні 1919 року пише з Відня: "Скоріше всього легше всього може існувати така наша державність, яка відповідає основі нашо нації - селянству і робітничому класу - тобто селянсько-робітнича державність, ншими словами - більшовицька, радянська". У цих словах - ключ до розуміння Винниченка-політика.
Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у федерації Російської республіки й участі в ній України як рівного з ншими державного тіла. Він писав: "Певно не можемо відказати сторично-культурного зв'язку, котрий по волі й не по волі за 300 літ перебування України у складі Російської держави вріс у наше життя - духовне матеріальне... З другого боку... Україна не має таких сил, щоби відірватися від Росії і не впасти в обійми якоїсь сильної імперіалістичної держави".
Проте під впливом подій у добу
національно-визвольних змагань відбувається еволюція поглядів В. Винниченка. Чуття
належності панівної національності, пише він, створене віками злочинного
соціального панівного устрою в Росії, в душі навіть робітника-великороса не
може зникнути за один-два роки. А тому найкращою формою розвитку революц
кожної нації є повна державна незалежність у добровільному союзі з усіма
соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії
Винниченко вважав, що українська державність в Україні існує, її створив народ,
уся українська нація в процесі великого перевороту життя в Росії. Так, вона не
самостійна, не незалежна, вона опанована Росією. Але суть її, Держави, є, вона
живе, вона зберігає в собі сили, які невиразно тримають у собі ідею
самостійності і в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її.
В. Винниченко стверджував, що головна політична істина, яку він пізнав протягом свого життя, що "наша правда, наша сила - на орієнтацію в нашому народі".
Коли гітлерівська Німеччина окупувала Францію, Володимирові Винниченку запропонували очолити "український уряд". Але він відмовився, не бажаючи бути маріонеткою в руках гітлерівців, і поплатився за це кількома тижнями концентраційного табору.
По війні, аж до самої смерті, Винниченко намагався залишити Європу й переїхати до Америки. Винниченко мріяв, що в Америці він зможе втілити в життя свій "конкордизм", філософію щастя, що уявлялося йому як універсальне вчення - його належить проповідувати, а викладених у ньому правил - суворо дотримуватися.
На схилі життя Володимир Винниченко писав, що він нікому не зізнається, що колись був головою українського революційного уряду. "Причиною цього є сором за українську націю і за себе: ніхто тут не в спромозі розуміти, як можуть культурні члени української нації, хоча б в еміграції, пояснити той факт, що її "великий письменник і перший голова відродженої держави змушений жити так, як він живе".
Найвпливовішим представником українського консерватизму й водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова вважається В'ячеслав Липинський (1882-1931).В. Липинський народився в селі Загуренець Володимирського повіту на Волині. Його сім'я належала до земельної шляхти роду Мазовецьких. Закінчивши Першу Київську гімназію, служив у російському війську. Потім вступив до університету в Кракові, де вивчав агрономію, а пізніше - історію на філософському факультеті. Історію й соціологію продовжував вивчати в Женевському університеті. Під час Першо світової війни служив офіцером у російській армії. У 1918-1919 рр. був послом Гетьманського уряду та УНР у Відні. Від червня 1919 р. В. Липинський перебував в еміграції в Австрії.
В. Липинському належать численні історичні та політологічні праці, зокрема: "Шляхта на Україні", "З подій на Україні", "Україна на переломі". У класичному політологічному творі - "Листах до братів-хліборобів" - узагальнені досвід філософія історії України-Руси протягом тисячолітнього періоду її існування, пропонуються логічна схема й теорія державності.
В той час, коли всі політичні діячі були федералістами та соціалістами, В. Липинський виступив як самостійник і монархіст. Він гостро переживав невідповідність свого світогляду модним на той час політичним ідеям. Двічі за життя В. Липинський змінював свої погляди: один раз у бік демократії (перед Першою світовою війною), вдруге - на користь конституційної монархії (наприкінці життя). Політична концепція В. Липинського будується на аналізі державного досвіду гетьманське-козацьких часів і високо етнічної культури хліборобської спільноти. Ідеал державності вбачається в спадкоємній монархії, очолюваній гетьманом. Витоки української державност Липинський виводив із діяльності Богдана Хмельницького. Суспільний устрій, за В. Липинським, мав бути такий: сильна влада зосереджується в руках однієї особи, яка очолювала б державну оборону й через кабінет міністрів - державну адміністрацію, влада обмежується двома законодавчими палатами: нижча - з'їзд Рад окремих земель, що представляє інтереси територій, вища - трудова Рада, державна представляє інтереси праці.
В. Липинський виступав за встановлення правової монархії в традиційній формі гетьманату. Такий державний устрій докорінно відрізняється і від московської централізації, яка спирається на нічим не обмежену владу монарха й терор, і від польської монархії, де король завжди був маріонеткою шляхти. В. Липинський наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле, спільні економічні інтереси вимагають, щоб ми, як зовсім окрема та суверенна Українська національна держава, утворили тісний мілітарний та економічний союз із Росією та Білоруссю спільно з ними шукали собі союзників у Європі.
Одне з визначальних положень концепції В. Липинського полягає в тому, що державу можна будувати з ініціативи провідної верстви або аристократії. Це є ідентичне поняттю "еліта", яким дослідник не користувався. Саме ця верства здатна повести за собою пасивну більшість. Без теоретичного та практичного розв'язання цієї проблеми навіть найкращ орієнтації не допоможуть стати нацією і державою, стверджував Липинський. Провідники нації повинні мати матеріальну силу, більшу, ніж будь-яка інша група в нації. Оскільки ж "на багнети можна спертись, але на них не можна сидіти", то другою необхідною умовою успішної діяльності еліти є її моральний авторитет та законна підстава існування в очах своєї нації.
За В. Липинським, тільки власна держава, побудована українською нацією на своїй етнічній території, врятує її від економічного розпаду й кривавої анархії. Головна орієнтація В. Липинського: ніхто нам не збудує держави, коли собі самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути.
Ідея незалежної української державності була центральною не тільки в представників консервативного напряму українсько політичної думки. Значну увагу обґрунтуванню цієї ідеї приділяли також ідеологи націоналістичного напряму, найвідомішим представником якого є Дмитро Донцов (1883-1973).
Біографія Дмитра Донцова читається як цікавий роман. У 12 років він залишився без батьків. Завдяки дідові закінчив у Мелітополі реальне училище, вчився на юридичному факультет Санкт-Петербурзького університету. У столиці Російської імперії Донцов брав активну участь у житті української студентської громади, став членом УСДРП, у 1905 році - у самий розпал Першої революції - його заарештували й перевели в Лук'янівську в'язницю в Києві. У 1908 році Донцов емігрував до Галичини, яка входила до складу Австро-Угорської імперії. Саме там почалася його еволюція - від марксизму до націоналізму: "Актуальний не заклик самостійності - адже мріяли колись наші українці про самостійну Україну в єднанні з Росією. Актуальний, більш реальний, більш конкретний - скоріше здійсненний! - заклик відриву від Росії, розторгнення будь-якого з'єднання з нею - повний політичний сепаратизм". Від цієї тези Донцов не відійшов ані на крок протягом усього життя.
У 1917 році у Львові здобув ступінь доктора юриспруденції, у період гетьманату - виконував обов'язки голови Українського Телеграфного Агентства в Києві. Протягом 1919-1921 рр. - шеф Українського пресового бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія). З 1922 р. - у Львов займається літературною роботою. У 1939 р. емігрував за кордон, жив у Німеччині, Чехословаччині, Франції. У 1947 р. оселився в Канаді, де викладав українську літературу в Монреальському університеті.
Квінтесенцією теоретичних розробок Д. Донцова став його твір "Націоналізм" (1926 р), де визначено головні вимоги нтегрального націоналізму (інтегральний націоналізм розглядає всі без винятку явища суспільного життя через призму національних інтересів): воля до життя, влади, експансії; романтизм і догматизм. Романтизм - це захоплення катастрофою, що принесе нове, а догматизм "з'явиться в супроводі категоричного наказу, безоглядного послуху".
Якщо Україна хоче вийти зі стану провінції, - стверджу Д. Донцов, - то вона має витворити в собі, крім волі до влади, ту велику, всеобіймаючу дею, ідею опанування духовного, економічного й політичного нації. Ініціативна меншість має підпорядкувати собі власний народ і змусити його до агресії проти нших. Узагальнювальний висновок: життя - це боротьба, у якій панує закон соціального дарвінізму, або виживання найпристосованіших. Це стосується й націй - сильніші нації мають перемогти слабших і накинути їм свій спосіб життя. Невіддільною частиною ідеології Д. Донцова було поняття "творчого насильства" (підкорення натовпу елітарній меншості), яке ця ініціативна меншість має застосувати до несвідомих.
Д. Донцов намагався ідеологічно обґрунтувати українську самостійницьку політику: внутрішню (виховання на засадах західно культури) й зовнішню (повна сепарація від Росії). Росіянам, доводив Донцов, природно притаманні абсолютизм і правовий нігілізм, тоді як Україна за своєю культурою, засадами в соціальному й політичному житті залишалася з Європою. Д. Донцов вважав, що політичний сепаратизм є можливим і відповідає українському народов та має спрямовуватися проти російської державності. Слід відірватися від Росії, позбутися будь-якої злуки з нею. Призначення України - бути аванпостом захисту культури Заходу від російського впливу. У цьому він убачав зміст українсько національної ідеї.
Ідеї Дмитра Донцова мали величезний вплив на молодь у міжвоєнний період (надто у 30-і роки) та стали світоглядною основою для виникнення (в 1929 р) і зростання впливу Організації Українських націоналістів (ОУН). До
речі, її членом сам Донцов так ніколи й не був.
У праці "Заповіт борцям за визволення", написаній наприкінці життя (1949 р), В. Винниченко висловив однозначно негативне ставлення до націоналізму Д. Донцова, оцінюючи його ідеологію як фашистську, ворожу українському народові, як особливий різновид тоталітаризму.
Отже, на початку XX ст. були спроби розв'язати проблеми національного відродження на ґрунті соціалістичних перетворень. Поряд із цим помітні й намагання розв'язати цю проблему за допомогою монархізму й націоналізму.
Висновки
1. Політична думка України своїм корінням сягає в епоху Київської Русі IX-XII ст. її безсмертними пам'ятками є літописи "Слово про закон і благодать" Іларіона, "Руська Правда" Ярослава Мудрого - зведення вітчизняних законів, "Повчання Володимира Мономаха дітям", "Слово о полку Ігоревім" - твори, в яких віддзеркалилися тогочасні проблеми політики, релігії, моралі, порушувалися питання про співвідношення світської й духовної влади.
2. Для політичної думки Україна кінця XVI - початку XVII ст. характерне обстоювання ідеї соборност правління християнської церкви. Значну роль у розвитку політичної думки в цей час відіграла Києво-Могилянська Академія - перший вищий навчальний заклад в Україні, та II відомі мислител Петро Могила, Стефан Яворський, Феофан Прокопович. Ф. Прокоповичу належить створення теорії освіченого абсолютизму.
3. Українська політична думка козацько-гетьманської доби (друга половина XVII - кінець XVIII ст.) пов'язується з іменем видатного політичного й державного діяча Богдана Хмельницького, який не лише висунув завдання створення незалежно держави, а й зробив усе можливе для його розв'язання. Помітним документом цього періоду є також Конституція 1710 року, що ввійшла в історію як Конституція Пилипа Орлика. І хоча вона не мала застосування, проте її неперехідне значення як документа, що вперше в історії України на юридичному ґрунті зафіксував принципи, на яких має будуватися політичний устрій.
4. Політична думка середини XIX ст. визначається деями Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема метою об'єднати вс слов'янські народи в єдину федеративну республіку. Здійснити цю ідею передбачалося шляхом реформ, мирної пропаганди й просвітництва. Окрему позицію з цього питання мав Т. Шевченко, який обстоював ідею народного повстання та проголошення демократичної республіки.
5. Політична думка в Україні кінця XIX - початку XX ст. характеризується ідеями автономно-федералістського устрою суспільства (М. Драгоманов), популяризації економічного вчення К. Маркса (С. Подолинський), громадівського соціалізму (І. Франко).
6. На початку XX ст. політична думка прагнула розв'язати проблеми національного відродження на грунті соціалістичних перетворень (М. Грушевський, В. Винниченко). І в позитивному, і в негативному плані монархічні концепції В. Липинського, націоналістичні погляди Д. Донцова своїми гранями торкаються реалій сучасного м політичного життя, через те зберігають свою актуальність і в наш час.
Список використаної літератури
1. Бабкіна О.В., Горбатенко В.П. Політологія: Підручник. - З-тє вид.,
перероб., доп. - К.: ВЦ "Академія", 2006. - 568 с.
2. Семківа О.І. Кінець XIX - перша половина XX ст.: Хрестоматія
Львів, 1996. - 800 с.
З. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. - К.: Либідь, 2004. - 480 с.
4. Шляхтун П.П. Політологія: Підручник. - К.: Либідь, 2002 - 57с.
